Етика як філософська наука. Генеза етичного в контексті культури

Лекція 1.

Лекція 2.

ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА МОРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ.

Моральні норми, принципи, мотиви і ціннісні орієнтації

План

1. Структура та функції моралі як форми суспільної свідомості.

2. Співвідношення моральної свідомості, моральної діяльності та моральних відносин.

3. Моральні норми і принципи.

4. Моральні мотиви та ціннісні орієнтації.

Мораль– це форма суспільної свідомості, що виявляє себе в сукупності правил, норм, вимог, які ставляться суспільством до індивіда й призначені для регуляції його поведінки.

Як цілісне структурне утворення мораль складається з

· моральної свідомості;

· моральної діяльності;

· моральних відносин.

Вказані компоненти моралі тісно пов’язані, породжують систему прямих і зворотних зв’язків. Наприклад, про моральну свідомість нічого не можливо сказати, поки вона не втілиться в якусь конкретну моральну дію. У той же час вчинок, як елементарна форма моральної діяльності репрезентує ті чи інші моральні уявлення, цінності та інший зміст моральної свідомості.

Моральна свідомість – це свідомість, що відображує і впорядковує той аспект реальності, який стосується моральної практики і моральних відносин. Моральна свідомість – це свідомість людини у стані осмислення і розв’язання моральних проблем буття.

Перш за все моральна свідомість постає перед нами як сукупність певних норм, які регулюють життєдіяльність людей.

Моральна норма (від лат. norma – керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відбиває усталені потреби людського співжиття та має обов’язків характер.

Норми можуть містити категоричну заборону (Не вбивай! Не крадь!), або мати форму позитивної вимоги (Поважай батьків. Повертай борги).

Існує певна ієрархія норм.

Норми можуть бути ситуативні, або фундаментальні.

Найфундаментальніші норми моралі входять у людську свідомість у формі моральних заповідей. Заповідь – це така норма, відносно якої існує переконання, що вона походить від певного авторитету, або ж має сакральні витоки.

„Нормою норм”, „золотим правилом моралі”, основою нормотворення, категоричним імперативом є теза: „Вимагай від себе того, чого вимагаєш від інших!”. Семантичним еквівалентом цієї тези є вимога: „Не роби іншим того, чого не бажаєш собі!” У Біблії написано: „Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки” (Євангеліє від Матвія).

Порушення норм моралі обумовлює докори сумління або громадський осуд. Якщо моральні норми мають правове втілення, то покарання за їх порушення передбачено карним кодексом.

Слід зазначити, що вбивство ворога Батьківщини залишається злочином проти загальнолюдської моралі: той, хто вчинив злочин має покутувати гріхи, а не торжествувати.

Моральні принципи. Якщо норми стосуються певного конкретного аспекту людської поведінки, діяльності, стосунків, то моральні принципи характеризують вже певну цілісну лінію поведінки людини. Справедливість, працелюбність, гуманізм, патріотизм ... Наявність подібних принципів надає поведінці особи завбачуваності та раціональності. Принципам моралі не властива категорична обов’язковість, прищеплювати їх можна тільки силою власного прикладу, а не примусом.

Мотиви – внутрішні, суб’єктивно значимі спонуки до дії. Це рушійні сили людських дій і вчинків. Однак слід оцінювати не мотив, а результат. Керуючись моральними мотивами, „від щирого серця” люди часто скоюють щось недоречне, або й шкідливе. Між тим доброчинний вчинок може бути результатом користолюбства, жадоби слави та влади.

Важливим елементом моральної свідомості є ціннісні орієнтації. Мотивація дає відповідь на питання „чому?” людина діє. Ціннісна орієнтація висвітлює те, „заради чого” вона діє.

Цінності та ціннісні орієнтації вивчає аксіологія (від лат. axios – цінність).

Філософська думка пропонує альтернативні дефініції цінності:

· цінність – це значущість певних явищ реальності для людини;

· цінність – це значимість об’єктів культурного простору;

· цінність – це культурно-історичний стандарт;

· цінність – непорушна заповітна життєва орієнтація.

Метафізичні теорії моральності проголошують існування автономного морального закону, тобто декларують поза емпіричну, надчуттєву природу вищих моральних цінностей.

У контексті культури цінності певним чином структуровані. Наприклад, аксіологічну систему античної культури можна уявити у формі кола, що символізує єдність Добра, Блага, Краси та Істини. Все, що сприймалось стародавніми греками як Добро, було одночасно Благом, Красою та Істиною. Краса була тотожна Добру, Істині і Благу ...

Середньовічна система цінностей мала вигляд певної аксіологічної ієрархії. Культурологи пропонують називати таку систему „готичною вертикаллю”. Це ієрархія цінностей між Божественним і людським, горнім і дольнім, добром і злом, безсмертним і тлінним, верхом і низом...

Зміна системи індивідуальних цінностей призводить до зміни стратегії життєдіяльності людини. Руйнація системи соціальних цінностей провокує зміну соціального ладу, культурно-історичного контексту. Наприклад, на певному історичному етапі розвитку Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) виникає ситуація аксіологічного дефіциту.

Аксіологічний дефіцит – це протиріччя між цінностями, які декларуються офіційною ідеологією, та цінностями повсякденного життя. Людина не може жити без системи ціннісних орієнтацій. Аксіологічний дефіцит обумовлює пошук альтернативних цінностей, що призводить до актуалізації в семантичному просторі культури трьох різноспрямованих ціннісних систем. Ці ціннісні системи групуються навколо комуністичної, капіталістичної та національної ідеї. Наявність цих систем, їх одночасні тенденції до панування та структуроутворення, призводять до хаосу на світоглядному рівні (стара аксіологічна система зруйнована, а нова ще не сформувалась). За таких умов відбуваються революційні зміни в житті соціуму. Гостра соціальна криза вимагає пошуку нових засад світорозуміння, корекції системи людських прагнень, щоб звернути з шляху самознищення на шлях самовдосконалення.

Отже, цінності є регулятором соціально-культурної практики, інтегрують культуру як систему, консолідують людей. Цінності визначають зміст культури. Загальнолюдські цінності зберігають сукупний духовний досвід людства. Вони значимі для всього людського роду, забезпечують його єдність.

Ключові поняття

Мораль. Моральна свідомість. Моральні норми, принципи, мотиви, ціннісні орієнтації. Імператив. Імперативна та оптативна мораль. Ієрархія моральних норм. Норми-заборони і норми-вимоги. Основи нормотворення. Аксіологія.

Термінологічний словник

Аксіологія – філософське вчення про цінності.

Імператив – (від лат. владний) веління, настійна вимога. В етиці нім. філософа І.Канта „категоричний імператив” – безумовне моральне веління, яке притаманне розуму і покладене в основу моралі

Мораль– це форма суспільної свідомості, що виявляє себе в сукупності правил, норм, вимог, які ставляться суспільством до індивіда й призначені для регуляції його поведінки.

Мотив – (від лат. зрушую, приводжу в дію, штовхаю) внутрішня, суб’єктивно значима спонука до дії.

Норма –(від лат. norma – керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відбиває усталені потреби людського співжиття та має обов’язків характер.

Лекція 3.

Ключові поняття

Добро. Благо. Гедоністичні, утилітаристичні та евдемоністичні концепції добра. Тотожність та розбіжність понять „зло” і „моральне зло”. Типові риси зла: егоїзм, своєцентризм, самоствердження всупереч іншим і за рахунок інших. Взаємовідношення „добра” і „зла”.

Термінологічний словник

Добро – все позитивне в житті людини, що відповідає її інтересам, бажанням, мріям.

Евтаназія – це свідоме позбавлення життя безнадійно хворої або фактично мертвої, стосовно своїх вищих функцій, людини.

Егоїзм – себелюбство, нехтування суспільними інтересами заради задоволення власних, особистих прагнень.

Моральне зло – своєцентриське самоствердження суб’єкта всупереч інтересам інших суб’єктів, а також цілого, до якого він належить.

Лекція 4.

Об’єктивні і суб’єктивні категорії моральної свідомості:

План

1. Обов’язок і відповідальність як категорії моральної свідомості.

2. Категоричний імператив Й.Канта.

3. Ретрибутивна і дистрибутивна справедливість.

4. Щастя як об’єктивна реальність та суб’єктивна реакція. Особливості щастя та методичні рекомендації щодо його досягнення.

1.Погляд на світ з точки зору етики поділяє його на світ сущого і світ належного. Етику інколи визначають як науку про належне, про те, що має бути. Один з розділів етики називається деонтологія (dеоn – потрібне, необхідне). Деонтологія вивчає проблеми належного, проблеми обов’язку.

Можна розуміти те, що належить бути, але нічого не робити для його здійснення. Категорія обов’язку позначає таке моральне усвідомлення належного, коли його здійснення постає перед людиною як нагальне практичне завдання. Людина повинна відчувати свою причетність до реалізації належного, докладати до цього цілеспрямовані зусилля.

Сутність морального обов’язку об’єктивує „золоте правило” етики. Це правило по-різному формулюється в різних культурно-історичних контекстах, але є поліморфним втіленням однієї й тієї ж семантики. „Нормою норм”, „золотим правилом моралі”, основою нормотворення, категоричним імперативом є теза: „Вимагай від себе того, чого вимагаєш від інших!”.

Семантичним еквівалентом цієї тези є вимога: „Не роби іншим того, чого не бажаєш собі!” У Біблії написано: „Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки” (Євангеліє від Матвія).

2.Для європейської культури категоричний імператив (імператив – формула веління) сформулював Кант. Моральний обов’язок розкривається у таких трьох аспектах:

· принцип персоналізації (і до себе, і до інших людей завжди стався як до мети, а не як до засобу);

· принцип універсалізації (чини відповідно до такої настанови, яку б за будь-яких обставин і будь коли міг би проголосити універсальним законом);

· принцип автономії (воля людини є автономною, вона не тільки підкоряється закону, але й формулює моральний закон для себе).

Питання про моральну відповідальність – це питання про те, якою мірою людина виконує свій обов’язок, або ж якою мірою вона винна в його невиконанні. Відповідальність пов’язана з свободою. Людина з обмеженою свободою не може нести відповідальність. В залежності від відповіді на запитання визначають два виміри відповідальності: відповідальність „за що?” і відповідальність „перед ким?”. Етика розмірковує як над проблемою безвідповідальністю, так і над проблемою надмірної відповідальності (постійно неспокійним сумлінням). Чи повинна людина відповідати за провини своїх близьких, за провини свого народу? Чи потрібне людині право на відповідальність?

3. Категорія справедливість фіксує саме той належний порядок людського співжиття, який має бути встановлений внаслідок відповідального виконання людиною своїх обов’язків. Справедливість об’єктивує себе в діалектичному розвитку парних категорій: якщо людина має права, то справедливо, що вона повинна мати й обов’язки; злочину повинна відповідати кара, а гідному вчинку – винагорода.

Справедливість поділяють на ретрибутивну і дистрибутивну.

Ретрибутивна – це справедливість відплати. Зазначені уявлення про справедливість виникають ще на початкових етапах розвитку людства. Зразком ретрибутивної справедливості є закони царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.). Вони викарбувані на камені. У верхній частині стели – зображення бога Шамаша, який вручає царю Хаммурапі знаки царської влади. Ці перші закони людства не узагальнюють провини та покарання за них, а описують певні ситуації та пропонують шляхи виходу з них. Закони побудовані за принципом тальона – принципом „еквівалентної відплати” (око за око, раба за раба).

Дистрибутивну (розподільчу) справедливість поділяють на зрівняльно-розподільчу (всім порівно) та пропорційно-розподільчу (комусь більше, а комусь менше за тим чи іншим критерієм).

Справедливість – поняття небезпечне. Всі соціальні революції є „бунтами справедливості проти права”. Боротьба за справедливість часто призводить до жертв і страждань. Любов повинна стежити за справедливістю. Справедливість є принадою тоталітарних режимів. Вище справедливості слід ставити гуманізм.

4.Такою ж привабливою категорією як і справедливість є для людини категорія щастя. В античній культурі щастя усвідомлювали як насолоду (гедонізм). Але людське життя зовсім не таке вже й зручне поле для гонитви за насолодами. Прагнення до життя, в якому повністю відсутні страждання, може призвести до парадоксального висновку – до самогубства.

Існують такі точки зору на щастя:

· щастя – об’єктивна реальність: успіх у справі, життєвий талан, щаслива доля;

· щастя – внутрішній психологічний стан радості, захвату, блаженства;

· щастя – суб’єктивна моральна реакція на володіння життєвими благами;

· щастя – володіння життєвими благами;

· щастя – спів падіння бажаного з дійсним;

· щастя – взаємо узгодженість основних сил людської душі між собою, злагода з ближніми та оточуючим світом.

Неможливо всіх ощасливити силою чи запропонувати універсальний рецепт щасливого життя. Польський поет Ц.Норвід сказав: „Людина, щоб бути щасливою, має знати на що жити, для чого жити, за що вмерти. Відсутність однієї з цих складових веде до драми. Відсутність двох до трагедії”

Ключові поняття

Світ сущого. Світ належного. Деонтологія. Обов’язок. Відповідальність. Категоричний імператив Канта. Принципи персоналізації, універсалізації та автономії. Ретрибутивна і дистрибутивна справедливість. Принцип таліона. Зрівняльно-розподільча і пропорційно-розподільча справедливість. Гуманізм. Об’єктивний та суб’єктивний аспекти щастя.

Термінологічний словник

Гуманізм – (від лат. людяний) світогляд, заснований на ставленні до людини як до найвищої цінності, на захисті права особистості на свободу щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей.

Деонтологія (dеоn – потрібне, необхідне) – наука про обов’язок, про належне.

Імператив – (від лат. владний) веління, настійна вимога. В етиці нім. філософа І.Канта „категоричний імператив” – безумовне моральне веління, яке притаманне розуму і покладене в основу моралі

Обов’язок – це категорія етики, що позначає таке моральне усвідомлення належного, коли його здійснення постає перед людиною як нагальне практичне завдання.

Справедливість – це категорія, що фіксує саме той належний порядок людського співжиття, який має бути встановлений внаслідок відповідального виконання людиною своїх обов’язків.

Лекція 5.

Мораль і право

План

1. Інституційні та позаінституційні форми регуляції людської поведінки. Мораль, звичай, право.

2. Етика і політика.

3. Мораль і соціальна диференціація суспільства.

1.Жодне суспільство не може існувати на ґрунті зіткнення сліпих егоїстичних інтересів, нічим не нормованих і не впорядкованих. Функція регуляції людської поведінки та міжлюдських стосунків – це основна суспільна функція моралі, що визначає специфіку її соціального буття.

Мораль, певним чином, залежить від соціальних відносин та процесів історичної трансформації суспільства. Однак мораль не є явищем виключно соціальним. (Наприклад, людська гідність не вичерпується соціальною міркою. Саме в моральній сфері людина знаходить протидію соціальному тискові. Соціальний прогрес не завжди співпадає з моральним удосконаленням особи. Нерідко за найжахливіших соціальних умов розкривається моральна велич людини.)

Уже в первісному колективі, в міру його виходу за межі загально-біологічних детермінант поведінки (інстинкт стадності, материнський, збереження виду...) починає утверджуватись і розгалужуватись система нормативної регуляції життя (табу). Згодом первісні „мононорми” (табу) ускладнюються, доповнюються „передморальними” елементами і ознаками (піклування про старих, дітей, жінок; дисципліна праці й співробітництва; культура стосунків; усталена система виховання).

Власне з мораллю ми починаємо мати справу тоді. Коли первісний синкретизм людського буття розкладається, коли виникають перші цивілізації.

Розвиток господарства, торгівлі, утвердження нових соціально-економічних засад, формування суспільних станів, класів, поява держави виникає потреба в якісно новій системі регуляції людської поведінки та міжлюдських стосунків право.

Право– система соціальних норм, додержання яких забезпечується силою та авторитетом держави.

Перші системи права утворились шляхом відбору традиційних звичаїв та загальнообов’язкових релігійних норм. Зразок фіксованих правових норм – стела царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), за правління якого відбувається розквіт Вавілону. Стела увінчує не воєнні, а культурні діяння правителя.

Закони царя Хаммурапі викарбувані на камені. У верхній частині стели – зображення бога Шамаша, який вручає царю Хаммурапі знаки царської влади. Ці перші закони людства не узагальнюють провини та покарання за них, а описують певні ситуації та пропонують шляхи виходу з них. Громадяни поділяються на повноправних, мушкенум (напівповноправних) та рабів. Цікаво, що ці закони вже обумовлюють максимальний процент при грошовій позиці (20%) та при натуральному займі (30%). Закони побудовані за принципом тальона – принципом „еквівалентної відплати” (око за око, раба за раба).

Слід розуміти різницю між правом та мораллю. Перш за все зазначимо, що мораль є поза інституційною, а право – інституційною формою регуляції людської поведінки. Для права характерним є те, що правові норми встановлюються та контролюються інститутом держави (інститут – устрій, установа). Моральні норми й правила поведінки утверджуються самочинно, в самій практиці людських стосунків.

Ще однією формою поза інституційної регуляції людської поведінки є звичай. Це найбільш глибока і масова форма регуляції. Звичаї складаються як результат життєвого досвіду людських спільнот, складаються спонтанно. Руйнування усталених звичаїв – це процес болісний, що призводить до хаосу та дезорієнтації. Найзагальніший принцип звичаю – „роби так як роблять усі!”. Сутність моралі – „роби так, як мусять робити всі!” Відмінність між звичаєм і мораллю – це відмінність між сущим і належним.

Право вимагає коректності зовнішніх дій і стосунків і залишає за людиною право бути аморальною. Право передбачає моральне повноліття людини. Сенс права не в тому, щоб підсилювати мораль судами і в’язницями, а в тому, щоб забезпечувати спільне громадянське існування людей на підставі особистої свободи.

„Завдання права зовсім не в тому, щоб світ, котрий лежить уві злі, обернувся на Царство Боже, а в тому, щоб він – до часу – не перетворився на пекло”, – стверджував видатний російський мислитель В.Соловйов.

Сутнісний аспект права розкриває Кант: „Право – обмеження свободи кожного умовами погодження її зі свободою всіх інших”.

Нажаль, на сучасному етапі розвитку української держави спостерігається певна недосконалість і, навіть, аморальність права: утвердження за допомогою права інтересів правлячої еліти, офіційна мораль є риторичним прикриттям аморалізму. Сьогодні для України надзвичайно важливим є успішність процесу розбудови правової держави та моральне оздоровлення суспільства.

Етика і політика.

Давньогрецький філософ Аристотель стверджував, що етика та політика складають нерозривну єдність практичного знання. Обидві опікуються питаннями виховання доброчесності і звичаїв гідного життя заради досягнення щастя. Різниця полягає в тому, що етика розглядає ці питання в аспекті природи окремої людини, а політика – в аспекті громадського життя держави.

Граничне розмежування етики й політики маніфестує відомий італійський діяч і мислитель епохи Відродження Н.Мак’явеллі. У своїй роботі „Державець” Мак’явеллі проголошує: „Розділяй і володарюй!”. Він, фактично, є хрещеним батьком політики Нового часу, яка вважає себе вільною від моралі.

Мак’явеллі вважає, що державцеві необхідно вміти бути недоброчесним і користуватись цим вмінням за потребою; владареві необов’язково мати всі чесноти, але обов’язково поводитися так, ніби він їх має; кривди слід завдавати відразу, а благодіяння робити потроху. „Міцніше стисніть зуби, ширше відкрийте очі, ми йдемо в політику, ми оминаємо мораль!” – так започатковується тип автономної політики, вільної від моральних зобов’язань. Політична мета виправдовує засоби. Мораль – це теж засіб, що може бути як шкідливим, так і корисним.

Автономність політики призвела до виправдання законного насильства як засобу державної влади, до розквіту тоталітаризму. „Час насильства настає тоді, коли влада полишає Державу”(Арендт). Якщо люди, що ми їх визнаємо за політиків, сприймають відоме гасло „політика – це брудна справа” як особисте кредо й поводять себе так, ніби моральний закон писаний не для них, то очевидною є необхідність морального оздоровлення політики. Владу слід розуміти як механізм, що забезпечує можливість людського спілкування, але не передбачає насильства і примусу. Слід розвивати концепції справедливості та зміцнювати засади демократії.

Термінологічний словник

Мораль– це форма суспільної свідомості, що виявляє себе в сукупності правил, норм, вимог, які ставляться суспільством до індивіда й призначені для регуляції його поведінки.

Право – система соціальних норм, додержання яких забезпечується силою та авторитетом держави.

Лекція 1.

Етика як філософська наука. Генеза етичного в контексті культури

План

1. Етика як філософська наука.

2. Первісні форми регуляції людської поведінки та їх експлікація психоаналізом.

3. Проблема виокремлення та розвитку моралі в марксистській філософії.

4. Культ як джерело моралі в релігійній філософії.

5. Проблема генези етичного у філософії символічних форм.

6. Сфера етичного в ігрових концепціях культури.

1.Важливою складовою культури як власне людського способу існування є сфера етичного. Етичне – це сфера нормативної регуляції життєдіяльності людини в суспільстві. Сферу етичного вивчає наука етика. Етика – це філософська наука про мораль: її природу, сутність, специфіку, роль і місце в житті людини. Мораль – це форма суспільної свідомості, що виявляє себе в сукупності правил, норм, вимог, які ставляться суспільством до індивіда й призначені для регуляції його поведінки.

Якщо сфера етичного виникає вже на первісному етапі історичного розвитку людства, то етика, як галузь пізнання, започаткована в культурі античності. Давньогрецький філософ Аристотель залишив праці, до назв яких вперше входить слово „етика”: „Нікомахова етика” (відредагована сином); „Євдемова етика” (учень Аристотеля); „Велика етика” (стислий конспект двох попередніх). Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття.

Проблема походження (генезис) „моралі” тісно пов’язана з проблемою виникнення та формування культури. Проблема культурогенези – це детективний роман, який вражає загадковістю подій та різноманіттям їх інтерпретацій. Доцільно було б репрезентувати хоча б декілька версій виокремлення та розвитку моралі.

2.. Одна з надзвичайно цікавих версій походження культури належить австрійському лікарю-психіатру Зиґмунду Фрейду, який є основоположником психоаналізу. Фрейд стверджує, що культура, як середовище власне людського існування, є результатом діяльності людини сексуальної.

Людина, як біологічна істота, народжується з двома базовими інстинктами: статевим та інстинктом самозбереження. Несвідому енергію статевого потягу Фрейд називає лібідо. Фрейд вважає, що первісне стадо не виходить за межі загально-біологічних детермінант поведінки та існує на ґрунті хаотичного зіткнення сліпих егоїстичних інтересів. Сексуальні стосунки викликають ворожість, агресивність, суперництво всередині первісної общини. Агресивна боротьба за задоволення лібідо призводить до вбивства. Мова, власне йде про батьковбивство, адже життя позбавляється старша особа, та, яка узурпувала сексуальний простір і фактично (для молодших членів первісного колективу) являється біологічним батьком. Груповий злочин, на думку Фрейда, обумовлює почуття провини, спонукає первісну людину до покаяння. Наслідком відчутої провини є перше табу, що маніфестується первісною людиною.

Табу (полінезійське, заборона) – це „мононорма”, вироблена в первісному суспільстві система заборон. Ця система нормує хаотичне зіткнення сліпих егоїстичних інтересів первісних людей, припиняє „війну всіх проти всіх” (Т.Гоббс), кладе край „нульовій впорядкованості” людської спільноти.

Наслідки табуювання революційні:

· виникає екзогамний рід, як нова форма соціальної організації життя:

· починає формуватися нормативно-ціннісна система:

· табуйована сексуальна енергія, не маючи змоги реалізувати себе в просторі сексуальних стосунків, сублімуєтьсяв творчу енергію. Сублімація (лат. підіймаю, підношу),– це перехід сексуальної енергії в творчу. Саме завдяки цій трансформованій енергії виникає релігія, філософія, мистецтво, наука та інші культурні форми.

Отже, за Фрейдом, нормативно-ціннісна система, тобто сфера етичного, виникає на певному етапі первісного розвитку людини. Вона містить норми, які регулюють поведінку, та цінності, що спрямовують життєдіяльність. Сфера етичного, як і культура в цілому, за Фрейдом, є результатом діяльності людини сексуальної.

3.. Слід зазначити, що на первісному етапі розвитку суспільства чистої моралі, чистої релігії чи чистого мистецтва не існувало. Тут панував „магічний синкретизм”. Ця синкретична єдність культурних форм найбільш яскраво об’єктивує себе в поясненнях походження культури релігійною філософією. „Вся культура з храму”, – стверджує Дж.Фрезер. Культуру створює не людина сексуальна, а людина віруюча.

Згадайте ранні форми релігії (анімізм, тотемізм, фетишизм), особливості первісної магії. Не важливо „що саме?” дає первісній людині перших богів – страх перед стихією природи чи чи „очевидність” існування певного сакрального об’єкту. Первісна людина сподівається на милість надприродних сил та прагне до комунікації з ними за допомогою культового дійства.

Саме культ є „бутоном” культури. Тут в зародковій формі та в синкретичній єдності знаходяться всі основні культурні форми: формуються основи моралі (добро і зло, обов’язок, відповідальність...); формується та декларується система цінностей (святинь); з міфів, що пояснюють культ, виникає наука, філософія, література. Розвивається релігія, мистецтво (живопис, танець, музика архітектура), мова як засіб комунікації та носій традицій за межами культового дійства. Розвивається особистість, відбувається селекція соціального досвіду.

4.Дуже поширеною є версія, яку репрезентує марксистська філософія. За цією версією культуру (а отже і всі її складові) створює не людина сексуальна, чи людина віруюча, а людина, яка працює, діє. У роботі „Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину” Ф.Енгельс намагається аргументовано довести, що праця створила людину і в діяльності людина створила культуру.

Необхідність задовольнити власні вітальні потреби спонукала первісну біологічну істоту до діяльності, та не просто до хаотичної дії, а до цілеспрямованої діяльності. За Енгельсом, „діяльність + мета = труд”.

Умови життя первісної людини вимагали колективної, а не індивідуальної праці, що потребувало наявності певних засобів комунікації. В процесі колективної діяльності розвивається свідомість, мова. Поступово усвідомлюється необхідність нормативної регуляції життя, на засадах взаємності обмежуються права кожного індивіда, виникає мораль, тобто сфера етичного.

5.Якщо Енгельс розглядає людину як вінець еволюції певного біологічного виду, то німецький філософ Ернст Кассірер виходить з припущення недосконалості біологічної природи людини. Людина – це продукт регресу, дегенерації певного біологічного виду. Внаслідок мутацій, дій радіоактивних руд певний біологічний вид втратив здатність спілкуватися з оточуючим середовищем та собі подібними.

Дефект плану діяльності (недостатність комунікації з навколишнім середовищем) + дефект плану стосунків (недостатність комунікації з собі подібними) = відчуження, виключення „людини” з природної тотальності. Альтернатива у зазначеного біологічного виду така: пристосування або смерть. Пристосовуючись, первісна людина починає аналізувати своє середовище, приписувати окремим його елементам певні значення, тобто створювати символи. Так виникає світ символів, світ значень, „друга природа”, тобто культура.

Мова, релігія, міф, мистецтво, норми та цінності – це символічні системи, в яких символи певним чином пов’язані між собою і, так чи інакше, відображають дійсність. Створює ці символічні системи не людина сексуальна, віруюча, діюча, а, перш за все, „людини розумна”. Погляд на сферу етичного як на певну символічну систему, створену „людиною розумною” для регуляції власної поведінки є суттєво важливим. Він уточнює та конкретизує специфіку моралі.

6.Плідні напрямки пізнання специфіки моралі притаманні також ігровим концепціям культури. Зазначені концепції розглядають культуру як гру, а гру як одну з провідних характеристик людського єства. Видатний нідерландський культуролог Йоган Хейзінга в своїй книзі „Homo ludens” („Людина, яка грає”) трактує гру як певну діяльність, що обмежена часом і простором, відбувається в межах правил, має мету та супроводжується почуттям азарту і радості. Екстраполюючи основні ознаки гри на різні культурні форми, Хейзінга стверджує, що всі культурні форми мають ігрову природу. Полювання, спорт, мистецтв, мода, філософія, війна /.../ навіть правосуддя містять в собі елемент гри. Зазначимо, що мова у Хейзінги йде не про те, що якась первісна гра трансформується в культуру, а про те, що культура виникає у формі гри, культура г р а є т ь с я.

Розглянемо, наприклад, такий надзвичайно серйозний і важливий елемент сфери етичного як правосуддя. На первісних етапах історичного розвитку суд мав форму азартної гри (жеребкування, прагнення дізнатися та виконати волю богів). Мова тут не йшла про справедливість у сучасному розумінні. У кожної зі сторін була рівність шансів на невдачу та перемогу. Згодом суд перетворюється на змагання (фізичний поєдинок, „хто сильніший – той і правий”). Сучасний суд – це словесний поєдинок між прокуратурою та адвокатурою.

Очевидно, що сфера етичного, як інші складові культури, має ознаки гри, але слід зазначити, що грою вона не вичерпуються. Якщо мова йде про війну не тільки як про стратегію і тактику боротьби з умовним ворогом, а про готовність самопожертви, про обов’язок і відповідальність перед Батьківщиною, то в силу вступає „етос”. Він є автономним культуротворчим фактором. Поряд з „людиною, що грає” постає „людина моральна”, людина, яка здатна впорядкувати свою життєдіяльність на підставах справедливості і Добра. Всі наведені вище точки зору на проблему генези етичного в контексті культури не є вичерпними. Вони не заперечують, а доповнюють одна одну, сприяючи більш глибокому розумінню особливостей людської природи та різних сфер людської діяльності.

Термінологічний словник:

Генеза – процес утворення і формування будь-якого природного чи соціального об’єкта.

Етика – філос. наука про мораль: її природу, сутність, специфіку, роль і місце в житті людини.

Культ – сукупність способів взаємодії з будь-яким сакральним об’єктом.

Культура (лат. cultura – освіта, розвиток) – специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, який виявляє себе в продуктах матеріальної та духовної праці; в системі соціальних норм і установ; в духовних цінностях; в сукупності відносин людей до природи та між собою.

Мораль – це форма суспільної свідомості, що виявляє себе в сукупності правил, норм, вимог, які ставляться суспільством до індивіда й призначені для регуляції його поведінки.

Синкретичність – єдність, неподільність різноманітних сфер людської діяльності на первісному етапі історичного розвитку людства.

Лекція 2.

ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА МОРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ.