ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Славістика в Київському університеті.

Суспільний устрій давніх словян

Проте вже у VI—VII ст. сталися помітні зміни у сфері суспільних відносин давніх слов'ян. Походи й пограбування візантійських міст і провінцій, нескінченні міжплемінні війни в VI ст. перетворилися для слов'ян на звичний промисел з метою захоплення земель, скарбів, худоби і рабів. Усе це разом сприяло швидкому накопиченню багатств, які зосереджувалися переважно в руках племінної верхівки, виникненню приватної власності і станового розшарування суспільства. Такі процеси свідчили про витіснення первіснообщинного ладу слов'ян новим суспільним устроєм — "військовою демократією".

В ході соціального розшарування слов'янського суспільства, стара родова верхівка перетворюється на велику землевласницьку та владну аристократію. Колишній народний обранець — воєвода, владика, жупан, князь — став економічно могутнім володарем-власником поволі зникало общинне народовладдя.

Отже, схему розвитку суспільного ладу давніх слов'ян можна викласти так:

1) рід, як союз сімей, що господарювали на певних теренах, ґрунтувався на кревній спорідненості. Він охоплював кілька поселень, які разом утворювали його родову територію — жупу; союз очолював вождь-старійшина, наділений військовими, адміністративними та судочинними функціями;

2) родоплемінний союз, розташований на певній території, утворював жупу, очолювану жупаном; союз мав свій центр — військове укріплення або місто, де проходили віча, здійснювалося судочинство й містилися культові споруди;

3) племінне об'єднання або племінна держава, яка складалася з кількох союзно-родових жуп, що становили князівство; племінною державою керував князь разом із радою власників-аристократів;

4) багатоплемінна держава, очолювана великим жупаном або великим князем.

Виникнення й зміцнення феодальних відносин у різних слов'янських народів характеризувалося наявністю загальних рис.Слов'яни прийшли до феодалізму через родову, а згодом через територіально-племінну общину.

Держава Само

Са́мо — найдавніша відома країна слов'ян. Існувала на території сучасних Чехії і Нижньої Австрії. Державне утворення існувало в 623—660 (деякі автори називають 626—661 роки), на території моравів, чехів, лужичан, хорутан і панонців.

В останніх десятиліттях VI століття слов'яни, що жили в Паннонській низовині та по сусідству з нею, зіткнулись з Аварським каґанатом. Роздрібнені слов'янські племена мусили боронитись на два боки - з одного авари, з іншого Візантія. Проте, коли авари розпочали війну проти Константинополя, наслідні візантійські імператори поспішили розпочати перемовини із колишнім ворогом - слов'янами.

У 20-х роках VII століття вибухнуло загальнослов'янське повстання проти аварів, можливо, це відбулось за підтримки Візантії як помста аварам за похід на Константинополь в 626 році. У тих битвах велику славу здобув франкський купець Самон (чи Само). Там, де впала влада каганату, швидко виникла нова. Само став на чолі об'єднаних племен, які відкинули старий примітивний політичний уклад, що опирався на військову демократію і утворили нове надплемінне об'єднання. Ядром країни була Морава, але при швидкому територіальному розвиткові, в 623-660 роках, межі Самової держави вийшли до Нижньої Австрії і Чеської низовини на півдні, на півночі боліт Спреви на землі лужичан, на заході впиралися в Соляву, а на сході в середню течію Одри, що в Сілезії.

У 629-639 роках держава вела війни із франкським королем Даґобертом I, який був двічі битий, зокрема, у великому поході франків у 631 році під Вогатізбурґом. Існувала держава Само дуже недовго. Смерть державотворця у 658 чи 661 році призвела до внутрішнього розколу, а потім і розпаду держави.Про цю державу та її кровопролитні війни з Даґобертом І розказано в хроніці Historia Francorum, що була написана бл. 660 року франкським літописцем на ім'я Фредегар.

Господарська діяльність давніх слов'ян.

З середини І тис. н. е. відбуваються поступові зміни в життєвому укладі слов'ян, пов'язані з переходом від кочування до осілості. Цей перехід зумовлював певні зміни в їхній господарській діяльності. Слов'янські племена жили в різних природних умовах, що також впливало на вибір різних видів хазяйнування. І хоча основу господарства західних і південних слов'ян становило землеробство, залежно від природних умов вони займалися не тільки екстенсивним вирубно-вогняним рільництвом, а й відгінно-випасним скотарством. Важливу роль у забезпеченні життєдіяльності населення відігравали тваринництво, ремесла й торгівля. Слов'яни вміло використовували для задоволення власних потреб "привласнювальні" види господарської діяльності. У лісових районах було поширене полювання, збирання диких плодів і меду, в річкових і озерних — рибальство, у гірських районах Південної Європи особлива увага приділялася вирощуванню худоби.

Для обробітку землі застосовувалися копачки, мотики. Вирубне рільництво вимагало використання борони, рала та сохи. Перехід до інтенсивніших способів землеробства сприяв упровадженню колісного плуга із залізним наконечником. Подальший розвиток рільництва прискорився після появи у господарстві слов'ян тяглової сили — волів і коней.

Важливою галуззю осілого господарства слов'ян було тваринництво. Вирощувані ними велика рогата худоба, коні, вівці, свині, кози передусім використовувалися для власного споживання (м'ясо, молочні продукти, жири тощо), а також Ішли на переробку або вживалися в інших сферах господарської діяльності як сировина (вовна, роги, кістки, щетина, кінський волос та ін.).

Особливе місце в житті слов'ян належало молочному тваринництву. Незначну роль у слов'янському господарстві відігравало птахівництво, хоча слов'яни здавна вирощували курей, гусей, качок.


Загальні закономірності, регіональні та субрегіональні особливості розвитку слов’янських народів у добу раннього середньовіччя

1.Чесько-польський субрегіон – патримоніальні монархії, вплив західно-європейських держав, трансформація чіфдому;

2.Словацький субрегіон – ліквідація ознак автономії, дуже великий проміжок часу «Словаччина» була лише етнографічним поняттям.

3.Полабсько-прибалтійський субрегіон – консервативні тенденції розвитку, культовий патріотизм та племінний сепаратизм.


 

Еволюція соціально-політичних структур та формування державності у слов’ян

Слов’яни спочатку об’єднувались у родові, а згодом у територіальні союзи, які базувалися на кровній спорідненості. Наступним виникали політичні союзи на основі родоплемінних утворень.

Вищим органом влади родоплемінного союзу виступали загальні збори, які розв’язували всі нагальні проблеми господарського, політичного життя, питання війни та миру. Родовий лідер – староста (старшина, жупан).

Для протидії зовнішнім ворогам родові союзи об’єднувались в територіальний, якщо добросусідські стосунки – спільні військові, адміністративні, господарські, правничі органи. 6 – 7 ст. – захоплювали землі→ «військова демократія».

Через соціальне розшарування слов. сусп. стара родова верхівка перетво - рилась на велику землевласницьку та владну аристократію.

Отже: рід, як союз сімей (кровна спорідненість, охоплював кілька поселень, які разом утворювали жупу; очолював вождь-старійшина, наділений військовими, адміністративними та судочинними функціями) → родоплемінний союз (утворював жупу, очолювану жупаном; центр – військове укріплення або місто, де проходили віча, здійснювалось судочинство й містились культові споруди) → племінне об’єднання або племінна держава (кілька союзно-родових жуп, що становили князівство; племінною державою керував князь разом із радою власників-аристократів) → багатоплемінна держава (оголювання великим жупаном або великим князем). Слов’яни прийшли до феодалізму через родову, а згодом через територіально-племінну общину.


Славістика в Київському університеті.

На початку 20 ст. була відсутня школа історії слов*ян, не існувало фахової кафедри. 1919 р. – передбачалось відкриття кафедри, але цього не відбулось. З 1920 р. – репресії, переорганізація. В 1933 р. – майже нікому було викладати. В період Другої світової війни – початок активного розвитку. 1946 р. – перші кроки діяльності кафедри. (Булаховський). Вчені: Брачкевич, Жебакрицький, Мартиненко, Кондюго, Антонюк, Брянцева, Кізченко. 1967 р. –заснування кафедри – кафедра історії зарубіжних соціалістичних країн, з 1996 р. –сучасна назва. Перший завідувач –Дзюбко (1967-1972), Джеджула (1972-1988), Яровий ( з 1988 р.).


4. Поява слов`ян на історичній арені та перші відомості про них.

Перші слов*яни – «венеди», «венети», згадуються в Плінія Старшого, Тацита, подорожніх картах «павтангерові карти», 6 ст. – Прокопій Кесарійський, Йордан. Маврикій називав слов*ян – венети, анти, склавини. Слов*яни сформувались в 6 столітті. Етнічна історія починається з появи етноніму «слов*яни».

517 р. – згадка у праці Прокопія Кесарійського «Історія війн Юстиніана». Склавіни – з*явились у Йордана, найголовніше для етнічної свідомості. Празька, колочинська, пеньківська та дзедзідзька археологічні культури.

Кордони ой кумени: пн – Балтійське море, пд – Карпати, пониззя Дунаю, Зх- р. Одер, Ельба, Сх – Середня та Нижня течії Дніпра. Розбіжності між різними групами слов*ян пов*язані з різними природно0кліматичними умовами, зв*язок з іншими етнічними субстратами.


5. Характеристика джерел з історії давніх слов`ян.

Історичне джерело – все те, що було створено в процесі людської діяльності, або зазнало її впливу.

Джерела з істоірї давніх слов*ян:

- Писемні;

- Археологічні;

- Лінгвістичні.

Писемні джерела виникли за кордоном (візантійціц, араби). Самі слов*яни писемності не мали до 9 ст.

Середньовічні джерела: природно-географічні, етнографічні, речові (археологічні), художньо-образотворчі, писемні – головні для усіх періодів середньовіччя. З часом їх кількість зростає.

Писемні джерела: наративні (оповідні), документальні, законодавчі. Через призму сприйняття тим чи іншим автором, інтерпретація автором у відносно вільній формі.

Наративні джерела: історичні розповіді, агеографічні ( про життя святих), проповіді, настанови, трактати, пам*ятки епістолярної творчості, наукова і художня література, історичні твори –аннали, хроніки, генеалогії.

Документальні джерела – письмові документи, які виникли в результаті діяльності держави, місцевої адміністрації, актовий матеріал державних установ, документи канцелярії міського управління, документи вотчинної адміністрації, документи церковного управління.

Джерела описують географію розселення, устрій, суспільну організацію давніх слов*ян тощо. (Наприклад, Пліній Старший «Природнича історія», Тацит «Германія», Птолемей «Географія», Пріск «Історія», Прокопій Кесарійський «Історія війн Юстиніана» тощо.)

Празько-корчацька культура (західний ареал, відповідає склавинам і венедам),пеньківська (східний ареал, відповідає антам візантійських авторів), колочинська (північно-східний ареал).

 

6. Проблема походження слов*ян в історичній науці

Питання про час і місце виникнення слов’янської мовно-культурної спільності належить до кола тієї проблематики, яка вже кілька століть поспіль посідає чільне місце в працях істориків, мовознавців, археологів, етнологів, антропологів. Усі дослідники сходяться на тому, що вона сформувалася задовго до другої половини І тис. н. е., коли перші достеменні та ґрунтовні згадки про слов’ян з’явилися на сторінках візантійських хронік.

Питання вирішується головним чином на основі лінгвістичних даних, оскільки окремі ареали пам'яток матеріальної культури і палеоантропологічних залишків здебільшого не збігаються з межами територіального поширення відповідних мов. Разом з тим самі по собі лінгвістичні дані не можуть забезпечити формулювання остаточних висновків про територію слов'янської прабатьківщини, необхідно враховувати також відомості археології, історії, антропології, етнографії та інших наук.

З лінгвістичних даних найважливіше значення для висвітлення питання про прабатьківшину слов'ян має топоніміка (зокрема гідроніміка), давні лексичні запозичення в праслов'янській мові з інших мов і в інші мови з праслов'янської та результати реконструкції структурних елементів праслов'янської мови в їх відношенні до елементів інших індоєвропейських мов, а коли йдеться про одиниці лексичного складу, — також у їх ролі позначень природних реалій, здавна специфічних для певних територій.

Підвалини сучасних уявлень про історичні витоки слов’янства заклав визначний чеський учений-славіст кінця ХІХ – початку ХХ ст. Л. Нідерле. Він вважав, що їхня «прабатьківщина» охоплювала терени Східної Польщі, Полісся, Поділля, Волині й Київщини, включаючи басейн Десни. Свої висновки дослідник обґрунтовував на підставі даних писемних джерел, мовознавства (надто посиланнями на локалізацію найархаїчнішої слов’янської гідронімії та реалії ландшафту, флори й фауни давньослов’янського ареалу), археології.

Крім концепції Л. Нідерле, яка дістала назву вісло-дніпровської, запропоновано також близько десятка інших, найпоширенішими серед яких є дунайська, вісло-одерська, дніпровсько-одерська.

Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II—І тис. до н. е.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І—II ст. після н. е., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.

7. Концепції та гіпотези слов*янської прабатьківщини

Загальновизнаним вважається положення, що слов'яни, які згодом розселилися в Централь­ній, Південно-Східній та Східній Європі, — є автохтонами і представляють одну з гілок індоєвропейської спільноти, що ко­лись існувала.

"Дунайська гіпотеза". Вперше її висунув у середині XI ст. літопи­сець Києво-Печерської лаври Нестор. Він починає слов'янську історію саме з Подунав'я. Свого подальшого розвитку "ду­найська гіпотеза" набула в працях російських (С. М. Соловйов, В. Т. Ключевський) та інших слов'янознавців XIX ст. її при­хильники обстоювали тезу, згідно з якою праслов'янська спіль­нота зародилася безпосередньо на Дунаї — в епіцентрі фор­мування індоєвропейських мов у бронзовому віці. Під час мі­грації носіїв цих мов праслов'яни рухалися від Дунаю, а потім, в епоху "Великого переселення народів", повернулися на "ду­найську прабатьківщину".

У XVIII ст. "теорія азійського походження "слов'ян. її автори — окремі вчені (німці за похо­дженням) спробували обгрунтувати "неарійське" походжен­ня слов'ян. Вони намагалися довести, що слов'янські племена з явились у Європі лише в середині І тис. н. є., під час "Великого переселення народів", разом з гунами, аварами, булгарами та іншими тюркськими народами. Однак уже в першій половині XIX ст., після виходу праць словацького історика-славіста П. Й. Шафарика (1795—1861), ця концепція була спро­стована. Він переконливо довів, що слов'яни є автохтонами Європи, одним із корінних народів..

У XX ст. виникла "привісельська концепція ". Прихильники якої спирались на відомості про венедів (венетів) античних авторів І—II ст. н. є. Так, венеди, згідно з їхніми повідомленнями, жили вздовж Балтійсь­кого узбережжя між Штеттінською і Данцизькою затоками, там, де впадає Вісла, та вздовж: її річища аж до верхів'їв Кар­патських (Венедських) гір.

В середині XX ст. польські вчені Й. Костровський, Т. Лер-Сплавінський та інші висунули "вісло-одерську концепцію" слов'янської прабатьківщини. Суть її пов 'язана з носіями лужиць­кої культури, яка охоплювала в останній третині II тис. та першій третині І тис. до н. є. більшу частину Польщі, поступо­во поширюючись на Східну Німеччину, Чехію, Словаччину та Західну Україну. Інший польський учений Г. Ловм'янський доводив, шо гідроніми, на які спиралися автори "вісло-одерської концепції"', мають дослов'янське походження і належать до іншого давньоєвропейського етносу. Він також вважав, що виділення слов'ян із балто-слов'янської спільноти відбулося до першої половини І тис. до н. є.

Російські дослідники І. П. Русанова та В. В. Седов висуну­ли "верхньодніпровську концепцію" розташування слов'янської прабатьківщини. Вони відносили процес слов'янізації Лісостепо­вої України та прилеглих лісових регіонів до середини І тис. н. є. Така "слов'янізація ", на їхню думку, пролягала переважно через територію Західної України. Певним продовженням цієї кон­цепції є твердження російських учених М. Вернера, М. І. Артамонова, М. Б. Щукіна про те, що слов'янська прабатьківщи­на містилася у Верхньому Подніпров*ї і саме завдяки цьому слов 'яни після вигнання гунами готів заселили спочатку територію сучасної України, а згодом і величезні простори Європи: від Ель­би до Оки, від Балтики до Дунаю.

 

8. Дискусія щодо початку слов*янської етнічної історії

Найдавніший (праслов’янський) етап етногенезу слов’ян, за даними порівняльно-історичного мовознавства, завершився наприкінці І тис. до н. е. У цей час остаточно сформувалася основа слов’янської мовної системи, в якій відобразилися контакти та взаємовпливи із сусідніми етнічними масивами – германським, кельтським, балтським іранським, фракійським.

На рубежі нашої ери розпочався новий (давньослов’янський) етап етногенезу слов’ян, коли загальнослов’янська мова розділилася спочатку на дві великих групи: північно-західну та південно-східну. Згодом на їхній основі сформувалися діалекти окремих племінних угруповань.

Уже в І–ІІ ст. з’явилися перші скупі писемні згадки про слов’ян, яких античні автори називали «венедами», або «венетами». Уперше ця назва трапляється в енциклопедичній праці «Природнича історія», написаній римським ученим Плінієм Старшим (23/24–79 роки). В одному з її розділів він «розмістив» їх десь неподалік від ріки Вісули (тобто Вісли), між сарматами, мова яких належала до іранської групи індоєвропейської сім’ї, та гірами, яких учені вважають германськими племенами. Відомості про венедів також містить праця Тацита «Германці», завершена в 98 році. Йому було невідомо, чи належать венеди до германців. Однак автор зазначає, що «вони обходять розбійними зграями усі ліси і гори між певкінами [одним із германських племен] і фенами [тобто фінами]».

Згадка про венедів є також у творі грецького географа й астронома Птолемея «Географічний порадник» (третя чверть II ст. н. е.) Учений називає їх серед «великих народів Сарматії» і локалізує в гирлі Вісли над Венедською затокою. Птолемей згадує і плем’я ставанів, яке він розмістив між західнобалтськими племенами ґаліндів і супінів у межиріччі Вісли й Німану та аланами – одного із сарматських племінних угруповань степової зони Північного Причорномор’я. Цю назву лінгвісти, археологи й історики-медієвісти схильні ідентифікувати з етнонімом «слов’яни». Висловлювалася думка, що племінна територія ставанів охоплювала Середнє Наддніпров’я та Подесення. Відомості про них могли потрапити до Птолемея завдяки купцям, які підтримували торговельні зв’язки з племенами Південної Балтії та Півдня Східної Європи.

Ще одним джерелом інформації про венедів є римська дорожна карта ІІІ ст., яка в історичній літературі дістала назву «Пентівгерієві таблиці». На ній племена з такою назвою розміщені у двох місцях: на північ від Карпат і між нижнім Дністром і Дунаєм.

Слід враховувати, що античні джерела могли називати «венедами» не лише слов’ян, але й племена, які належали до інших етнічних масивів. Це пояснюється кількома обставинами: слабкою поінформованістю римських і грецьких авторів про етнічну ситуацію між Одрою, Віслою та Дніпром; відсутністю природних рубежів між ареалами германських, балтських і слов’янських племен, які часто жили поруч; поширенням етноніма «венеди» серед тих етнічних спільнот, котрі виокремилися з єдиного кореня – північно-західної групи племен праіндоєвропейців доби бронзи. Однак переважання слов’ян серед венедів, надто їхньої північно-західної групи, не викликає сумнівів.


 

9. Міграційні процеси слов*ян у І-УІІ ст.:передумови, основні етапи, напрямки

Серед основних причин переселення племен IV-VI столітті дослідники називають: зміну клімату, збільшення населення і нестачу земель. Не в останню чергу рух племен могло спонукати прагнення до війни та пригод. Приводом до Великого переселення народів став наступ гунів, які у 375 році знищують державу остготів.

Основні напрямки розселення слов’ян:

· південний – в басейні Дунаю, на Балкани;

· західний – Татри, Судети, Балтійське узбережжя;

· північно-східний – Лівий берег Дніпра, басейни Західної Двіни та Оки

У III ст. н.е. германські племена готів, які проживали на Півночі Балтики та Півдні Скандинавського півострова переселилися в Причорноморські степи. Готи розгромили місцеві сарматські племена та грецькі поліси. Умовно, Готські племена можна поділити на дві великі групи – вестготи (жили між Бугом та Дунаєм) та остготи (жили між Дніпром та Кубанню).

Наприкінці III ст. готський вождь Германаріх утворив Готську державу, яка простягалася на території від Балтійського моря на півночі до Чорного та Азовського морів на півдні, від Тиси на заході і Дону на сході. Археологи з приходом готів, відмічають розквіт черняхівської археологічної культури у III – V ст. Черняхівська культура, і як відмічають археологи, була синкретичному – тобто, поєднувала у собі різні елементи – готський, слов’янський, сарматський та ін. Історики відмічають довгу боротьбу готів з слов’янським населенням лістостепу України .

У 375 році в Причорноморські степи приходять племена гунів. Як вважається, гуни – це прототюрське племінне об’єднання, які раніше жили в степах Монголії та Китаю. У 70-х роках IV ст. гуни розбили сарматські племена аланів, які проживали в Приазов’ї та перейшовши Дон розгромили готську державу – вестготи мігрували у Фракію та почали війну з римлянами. Місцеве словянське наслення стало залежним від гунів та разом з гунами приймало участь у їх походах.

У 377 році держава гунів охоплювала території від Волги до Дунаю, і на початок V ст. центром гунської держави було Північне Причорномор’я. Відомим правителем гунів був Аттіла. Аттіла переніс цент держави до території сучасної Угорщина та здійснював грабіжницькі походи на території Західної та Східної Римської імперій.

У 451 році відбулася грандіозна битва в історії Європи. На Каталаунських полях (сучасна провінція Шампань) зійшлися сили римлян та гунів на сторонах яких воювали германські та інші племена. До сих пір не відомо хто переміг у цій битві. Після смерті Атілли у 453 році, імперія гунів розпалася.

На завершальному етапіВеликого переселення народіву VI-VII ст. відбувалося переселення різних племен (переважно слов'янських) на території Східної Римської імперії. В 578 р. велика група слов'янських племен, переправившись через Дунай, проникла до Фракії, Македонії, Іллірії, Фессалії, Еллади. Внаслідок нового вторгнення в 589 р. слов'яни дійшли до Пелопоннесу. Зрештою слов'янські племена оселилися на величезній території від Чорного та Егейського морів до Адріатики. В 30-50х pp. VI ст. Східній Римській імперії вдалося відвоювати у варварів Північну Африку, Італію й частину Іспанії.

10. Територія розселення давніх слов*ян

У давній період різні групи слов’ян уже відомі під власними іменами (етнонімами). Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Йордан, Менандр Протектор, Феофілакт Симоккита, Маврикій Стратег знають їх під назвами венедів, антів і склавинів, наголошуючи на їхній спорідненості за мовою, звичаями, віруваннями й походженням «від одного кореня».

За Йорданом, венеди жили на схід від верхів’я Вісли («Починаючи від місця народження Вістули [Вісли] на безмірних просторах розташувалося багатолюдне плем’я венетів»); склавіни – «від міста Новієнтуна й озера, що зветься Марсіанським, до Данастра, а на Північ – Віксли»; анти – в межиріччі Дністра до Дніпра, «до того місця, де Понтійське [Чорне] море утворює вигин». З цього випливає, що на початку другої половини І тис. до н. е. слов’яни заселяли величезний ареал від Вісли на заході, Прибалтики і Верхньої Наддніпрянщині на півночі, басейну Дністра на південному заході, Нижньому Дніпрі і узбережжі Чорного моря на південному сході. Східної межі поширення слов’янських джерел візантійські автори не знали.

Зі слов’янськими племенами венетів, склавинів і антів пов’язані чотири археологічні культури, а саме: празька, або празько-корчацька, дзедзицька, або суковсько-дзедзицька, пеньківська та колочинська, що мають багато спільного в топографії поселень, житловому будівництві, поховальній обрядовості, кераміці, знаряддях праці, прикрасах тощо. Це підтверджує слова Йордана, який писав про те, що «ці венети...походять від єдиного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавинів».

Водночас кожна з археологічних культур ранніх слов’ян має власні етнографічні риси, які стосуються форм різних видів кераміки, елементів одягу й житла. В ареалі празько-корчацької культури (VI–VII ст.), який охоплював величезну територію від середньої течії Ельби, Одри й Вісли на заході, басейну Дунаю на півдні, Полісся на півночі, Прикарпаття й Волині на заході, більшість пам’яток – невеликі городища (1–2 га) відкритого типу. Лише незначна частина з них – укріплені городища.

Дзедзицька археологічна культура (VI–VII ст.), поширена в північних районах Вісло-Одерського басейну, характеризується своєрідною формою кераміки й особливостями поховального обряду (розкидання залишків небіжчика після кремації по поверхні землі). На думку дослідників, пам’ятки цієї культури залишені венедами, серед яких були як слов’яни, так і місцева слов’янізована людність – нащадки давніх праіндоєвропейців, недиференційованих у мовному аспекті.

Старожитності пеньківської археологічної культури (VI–VII ст.) виявлено на теренах Румунії, Прутсько-Дністровського межиріччя, Південного Побужжя, Середньої Наддніпрянщини, лісостепової зони Дніпровського Лівобережжя аж до р. Сіверський Донець. Специфічними рисами її матеріальної культури є квадратна форма житла й відкритого вогнища замість пічки-кам’янки. На думку вчених, пам’ятки пеньківської культури залишили анти, значну частину яких становили слав’янізовані нащадки іраномовних племен Південно-Східної Європи.

Пам’ятки колочинської археологічної культури (друга половина V – друга половина VII ст.) відомі у Верхньому Подніпров’ї, Подесенні та Посим’ї. Характерною рисою цієї культури є наявність у житлі – квадратній напівземлянці – центрального опорного стовпа даху, неподалік від якого розташовуваливогнище. На думку вчених, це історико-культурне утворення сформувалося на підґрунті київської культури.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти