ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Усне мовлення, розмовне мовлення

Терміни «усне мовлення» й «розмовне мовлення» семантично не тотожні. Позначувані ними мовні явища мають як спільні, так і відмінні ознаки. Однак ці поняття не завжди розглядають розмежовано, як окремі термінологічні словосполучення. Наприклад, у СУМІ прокоментовано тільки споріднені з ними найменування: усний (виражений у звуковій формі), усність (усність фольклору, судового процесу), усно; розмова (словесний обмін думками, і чимало інших значень); розмовини (розмова, балачки), розмовитися, розмовляти, розмовний (який уживається в розмові), розмовник (посібник з іноземної мови (мов), у якому подаються зразки розмов на різноманітні теми); співрозмовник (хто розмовляє з ким-небудь), розмовниця, розмовність, розмовонька, розмовочка. В «Українській мові. Енциклопедії» розглянуто лише два терміни: усна мова (слово «мовлення» вжито лише у словосполученні «логічне мовлення») і усна публічна мова. У сучасному мовознавстві розмежовують поняття «мова» й «мовлення», а отже «усне» й «писемне мовлення». Виправданим є застосування термінів «мова» й «мовлення» до мовних стилів: розмовно-побутовий стиль мови і розмовно-побутовий стиль мовлення, розмовно-побутова мова (умовно) і розмовно-побутове мовлення.

Термін «розмовне мовлення», на відміну від терміна «усне мовлення», й дотепер не має однозначного трактування. Це й не дивно, бо обидва поняття, які вони позначають, становлять і певну єдність, спільність і певну опозицію, оскільки значною мірою протиставні одне одному. «Найбільш характерні види розмовного, усного мовлення, — зазначає відомий російський мовознавець Абрам Шапіро (1890—1966) — знаходимо в мовленні діалогічному». Насправді розмовне мовлення — це мовлення в межах розмовно-побутового стилю, який має усну й писемну, діалогічну й монологічну форми вияву. Отже, розмовне мовлення є стильовою категорією , бо реалізується тільки в розмовно-побутовому стилі. Натомість усне мовлення становить надстильову (міжстильову) категорію, бо може бути науковим, художнім, публіцистичним або офіційно-діловим. Український мовознавець Іван Білодід (1906— 1981) зазначав із цього приводу, що «поняття "усна мова" й "розмовна мова" не є тотожними; усна мова — поняття широке, воно являє собою цілий комплекс, до якого входить розмовна мова як одно з найважливіших її відгалужень, характерне своєю багатоманітністю та експресивністю». Аналогічний погляд на усне й розмовне мовлення виклав В. Костомаров у статті «О розграничении терминов "устный" и "разговорный", "письменный" и "книжный"» (у збірнику «Проблеми современной филологии» (1965). Отже, розмовне мовлення (точніше — розмовно-побутове мовлення) становить тільки один із стилів мови (її розмовно-побутовий стиль).

Книжне мовлення

Якщо усне мовлення знаходить свій вияв у всіх стилях мови (крім епістолярного), а розмовне мовлення — це мовлення тільки в межах одного розмовно-побутового стилю, то терміном «книжне мовлення» позначаються суттєво інші мовні явища. Тільки за окремими ознаками ці явища збігаються з тим, що називають мовленням усним і мовленням розмовним.

Книжне мовлення — мовленнєвий процес, матеріалом для якого слугує мовлення в межах офіційно-ділового стилю, наукового і — значно меншою мірою — публіцистичного і конфесійного.

У словниковій статті енциклопедії «Українська мова» про книжну мову (слово «мовлення» у ній не використовується) сказано, що до неї «належать офіційно-діловий стиль, науковий стиль і частково публіцистичний стиль»; визначено найтиповіші ознаки книжної мови: в ній «переважають книжна лексика, писемні (й усні. — П.Д.) усталені звороти (штампи, стереотипи), ускладнений синтаксис з підрядними синтаксичними зв'язками, орієнтація на піднесений високий стиль», тобто на виклад думки, позначений емоційною урочистістю, певною пишномовністю. Такі якості мовлення досягаються використанням мовних засобів — метафор, синекдох, перифраз, алегорій, архаїзмів, словесно розгорнутих речень, риторичних запитань і т. ін.

Отже, книжне мовлення як мовлення офіційно-ділове, наукове, певною мірою й публіцистичне (особливо в таких його жанрах, як газетні статті, звіти, частково — інтерв'ю, репортажі, кореспонденції, рецензії тощо), представлене не тільки в писемній формі, а також і в усній.

Термін «усне книжне мовлення» (матеріалом для нього слугує усна книжна мова) дещо незвичний, суперечливий, але дібрати інший, зручніший дотепер не вдалося. Доцільність обох означень «усне» — «книжне» (мовлення) доводиться обґрунтовувати як очевидною прогалиною в лінгвістичній термінології, так і переважно тим, що означення «усне» і «книжне» закріпилось за певним комплексом своєрідних ознак у системі усного мовлення — лексико-фразеологічних, граматичних, стилістичних і навіть інтонаційних, властивих не загалом усному мовленню, а лиш тому його різновидові, який названо книжним. Термін «усне книжне мовлення» вже усталився в лінгвістиці. Вперше з такою семантикою його запропонував В. Костомаров. Без будь-яких застережень його використовують і інші лінгвісти. Справді, в усному мовленні, наприклад, наукового працівника чи дипломата може бути представлений стиль, який тепер прийнято називати книжним.

Усно, але по-книжному прийнято висловлюватись за найрізноманітніших офіційних ситуацій (виступи під час захисту дисертацій, мовлення учасників судового процесу, усномовні висловлювання на наукових чи виробничих конференціях, нарадах та ін.). Виразною книжністю часто позначені дипломатичні дискусії, переговори, висловлювання керівних осіб держави та ін.

Відносна антиномія (суперечність, непоєднуваність) розмовного й книжного мовлення в їх усній формі не порушує єдності структурної системи національної мови. В усному мовленні освічених осіб можуть гармонійно поєднуватись мовні засоби всіх стилів мови. Саме цим значною мірою досягається висока культура індивідуального нормативного мовлення. Російський мовознавець О. Нікольський зазначає, що «елементи розмовного мовлення в художньо-літературних текстах звичайно поєднуються з елементами книжного мовлення». Навіть мова драми становить своєрідний продукт контамінації різних жанрів мовлення, переважно художньо-літературних. Усно-книжне мовлення позначене чітким формуванням висловлюваних думок, усталеною для книжних стилів манерою говоріння, униканням емоційності в передаванні певного змісту (крім усного мовлення в рамках деяких жанрів публіцистичного стилю)усному «книжному» мовленні може простежуватись окнижнення літературної мови, яке створюється проникненням до її системи таких зворотів-штампів, як у даний час, відповідний період, нарівні завдань (вимог), мати місце, розв'язання проблем, з боку адміністрації, на виконання наказу, за розпорядженням тощо. Такі й подібні звороти {на сьогоднішній день — замість на сьогодні; подати допомогу, здобути перемогу — замість (у багатьох випадках) допомогти, перемогти і под.) обтяжливі, громіздкі. Тільки за деяких стилістично вмотивованих умов їх можна використовувати в обох формах мови і в усіх її стилях, переважно в офіційно-діловому, науковому і конфесійному.

Отже, мовлення (особливо освічених осіб) завжди виразно чи досить виразно реалізується в одному із стилів мови і обов'язково в усній або писемній формі.

Висновки

До центральних явищ і понять стилістики належать: стилі мови і властиві кожному із них типові функції в межах усієї мовної системи; стилі системи — стилістичні функції кожної з мовних одиниць (фонетичні, морфемні, морфологічні, лексичні та ін.). Стиль мови як один з особливих структурних і функціональних різновидів мови й мовлення (крім епістолярного стилю, який представлений тільки писемною формою) має писемну й усну форми вияву.

Стиль мови — різновид літературної мови, один із способів її використання. Традиційно в теорії і практиці стилістики виокремлюють такі стилі мови, як розмовно-побутовий, офіційно-діловий, науковий, художній, публіцистичний і з певним застереженням, умовністю —конфесійний і епістолярний стилі.

3. Власне мовна і функціональна своєрідність кожного із стилів мови є основою виокремлення в ньому певної сукупності стилетвірних ознак (лексичних, фразеологічних, граматичних, частково й фонетичних), які виключно або ж переважно властиві тільки одному стилю, і нестилетвірних ознак (переважно найуживаніші лексеми, фразеологізми, всі нормативні граматичні форми слів, речень, їх фонетичний вияв), які мають статус загальномовних, використовуються в усіх стилях.

Кожен із стилів мови внутрішньо неоднорідний (лексично, структурно і функціонально), поділяється на певні, тільки йому властиві, різновиди, які прийнято називати жанрами (жанрами стилю). Наприклад, у межах публіцистичного стилю мовлення вже усталились такі жанри, як інтерв'ю, репортаж, кореспонденція і т. ін.; умовній системі наукового стилю здебільшого прийнято виокремлювати жанр (підстиль) академічної, технічної, галузевої (математичної, сільськогосподарської, мовознавчої та ін.), навчальної і популярної літератури.

Мовлення здебільшого експресивно забарвлене, тобто позначене певною виразною чи помітною почуттєвістю, станом «душі й серця» мовця. Воно буває офіційним (офіційний різновид мовлення),фамільярним, інтимно-ласкавим, гумористичним (жартівливим), сатиричним (в'їдливо-глузливим, іронічним, вразливо-викривальним) чи саркастичним — вкрай сатиричним. Цим завжди відображається ставлення кожного мовця до інших і до себе, подій, явищ, вчинків —чужих і власних.

Мовлення за формою вияву найчастіше усне . Воно первинне, природне для кожного мовця з дитинства. Техніку писемного мовлення опановують переважно в школі і вдосконалюють її впродовж усього життя. Обидві форми мовлення матеріальні, фізичні за своєю сутністю, але відрізняються одна від одної. Усне мовлення артикулюється, створюється мовними органами людини, через що сприймається на слух, чується. Писемне мовлення виявляється в писаних чи друкованих знаках (літерах, ієрогліфах, силабемах, розділових знаках) і сприймається зором. Усна і писемна форми мовлення суттєво розрізняються і сферою застосування й комунікативною метою, функцією: усне мовлення наймасовіше і звичне для кожного, писемне мовлення — це своєрідне відтворення усного. Мова як засіб спілкування починається в усній формі. Писемне мовлення становить первинну форму літературної мови. Сучасне радіо й телебачення вагомо й по-особливому розширили функціонування усного мовлення, але тільки писемне мовлення долає простір і час. Усне мовлення виявляється в інтонації, постійно доповнюється й увиразнюється мімікою, жестами, пантомімічними рухами, які писемно відтворюються неповно, з обмеженою адекватністю. Усне мовлення варіантніше швидкоплинніше, ніж мовлення писемне, тому менш організоване й відпрацьоване за змістом і внормоване структурно. Усне мовлення це, як правило, спосіб прямого, безпосереднього спілкування двох чи більше осіб, воно діалогічне чи й полілогічне, тоді як писемне мовлення значно більшою мірою монологічне, хоча й адресується іншим. Писемне й усне мовлення поділяється на різні стилі, жанри: розмовно побутове, офіційно-ділове і т. ін.

7. Своєрідними формами комунікації є діалоги й монологи. Якщо діалог становить поперемінне спілкування двох чи більше (полілог)осіб, які часто розуміють одне одного із півслова, з певного жесту і т. ін., то монолог — це найчастіше словесно розгорнуте писемне чи усне висловлювання, переважно з більш чи менш ускладненою або й складною будовою речень.

Усне мовлення є між стильовим, різностильовим (розмовно-побутове, офіційно-ділове, наукове, художнє тощо); натомість розмовне мовлення — явище одностильове, бо знаходить свій вияв тільки в розмовно-побутовому стилі мови й мовлення (в обох його формах — усній і писемній)

Мовлення офіційно-ділового, наукового, конфесійного і публіцистичного стилів називають книжним. Воно може бути й усним, усно-книжним: зачитування вголос офіційних документів, наукових, частково й певних газетно-журнальних текстів; державницько-урядові усні дискусії, дипломатичні розмови у формі розгорнутих монологів-діалогів. Сказане зазвичай реалізується у словесно розгорнутих простих і складних реченнях

Запитання. Завдання.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти