ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Стилістика розповідних, питальних і спонукальних речень

Основною, майже всеохоплюючою комунікативною мовною одиницею, синтаксичною домінантою спілкування є речення. До категоріальних, визначальних ознак речення належать: предикативність, модальність, відносна закінченість змісту речення, його логічна сутність, структурно-синтаксична організованість, інтонаційна оформленість і комунікативність, стилістична своєрідність. Комунікативною одиницею є і слова-речення, або синтаксично нечленовані речення.

Поділ речень на розповідні, питальні і спонукальні зумовлений властивою їм своєрідною комунікативною функцією, метою висловленого в реченні і особливою мовленнєвою інтонацією. Кожен з мовців, як правило, висловлюється цілеспрямовано, його усне й писемне мовлення підпорядковане певній меті. Як слушно зауважує О. Пєшковський, «якщо ми говоримо тільки для того, щоб повідомити свої думки іншому, то таке мовлення можна назвати розповідним... Ми можемо спонукати співрозмовника повідомити нам те, чого ми не знаємо, відповісти на наше запитання, — мовлення питальне, і можемо спонукати його зробити саме те, що : йому наказуємо або про що просимо, — мовлення спонукальне».

Основні комунікативні різновиди речень своєрідні й стилістично, що по-особливому виявляється в усіх структурно-синтаксичних групах таких речень. Розповідні, питальні і спонукальні речення бувають простими, складними, простими ускладненими, простими поширеними й непоширеними, двоскладними й односкладними, повними й неповними.

Розповідні речення. Стилістична своєрідність таких речень найбільше залежить від їх модальності — стверджувальної або заперечної (стверджувальні й заперечні розповідні речення). Розповідні речення містять розповідь про кого-небудь або про що-небудь. Вони становлять найуживаніший комунікативний, або функціональний, різновид речень, які найчастіше емоційно найбільш нейтральні. Ці речення містять інформацію, повідомлення про кого-небудь, про певні події, факти, явища. Розповідними реченнями стверджується або заперечується наявність чи відсутність якоїсь особи (осіб), предмета (предметів), їхньої ознаки, властивості тощо: Тільки велика мета народжує великі характери (О. Довженко); Славен той, хто обріїв шукає (С. Крижанівський).

Стверджувальними і заперечними реченнями здебільшого констатується наявність чи відсутність реальних (ірреальних) явищ або виражається застереження щодо їх можливості (неможливості). Це речення функціонально вихідного типу. Дієслово-присудок у розповідних двоскладних реченнях або дієслівний головний член односкладного речення виражається різночасовими формами дійсного способу або дієсловом у формі наказового чи умовного способу. Для стилістики розповідних речень багато важить типова для них розповідна інтонація, яка має замкнену структуру: початок, розгортання, завершення. Тон підвищується на одному з членів речення, який внаслідок цього логічно, семантично виділяється, позначаючи найголовніше в повідомленні, і знижується наприкінці речення.

Кожен член речення (навіть кожне слово) в розповідних (як і в питальних, спонукальних) реченнях може бути виділений логічним наголосом , яким акцентується увага мовців на тому слові в реченні, яке семантично й стилістично найважливіше за кожної окремої мовленнєвої ситуації. Внаслідок цього витворюються різні функціонально-стилістичні варіанти речень, пор.: Козаки брали участь у багатьох походах на турків (О. Гончар): унаслідок почергового логічного виділення в цьому реченні кожного з повнозначних слів утворяться його різні стилістичні варіанти: Козаки (а не хтось інший) брали участь... і т. ін.

Питальні речення. Реченнями питальної модальності своєрідно виражається спонукання, адресоване особі, від якої вимагають, щоб вона висловилась, повідомила про те, що становить інтерес для самого мовця або його співрозмовника: Хто ви? Як ви зветесь? Як живете, по якій ступаєте путі? (М. Рильський); Галю! — каже, — сподівайся гостей... — Яких? (М. Старицький). Суттєвим, навіть визначальним, засобом оформлення питальних речень є питальна інтонація, яка може набувати найрізноманітніших варіацій і якою будь-яке розповідне речення можна перетворити на речення питальне, пор.: Все небо було закрите хмарами (І. Нечуй-Левицький) і Все небо було закрите хмарами? Якщо в питальному реченні (як і в розповідному) по черзі інтонаційно виділяти кожне з повнозначних слів, то внаслідок цього сформуються різні стилістичні (функціональні) варіанти загалом тієї ж самої питальної синтаксичної конструкції, її різні синонімічні вияви, що вже належить до сфери актуального членування мовлення, пор.: Все небо було закрите хмарами?; Все небо було..?; Все небо було закрите..? Все небо було закрите хмарами? та ін. За допомогою інтонації, а також спеціальних слів або словопорядку у питальному реченні мовець висловлює своє бажання про щось дізнатись від співрозмовника. Питальні речення здебільшого характеризують не за граматичною будовою, а тільки за функцією. Вже усталився поділ питальних речень на власне питальні речення, або речення прямої питальності (прямо питальні речення), і на риторичні питальні речення. Власне питальні речення. Ними висловлюється пряме запитання будь-кого до певної особи, запитання, яким спонукається той, кого запитують, до негайної і, здебільшого, конкретної відповіді. Це найуживаніші в усіх стилях мови питальні конструкції, функціональні, структурно найрізноманітніші, характерні для діалогів. Вони конструюються з спільного чи індивідуального осягнення знань, питання одного (першого) співрозмовника передбачає відповідь іншого (другого). В такий спосіб утворюється відносна змістова, структурна і функціональна сутність із двох (і більше) діалогічних реплік. Власне питальні речення в структурі діалогу бувають граматично повними і, особливо часто, неповними: Де твоя шинель, сержанте? — спитав Черниш, скидаючи свою (О.Гончар); Ходімо разом! — гукають перші. — Куди? (Панас Мирний); Чи найнявся в економію? (М. Коцюбинський); Невже не прийде? (Леся Українка); Чи є посеред вас грамотні? (В. Минко).

Функціонально власне питальні речення поділяють на з'ясувальні і уточнювальні питальні конструкції. У питально-з'ясувальних реченнях виникає потреба тоді, коли мовець хоче з'ясувати, дізнатись від співрозмовника (співрозмовників) про ті факти дійсності, яких він не знає, щодо яких має сумнів. Неодмінним засобом організації таких речень є питальні іменники (хто, що, який, чий, котрий, скільки) і прислівникові слова (де, куди, звідки, коли, доки, як, чому, чом, чого), які й позначають узагальнено те, що запитувач-співрозмовник хоче з'ясувати: А хто їде з тобою? (М. Коцюбинський); Що це з тобою сталося, а-? — допитується Колісник (Панас Мирний); А ти що биш ото на хаті? — гукнув голова на Лавріна (І. Нечуй-Левицький); Який тип мелодики характерний для питальних речень без питальних слів і з питальними словами? (З підручника); А де ж це хазяїн? — мовив голосно (А. Головко); Де могили наших героїв, товаришів наших? (О. Довженко); Доки працюватимеш? Відколи почав? (В. Минко); Як ти тепер почуваєш себе?; Чом з нею не живеш, у згоді? (М. Коцюбинський).)Своєрідний різновид питально-з'ясувальних речень становлять так звані альтернативні питальні речення: У хорі співатимуть юнаки чи дівчата?; Ви пишете вірші, повісті чи п'єси?; Він як відповідав: упевнено чи невпевнено? Питання в таких структурах передбачає альтернативну відповідь, тобто відповідь, яка допускає одну з двох або кількох можливих.

У питально-уточнювальних реченняхмовець має потребу тоді, коли хоче, щоб співрозмовник лише підтвердив або заперечив зміст запитання. На таке запитання завжди можна відповісти тільки однослівним Так або Ні, пор.: Хіба мама буває в цей час дома? (А. Шиян) і Мама буває в цей час дома?; Чи сподобалась вам наша річка? і Сподобалась вам наша річка?Також і структури складнопідрядного речення можуть мати значення уточнювальної прямої питальності: Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашім садочку? (М. Коцюбинський).

Окремим різновидом власне питальних речень є перепитувальні речення: В шахи грали, — весело сказав Серьожа. — Грали? — суворо перепитала Ільєвська (О. Гончар). Це, як правило, граматично неповні діалогічні конструкції. Звичайно повторюється такий елемент попереднього висловлення, що не досить зрозумілий або неясно почутий співрозмовником, внаслідок чого й виникає потреба в його повторенні.

Питально-риторичні речення, або речення непрямої питальності. Вони становлять значну за обсягом, специфічну за змістом, структурою і стилістичною функцією групу питальних речень. До питальних речень їх зараховують умовно, тільки через властиву їм своєрідну питальну інтонацію і те, що функцію засобів граматичного оформлення цих конструкцій виконує питальний займенник або питальна частка: Хто з вас може перелічити обов'язки матері?; Хіба так людині жити?; А коли ж до праці привчатися, як не замолоду? (О. Гончар); Ну, як не цвісти калині моло дій? (П. Тичина). З функціональної точки зору риторичне запитання є не справжнім, бо мовець сам добре знає те, про що він запитує. Риторичне запитання - це приховане ствердження або заперечення: Чи словом зборкати орла? Чи правду кривді подолати? (М. Рильський), пор.: Словом не зборкати орла! Кривді правду не подолати! Через те що сутність питально-риторичних речень втілюється в специфічній питальній інтонації і що думка-судження в них виражається з певною емоційністю, питально-риторичні речення широко представлені в багатьох творах художньої літератури, в публіцистиці, виконують функцію стилістично яскравого засобу мовлення. Отже, риторичні питальні речення комунікативно орієнтовані на одержання відповіді на те, про що непрямо «запитується».

Спонукальні речення, або речення спонукальної модальності. Ними виражаються такі виявлення людини, які можна об'єднати поняттям «спонукання». Це вербальний (словесний) процес, яким хто-небудь когось спонукає до певної дії, вчинку, стану душі тощо. Різновиди і вияви спонукання такі: наказ, вимога, заклик, побажання, просьба, запрошення, заборона, застереження, порада, умовляння, благання та ін. Звідси й функціональний поділ спонукальних речень на певні різновиди, або групи. Найпоширеніші з них: наказові (імперативні) речення -такі, що виражають прохання, заклик, побажання, благання, пораду та ін. (назви «прохальні», «закличні», «побажальні» речення видаються стилістично незграбними, хоч подекуди — і не без підстав — уживаються, особливо в усному мовленні). Загальним же терміном для всіх цих термінів слугує термін-назва спонукальні речення, яким позначають будь-яке словесно реалізоване спонукання: наказ, прохання, побажання тощо: Тікайте з дому, горить! — кричав Андрій(М.Коцюбинський) Води! - крикнув смотритель.(Панас Мирний); Гетьте, думи, ви, хмари осінні (Леся Українка); Заспіваймо пісню щиру! (Т. Масенко) Міцно, браття, стиснім руки, обіймімось гаряче; упірушим проти муки, що вражає боляче (П. Грабовий).

Власне спонукальність, до того ж нерідко найбільші інтенсивності, активності, може також виражатися інфінітивом: Негайно очистити вози від усього стоцнього. Викидати усе, що не може стріляти або виїхати. Натомість навантажуватись боєприпасами (О. Гончар)Однією з визначальних (хоча й не власне граматичних, синтаксичних) ознак спонукальних речень є інтонація, яка буває різнотипною, однак найчастіше наказовою, прохальною, бажальною, закличною. Спонукальна інтонація може наближатись до питальної чи розповідної. Отже, інтонація — категоріально суттєва властивість як дієслівних, так і недієслівних спонукальних речень: Читайте тихо! Спокійно! Тихіше! і под.

Спонукання, розповідність і запитання — це категорії, які незмірно багаті на значеннєві та експресивно-стилістичні, емоційні оцінки — спільні, схожі і взаємопроникні. Грані між спонукальними і розповідними реченнями можуть стиратись. Розповідним мовленням теж можна спонукати до дії, напр.: Приїхав мій знайомий — речення розповідне. На цю фразу можна і не зреагувати, і, зацікавившись повідомленням, сприйняти його як непряме спонукання до дії, як непрямо спонукальний вислів. Зрештою, будь-яке розповідне чи питальне висловлення, яке так або інакше впливає на поведінку людини, може функціонально осмислюватись і сприйматись як речення спонукальне.

Окремий різновид спонукальних речень становлять бажальні речення —синтаксичні структури, якими мовець виражає своє бажання що-небудь зробити, сказати, написати, осягнути: Хотіла б я піснею стати у цю хвилину ясну (Леся Українка); Поглянути б ще раз на синій Дніпро... (Леся Українка); Хоч би не запізнитись на роботу; Якби хоч війни не було; Як би то швидше розвиднилось! і под. Сказане в бажальних реченнях стосується особи мовця. Це типово розмовні синтаксичні конструкції, якими мовець виражає бажання, задоволення чи незадоволення, яке для нього є важливим, актуальним.

Отже, за метою висловлювання розрізняють розповідні, питальні і спонукальні речення. Будь-яке з них може бути окличним.

Окличні речення. Якщо розповідь, запитання чи спонукання виражається інтенсивно, з окресленою почуттєвістю, то речення з такою якістю набуває окличної модальності, окличного стилістично-емоційного спрямування, стає окличним— розповідно-окличним, питально-окличним або спонукально-окличним: Де ти, мій чарівниченьку?! (Леся Українка); Де ж той?! І де та правда!? Горе! Горе! (Т. Шевченко). Окличні речення виділяють за властивою реченням функціонально-стилістичною забарвленістю, яка реалізується ним з допомогою окличної інтонації. Вона є основним засобом оформлення цих речень. Оклична інтонація характеризується високим тоном, більшою силою і напругою голосу та іншими ознаками. Додатковими засобами вираження емоційності, експресивності можуть бути і деякі словесні засоби: вигуки (ах, о, ох, ой, о леле, о нене, ой мамочко і под.), вигукові частки (ну й, що за та ін.), займенники та займенникові прислівники (який, такий, як, так і т. ін.): ох! — з полегшенням зітхнув Макар Іванович (М. Козинський); Тьху! Пек тобі! — крикнула в сінях Паска (І. Франко).

Отже, окличної модальності може набувати будь-яке речення за метою висловлювання, якщо тільки його вимовити емоційно, з очевидною експресією, виражаючи таким способом якесь домінуюче почуття — радісгь, захоплення, подив, гнів, страх, переляк, відчай, та ін. Пор.: Настала весна.; Настала весна? І окличні речення Настала весна!; Настала весна?!; Настала весна!!; Настала весна?!! З хат вибігали дядьки... Хапали відра, лопати: — горить?!! — Що зчинилось?! — Бігом до волості! — Отже, банда яка!.. (М. Потупейко).

Стилістика членів речення

Важливу стилістичну функцію виконує член речення — мінімальна і найпоширеніша синтаксична одиниця, яка виражає в реченні певне поняття, називає особу (особи), предмет, дію, стан людини або явище, ознаку, ознаку ознаки (прислівники) або кількість. Своєрідної комунікативної функції, самостійності й особливої вагомості член речення набуває тоді, коли деформується, перетворюється на окреме речення.Члени речення, будучи структурно-синтаксичними одиницями, поділяються на головні і другорядні. Їх прийнято розрізняти за певною синтаксичною функцією і морфологічними показниками, а також стилістично. До головних членів речення належать:

Ø підмет двоскладного речення: Сонце сяє; Народ безсмертний;

Ø присудок двоскладного речення: Настало літо: Київ — столиця України; Я хочу відпочивати;

Ø головний член односкладного речення: Працюю; «Заповіт» Т. Шевченка знають і поза межами України; Смеркає; Ніч.

Другорядними членами речення є:

Ø означення (з прикладкою): Настало тепле літо; моя Батьківщина — це поле без меж (М. Рильський); гомонить Дніпро-ріка;

Ø додаток: Ми мостимо дороги людям грядущих золотих століть (Д. Павличко);

Ø обставина: Вдалину лине пісня дзвінка (П. Тичина); З самого ранку в лісі точився бій (О. Гончар); Кайдаш спересердя грюкнув дверима (І. Нечуй-Левицький).

Член речення, як і окреме словосполучення чи сполучення слів поза реченням, є тільки особливою мовно-синтаксичною абстракцією, поняттям-уявленням, лексико-граматичною моделлю слова чи сполучення слів. Тільки в реченні кожне слово набуває й виражає частинку тієї комунікативної функції, яка в повному обсязі виявляється в усій структурі речення. Це стосується й однослівних речень. Наприклад, словом зима тільки названо певне явище природи, пору року (на відміну від весна, літо, осінь). Стилістична функція всіх чотирьох слів, узятих окремо, майже нульова. Кожне з них створює тільки певне знання-уявлення і таку ж почуттєву налаштованість, але тільки внаслідок життєвого досвіду людини. Кожна з назв пір року сама по собі не зорієнтована на комунікативність, на передавання інформації. А реченням Зима мовець стверджує, повідомляє про наявність чи відсутність якогось конкретного природного явища (саме такого, а не іншого). У реченні Зима сконденсовано, найстисліше (однослівно) виражено думку-судження, яку розчленовано й синонімічно можна було б сформулювати, зокрема, так: Те, що ми в цю мить спостерігаємо (бачимо, відчуваємо), — зима. Або: Зима — це холодна пора року та ін. Тільки речення і слова-речення (Так!, Еге ж!, Ні, Хіба?, Геть!, Ой! та ін.) мають предикативність, модальність, бо їх зміст пов'я заний з дійсністю, щось конкретне в один і той самий момент і називає, і комунікативно виражає, репрезентує, а тому усвідомлюється як що-небудь реальне (наймовірніше) або ірреальне (нереальне). Саме предикативністю й модальністю (сприйманням висловленого в реченні в певному способі й часі, здебільшого і в особі) в поєднанні з іншими визначальними для речення ознаками (відносною закінченістю змісту речення, його логічною сутністю, граматичною організованістю, інтонаційною завершеністю і внаслідок цього — комунікативністю) формується речення. Тільки в реченні слово (змінюване чи незмінюване), із форм повнозначного слова стає членом речення або ж і окремим реченням — повним чи неповним, яке, й виконує внаслідок цього конкретну стилістичну функцію. З погляду стилістичного немає речень функціально досконаліших і менш досконалих (певно, за умови дотримання їх нормативності в межах лігатурної мови). Усе визначається конкретною ситуацією мовлення, задля досягнення якої й утворюється речення.

Структурна різноманітність речень породжує безвідносну варіативність їх стилістичних функцій. Речення двоскладної, як і односкладної, синтаксичної будови спроможне виконувати не одну, а кілька чи багато стилістичних функцій, стаючи внаслідок цього щоразу і зором людського розуму, етичності й естетичності, а тільки суто комунікативною одиницею. Кожен з мовців певною мірою інтуїтивно прагне до найбільшої досконалості свого мовлення, але, звісно, не розмірковує про те, якою структурою речення скористатись у конкретному випадку. Речення будь-якої синтаксичної будови можуть відрізнятись одне від одного більшою чи меншою «стилістичністю», зокрема образністю, емоційністю, — залежно від конкретно-неповторної, індивідуальної ситуації мовлення.

Двоскладне речення, як відомо, формується двома головними членами — підметом і присудком, навколо яких найчастіше групуються другорядні члени речення. Найбільш формально й стилістично розлогим змістовним членом двоскладного речення є присудок. Він поширюється другорядними членами, кожен з яких також завжди стилістично вагомий. Підметом виражається предмет думки, присудком — його ознака, тому за змістом обидва члени речення здебільшого становлять не тільки синтаксичний, а й логіко-семантичний центр висловлювання або ж усе висловлювання, якщо двоскладне речення синтаксично непоширене, тобто в ньому немає жодного другорядного члена речення.

Стилістична індивідуальність підмета й присудка визначається їх семантикою, структурою і місцем у реченні. Функції члена речення зрідка набуває і службово слово, напр.: Тільки «так» чи «ні», «за» чи «проти» ми ловимо сьогодні сенс (П. Загребельний). Своєрідні однорідні підмети в цьому реченні виражені службовими словами, що зумовило стилістичну незвичність сказаного.

Від синтаксичної будови висловлюваного залежить його стилістична сутність, пор.: Минуло шість років (саме шість) і Минуло років шість (приблизна кількість); 3 десять скирт хліба палало заразом (І. Нечуй Левицький) і Десять скирт хліба палало заразом (у другому варіанті речення кількість скирт визначається точно); Інженер — мій друг (підмет — означення — присудок, тобто Інженер є моїм другом). Мій друг — інже нер (означення — підмет — присудок, Мій друг є інженером). Це паралельні двоскладні конструкції, які мають відтінки в значенні.

Отже, неоднакова стилістика речень також суттєво визначається таким синтаксичним засобом, як порядок слів. Його зміна в реченні нерідко неможлива, бо призводить до зміни семантики висловлюваного: Трак тор тягне плуг (а не навпаки).

Стилістично, певною мірою й семантично, інколи й синтаксично можуть розрізнятись двоскладні речення за способом вираження в них певного члена речення, зокрема підмета: Вчителі зі своїми учнями прийшли на вечір і Вчителі та учні прийшли на вечір. З першого речення випливає, що ініціаторами були вчителі (підмет), учнями (додаток), у другому реченні два однорідні підмети, більша чи менша активність їх у тій самій дії синтаксично не позначена (обидва двоскладні речення синонімічні, але стилістично не адекватні); Штабний офіцер з молдаванином-перекладачем допитував перших полонених (О. Гончар). З речення зрозуміло, що допит вів офіцер, друга особа тільки перекладала. Це передано формою присудка допитував (а не допитували), отже, участь двох осіб в реалізації дії (на допиті) неоднакова, через що з перекладачем — додаток, а молдаванином — прикладка до нього; Мати з дитинкою ішла вулицею: підмет — мати, з дитинкою — додаток (дитинка самостійно не пересувалась), але: Мати з дитинкою йшли вулицею (дитинка також ішла), іти з дитинкою — складений підмет, пор.: Мати і дитинка йшли вулицею — два однорідні прості підмети. Три конструкції синонімічні, стилістично неадекватні. А в реченні Своїми ногами Микола Миколайович разом з дружиною сходив увесь Київ (М. Рильський) більш стилістично виправданою була б множинна форма присудка — сходили.

Особливо розгалужені стилістично форми присудка двоскладного речення: Книги, як і взагалі всі твори людського духу, неоднакову мають долю (П. Тичина). Простий присудок у цьому реченні виражено фразеологізмом, який становить одне образне поняття. Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись (Марко Вовчок) — присудком передано збільшену тривалість дії; До кімнати увійшла жінка офіцера (йдеться про дружину певної особи), офіцера — неузгоджене означення жінка), пор.: До кімнати увійшла офіцерська жінка, означення офіцерська є узгодженим, а все словосполучення напівнормативне, нешанобливе. Другорядні члени у реченнях Пташка підлетіла (до чого? куди?) до дерева і Пташка сидить (на чому? де?) на дереві є обставинами місця, це підтверджується можливістю вставлення в речення очевидної обставини: Пташка сидить угорі, на дереві і Пташка сидить на дереві, вгорі — в обох реченнях по дві обставини місця; На полонині багато гірських квітів і На яблуні з'явиться перший цвіт — до члена речення на полонині цілком природним є питання де? і майже не допускається питання на чому?, це пояснюється значно ширшим лексично-просторовим значенням іменника полонина порівняно з іменником яблуня; Ваза з квітами стоїть на вікні: ваза (яка?) з квітами — неузгоджене означення, стоїть (де? на чому?) на вікні — обставина місця.

Синтаксично неоднакове трактування певних слів у реченні стосується стилістики всього речення, бо з кожним членом речення завжди пов'язана певна семантика, а з нею і якийсь стилістичний відтінок, емоційність висловлюваного або її відсутність

Стилістика односкладних речень

Односкладні речення порівняно з двоскладними в більшості випадків структурно значно менші за обсягом, проте вживаються в усіх стилях мови. Їм властива стилістична своєрідність, яка не може бути зовсім адекватно виражена синтаксичною будовою двоскладного речення.

Односкладні речення — речення з одним головним членом, які для вияву повноти і своєрідності своєї синтаксичної будови і об'єктивно-суб'єктивного змісту не потребують доповнення їх другим головним членом речення.

Серед односкладних речень виокремлюють такі різновиди:

Ø означено-особові речення: Вітчизну сонячну свою люблю високою любов'ю (В. Сосюра);

Ø неозначено-особові речення: Весною в селі встають рано (Г. Тютюнник);

Ø узагальнено-особові речення: Не вчи орла літати(Нар. творчість);

Ø безособові речення: Ледь почало розвиднятись(С. Скляренко); Нема без втрати перемоги, без горя радості нема (О. Олесь); І стало скрізь тихо (П. Тичина);

Ø інфінітивні речення: Куди мені діватись? Де помочі шукати? Кого просити? (І. Котляревський);

Ø номінативні речення: Мітинги. Радість. Пісні. Братання. Хвиля народного ентузіазму (Г. Тютюнник).

Автор теорії односкладних речень О. Шахматов визначав односкладні речення як речення тільки з одним головним членом речення. У шкільній навчально-лінгвістичній практиці головний член односкладного речення прийнято умовно називати або присудком (в односкладних дієслівних реченнях — означено-особових, неозначено-особових, узагальнено-особових, безособових, інфінітивних), або підметом (в односкладних номінативних, або називних, реченнях).

В усіх стилях і жанрах мови односкладні речення вживаються з неоднаковою активністю. За кожним з різновидів односкладних речень закріпилась у мові й певна своєрідна стилістична функція (функції).

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти