ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Загальна характеристика комунікативно-стилістичних якостей мовлення

Усі літературно-мовні одиниці — від фонеми і до тексту — сформувались у мові з певними, тільки їм властивими функціями. Це комунікативно-стилістичні функції — комплекс тих якостей (ознак, прикмет, особливостей) мовлення, яких досягають найдоцільнішим з усіх поглядів використанням мови, її ресурсів у кожній конкретній мовленнєвій ситуації. Комунікативні можливості української літературної мови незмірно широкі, вони становлять основу культури мови і культури мовлення окремої людини, а також усього народу. Рівень розвитку мови в суспільстві завжди визначається рівнем освіченості народу і сферою, обсягом і стилістикою використання ним рідної чи нерідної мови. Тільки за сприятливих соціальних умов життя народу формується й розвивається такий феномен, як достатня чи висока культура мовлення кожного з носіїв певної мови.

До соціальних чинників, умов, якими визначається перспективне використання мови, а отже, і її розвиток, належить оволодіння носіями мови нормативністю, правильністю, точністю, логічністю, чистотою, простотою, виразністю, стислістю, образністю, доречністю, етичністю, естетичністю, милозвучністю та іншими якостями мови і мовлення. Характеризувати мовлення окремої особи, певної групи чи всього народу можна не тільки за цими найсуттєвішими позитивними ознаками, а й за іншими. Мовлення також буває: правдиве, продумане, вдумливе, вмотивоване, ґрунтовне, переконливе, непереконливе, правильне, неправильне, гостре, відверте, пряме, збуджене, набридливе; точне — точніше — менш точне — не зовсім точне, дохідливе — складне, сухе — емоційно-нейтральне — емоційно-образне, логічне — алогічне, виразне — невиразне, стисле — громіздке, голосне — притишене — тихе, уповільнене — прискорене, стилістично доречне — недоречне, погрозливе, імперативне, закличне, бажальне, шепеляве, заїкувате тощо.

Реалізацією якостей мовлення, гармонійним поєднанням їх забезпечується індивідуальна, колективна і всенародна культура мовлення. Мовлення щоразу позначене сукупністю певних якостей, бо мислення й дії людини залежать від її особистісної природи й соціальних умов життя. Окрема особа спроможна засвоїти тільки найголовніше з того, що наявне в розвиненій мові і в навколишній дійсності. Навіть усе людство впродовж свого існування пізнає себе і світ не абсолютно, а тільки в його найсуттєвіших виявах, обсягах і якостях. Кожна з комунікативних ознак літературного мовлення (нормативність, точність тощо) не виявляється окремо, тобто літературне мовлення не може бути тільки точним, не будучи водночас і нормативним, логічним, стислим тощо.


Мовні й позамовні основи мовленнєвої культури

Мовленнєва культура окремої особи і всього народу, її зміст і рівень розвитку визначаються двома основними чинниками:

Ø станом і багатством мови (у конкретний період функціонування);

Ø позамовними обставинами, рівнем, сутністю життя народу, передусім його освічених верств.

Довершеність усного й писемного мовлення окремої особи в межах кожного із стилів мови залежить від обсягу і глибини знань нею мови, функціональних спроможностей мовних одиниць. Семантика й структура індивідуального мовлення тільки в найсуттєвішому вияві відображає те, що наявне у всенародній мові.

Мовці прагнуть до якомога ґрунтовнішого осмислення, пізнання мови і найповнішого її застосування у власному мовленні. Особливо ретельно й по-професійному вибагливо ставляться до цього ті, кому не байдужий стан мови і її культура (класики вітчизняної літератури, учені, журналісти та ін.). Учені-філологи досліджують особливості й комунікативні можливості мовлення, зокрема з'ясовують, яке мовлення має статус точного, багатого, стислого, образного тощо. Отже, рівень і зміст мовленнєвої культури як певної лінгвістичної теорії і практики найбільше залежить від знання мовцем мовних одиниць — фонетичних, морфемних, лексичних, фразеологічних, морфологічних і синтаксичних.

Мовлення тісно пов'язане з мисленням. Від обширу і глибини мислення залежить його вияв у мовленні, і навпаки: виявлені під час мовлення знання мови відображають мислення мовця.

Розумово-мовленнєва діяльність людини своєрідно реалізується в усіх складниках мови, передусім у словах і реченнях. Словом когось або щось називають (номінативна мовна одиниця), реченням чи еквівалентом (замінником) речення що-небудь виражають — розповідь, питання чи спонукання (комунікативні мовні одиниці). Слово завжди фіксує певний елемент дійсності, навіть якщо він ірреальний, фантастичний.

Кожен комунікативно-мовленнєвий акт являє собою двоєдине комплексне явище, процес, у якому своєрідно поєднуються такі реалії, як особа, котра висловлюється, і позамовні чинники. У цьому процесі прийнято виокремлювати:

Ø мовлення адресанта (того, хто висловлюється) і мовлення адресата (того, хто сприймає висловлення адресанта і відповідно реагує на нього). Мовець завжди зацікавлений у тому, щоб сказане чи написане ним за всіма параметрами було сприйняте іншими найповніше;

Ø конкретні умови життя особи, якою реалізується мовлення.

Мовлення залежить від певних об'єктивних і суб'єктивних обставин, причин. Об'єктивні обставини індивідуального мовлення, спілкування з іншими — це час і місце мовлення, його спричиненість, спосіб вияву, умови реалізації і мета. До об'єктивних чинників мовлення належить і його стильова сутність, зорієнтованість. Мовлення буває повністю або тільки в основному побутовим, або науковим, офіційно-діловим, художнім, епістолярним, або конфесійним, а в межах кожного із стилів мови також і більш чи менш урочистим, офіційним, фамільярним, гумористичним, інтимно-ласкавим або сатиричним, саркастичним. І хоча об'єктивні обставини домінують у всіх процесах висловлювання, мовлення дуже вагомо залежить і від суб'єктивних чинників , від кожного мовця, його освіченості, знання ним мови як системи і від певних реалій життя.

Нормативність мовлення

Найголовнішою особливістю, ознакою мовленнєвої культури є нормативність мовлення, бо в ній знаходить свій вияв визначальна сутність, ознака всенародної літературної мови і мовлення окремої особи, сформоване у кожного вміння всебічно користуватись мовою в її соціально усвідомлених і усталених формах, кожна з яких має статус літературної норми.

Мовна норма в «Українській мові. Енциклопедії» витлумачується як сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період «розвитку мови і суспільства», як головна категорія культури мови і «важливе поняття загальної теорії мови». Мовець опановує мовні норми в їхньому повному й масовому вияві впродовж усього життя — переважно наслідуванням мовленнєвої практики інших. Наприклад, дитина без спеціального навчання переймає вміння говорити від батьків, родичів, друзів, товаришів, знайомих. Щоб усвідомити і якнайповніше користуватись мовними нормами, кожен має спеціально навчатись. Мовна норма — це завжди певний конкретний факт мовленнєвої поведінки мовців. Кожна з мовних і мовленнєвих норм завжди співвідносна з певними мовними одиницями — фонетичними, семантичними, граматичними, стилістичними. На цьому ґрунтується класифікація мовних норм на фонетичні (і фонологічні), орфоепічні, лексичні, фразеологічні, граматичні (морфемно-словотвірні, морфологічні, синтаксичні), орфографічні, пунктуаційні, стилістичні. Окрема мовна норма — це окреме, тільки одне усталене явище в мові, зокрема кожне із закріплених за словом лексичних й граматичних значень, будь-яка усталена структура членів речення і речень. Вияв окремої мовної норми полягає в дотриманні й реалізації в усному й писемному мовленні певної історично усталеної одиниці літературної мови. Вся сукупність мовних норм характеризується всією сукупністю мовних правил. Окрема мовна норма усвідомлюється через окреме мовне правило, тобто через її окремий опис, визначення.

Нормою у мові здебільшого є те, що стало надбанням усіх носіїв літературної мови. Норма мови — одне з усталених явищ культури мовлення. Статус мовної норми неоднаковий. Чим ширше певне мовне явище використовується і усталюється писемно, тим очевидніша його нормативність, тим менше така мовна одиниця стає об'єктом для різних оцінок, кваліфікацій.

Розрізняють такі основні різновиди мовних норм:

Ø фонетичні (і фонологічні) норми. Вони стосуються закріпленого у всенародній літературній практиці вимовляння голосних і приголосних звуків, різних їх поєднань. Нормативним, наприклад, є чергування [і] в закритому складі з [о], [є] у відкритому, дім — дому, піч — печі, перехід у певних позиціях приголосних [г],[к], [х] у [ж], [ч], [ш], у [з ], [ц ], [с]. нога — ніжка — нозі, рука — ручка — руці, вухо — вушко — у вусі;

Ø орфоепічні норми. Виявляються вони в усталеному традицією вимовлянні наголошених і ненаголошених голосних звуків, дзвінких і глухих приголосних, різних звукосполучень, окремих граматичних форм, у правильному наголошуванні слів. Наприклад, дзвінкі приголосні в кінці слів (дуб, діловод, мороз, трикотаж) потрібно вимовляти без оглушення, дзвінко: голосний [а] в усіх позиціях вимовляється і чується виразно — як звук низького піднесення; [і] на початку слова вимовляється чітко; в словах ґанок, ґудзик, ґрати, ґава перший звук задньоязиковий, проривний;

Ø лексичні норми. Ці норми стосуються того лексичного значення чи значень слів, які закріпились за кожним словом. Наприклад, на означення зустрічі двох чи кількох осіб (здебільшого за домовленістю) вживається слово побачення, а не зобачення (діалектизм); слово матеріалістичний (який ґрунтується на ідеях матеріалізму: матеріалістичний світогляд; вузькопрактичний, корисливий: матеріалістичне почування) відрізняється значенням від слова матеріальний (такий, що стосується матерії: матеріальний добробут); слово переворот може мати близькі одне до одного значення (полісемічне слово): 1) фігура вищого пілотажу, під час виконання якої літак перевертається навколо напрямку польоту на кут у 100° чи більше; 2) різка зміна, злам у розвитку чого-небудь, у чиємусь житті; 3) зміна існуючого суспільно-політичного ладу, насильницький (переважно) переворот у житті народу, тобто революція, також і переворот у якій-небудь галузі знань, у виробництві;

Ø фразеологічні норми. Сутність цих норм виявляється у такому вживанні фразеологізмів, при якому не змінюється їх зміст і граматична будова: за боки братися — сильно сміятися; на вудочку попастися — дати себе ошукати, обдурити; байдики бити — нічого не робити; теревені правити — говорити дурниці; переливати з пустого в порожнє; наговорити три мішки гречаної вовни і всі неповні — не сказати нічого важливого;

Ø морфемно-словотвірні норми. Такі норми полягають у правильному вживанні морфем (значущих частин слова): п'ятдесяти, а не п'ятидесяти; помідорів (Р. в. множ.), а не помідор; нормативними, зокрема, вважаються паралельні форми: плечей і пліч, весіль і весіллів;

Ø морфологічні норми. Вони виявляються в дотриманні у мовленні усталених форм слів — форм відмінка, роду, числа, особи, виду, часу, способу, стану; в структурі морфологічно незмінних слів — повнозначних (переважно прислівників), службових і вигуків;

Ø синтаксичні норми. Ці норми полягають у літературних формах словосполучень, сполучень слів, членів речення і речень: завдавати шкоди (а не шкоду), наслідувати вчителя (а не вчителю), звернутися на адресу (а не по адресу), робота за сумісництвом (а не по сумісництву) тощо; ненормативною в реченні Більшість учнів класу вчасно розв'язала задачу була б множинна форма розв'язали та ін.;

Ø орфографічні норми. Такі норми представлені в загальнообов'язкових правилах написання слів: наприклад, написання слів разом або через дефіс, з великої чималої літери (орел — птах, Орел — прізвище); префікси роз-, без- завжди пишуть із літерою з: розбити і розпитати тощо;

Ø пунктуаційні норми. Вони виявляються в правилах, якими регулюється вживання розділових знаків у писаному і друкованому текстах;

Ø стилістичні норми. Дотримання цих норм забезпечує найраціональніше вираження думок за конкретної життєвої ситуації, бо при цьому максимально враховуються мета, характер мовлення і його стильова належність. Наприклад, слово заява в значенні письмового прохання, оформленого за певним зразком і адресованого якійсь офіційній особі, установі чи організації, — це елемент лексики, термінології офіційно-ділового стилю; заява як виклад певного усного повідомлення становитиме мовне явище розмовно-побутового стилю: Твоя заява мені ні до чого (тобто сказане тобою). До типових явищ стилістики належить уживання слів із значенням певної суб'єктивної оцінки — зменшеності, пестливості, зневажливості тощо, а також частина ознак, якими, наприклад, мовне оформлення поетичного твору відрізняється від оформлення типових матеріалів газети або наукової праці з хімії, коли, скажімо, допускається тільки якась одна синтаксична сполучуваність певного слова з іншими. Наприклад, стилістично нормативними вважають словосполучення в змаганнях беруть участь (а не приймають), екзамени складають (а не здають) та ін.

Нормативність становить спеціальну й визначальну ознаку літературної мови, оскільки мовні норми полягають у дотриманні всіх реалій, явищ літературної мови. У своєму найтиповішому вияві мовні норми єдині і обов'язкові для всіх користувачів літературною мовою. Цим вони відрізняються від «діалектних норм», які територіально обмежені, менш усталені функціонально, помітно стихійні, бо їх дотримуються мешканці тільки частини національної території. Норми літературної мови мають всенародно-освітній статус, підлягають таким оцінкам, як правильно чи неправильно, логічно, точно, образно, етично та ін. Чим більша кількість мовців дотримується мовних норм, тим більше вони стають всенародно звичними. Явища діалектного мовлення з багатьох соціальних і власне мовних причин лягають в основу формування літературної мови. Наприклад, усне мовлення Середньої Наддніпрянщини стало підґрунтям сучасної української літературної мови.

Варіантність мовної норми

Варіантність (варіативність) полягає у видозміні чого-небудь. Варіантні (варіативні) мовні норми найчастіше представлені в мові у двох паралельних виявах: учневі й учню, (на) батьковому і (на) батьковім (полі), восьми і вісьмох та ін.

Для стилістики вкрай важливо розрізняти й практично послуговуватись варіантними (паралельними) формами мовних одиниць, передусім слів, бо кожна з них завжди має певну значеннєво-функціональну своєрідність, неповторну стилістичну індивідуальність. У мові й мовленні найчастіше розрізняють такі види варіантності:

Ø семантико-лексичну варіантність. Вона здебільшого виявляється у відносних (відтінкових) синонімах: занапастити (призвести до загибелі кого-небудь, до занепаду чогось, зробити нещасним чиєсь життя) і загубити, погубити, знівечити, сплюндрувати, звести, доконати, також і запропастити, збавити, угробити, рідко — спакостити;

Ø лексико-граматичну варіантність. Така варіантність полягає в тому, що певне слово тільки своєю мор фологічною формою вносить зміну до семантики того самого сполучення слів: принеси стілець (тобто саме цей стілець, а не якийсь інший) і принеси стільця (тобто будь-який стілець із наявних у кімнаті); пишу лист (будь-який) і пишу листа (пишу його комусь конкретно); заплатив карбованець і заплатив карбованця, пошкодив пальця і пошкодив палець, взяв ніж і взяв ножа (один з-поміж інших, саме цей ніж). Отже, комунікативно-стилістичні якості мовлення формою родового відмінка досягається увиразнення, індивідуалізація об'єкта, названого відповідним іменником;

Ø граматичну (морфологічну) варіантність. Вона виявляється тоді, коли дві паралельні форми розрізн­ються не семантично, а лише граматично (морфологічно), фонетично й стилістично: (на)робітнику і (на) робітникові (М. в.), син (у значенні Кл. в.) і сину (Кл. в.), зал, залу (Р. в. одн.) — велике приміщення для багатолюдних зборів, засідань, занять і т. ін.; люди, які перебувають у залі; простора кімната в квартирі, яка призначена для приймання гостей, для розваг, і зала, зали (те саме, що зал); жезл і жезло, коромисел і коромисло, цебер і цебро, безлад і безладдя (чол. і сер. рід); титла і титло, бистрина і бистрінь, ланя і лань, одежа і одіж, роль і роля, акварель (клеєва фарба, яку розводять водою) і акварель (картина, малюнок, виконані такою фарбою); шинеля і шинель, латина і латинь, Ворскла і Ворскло, безсоромність і безсором'я, недбалість і недбальство, безжурність і безжур'я, щебет і щебетання, розлучення і розлука; перл — перла — перло, шов — шва — шво (чол. — жін. — сер. рід). Є також незначна кількість іменників, які в межах одного граматичного роду мають неоднакові форми, які належать до різних відмін: глибина (жін. рід, І відміна) і глибінь (жін. рід, III відміна); (в) у книзі, на книзі, при книзі (М. в.); штаньми — штанами — штанями (О. в.); ім'я — імені (Р. в.). Варіантні форми спостерігаються і в системі слів, які належать до інших частин мови: (на) синьому морі і (на) синім морі; найбільш розгорнутими є варіантні форми в системі кількісних числівників: однієї і одної; числівники п'ять — двадцять, тридцять, п'ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят в усіх непрямих відмінках представлені двома однозначними, але фонетично й стилістично розрізнювальними формами: сьома і сімома (О. в.); вісьми і вісьмох, десятьма і десятьома, вісімдесяти і вісімдесятьох і т. ін. (Р. в.).

У формах піднімати й підіймати, хай і нехай представлено варіантність на морфемно-фонетичному рівні.

Найрозгалуженішою є синтаксична варіантність: вчитися грамоти і грамоті, переступити поріг і через поріг; близькі семантично і стилістично (але не синтаксично) такі структури речень: Я читаю (двоскладне речення) і Читаю (односкладне речення); Переможець перший (двоскладне речення) і Перший переможець (односкладне речення); Сонце заходить. Гори чорніють (два прості речення) і Сонце заходить, гори чорніють... (Т. Шевченко) (складне безсполучникове речення) та ін. З кожною окремою синтаксичною формою пов'язана певна зміна як у структурі комунікативної одиниці, так і в її стилістиці: Я не читаю і Мені не читається — двоскладне й односкладне речення, у першому реченні йдеться про дію-стан, який регламентується самою особою, її волею, а в другому — про те, що відбувається з особою, про її внутрішній стан.

Варіантність фразеологізмів настільки розгалужена, що не підлягає очевидній визначеності, бо, наприклад, фразеологізм зі словом Бог з певною окремою (саме такою, а не іншою) семантикою представлений у багатьох варіантах: як у Бога за плечима (за пазухою, за дверима, за рідним батьком, за рідною матір'ю та ін.).

Найменший вияв варіантності — фонетичний: два різні звуки в межах однозначного, того самого слова: бігос і біґос (тушкована капуста зі шматочками ковбаси чи м'яса); гордуб і горюдуб (гра), побачив у ньому і побачила в ньому, плещу і плескаю; між — поміж — помежи.

Нерідко у певних варіантних відношеннях чи зв'язках перебувають лексеми, які фонетично різні, напр.: собака — слово нейтральне і пес — найчастіше стилістично забарвлене; лексичне значення обох слів (найважливіша їх ознака) збігається; песик і собачка — пестливі, псяра і собацюра — згрубілі. Якщо з лексемою пес утворилось лише кілька фразеологізмів (на пси сходити (зійти, піти, іти); не для пса ковбаса), то слово собака стилістично розгалуженіше: спускати собак, бити як собаку; боятись як скаженого собаки; зарити як (мов, немов) собаку; усякий собака (й усяка собака) потрібна, як собаці п'ята нога і т. ін.; звісно, за багатьох мовленнєвих ситуацій у таких і подібних фразеологізмах слово собака може бути замінене словом пес, до того ж із збереженням тієї самої емоційності.

Отже, варіантність (варіативність) простежується на всіх рівнях мови, особливо на синтаксичному рівні. Варіантність — явище вкрай важливе з погляду стилістичного, одне з багатств мови, її виражальної різноманітності, художньо-образного оформлення певного елемента висловлюваної думки, її евфонії, милозвучності: пор.: дурний і небагатий на розум, нерозумний (різні вияви варіантності).

Правильність мовлення

Правильність чого-небудь (дії, вчинку, висловлювання) — це його істинність, відповідність певним явищам дійсності. Основою семантики слова «правильність» є те, що позначається прикметником «правильний» — той, який відповідає тепер чи відповідав у минулому тому, що насправді існує або існувало.

Правильність мовлення — одна з його суттєвих ознак. Це, з одного боку, повна відповідність мовлення нормам літературної мови, а з другого — одна з основ мовленнєвої культури.

Потрібно розмежовувати такі терміни, як «правильність мовлення» і «культура мовлення». У слов'янському мовознавстві першим запровадив їх і частково пояснив російський мовознавець Григорій Винокур (1896—1947): «Поняття культури мовлення можна тлумачити в двоякому смислі — в залежності від того, чи ми будемо мати на увазі одне тільки правильне мовлення, чи також мовлення вміле, мистецьке». Розмежовувати правильність мовлення і культуру мовлення також пропонують сучасні теоретики культури російського мовлення Л. Скворцов і Б. Головін, які вважають, що правильність мовлення — це тільки перший ступінь засвоєння літературної мови, а культура мовлення — другий, значно вищий, завершальний ступінь володіння літературною мовою. Правильність є базовим рівнем культури індивідуального й колективного, народного мовлення. З позиції правильності можна оцінювати всі контексти будь-якого стилю мови — розмовно-побутового, наукового та ін. Сказане (написане) правильно завжди відповідає всім нормам певної мови: фонетико-акцентним, лексичним, граматичним тощо. Якщо у висловленні мовець використав усі мовні одиниці найбільш комунікативно виправдано, тобто стилістично, то це означає, що він оволодів культурою мовлення.

Тільки широкий розвиток мови, багатство її лексики і фразеології, точність фонетичних і граматичних форм мови, усталеність усіх мовних норм забезпечує належний рівень мовленнєвої правильності і, отже, культури кожного, хто послуговується певною мовою. Найвищий рівень користування мовою — це досконала стилістика мови, її найширший вияв у кожному індивідуальному мовленні. Правильне в мовленні наочно пізнається в порівнянні з неправильним. Виявлення неправильного в мовленні слугує імпульсом до встановлення правильного. Правильність і неправильність властиві лише мовленню, бо в мові як системі, що становить колективний, всенародний продукт, який зафіксований у різноманітних наукових джерелах, усе правильне, нормативне.

Правильність мовлення має суто лінгвістичне підґрунтя і встановлюється на основі зв'язку мовлення із системою мови. Правильність — одна з найголовніших комунікативних ознак мовлення. Правильність мовлення є, по суті, об'єктом шкільного навчання. Програма середньої школи передбачає формування навичок правильного мовлення, але, звичайно, з досить широкою орієнтацією шкільного вчителя на озброєння учнів також і основами стилістики, бо лише так досягається найвищий рівень мовленнєвої культури будь-кого.

Норми української мови допускають паралельні форми: директорові, Харченкові, товаришеві, секретареві, ведмедеві, Олексієві і (рідше) директору, Харченку, товаришу, секретарю, ведмедю, Олексію. Закінчення -ові, -еві, -єві природніші для іменників чоловічого роду, що є назвами осіб чоловічої (зрідка й жіночої) статі. Слова з такими закінченнями переважають у народно літературній мові, особливо в творах українських дорадянських письменників: А її батькові низенько кланямосья (В. Бєлозерський); Батьку мій рідний, порай мені, Як синові, що мені робить? (Т. Шевченко).

Стилістично невдалим є вислів: Слово надається представнику цукрового заводу громадянину Іваненку Петру Охрімовичу. Надмірне вживання іменників чоловічого роду із закінченням -у робить вислів одноманітним, безбарвним. Стилістично вмотивованішою була б така синонімічна форма цього речення: Слово надається представникові цукрового заводу громадянинові Іваненку Петрові Охрімовичу.

У розмовно-побутовому й публіцистичному мовленні трапляються неприйнятні мовленнєві неправильності, які суттєво дискредитують літературне українське мовлення. Зрештою, такі мовленнєві негативи широко відомі, про них уже немало говорено й писано. Дехто з мовців, наприклад, забуває, що українське не дивлячись на відповідає російському не глядя на, напр.: А дівчата наче й не дивилися на Василя, одказали йому «доброго здоров'я», не піднімаючи очей від землі. Одні дівчата вміють розглядати, не дивлячись прямо в очі (І. Нечуй-Левицький); а незважаючи на відповідник російського несмотря на; не підписка газет, журналів, а передплата; складати екзамени, заліки, а не здавати (але Ми здали речі в камеру схову; відчиняти або відмикати двері (замком), а не відкривати та ін.).

Отже, правильність мовлення — одна з основ його стилістичності, складовими якої є точність, логічність та інші позитивні ознаки мовлення.

Точність мовлення

Літературне мовлення в своєму ідеальному, стилістично довершеному вияві обов'язково має бути точним. Точність мовлення — одна з визначальних комунікативних ознак мовлення, яка найбільше пов'язана з його нормативністю, правильністю і логічністю.

Лексема «точність» тільки частково термінована і визначається здебільшого за прикметником «точний». Слово «точність» має такі значення (див. СУМ): 1) високий ступінь відповідності чогось певним об'єктивним даним, дійсності: На мене навіть скаржаться часом, що я псую «точність вислову» своїми «стилістичними прикрасами» (Леся Українка); 2) висока міра правильності в діях, рухах, розрахунках та ін.: Наша робота слюса-рів-складальників потребує точності. Відрегулюєш правильно барабан, то й верстат працюватиме довго і безвідмовно (З газети); 3) суворе, ретельне дотримання необхідних норм, вимог; акуратність, пунктуальність: Було їй (Тамарі) від Кирила Васильовича за те, що прийшла раніше призначеного ним часу! — Точність! Точність! Ти що, забула про нашу вимогу? (А. Хижняк). Семантично розгалуженіше використовується прикметник «точний». СУМ фіксує п'ять синонімічних значень цього слова: 1) виміряний, вирахуваний з максимальним наближенням до об'єктивних даних; протилежний лексемі «приблизний»: точна вага, точний розмір і т. ін.; 2) який у подробицях, деталях відображає певний об'єктивний зміст; не приблизно, не загально, а найбільш адекватно, правдиво передає зміст відповідного поняття, суть явища, цілком відповідає певному зразкові, оригіналові, першоджерелу: Співробітники станції «Північний полюс» складають точні карти Північного Льодовитого океану; 3) вичерпно визначений, конкретний: Тільки точне виконання кожним загоном свого завдання могло забезпечити загальний успіх (О. Гончар); 4) який цілком відповідає певним вимогам, потребам: точний наказ, точна інструкція; 5) який суворо дотримується встановленого порядку; акуратний, пунктуальний: Бути точним у розрахунках...

Отже, «точність» — поняття не тільки лінгвістичне (точність мовлення), а й загальнонаукове: точність філософських, хімічних визначень; точність фонетична, акцентна, семантична, морфологічна, орфографічна тощо. У найширшому й узагальненому вияві точність мовлення представлена на синтаксичному рівні мови — в реченнях і текстах.

Точність мовлення — повна відповідність, узгодженість висловлюваного з певними матеріальними та ідеальними реаліями життя; точність мовлення полягає в тому, щоб кожне реалізоване речення, його значеннєва сутність, будь-яке поєднання речень правдиво, реалістично передавало зміст висловленого і особистісне поняттєво-почуттєве сприймання його мовцем. Щоб спілкування з іншими було дієвим, результативним, воно повинно бути завжди точним і логічним. Точність мовлення забезпечується цілковитою відповідністю вживаних слів тим поняттям, уявленням, які закріпились у мовленні за мовними одиницями, найбільше за лексемами, фразеологізмами, реченнями. Мова як суспільне явище і різнорівневий інвентар різнотипних мовних одиниць (фонем, морфем та ін.) придатна для того, щоб мовець у межах будь-якого стилю міг висловитись найточніше. Літературно-художнє мовлення теж повинно бути точним — навіть у використанні тропеїчних засобів мови: метафори, епітета тощо. Точність мовлення і його нормативність є найважливішими категоріальними ознаками мовленнєвої культури.

Точності мовлення протистоїть його неточність, яка спричиняється неточністю мислення. Мовленнєва неточність пояснюється незнанням подробиць описуваного (говореного), з одного боку, і неглибоким знанням мови — з другого. Щоб за схожих обставин уникнути одних і тих самих мовних форм, а отже, й однотипності, одноманітності у вираженні думки й почуття, треба вміти правильно користуватись мовою, багатствами її лексики і граматики. Відомий французький мовознавець Жозеф Вандрієс (1875—1960) зазначав: «Гнучка мова людини: поле — для слів і сюди і туди безмежне», але використання слів підлягає суворій закономірності: щоразу єдино потрібне слово має зайняти єдино потрібне місце. Інакше допускається неточність у змісті думки, що нерідко призводить до стилістичної невправності мовлення.

Багатьом мовцям буває важко точно і вміло розповісти про те, що вони добре уявляють, про що думають, що відчувають. Точність мовлення передбачає чітку відповідність слів тим поняттям, уявленням, предметам, діям тощо, які вони позначають. Сказане чи написане повинно бути ідентичним до певних реалій життя. До цього потрібно прагнути кожному мовцю.

Мовленнєві неточності є порушенням мовних норм. Наприклад, у фразі Економіка України нині знаходиться в занедбаному стані замість слова знаходиться потрібно вживати перебуває (слово перебуває вказує на рух, динаміку, процес, на змінюваність, тоді як знаходиться означає відсутність руху, постійність чогось-небудь, пор.: Острів Цейлон знаходиться поблизу Індії або висловлюватися простіше: Економіка України нині занедбана. Часто мовці ототожнюють лексеми заступник і замісник (директора); замісник — це той, хто тимчасово обіймає якусь посаду (ним може бути то один, то інший працівник), заступник — це особа, яка постійно перебуває на певній адміністративній посаді. Точними є словосполучення більшість учнів, більшість заводів, а неправильними — більшість часу (потрібно — більша частина часу); пару слів, пару годин: парами рахують лише парні предмети (панчохи, туфлі та ін.); інша річ — два слова, дві години. Пароніми, тобто близькозвучні слова, теж розрізняються семантично і стилістично, напр.: дружний — одностайний, а дружній — такий, який ґрунтується на дружбі, на взаємній прихильності, довір'ї, доброзичливості: Народ був дружний, роботящий, прекрасно міг сполучати державні інтереси з особистими (Остап Вишня). Але: Наше українське суспільство повинно складатись з дружніх верств населення (3 газети), ігор.: У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас. Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив (Т. Шевченко); Юра несе перед собою правицю, простягнуту для дружнього потиску (Ю. Смолич).

Непослідовним є використання в мовленні слів харчувати, харчуватися (стосуються людей) і годувати, годуватися (вживають щодо тварин): Уже се мусить всякий знати, Що військо треба харчувати (І. Котляревський); Ми стали гірше харчуватися (3 газети); Годувати худобу треба значно краще (3 газети). Проте іноді слово годувати вживається й в значенні харчувати: Учи сина, як годуєш,, бо тоді вже не навчиш, як тебе годуватиме (Нар. творчість); Годують нас дуже добре, смачне все і свіже і гарно подане (М. Коцюбинський). Вживаючи в мовленні лексеми покращення (від покращити) і покращання (від покращати), не варто уникати слів поліпшити, поліпшувати. Вони типовіші для нашої мови, мають велику за обсягом групу споріднених слів: поліпшити, поліпшений, поліпшення, поліпшувати, поліпшуватися, поліпшувач, поліпшуючий. Коренева група слів покращення, покращання (семантично ці форми збігаються) менша: покращений, покращати, покращити.

Поширеною мовленнєвою неточністю є вживання слів співпадати, співпадіння (їх не фіксує жоден із словників української літературної мови) замість збігатися, збіг. Отже, правильно: Наші погляди збіглись (стали однаковими); збіг обставин, збіг думок.

Надмірним є використання слова протиріччя, хоча воно означає те саме, що суперечність: становище, при якому що-небудь одне виключає інше, несумісне з ним або протилежне йому; невідповідність чого-небудь чомусь; протилежність колективних, громадських та індивідуальних інтересів. Отже, перевагу слід надавати лексемі суперечність, а не протиріччя, яка є калькою (копією) російського противоречие. Словники не фіксують слів протирічний, протирічити, а тільки суперечливий, суперечити, суперечка, суперечливість, суперечливо, суперечний, суперечник, суперечниця, суперечно.

Типова для нашої мови лексема приїжджати (приїжджаю, приїжджав), а не приїздити, приїздив, яка надто поширена нині. Надмірно вживається і слово хід (ходу) — рух, переміщення кого, чого-небудь у якомусь напрямку. Воно увійшло до складу багатьох словосполучень, уживаних переносно або ж у значенні, близькому до переносного: давати хід, давати задній хід (рухатися у зворотному напрямку; несподівано зникати, тікати куди-небудь); на повному ходу, малий хід, на ходу підметки рвати, своїм ходом, повний хід, знати всі ходи, на холостих ходах, холостий хід, робочий хід та ін. Замість під час, у процесі (чого-небудь) мовці вдаються до в ході, у ході. Ці слова характерні для текстів публіцистичного, художнього стилів: Брянський оцінював, як переборювалися складні ситуації і несподіванки, що завжди виникають у ході бойових дій (О. Гончар). Неправильно словосполучення перебіг подій замінювати на протікання подій; проходять (минають) дні, роки на словосполучення зі словом протікають. Для сучасної української літературної мови ця лексема не характерна. Раніше вона вживалася в текстах розмовного й художнього стилів: Так протікали дні... серед безлюддя, тиші і чистоти (М. Коцюбинський).

Замість поширення (дія за значенням поширити і поширитися, тобто зробити що-небудь ширшим, більшим за розміром; розширити) в публіцистиці (і не тільки) переважно вживають розповсюдження — дія і стан за значенням розповсюдити і розповсюдитися: розповсюдження (чуток, звичаїв, газет, книг тощо). Однак використання структурної кальки російського слова распространение стилістично не вмотивоване: слово розповсюдження фонетично громіздке, менш природно для української мови, але домінує в мовленні: Щоб запобігти розповсюдженню ядерної зброї; розповсюдження знань (ідей, чуток і под.).

Не слід нехтувати і словом нагромаджувати (поступово збирати, відкладати що-небудь; насипати, викладати купою; згрібаючи, збирати в якій-небудь кількості), надаючи перевагу лексемі накопичувати (накопичення, накопичуватися та ін.), яка. орфоепічно складніша, менш зручна: Потрібно накопичувати наші надбання в економіці; в нашій накопичувальній системі. Їх потрібно використовувати паралельно, як синоніми.

Розрізняються значенням слова дзвінок і дзвоник. Дзвінок — зменшене до дзвін. Дзвоник – вид пристрою, який дзвенить: Микола натиснув на дзвоник, але дзвінка в квартирі не почули; Задзвенів телефон, і я пішов відповідати на дзвінок; але: Почувся церковний дзвін (калька з російської мови). Дзвоник — назва пристрою, який видає звук: Коні помча<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти