ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


М. Фрунзе на танку, захопленому у врангелівців

Повстанські рухи, поразка українського визвольного руху. Соціально-економічна криза, що охопила республіку на початку 20-х років склала серйозну небезпеку для більшовиків. Влада здійснила спробу розв’язати продовольче питання шляхом продрозкладки. Реквізиція хліба у селян здійснювалася із залученням військ. Але це був ризикований шлях, оскільки Червона армія складалася на 77% з селян. Окрім того, така політика ставила під сумнів усі попередні досягнення комуністів. У відповідь на насильницькі методи з боку держави, селянство знову взялося за зброю. На території України розгорнулася активна партизанська боротьба селян, незадоволених радянською владою. На початку 1921 р. у складі повстанських загонів діяло близько 40 тис. чол. У лютому того ж року в Україні було зафіксовано 118 повстань. Повстанським рухом були охоплені райони Поділля, Київщини, Катеринославщини та Полтавщини. Проти «воєнного комунізму» виступили і робітники. На підприємствах Харкова, Києва, Одеси й інших міст спалахнули страйки, де поряд з економічними гаслами були й політичні - антибільшовицького спрямування. На Півдні та частині Лівобережжя повстанці діяли під анархо-комуністичними гаслами, закликаючи населення підтримувати ради, але без більшовиків. На решті української території боротьба розгорталася під націоналістичними прапорами. Водночас за роки революції та громадянської війни склалися групи декласованих елементів міста і села, які були розбещені політичною нестабільністю і збройна боротьба, проти будь якої влади, стала для них формою існування. Подальше відкрите протистояння в Україні все більше набирало характеру взаємознищення. Після підписання Ризького миру війська УНР, які опинились на території Польщі, за наказом Ю.Пілсудського були інтерновані у спеціальні табори. Але українські вояки не впали у відчай, вони таємно від польської влади створювали загони добровольців, які складали Повстанську армію. Вони сподівалися приєднати до неї всі антирадянські сили в Україні. У жовтні 1921 р. керівництво Повстанської армії розробило план допомоги партизанському рухові в Україні. Так визріла ідея проведення Другого зимового походу, стратегічним завданням якого було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні.Другий зимовий похід розпочався в листопаді 1921 р. Загони Повстанської армії перейшли польсько-український кордон і пройшлися з боями по більшовицьких тилах. Але очікуваного результату ця акція не дала. Українське селянство було втомлене нескінченною боротьбою з різними політичними режимами і виявилося нездатним до організованої довготривалої боротьби. Сама ж Повстанська армія поступалася радянським військам чисельністю, озброєнням і технічним забезпеченням. Наприкінці листопада загони повстанців були розбиті більшовиками на Житомирщині і тільки невеличкому загону на чолі з Ю.Тютюником пощастило прорватися на територію Польщі. Українські вояки намагалися організувати нові рейди в Україну, але після протесту радянського уряду польське керівництво наказало повстанцям згорнути подібні акції.

Генерал Ю.Тютюнник

Отже, національно-визвольні змагання в Україні завершилися поразкою. На більшій частині українських земель була встановлена радянська влада. Бої на території України, що тривали майже без перерви від середини 1914 р., нарешті припинилися.

Уроки та наслідки державотворчих процесів Боротьба за незалежність України була логічним продовженням національно-демократичної революції, ціллю, якої було утворення незалежної демократичної України та побудова справедливого соціально-економічного ладу. На позиції поступового здобуття державної незалежності стояла Українська Центральна Рада, що читко віддзеркалювалося в її Універсалах. Проте, нездатність Центральної Ради опанувати ситуацією і досягти необхідного рівня державного та економічного розвитку, боротьба з українськими більшовиками, радянською Росією, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а фактично на колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал П.Скоропадський.Він та його прибічники дотримувалися ідеї незалежності України до 14 листопада 1918 р. Однак успіхи Гетьманату були пов'язані головним чином зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Це, з одного боку, гарантувало Українській державі безпеку і стійкість, з іншого – справжніми її господарями були не стільки гетьман і його уряд, скільки німецька військова адміністрація Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, їх насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя, а національними ідеями вони особливо не переймалися. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу у суспільстві та формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. Так виникла і діяла Директорія УНР, що уявляла собою самостійницьку політичну силу. Проте, блок опозиційних сил, що об’єднався у Директорію складався з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються такі суттєві вади Директорії, як нечіткість програмних установок, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики. До того ж відсутність чітких строків аграрного реформування та слабкість адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальну напругу та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і арешти, і нерозбірливе закриття утворених за гетьмана установ заборона вживання російської мови і позбавлення фактично усієї інтелігенції політичних прав. Ці непродумані кроки позбавили Директорію підтримки селян та національних меншин, допомоги кваліфікованих кадрів. Її влада суттєво послаблювалась і відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три суттєво відмінні форми суспільної організації; парламентська республіка, республіка Рад та воєнна диктатура. За роки свого існування Директорія тією чи іншою мірою апробувала кожну модель, але за умов, що склалися, провідною тенденцією було посилення правих сил і дрейф процесу державотворення у напрямі воєнної диктатури, яка на місцях поступово перетворювалася в отаманщину. Вона руйнувала Директорію зсередини. Елемент дезорганізації вносило і особисте протистояння лідерів, відсутність у них єдності поглядів на першочергові завдання та політичну орієнтацію. Так, якщо В.Винниченко та його прибічники обстоювали «радянську платформу», виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та за пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С.Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміцнення незалежності держави через посилення армії та її адміністративних органів. Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального забезпечення та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан (осіння епідемія тифу 1919 р. зменшила особовий склад армії на 3/4).Низкою дипломатичних кроків (проголошення акту возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в єдину соборну державу, спроби налагодження контактів з Антантою, підписання у квітні 1920 р. воєнної та політичної конвенції між урядами УНР та Польщі) Директорія намагалась вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Але ці кроки виявились безуспішними. Акт возз'єднання мав значною мірою формальний характер, між двома Українами існували суттєві розбіжності, що і спричинило укладення С.Петлюрою угоди з польським урядом, згідно з якою він відмовлявся від західноукраїнських областей (за місяць до цього, б листопада 1919 р., галицький генерал М.Тарнавський для подальшої боротьби з Польщею перевів свої збройні формування під командування білих). Остаточно домовитись з Антантою Директорії так і не вдалося, оскільки західні політики зробили ставку на відновлення «єдиної і неподільної», а отже, на підтримку Добровольчої армії. Неефективним виявився і союз з Польщею, адже у ході радянсько-польської війни не вдалося відновити владу УНР в українських землях. Відкидали ідею незалежності України та боролися за включення її до складу Росії білогвардійці. Державну незалежність України відмовлялися визнати і більшовики. Ідея незалежності знаходила підтримку якнайбільше серед національної інтелігенції і селянства, менше всього – серед робітників, підприємців, поміщиків. Таким чином, не дивлячись на широкий розмах, боротьба за незалежність України завершилася поразкою. Об'єднане ідеєю самостійності, українське суспільство було роз’єднане у питаннях про політичний устрій Української держави, про соціально-економічний лад. Серед українських самостійників були республіканці, монархісти, прибічники радянського ладу. Одні з них стояли на буржуазно-ліберальних позиціях, інші – на соціалістичних або навіть комуністичних. Між національними силами різної політичної орієнтації йшла жорстока боротьба. Частина селянства й інтелігенції України відмовилася від підтримки будь-якої форми національної української державності, центральної влади взагалі. Отже, боротьба за здобуття незалежності в умовах жорстокої внутрішньої усобиці, кривавої громадянської війни між українцями, завершилася поразкою в боротьбі із зовнішніми силами. Проте, ця боротьба мала велике історичне значення.

Нові тенденції та чинники розвитку культури в 1917-1921 р Національно-визвольні змагання значною мірою вплинули на культурне життя українського суспільства. Незважаючи на буремність політичних подій, інтерес до культурного життя не тільки не згасав, а навпаки ще більше зріс. Визначальними у розвитку культури періоду української революції та відродження української державності стали соціально-економічні та політичні чинники. Складні і неоднозначні процеси, пов’язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням українських визвольних змагань справили значний вплив на культуру. Бурхливі події життя відбивались на світогляді митців, віддзеркалювались у неочікуваних формах та витворах мистецтва. Треба зауважувати також, що ці зрушення здійснювалися і під впливом наростаючої соціально-економічної кризи, що охопила усі верстви та прошарки населення. Разом з тим, відбулось відродження всіх форм національно-культурного життя в Україні. Вперше в її історії виникли умови, коли розвитком української культури почали опікуватись на державному рівні. Кожен з революційних урядів, прагнучи до зміцнення своєї влади, намагався спиратися на культурні надбання народу, вважав за доцільне не тільки привернути на свій бік інтелігенцію, як основного носія і творця культурних і духовних цінностей, а й перетворити її на виразника відповідних політичних ідей і інтересів. Особливо яскраво це проявлялося в діяльності більшовицького режиму.

Із закону Центральної Ради « Про державну мову» (березень 1918 р.) Центральна Рада ухвалила:
  1. Всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах, повинно писатися державною українською мовою, окрім інших мов...при тим написи українською мовою мають бути на основній части всього напису, на чільнім місті.
  2. Ця постанова має силу і до всякого роду виробів… виготовлених на території Республіки, які мають етикетки, написи.
  3. По всіх торгово-промислових банкових і т.п. закладах, конторах... мовою в діловодстві має бути державна українська.

Разом з тим, запекла класова і національно-визвольна боротьба політизувала свідомість, розколювала суспільство на ворожі табори, спотворювала світогляд людей. У суспільстві панували нетерпимість, озлоблення, неповага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала престиж, інтелігенція – джерела існування. Втрати освічених людей в 1917 - 1921 рр. були великими. Тисячі інтелектуалів, діячів культури емігрували за кордон. Інтелігенція поповнювалася за рахунок інших соціальних верств населення. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідні, властиві тільки цій епосі форми. Суттєвий вплив на культурне життя українського суспільства справляли соціальні чинники, віддзеркалені змінами соціальної структури суспільства. Зміни політичної влади за цей час відбувалися з калейдоскопічною швидкістю. Кожна з них спиралася на соціально і національно близькі їй верстви та прошарки населення, намагаючись підтримати їх економічно і політично, відповідно втягуючи їх у політичний та культурний розвиток. А нова соціальна структура суспільства, яку штучно народжував більшовизм, майже повністю змінила соціально-культурне замовлення і соціальний склад самих творців культури. Не менш важливими були національні чинники розвитку культури. Визвольні змагання з одного боку призупинили процес імперського диктату і підпорядкування у сфері культурного життя, з іншого – викликали духовне піднесення українського народу. Період боротьби за відродження та збереження української державності позначився сплеском розвитку української культури, що став невід’ємною складовою українського державотворення.

2. Культурні здобутки українських урядів в освітній політиці та культурно-освітня діяльність громадських організацій З утворенням Центральної Ради в Україні було взято курс на відродження національної школи. Нова влади проголосила створення єдиної обов’язкової, безплатної, загальноосвітньої, світської демократичної школи. Відбувалася децентралізація освіти Створювалися відділи освіти національних меншин та ради освіти. Вони визначали вчительські кадри рекомендували орієнтований зміст шкільної освіти, сприяли виданню українських підручників, навчальної літератури на мові національних меншин тощо. У короткі терміни на приватні та громадські кошти Центральна Рада розвернула будівництво української школи, були засновані 53 українські гімназії, складені навчальні програми, розроблений план українізації школи. Водночас розвиток української національної освіти викликав опір з боку консервативної частини освітян. Особливо сильними були такі тенденції у вищій школі. Але Центральна Рада поставилася до цієї проблеми демократично, намагаючись не загострювати ситуацію. У вищих навчальних закладах навчання здійснювалося змішаною мовою. Проте, влада докладала зусиль, аби заохочувати професорів до читання курсів українською мовою. В університетах започатковувалися кафедри історії України, української літератури, української мови та права. Центральна Рада розробила план створення вищих навчальних закладів з українською мовою викладання. Відкривалися нові українські вищі навчальні заклади. Так, у жовтні 1917 р. у Києві розпочав роботу Український народний університет, через місяць були засновані педагогічні курси, які згодом переросли у Педагогічну академію. За часів гетьмана П.Скоропадського 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрився перший державний український університет в Києві, 22 жовтня – в Кам’янці-Подільському. Проте, в Українській державі іншим був не тільки політичний режим, а й освітня політика. Орієнтація на широке самоврядування поступилося жорстокій централізації. Скасовувалися відділи освіти національних меншин та ради освіти. Призначення вчителів, яке раніше було в компетенції місцевих органів, тепер перейшло до Міністерства освіти. Проте, гетьманський уряд продовжував політику розбудови українського шкільництва. Це проявилося насамперед у відкритті нових навчальних закладів на кошти держави. Окрім того, всіляко заохочувалося приватна ініціатива у заснуванні українських гімназій та інших середніх шкіл. За період гетьманату було започатковано близько 150 шкіл. У середніх навчальних закладах, що залишалися російськомовними, вводилися українознавчі предмети: українська мова, історія та географія України, історія української літератури.

Із закону Української держави про обов'язкове вивчення української мови і літератури, а також історії та географії України в середніх школах. 1 серпня 1918 р. Ухвалений Радою Міністрів закон про обов'язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах.
  1. По всіх середніх хлоп'ячих і дівочих загальноосвітніх, професійних, комерційних і інших школах, учительських семінарах та інститутах, а також духовних семінаріях, обов'язково викладається українська мова і література, задля чого визначається не менше 3 годин тижнево в перших 5-ти класах, а в 2-х останніх класах - не менше 2 годин, та географія і історія України, для яких мають бути визначені не менше як по 2 години тижнево в 2-х останніх класах кожної школи.
  2. По всіх хлоп’ячих та дівочих, середніх, професійних, комерційних і інших школах, учительських семінаріях та інститутах, а також духовних семінаріях закладається штатна посада учителя української мови та літератури, а також обов’язково закладається зверхштатні посади учителя географії та історії України.
Із закону Української держави про утворення фонду Національної бібліотеки Української держави2 серпня 2 серпня 1918 р. Ухвалений Радою Міністрів закон про утворення фонду Національної бібліотеки Української держави.
  1. Для заснування... бібліотеки... утворюється фонд з метою... придбання... книжок, бібліотек, рукописів...
  2. ...при бібліотеці має бути найповнішим чином розроблений відділ «Україніка».
  3. Як аванс до 1 січня 1919 р. асигнувати до фонду... бібліотеки... 500 тис. карб. з коштів Державної скарбниці.
  4. Для управління фондом... скласти Тимчасовий комітет по заснуванню... бібліотеки.
Центральна Рада ухвалила:
  1. Всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах, повинно писатися державною українською мовою, окрім інших мов...при тим написи українською мовою мають бути на основній части всього напису, на чільнім місті.
  2. Ця постанова має силу і до всякого роду виробів… виготовлених на території Республіки, які мають етикетки, написи.
  3. По всіх торгово-промислових банкових і т.п. закладах, конторах... мовою в діловодстві має бути державна українська.

П.Скоропадський, спираючись на панівні верстви населення, мав більші фінансові можливості ніж Центральна Рада. У 1918 р. гетьманський уряд надав значну допомогу університетам та інститутам України на погашення їх боргів, що накопичилися за попередні роки. Тільки на утримання в Києві і Кам’янці-Подільському двох нових українських університетів уряд Української держави асигнував 403 тис. крб. Окрім того, майже 1,5 млн крб. виділялося на організацію навчання, 28 тис. крб. влада виділила на стипендії і матеріальну допомогу студентам. Українська вища школа за доби гетьманату поповнювалася не лише університетами. На той час розпочав свою роботу Архітектурний інститут, Вищий технічний інститут, Київський клінічний інститут та ін. Мовою викладання в новостворених університетах була тільки українська. Читання лекцій російською дозволялося лише в окремих випадках і то за умов узгодження з міністром освіти. Після приходу до влади Директорії процес централізації освіти знову змінився на децентралізацію. Управління освітянськими справами передавалося місцевим органам. Влада Директорії не була міцною, дуже часто вона мала умовний характер, особливо в освітянській сфері. Міністерство освіти у цей час, переїжджаючи разом з урядом з одного міста до іншого, зосередилося на розробці програми Єдиної школи, що була розпочата ще за Центральної Ради. Згідно з цією програмою, школа поділялася на так звані цикли – основну школу та колегію. Основна школа мала два ступені: молодшу школу та старшу. Навчання на кожному ступені тривало 4 роки. Колегія так само передбачала 4 роки навчання. Основна школа разом з колегією складала єдину школу, обов’язкову для всіх дітей. Згідно офіційним даним, наприкінці 1920 р. в Україні нараховувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл. Чисельність учнів виросла з 1,7 млн. чіл. у 1917 р. до 2,25 млн чіл. у 1920 р. Окрім середньої школи, значна увага приділялася вищим навчальним закладам. У цей час продовжувалося розширення мережі вищої школи. Зокрема, з метою збільшення вчительських кадрів протягом 1918 р. започатковувалися 9 учительських інститутів. Важливою подією в освітянському житті стало прийняття у січні 1919 р. закону про державну українську мову в УНР. Цьому сприяв затверджений Міністерством освіти новий правопис. Проте, визначити загальну результативність освітянської політики Директорії, як і інших урядів, досить складно, оскільки вона розгорталася на фоні безперервних воєнних дій, які зрештою знесилили Україну. Активним провідником національних ідей в освіті були громадські організації. Так, за часів діяльності Центральної ради була створена професійна організація учителів – Всеукраїнська вчительська спілка. Вона організувала мережу курсів з перепідготовки вчителів для роботи в нових умовах, започаткувала розробку українських словників наукової термінології з різних галузей знань. Культурно-освітні організації «Просвіти» створювали бібліотеки, різноманітні гуртки і курси, видавали українські книги та журнали. У квітні і вересні 1917 р. в Києві відбулися просвітянські з'їзди. Восени 1917 р. в Україні діяли поза 900 таких організацій. До червня 1921 р. чисельність «Просвіт» зросла до 4227. За умов матеріальної скрути громадськість почала перебирати на себе справу утримання шкіл. Восени 1917 р. коштами населення було відкрито 53 середніх школи з українською мовою навчання, в тому числі 3 українські гімназії у Києві.Велика увага приділялась виданню українських підручників. Тільки Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ 2 млн навчальних видань. Позашкільна освіта організовувалася місцевими «Просвітами», кооперативами, селянською та вчительською спілками. При багатьох школах створювалися українські дитячі народні садки.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти