ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Орфоепічно-акцентні мовні одиниці

Основою, джерелом орфоепічних (вимовних) явищ, норм, особливостей мови є явища, норми, особливості фонетичні (фонематичні): не було б у мові певної кіль кості конкретних голосних і приголосних фонем — не було б і нормативної, всенародно усталеної вимови фонем, звуків. У більшості виявів така вимова суттєво неповторна, бо не властива жодній іншій мові.

Звукова система української мови сформувалася з таких підсистем:

Ø власне звукової (її елементами є звуки як особливі фізіологічні й акустичні одиниці);

Ø фонемної, або фонематичної (вона охоплює всі наявні у мові фонеми);

Ø силабічної (з одного, двох чи кількох складів як особливих не морфемних частин слова);

Ø просодичної (стосується наголошування, мелодики, інтонування мовних одиниць — окремих слів, слів уреченні, всього складу речення).

Дотриманням просодичних закономірностей мови у всенародному мовленні суттєво формується культура сказаного кожним з носіїв мови.

Наголос як елемент інтонації виконує важливу роль у формуванні мовленнєвої звучності, її стилістичної довершеності. Наголошування слів пов'язане з поділом їх на склади, з певною кількістю і своєрідністю звуків у складі і складів у слові.

Окремі слова української мови утворені тільки з однієї фонеми (звука):

Ø голосної: і, а — сполучники;

Ø приголосної: з, в, зрідка к (к серцю) — прийменники; й — сполучник; б — частка;

Ø голосної або приголосної: о, а, у, і, є, с, ш...ш —вигуки.

Навіть одна голосна фонема може утворювати в слові його окремий склад: осінь, за-а-реш-ту-ва-ти, у-о-соб-лен-ня і под. Зазвичай склад слова формується поєднанням голосної фонеми з однією і більше приголосними: Ук-ра-ї-на, сту-дент-ство. В таких іншомовних за походженням словах, як пауза, кляуза (розмовне; те саме, що наклеп), складів два: пау-за, кляу-за (фонетично: пау-за, кл'ау-за), а літер, якими позначаються в обох словах голосні фонеми, — три: а, у, а; я, у, а.

За кількістю складів у слові розрізняють слова односкладові, двоскладові, трискладові, багатоскладові, напр.: день, кіно, сті-на, се-ре-да, по-не-ді-лок та ін. Односкладових слів в українській мові усього 3—4%.Отже, голосна фонема становить або весь склад слова, І або тільки його центр, який доповнюється одним (найчастіше), двома, навіть трьома приголосними: мо-ло-: дість [мо-ло-д'іс'т1]. Одна з голосних фонем у словах з двома і більше складами вимовляється сильніше, виразніше, наголошено (наголошений склад), інші склади — і ненаголошені.

У складних словах (утворених із двох і більше простих слів, їх основ) може бути один головний наголос (позначається знаком ') і один (або два) побічний наголос (позначається знаком "): землетрус, життєрадісний, електрокардіограма.

В українській мові наголос динамічний (силовий), бо наголошений голосний у словах вимовляється з (більшою силою, інтенсивністю, тривалістю, ніж ненаголошений. Наголос у словах зрідка буває фіксованим, постійним , напр.: береза — берези — березі — березу — березою — на (в) березі — берези — березам — березами — на (у) березах; думати — думаю — думає — думали — думай; або вільним (рухомим, різномісним): житло, житла (одн.), але житла, жител (множ.); брата (Р. в. одн.) — братові, братом, але брати (рідні, хороші), братів; два, три, чотири брати, п'ять, шість братів; пишу — пишеш — писали та ін.

Від наголосу в однозвучних словах (омофонах) залежить їх лексичне значення. Омофони належать:

Ø до однієї частини мови: замок (іменник) — пристрій для замикання і замок (іменник) — фортеця; колос (суцвіття більшості злаків) — колос (статуя, колос, обеліск);

Ø до різних частин мови: жила (іменник) і жила (дієслово); мала (дієслово) і мала (прикметник).

Це різні лексеми, бо докорінно відрізняються своєю семантикою — найважливішою ознакою слова.

Нормативне наголошування слів — одна з обов'язкових і важливих ознак культури мовлення, його літературної сутності, комунікативної важливості, дієвості, його дотриманням досягається також етика й естетика усного мовлення. У ненормативному наголошуванні слів виявляється мовленнєве безкультур'я. Часто мовці замість завдання, випадок, показник, сільськогосподарський, одинадцять, чотирнадцять, сімдесят вимовляють читання, завдання, випадок, показник, сільськогосподарський, одинадцять, чотирнадцять, сімдесят; а також грошей, часу, людська діяльність, надали можливість, хочу, несе, буде, кажу замість грошей, часу, людська діяльність, надали можливість, хочу, несе, буде, кажу та ін.

В окремих випадках деякий відступ від нормативного наголошування може порушуватись причинами винятково історичними, певними фактами минулого мови, напр.: І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом (Т. Шевченко). У цих рядках ужито новій замість новій. Це явище відображало колишню практику мовлення, передусім мовлення селян (кількісно переважаючої частини українців) часів Т. Шевченка. Форма новій (з нормативним для сучасної літературної мови наголосом на другому складі) порушила б ритміку Шевченкового рядка, створила б дисгармонію в його мелодиці, збіднила б його естетику, красу, усталеність поетичної палітри, не узгоджувалася б з минулою практикою наголошування цього слова. Це так званий факультативний (неосновний, необов'язковий, тільки вибірковий) наголос, який подекуди трапляється в поетичному мовленні. Доцільність ненормативного наголошування звуків у поезії потребує спеціального розгляду. Ця проблема активно обговорюється і в мовознавстві, і в літературознавстві, особливо в поетиці.

Проблема наголошування слів — одна з найскладніших і найактуальніших. По можливості повніше розв'язання її вагомо вплинуло б на стилістичні ресурси української мови, на зростання мовленнєвої культури. Помітно більша усталеність властива російській мові. Наприклад, в «Орфографическом словаре русского языка» (за ред. С. І. Ожегова і А. Б. Шапіро; 1957) подвійне наголошування зафіксоване тільки в п'яти словах: анапест (віршована трискладова стопа, в якій два перші склади ненаголошені, а третій склад — наголошений): Наша ціль — людське щастя і воля. І. Франко); недопитий і недопитий; облитий і облитий; початий і початий; просип і просип. Нині в цих російських словах майже усталився один із двох орфоепічних варіантів: анапест, недопитий, облитий, початий, просип. В українській мові «Словник іншомовних слів за ред. О. С. Мельничука; 1974), 11-томний «Словник української мови» фіксують слово анапест з двома наголосами, але «Словник-довідник...» С. І. Головащука (1989) і «Літературознавчий словник-довідник» (1997), «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (1991—2002) подають цю лексему з одним наголосом: анапест. Багато слів з одним і тим самим лексичним значенням мають по два нормативні наголоси: алфавіт, амфора (велика посуда), апостроф; бавовняний, бавовниковий, бавовноочисний, багатовіковий, багатоциліндровий, бажаний, байдуже, басовий, батьківщина (країна для тих, хто народився в ній і є її громадянином); однак тільки батьківщина (спадщина від батьків), беззахисний, безповітряний березник, берестовий, бесідник, бесідниця, бильці, блешня, бовтнути, боляче, болтовий, бондарство, бондарський, броня, брусковий, будучина, буксирувати Та ін. (див. СУМ).

Зовсім мало акцентних (наголошувальних) змін простежується і в 1-му томі (літери А—Н) двотомного «Орфоепічного словника української мови» (2001). У ньому, на відміну від інших словників, деякі з наведених вище слів уже подаються з одним наголосом: бавовноочисний, багатовіковий, багатоциліндровий, батьківщина (рідний край), боляче, болтовий, брусковий, буксирувати, громадянин, але в багатьох словах збереглося подвійне наголошування: завжди, зокрема, мабуть, також. Слова без додаткового (другого) наголосу орфоепічно зручніші, мовленнєво умо-тивованіші, тому повинні утвердитись як єдино нормативні.

Окремого зауваження вимагає теорія й практика наголошування слова тому — тому і тому. Той — вказівний займенник, його форми чоловічого й середнього родів у родовому і давальному відмінках такі: того, тому, але з прийменником — (до) того, (у) того, (на) тому: Шануватиму [кого?] того, хто цього вартий; Буду вдячний (кому?) тому, хто це зробить; або Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує : ковалеві (якому?) тому, але: виходець з того світу; не на того напав; що тобі з того. Окремою статтею коментується в словнику тому як прислівник: Я ще не знав правил, і тому, як мені здавалось, не робив помилок (О. Довженко). Обидві словникові статті не можуть бути міцною основою для розмежування вживання лексем тому і тому. Щоб максимально і якнайшвидше уникнути неузгодженості в наголошуванні того й тому, варто було б у значенні займенників і як відповіді на запитання кого? кому? вживати того, тому, а в усіх інших випадках — тому: два роки тому; сполучник тому що: Тому й люблю, мій друг, я море і тебе (В. Сосюра). Усталення такого наголошування вмотивовується і його більшою легкістю, зручністю. Всезагальне лінгвістичне осмислення, унормування наголошування багатьох слів української мови сприятиме розвитку культури українського мовлення.

Якщо наголос є додатковим засобом розрізнення лексичного значення слів чи їх форм, різне наголошування повинно зберігатись, бо це різні слова чи різні їх форми: вигода (користь) і вигода (зручність), відомість (повідомлення) і відомість (документ), захват (емоція — захоплення) і захват (ширина робочого ходу машини), лікарський (від лікар) і лікарський (від ліки), поділ (ділення) і поділ (низина), пори (час) і пори (отвори, підпари), складний (доладний, ставний, стрункий) і складний (непростий), розходитися (іти в різні боки) і розходитися (розім'ятися, захопитися ходінням), твердити (запевняти) і твердити (повторювати), об'єднання (ціле, яке склалось на основі поєднання чого-небудь) і об'єднання (дія за значенням об'єднати), зараз (негайно, цієї ж миті) і зараз (за один раз), торочити (верзти, говорити те саме) і торочити (витягати, висмикувати нитки з тканини); весни, книжки, вікна (Н. в. множ.) і весни, книжки, вікна (Р. в. одн.) тощо.

Для стилістики немало важить логічний наголос, яким досить виразно виділяється не тільки один із складів слова, а все слово (із збереженням у ньому також і звичайного, складового наголосу). Логічним наголосом вирізняється те слово в реченні, лексичне значення якого потрібно активізувати, бо це важливо комунікативно, стилістично. Якщо в будь-якому реченні логічно наголошувати одне за одним слова, з яких речення утворилось, то внаслідок цього воно набуватиме різних смислових і стилістичних відтінків (варіантів): Завтра урочисто відзначимо початок навчального року (саме завтра); Завтра урочисто відзначимо... (урочисто, а не як-небудь) та ін.

Зміст і рівень української орфоепічної культури кожного мовця визначається не тільки правильним наголошуванням слів, а й правильною вимовою кожної фонеми в її найрізноманітніших поєднаннях з усіма іншими фонемами в словах і поміж ними — у словосполученнях, реченнях, текстах. У широкому розумінні орфоепічні норми — це:

Ø норми власне орфоепічні (літературна вимова окремого звука, найрізноманітніших поєднань звуків);

Ø норми акцентні, наголошувальні (наголошування одного чи, зрідка, двох голосних у слові і логічне виділення всього слова в реченні);

Ø інтонаційні норми мовлення.

Як і в інших розділах науки про мову (з їх нормами, правилами), в орфоепії потрібно розрізняти такі терміни і позначувані ними мовленнєві реалії, як орфоепічні норми і орфоепічні правила. Наприклад, у слові Джерело [джеиреило] фонема [дж] — приголосна, шумна, дзвінка, африкат (злита фонема, звук), передньоязикова, тверда. Такою є її нормативна сутність, норма, такими ознаками потрібно й вимовляти фонему [дж], передаючи її індивідуальність, суттєву відмінність від всіх інших фонем. Опис, характеристика фонеми [дж], доведення її своєрідної неповторності — це орфоепічне правило, елемент лінгвістичної (орфоепічної) теорії. Отже, орфоепічні норми — це своєрідні матеріальні компоненти мови, а орфоепічні правила — це наукове осмислення, визначення, формулювання і, отже, вживання орфоепічних норм.

Нормативна вимова, а в її системі також нормативне наголошування голосного звука, завжди в усному мовленні реалізується в певній інтонації (грец. голосно вимовляти). В енциклопедії « Українська мова» інтонація характеризується як «сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлення, комунікативне значення та ситуативні зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця». Інтонація тісніше пов'язана з синтаксичними і лексико-семантичними засобами мови. Вона належить до мовленнєвих засобів (поза усним мовленням інтонації немає). Інтонація — це обов'язковий елемент і засіб мови підчас її реалізації в усному мовленні.

У писемному мовленні, яке не прочитується вголос, інтонація тільки потенційна, побутує лише як можливість. Реальним фактом вона стає тільки тоді, коли написане вимовляють уголос. Вкрай слабко, притишено інтонація виражається під час розмови або ж прочитання тексту пошепки, без участі голосу. Пишуть здебільшого з орієнтацією на усномовне відтворення написаного. Інтонація завжди мовленнєва за своєю сутністю, бо виявляється у звуках, словах, реченнях, текстах. Вона буває розповідною, питальною або ж спонукальною. Кожен із цих основних різновидів інтонації реалізується в певних модифікаціях, бо може ускладнюватись різним виявом окличної інтонації.

Будь-які одиниці інтонації називають інтонемами, а відображення їх у писемному мовленні — інтограмами.

Інтонація вважається звичайною («нормальною»), якщо мовець усно висловлюється (розповідає чи запитує, спонукає когось до чогось) врівноважено, спокійно, без особливих почуттів. У такому разі на все навколишнє він налаштований переважно тільки розумово, майже нейтрально з погляду емоційного.

Немає очевидного розмежування між інтелектуальним, розумовим і почуттєвим (емоційним) у мисленні й мовленні, між інтонацією спокійною, врівноваженою, звичайною, розумово налаштованою та інтонацією неспокійною, неврівноваженою, дещо незвичною, тобто емоційною, експресивною, афективною, якою відтворюється певний внутрішній стан мовця — радість, задоволення, роздратованість, іронія, гнів та ін.

Інтонація в точному розумінні цього терміна — це ритміко-мелодійний лад мови як особливої комунікативної системи. Різні мовленнєві вияви інтонації становлять своєрідні мовні знаки, які не мають майже нічого спільного із знаками природної сигналізації, наприклад скрипінням дерев, звуками від падіння тих чи інших речей, або звучанням найрізноманітніших предметів, створених людьми: Був сонячний ранок провідної неділі. По церквах дзвонили. Далекі дзвони гуділи в ясному повітрі тихо й мелодійно, і здавалося, що то дзвенить золото сонця (М. Коцюбинський). Йдеться не про мовні, а про позамовні явища, які не втілюються в конкретних мовних звуках. Отже, інтонацією у точному розумінні цього слова є лише інтонація мовленнєва, або вербальна, словесна.

Основи наукового розгляду інтонації в російському мовознавстві заклали Василь Богородицький (1857—1941), Олексій Шахматов (1864—1920), Олександр ,Пєшковський (1878—1933), Л. Щерба та ін.; в українському — Леонід Булаховський (1886—1961), Петро Коструба (1903—1979), Н. Тоцька та ін.

Інтонація — явище особливе за своєю сутністю. Вона формується з таких її внутрішньо й зовнішньо поєднаних елементів, якими витворюється фонетично-орфоепічна своєрідність мовлення окремої особи. Це такі якості індивідуального мовлення:'

Ø мелодика мовлення. Вона полягає в підвищенні і зниженні тону голосу у фразі. Тон зумовлюється частотою коливання напружених голосових зв'язок і має неоднаковий рівень вияву: нижній рівень тону, найбільш звичайний, підвищений тощо, розповідний тон (тональність), питальний та ін.;

Ø ритм (ритміка) мовлення. Ця інтонаційна (у деяких мовах, наприклад латинській, інтонаційно-семантична) ознака мовлення полягає в чергуванні наголошуваних і не наголошуваних складів, довгих і коротких голосних, що найбільш чітко простежується в поетично-віршованому мовленні;

Ø сила (інтенсивність) мовлення і слабкість, не інтенсивність мовлення. Зумовлюються силою або слабкістю видихів, дихання під час творення звуків, пор.:;Переважно спокійне мовлення в домашній обстановці і офіційне, піднесене у виступі на площі;

Ø темп мовлення. Це швидкість або повільність перебігу мовлення, неоднакові паузи між мовленнєвими відрізками. Паузою називається чітко визначена перерва у звучанні переважно слів, синтагм, фраз. Така перерва супроводжується перервою в звучанні голосу;

Ø тембр мовлення, голосу. Це його індивідуальне звукове забарвлення, якість звучання, завдяки якій голос однієї людини неповторно відрізняється від голосу

Теорія інтонації формувалась поступово. Розпочалась вона дослідженнями мовленнєвої практики вживання розділових знаків у реченнях, у їх середньо реченнєвій і кінцевій позиціях. Безсумнівним виявився зв'язок між синтаксисом та інтонацією, яка має передусім синтаксичне підґрунтя. В 60-ті роки XX ст. поглибилось розуміння самого поняття інтонації, розпочалось комплексне вивчення інтонації речення, інтонації тексту, стилістичної функції різноструктурних речень. Інтонація може суттєво змінювати сказане в реченнях, дає змогу точно відтворити зміст і настрій художнього твору, передавати різні почуття.

У художніх текстах на інтонацію вказує і так зване авторське мовлення, авторські слова, якими автор (на відміну від персонажів чи дійових осіб) безпосередньо характеризує зображуване, дає йому певну оцінку. Цим також і стилістично урізноманітнюється художній текст: Куди ти його [насіння] подінеш? — дивувався Андрій. — Адже у нас всього дві грядочки (М. Коцюбинський) — слово дивувався орієнтує на інтонацію, яка характерна для вираження подиву; Ти рибу вариш? — поспитала вона [Маланка] наляканим голосом (М. Коцюбинський) — питальна інтонація з відтінком подиву, наляканості; Посватав! Узяв добро! — шипіла вона [Маланка] з кривим усміхом (М. Коцюбинський) — лексемою шипіла автор передає ту велику злостивість, якої героїня твору не в силі стримати і водночас висловити вголос.

Усне мовлення завжди реалізується в інтонації. Інтонацією своєрідно забезпечується семантична, граматична і стилістична цілісність висловлювання, його завершеність чи незавершеність, комунікативна зорієнтованість — розповідність, питальність, питальна риторичність, спонукальність (наказовість, прохальність, закличність та ін.); окличність; емоційна забарвленість, експресивність і модальність (упевненість мовця в комусь, у чомусь, невпевненість, сумнів, вимогливість, більша чи менша категоричність, наполегливість тощо). Інтонація наявна при актуальному членуванні мовлення на тему («дане», «наявне») — основу висловлювання і рему, тобто « нове » — предикативну частину речення, те, що повідомляється про тему.

Інтонація не однотипна й за іншими ознаками, бо, наприклад, слову властива номінативна (називальна) інтонація, а реченню — інтонація комунікативна — розповідно-інформаційна, питальна, спонукальна в різноманітності нюансів і мовних засобів їх втілення. Навіть окремий вимовлюваний звук — поза словом і в структурі слова — це вже мінімальний вияв мовленнєвої інтонації, бо те загальне, чим є інтонація слова, речення, формується інтонацією часткового, представленою, умовно кажучи, «інтонацією», неповторною фізіологічно-акустичною своєрідністю фонем, і передусім їх тембровим забарвленням.

Стилістична вагомість інтонації безмежна. Однак і дотепер її усвідомлено й практично аргументовано Тільки в найсуттєвіших виявах. До них належить найрізноманітніша тональність мовлення, його манера, відтінкова вимова, яка відтворює всі можливі нюанси ставлення мовця до висловлюваного. Частково це засвідчується багатьма прикладами: Інтонація, властива живій людській мові, — така могутня сила, яка підпорядковує собі всі ритми й примушує їх щоразу служити цілком по-новому (3 журналу); Леся Українка... використовує найрізноманітніші ритми — від плавного, розлогого... до прискореного, що відповідає і ритмові танцю (3 посібника); Черняєва в свій сміх, як це в слова, вкладала певну інтонацію, сміхом вона промовляла, могла сміятися лагідно, зневажливо, гнівно (0. Донченко).

Інтонація в писемному художньому тексті завжди об'єктивно наявна, закладена в його змісті і в мовленнєвій формі. За своєю основною суттю інтонація загальнонародна, що дає змогу кожному, хто знає певну конкретну мову, реалізовувати художній текст і в усній формі, донести в такий спосіб його до інших. Цим мовці досягають загалом адекватного сприймання певного художнього (і нехудожнього) тексту на всенародному, а також значною мірою і на індивідуальному рівні.

Дотримання норм української літературної вимови (в широкому розумінні — власне вимови, наголошування, інтонування всіх мовних одиниць) украй важливе з погляду соціального, культурно-освітнього, власне мовного (особливо стилістичного), бо від цього залежить процес спілкування носіїв української мови. Без дотримання орфоепічно-акустично-інформаційних норм не існує культури мовлення (окремої особи чи всього народу), як і стилістики мовлення. Різновиди орфоепічних норм можуть порушуватись і впливом правопису на вимову, їх розходженням (пор.: підбити і підписати), провідним тиском діалектної вимови чи впливом орфоепічних норм іншої мови. Дотримання норм вимови, наголошування, усталеного інтонування всього сказаного носіями української літературної мови своєрідно зближує їх також і духовно, національно, в усіх громадських і особистісних сферах, стосунках

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти