Непослідовна й нерішуча внутрішня та зовнішня політика Центральної Ради підштовхнули більшовиків до спроб захопити владу в Україні. Вони почали готувати повстання у Києві. Проте УЦР, довідавшись про такі плани, 30 листопада (13 грудня) оточила своїми військами казарми збільшовизованих частин, роззброїла їх і відправила під вартою в ешелонах до Росії. Не вдалася і спроба захопити Київ силами збільшовизованого 2-го гвардійського корпусу. Наростання самостійницьких настроїв в українському суспільстві та відсіч Центральної Ради спробам більшовиків встановити свою владу в Україні викликало незадоволення з боку Ради Народних Комісарів (РНК) – нового більшовицького уряду Росії. 4(17) грудня 1917 р. РНК надіслав до Києва “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради”. За цим документом РНК, з одного боку, визнавав УНР та право “національної незалежності українського народу ”, а з іншого – відмовлявся сприймати “ Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки ”, оскільки остання не визнавала радянської влади в Україні. У “ Маніфесті ” були сформульовані вимоги більшовицької влади до Центральної Ради:

не пропускати через Україну антибільшовицькі війська до Росії;
припинити роззброєння червоногвардійських загонів в Україні і повернути їм зброю;
відмовитись від спроб перетворити Південно-Західний фронт в Український з підпорядкуванням його Центральній раді;
пропускати більшовицькі війська через Україну на Південний фронт.

У разі неприйняття цих умов Раднарком погрожував почати війну проти УНР. Генеральний секретаріат від імені Центральної Ради дав рішучу відсіч РНК, кваліфікувавши ультиматум як грубе втручання у внутрішні справи України.

Із відповіді Генерального секретаріату УНР на ультиматум Раднаркому. 5(18) грудня 1917 р.Генеральний Секретаріат в заяві Народних Комісарів про те, що вони визнають Українську Республіку, вбачає або нещирість або ж суперечність самим собі. Неможливо одночасно визнавати право на самовизначення аж до відокремлення і в той же час робити грубий замах на це право,… Генеральний Секретаріат рішуче одкидає всякі намагання народних комісарів вмішуватися в справу упорядкування державного й політичного життя в Народній Українській Республіці...

Раднарком у відповідь на це ухвалив “ вважати Раду в стані війни з нами ”. 9(22) грудня до Харкова почали прибувати війська В.Антонова-Овсієнка, призначеного командувачем російських військ для боротьби з УЦР, а наступного дня вони роззброїли українізований бронедивізіон. За кілька днів Харків перетворився у форпост російських військ, що розгорнули активну підготовку для подальшої збройної боротьби проти Центральної Ради.

В.Антонов-Овсієнко

Гострота політичного становища в Україні внаслідок збройного конфлікту у боротьбі за владу посилювалась активністю більшовиків, пов’язаною з проведенням Всеукраїнського з’їзду рад. Планувалось висловити УЦР недовіру та обрати її новий склад з числа делегатів робітничих та солдатських рад. Для цього більшовики певний час визнавали Центральну Раду як вищий орган крайової влади в Україні, маючи на меті підмінити її радами робітничих та селянських депутатів, серед яких вони мали вплив. Проте, підсумки підготовчої роботи до з’їзду виявились не втішними для більшовиків. Керівництво деяких місцевих рад, очолюваних меншовиками та есерами, відмовилось брати участь у з’їзді, який більшовики намагались використати для усунення від влади Центральної Ради. Лідери Центральної Ради, знаючи про такі плани, не наважувались заборонити Всеукраїнський з’їзд Рад, щоб не стати об’єктом звинувачень в антидемократизмі. Водночас вони не збирались давати шанс більшовикам здійснити переворот і намагались зібрати на з’їзд якомога більше делегатів від селянських спілок та українізованих частин, які будуть підтримувати Центральну Раду. Таких делегатів прибуло на з’їзд понад 2 тис. чол. проти 150 чол. більшовицьких прихильників. Всеукраїнський з’їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів відбувся у Києві 4-6(17-19) грудня, але організатором його роботи виступав вже не оргкомітет робітничих та солдатських рад, а керівництво Центральної Ради, яке піддало політику російського радянського уряду різкій критиці. Переважна більшість делегатів висловлювалась за повну підтримку Центральної Ради та її політики, спрямованої на досягнення незалежності України. Водночас з’їзд майже одноголосно ухвалив резолюцію, що засуджувала політику Раднаркому. Зваживши на такі обставини, делегати-більшовики та їх однодумці покинули Київ і перебрались до Харкова. Там вони приєднались до роботи ІІІ з’їзду робітничих та солдатських депутатів Донецько-Криворізького басейну і запропонували змінити його статус на І Всеукраїнський з’їзд Рад. Робота з’їзду у Харкові відбувалась 11-13(24-27) грудня повністю за більшовицьким сценарієм.Делегати привітали повстання у Петрограді та схвалили політику Раднаркому. З’їзд проголосив радянську владу в УНР та поширив на Україну ленінські декрети. Окрім того, делегати обрали Центральний Виконавчий комітет Рад України на чолі з Ю. Медведєвим якого у березні заступив В. Затонський, який у свою чергу створив Народний секретаріат на чолі з Артемом ( Ф. Сергєєвим ) – більшовицький уряд УНР, що став альтернативним Генеральному секретаріатові.Всеукраїнський з’їзд Рад остаточно розмежував політичні сили і підвів українське суспільство до братовбивчої громадянської війни. З Росії до України прибуло близько 20 тис. революційно настроєних матросів, солдатів та червоногвардійців. 25 грудня (7 січня) В.Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ проти УНР. 29 грудня більшовики захопили Катеринослав. У місті заздалегідь готувалось повстання робітників, на допомогу яким підійшли російські війська. За таким планом більшовики діяли не один раз. 6(19) січня більшовицькі війська з Харкова і Лозової розгорнули наступ у напрямку Полтава-Київ. Разом з ними діяли й інші більшовицькі формування, що йшли на Київ з півночі, від кордонів Білорусії та Росії. Взяли участь у поході на Київ і збільшовизовані українські військові частини під керівництвом Ю.Коцюбинського. Центральна Рада намагалась зупинити агресію. Але більшість з українізованих військових частин, які підтримували ідею української державності, на той час вже повернулися додому, або, деморалізовані більшовицькою агітацією, стали дотримуватись нейтралітету. Збройні формування Центральної Ради не поступалися більшовицьким за чисельністю, але вони були розпорошені по всій Україні. Підрозділи російських військ навпаки зосередилися на головних стратегічних напрямках, основним серед яких був київський. Більшовики діяли швидко і рішуче. У січні вони захопили Полтаву, Ромодан, Лубни, Лохвицю та Гребінку і наблизились до Києва. Керівництво Центральної Ради, намагаючись затримати просування більшовицьких військ на Київ, направило свої збройні формування на ділянку залізниці Гребінка-Крути. Ці формування складались з підрозділу гайдамаків, загону юнкерів військової школи ім. Б.Хмельницького та куреня київських студентів і гімназистів. Загальна кількість українських оборонців становила близько 650 чол. Радянські війська, які наступали проти них, мали майже десятикратну перевагу у живій силі. Бій почався зранку 16(29) січня 1918 р. і тривав декілька годин.Але до більшовиків підійшло підкріплення з бронепотягом. Тоді оборонці розібрали колію і під вечір відступили у напрямі Києва. Через деякий час з’ясувалось, що не вистачає одного студентського загону. Його бійці, відступаючи у сутінках, збились з маршруту і попали в полон до більшовиків. Останні, розлючені втратою близько трьох сотень червоногвардійців, розстріляли 27 полонених студентів і гімназистів. У бою під Крутами українські вояки втратили близько 250 чол. Цей бій увійшов у вітчизняну історію як трагічна сторінка боротьби за незалежну Україну.

Похорон студентів, загиблих під Крутами. Київ, 1918 р.

Військове керівництво УНР усвідомлювало стратегічну важливість оборони бахмацького напряму з ділянкою залізниці Гребінка-Крути, але було змушено зняти частину військ з фронту, аби придушити більшовицьке повстання робітників, що розпочалося у Києві на заводі «Арсенал» в ніч на 16(29) січня. Війська Центральної Ради розгромили повстанців – 300 з них були розстріляні. Однак ця перемога не могла принципово змінити стратегічну ситуацію, яка склалася в Україні наприкінці січня. Більшовицькі збройні формування продовжували розвивати свій наступ на Київ. IV Універсал УЦР Розгортання війни радянської Росії проти УНР поклало край ілюзіям Центральної Ради відносно ідей автономізації та федералізму. На початку 1918 р. стало очевидним, що пошуки шляхів компромісу між Україною і Росією вичерпані, тому більшість лідерів Центральної Ради почала схилятись до проголошення повної незалежності України. До такого рішення їх підштовхнули й переговори про сепаратний мир у Бресті, розпочатий у грудні 1917 р., між більшовицькою Росією та Німеччиною разом з її союзниками. 9(22) січня лідери Центральної Ради почали обговорювати текст IV Універсалу, що мав на меті проголосити самостійність і незалежність УНР. Остаточний варіант документу був оприлюднений в ніч на 12(25) січня 1918 р.

IV Універсал Української Центральної Ради. ( 22 (9) січня 1918 р.) Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на Землі українській вільна Народня Республіка... Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу....Зо всіма сусідніми державами, … ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки. Власть в ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, … та наш виконуючий орган, який однині матиме назву Ради Народніх Міністрів. Отож насамперед приписуємо Правительству Республіки нашої – Раді Народніх Міністрів – від цього дня вести розпочаті вже нею переговори про мир з центральними державами цілком самостійно й довести їх до кінця,… і установити мир, щоб наш край розпочав своє господарське життя в спокою й згоді... В справі земельній комісія, вибрана на останній сесії нашій, вже зробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власности й соціялізацію землі... Всі ж демократичні свободи, проголошені 3-м Універсалом, Українська Центральна Рада підтверджує і зокрема проголошує: в самостійній Українській Народній Республіці нації користуватимуться правом національно-персональної автономії, признаним за ними законом 9-го січня.

В Універсалі також проголошувалось, що УНР прагне мирного співіснування з усіма сусідніми народами. Водночас уряд та громадяни УНР закликалися до боротьби з більшовицькою агресією. Окрім того, Центральна Рада оголосила розпуск постійної армії та організацію замість неї народної міліції. Раді Народних Міністрів доручалось негайно приступити до відновлення промисловості, забезпечення контролю за такими важливими сферами економічного життя як торгівля експортно-імпортними операціями та ціноутворення. Універсал визнавав необхідність передачі землі селянам до початку весняних робіт. Українське населення сприйняло IV Універсал спокійно, без урочистостей і маніфестацій, як це було раніше. Більшість людей вже не пов’язували свої сподівання на краще життя з новими деклараціями Центральної Ради. Майже повсюди панувала анархія, розкрадалося майно фабрик і заводів, грабувалися панські маєтки. Авторитет Центральної Ради в українському суспільстві продовжував падати. Проголошення IV Універсалу стало важливою подією у державотворчому процесі України, але цей момент в історії УНР не тільки не збігався з кульмінацією українського національного руху, а відбувався в умовах глибокої економічної і політичної кризи. Більшовицькі війська продовжували нарощувати свої наступальні можливості і 26 січня (7 лютого) 1918 р. захопили Київ. Центральна Рада перебралась до Житомира і звідти керувала боротьбою проти російських збройних формувань.

Руйнація звичайного повсякденного способу життя і настрої населення в умовах загострення політичного протистояння Загострення політичної ситуації в українських землях в осені 1917 р. руйнувало звичайний повсякденний спосіб життя населення. Пересічна людина чекала від революції покращення власного життя. Селяни вимагали землі, солдати – припинення війни. Мешканці міст відчували нестачу продовольства, страждали від спекуляції та постійного зростання сил. Проте, Тимчасовий уряд та Центральна Рада зволікали з вирішенням питань, що торкались інтересів більшості населення. Тогочасна Україна страшно страждала від погромів та бешкетувань, що чинилися солдатами з фронту, які, за свідченнями сучасників, « часто перетворювалися в орди насильників та грабіжників.» В умовах загального безладу Центральна Рада була не спроможна забезпечити правопорядок і мешканці Києва та інших великих міст змушені були це робити самостійно. В домах обирались будинкові комітети, які віднайшовши зброю, організовували самооборону, створювали будинкові військові дружини. Часто люди, які ніколи у своєму житті не тримали в руках зброю, змушені були чистити і лагодити рушниці і обговорювати стратегічні методи захисту будинків і садиб від нападу грабіжників. Такою ситуацією вміло користувалися більшовики, які закликали селян, робітників і солдатів до самостійного вирішення власних проблем. Під впливом їх агітації маси солдат, які тікали з фронту, повертаючись у рідні села зі зброєю, допомагали своїм землякам грабувати поміщицькі маєтки та захоплювати землю. Більшовики озброювали робітників і створювали бойові загони для захоплення влади у промислових центрах України. Частина революційно налаштованої української інтелігенції сподівалася, що поглиблення революції врешті решт призведе до здобуття незалежності. Проте, анархія і хаос зовсім по-іншому впливали на життя населення. Український історик Д.Дорошенко, який працював в той час губернським комісаром Тимчасового уряду, а потім Центральної Ради у Чернігівський губернії – описував такий приклад: «Коли місяця два тому стали отримувати з різних кінців Чернігівської губернії телеграми про підпалення маєтків, про знищення вінокуренних заводів, господарчого інвентарю, вбивствах та ін. … П.Савич невідмінно посміхався і говорив: „Поглиблення революції!” І ось одного разу отримали телеграму про вбивство з метою грабування його татка та матері. Бідний Савич спробував поглиблення революції на самому собі.»

Д.Дорошенко

В листопаді 1917 р. - січні 1918 р. ситуація погіршилася. Почалися збройні сутички та справжні бої між військовими формуваннями більшовиків і українізованими частинами Центральної Ради. Страждало від цього насамперед більшість населення Україні.

С.Сумський про збройні сутички у Києві «Будинок наш по Мариїнсько-Благовещенській вулиці розміщався між єврейським базаром та вокзалом. З єврейського базару наступали українці, з вокзалу – більшовики, ... Ділянка наша, знаходилась у центрі ворогуючих таборів, і переходила з рук в руки. Кожна влада, яка її займала – в особі декількох солдат стукала у ворота і стверджувала, що на нашій покрівлі розміщається кулемет. ... Далі, українці були завжди впевнені, що на нашій покрівлі розміщується більшовицький кулемет, а більшовики – що український. Робили відповідно до цього обшуки, ходили по квартирах... іноді знаходили старі годинники чи кульок з мукою, які господарі не встигли сховати. І хоча ні годинники, ні кульок з мукою не стріляли, їх все ж таки конфіскували; правда цим ці обшуки закінчувалися.»

Аналогічні події відбувалися в інших містах. Під час боїв населення ховалося у підвалах, в холоді і темноті. Магазини і базари були закриті; тому харчуватися тим, що мали вдома або здобули у місті ризикуючи власним життям. Український вчений В.Вернадський – свідок тогочасних подій писав у своєму щоденнику: «Пишу. Вдома всі сплять. А на вулиці – тріск кулемета. Людина звикає до всього…Як дивно – чути кулемет і не знати, що відбувається в місті? Ми живемо на околиці, в глухому провулку... Але завжди можуть і увірватися, і ми відчуваємо себе під владою розбійників. Полтава вся в нервовому настрої …Йдуть зіткнення більшовиків і з селянами. Знову відчуття повної влади всяких грабіжників. ….Живеш весь час, відчуваючи насильство.» Отже, звичайний, повсякденний спосіб життя людей було зруйновано. Закони не діяли, так само як і владні інститути. В умовах загострення політичного протистояння настрої населення швидко радикалізувалися. Змінювалося ставлення людей до життя. Стали розповсюджуватися ілюзії, що побороти голод, убогість, отримати землю, краще житло можна силою зброї. Поступово посилювалися жорстокість, ненависть розчарування у можливостях національної демократії. Знецінювалося людське життя. Мирний договір у Брест-Литовську. Вступ військ Німеччини та Австро-Угорщини на територію УНР.

Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 Следующая