ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Відмінності усного й писемного текстів

Ознаки усного тексту Ознаки писемного тексту
1) звукове втілення; 1) графічне втілення;
2) лінійність; 2) багатомірність;
3) обмеження часом. 3) безкінечність існування.

! Текстнайвища комунікативна одиниця.

Одиницями тексту на семантико-структурному рівні є висловлювання (реалізоване речення), міжфразна єдність (ряд висловів, об’єднаних семантично й синтаксично в єдиний фрагмент), фрагменти-блоки (об’єднання міжфразних єдностей).

На композиційному рівні виділяють одиниці якісно іншого плану – абзаци, параграфи, розділи тощо.

Одиниці семантико-структурного й композиційного рівнів перебувають у взаємозв’язку та взаємозумовленості.

 

  1. Основні функції тексту

Текст виконує такі основні функції:

1) комунікативну (засіб передачі інформації);

2) пізнавальну(текст містить відомості про предмет, особу, явище тощо);

3) впливову (текст повинен викликати у слухачів емоційне ставлення до тих чи інших явищ, упливати на естетичні почуття адресатів).

У літературі наведено й інші функції тексту, такі як: соціальна, системна, емоційна, засіб збереження й передачі інформації, відображення психічного життя індивіда, продукт певної історичної епохи, форма існування культури, відображення певних соціокультурних традицій та інші.

 

3. Основні категорії тексту

Категоріями тексту називають його обов’язкові характеристики, ознаки, що виокремлюють текст з низки інших мовних одиниць.

Виявлення текстових категорій, засобів їх вираження відносять до останнього десятиліття ХХ ст. Найбільший внесок у розробку цієї проблеми зробили Х. Вейнрих, О. Воробйова, І. Гальперін, В. Дресслер, О. Селіванова, З. Тураєва, Р. Харвег. Однак і дотепер учені не мають одностайної думки щодо кількості категорій і засобів їх вираження. Розмежовуючи текстові категорії, учені виходять з того, що текст є насамперед продуктом, породженим мовною особистістю й адресованим мовній особистості.

До основних категорій тексту належать такі:

1. Категорія комунікативності визначає текст як складник типових моделей комунікації з обов’язковими компонентами (адресантом, адресатом, яких об’єднує повідомлення, презентоване текстом), логіку викладу матеріалу, його композиційну структуру, спрямованість усіх мовних засобів на реалізацію задуму та вплив на реципієнта (адресата). Комунікативність як концептуальна характеристика тексту інтегрує всі інші категорії, адже бути засобом комунікації – основне призначення будь-якого тексту. Комунікативність як окрему категорію вчені трактують неоднозначно. Здебільшого її розглядають як ознаку цілісності та єдності тексту – комунікативну єдність поряд з тематичною та структурною. Комунікативна єдність зумовлена комунікативною цілеспрямованістю тексту.

2. Категорія інформативності полягає в доборі й передачі певного обсягу інформації із підпорядкуванням меті повідомлення. Ця категорія забезпечує вербалізовану організацію знань, їх осмислення, передавання та декодування читачем. Інформативність тексту (від лат. information – повідомлення про стан справ, відомості про щось) у лінгвістиці визначають як предметно-смисловий зміст тексту – об’єкт сприйняття, зберігання й перероблення з тією чи іншою метою. Інформативність тексту представлена окремими його тематично-структурними компонентами – тобто частинами, що виконують певну функцію: описову, пояснювальну, розповідну, ілюстративну, мотивуючу тощо.

За І. Гальперіним, виділяють три різновиди інформації: змістово-фактуальну (містить події, факти, процеси, які відбуваються в дійсності, експліцитні, виражені вербально в предметно-логічних значеннях, на основі досвіду), змістово-концептуальну (виражає індивідуальноавторське розуміння відношень між явищами, що описані засобами попереднього типу інформації, задум автора), змістово-підтекстову (імпліцитний зміст тексту, що ґрунтується на здатності одиниць мови породжувати асоціативні та конотативні значення).

Змістово-фактуальна інформація – це експліцитне (зовні виражене) повідомлення про факти, події, процеси, що були, є й будуть відбуватися в дійсному або в уявному світі. Одиниці мови змістово-фактуальної інформації здебільшого використовують у прямих, предметно-логічних словникових значеннях, що закріплені за цими одиницями соціально зумовленим досвідом.

Змістово-концептуальна інформація містить авторське, індивідуальне розуміння зв’язків між подіями, явищами, їх значення в житті народу. Таку інформацію можна вилучити з усього твору, вона є творчим переосмисленням названих фактів, подій, процесів, що відбуваються в суспільстві й представлені автором у створеному ним уявному світі.

Змістово-підтекстова інформація ґрунтується на властивості мовних одиниць породжувати асоціативні й конотативні значення, нарощувати смисл висловлювання. Підтекстову інформацію читач сприймає на основі розуміння, розшифрування незвичних комбінацій мовних одиниць, особливої структури твору, символіки мови.

Тема тексту здебільшого пов’язана з інформацією змістово-фактуальною, а основна думка – із змістово-концептуальною. Ідейно-тематична єдність тексту створює його смислову цілісність.

Визначення цінності тієї чи іншої інформації зумовлене провідними чинниками певного дискурсу та відбитими в ньому способами уявлень про навколишній світ, духовність людей, їх культурні надбання тощо. Інформативність по-різному виявляється в текстах різних стилів, жанрів, типів мовлення. Тексти наукового стилю завжди розраховані на певне коло читачів, які мають достатній рівень підготовки до сприйняття відповідного матеріалу. Інформація про світ, відтворена в художньому мовленні, пов’язана з індивідуальним досвідом, психологічними особливостями учасників спілкування. У сучасній науці читання або слухання художнього тексту визначають як комунікативний акт між автором і читачем за допомогою тексту. Розглядаючи текст з таких позицій, сприймаємо автора (письменника) як суб’єкта, що говорить з читачем писаним словом. Сам письменник постає суб’єктом творчості, а комунікативні рівні тексту розглядають як засоби донесення авторського задуму до читачів.

3. Категорія зв’язності (когерентність – смислова зв’язність, когезія – структурна зв’язність) як основний текстостворювальний чинник формує семантику висловлювання (виділяють зв’язність радіального, лінійного (або послідовного, ланцюжкового) та паралельного типів).

Зв’язність тексту виявляється через зовнішні структурні показники, через формальну залежність компонентів тексту. Це основний текстотворчий чинник, що формує семантику висловлювання. Під зв’язністю розуміють узаємозалежність елементів тексту на різних мовних рівнях – лексичному, граматичному, стилістичному тощо. Текстова семантика – це семантика відношень. Когезія, за визначенням І. Гальперіна, становить внутрішньотекстові зв’язки, що реалізується за рахунок різноманітних мовних засобів (засобів зв’язку). Когезія часто вибудовується на основі асоціативності (подібно до того…, він пригадав.., у нього виникла думка…тощо).

Здебільшого в науковій літературі виділяють два основні типи зв’язності тексту: 1) зв’язність радіального типу (зв’язність за співвіднесеністю), коли окремі частини тексту зв’язані не безпосередньо одна з одною, а тільки „пучкоподібно” з темою всього тексту (словники, питальники тощо); 2) зв’язність лінійного типу, коли окремі частини тексту, наприклад, висловлювання, зв’язані безпосередньо одна з одною, залежать одна від одної (І. Ковалик). Поряд з послідовним способом зв’язку виділяють ще й паралельний. Суть його в цілковитій рівнозначності певних елементів у контексті мовної одиниці більш високого рівня. Ця рівнозначність виявляється у структурній подібності певних елементів тексту. Паралельний спосіб поєднання речень властивий часто емоційно наснаженому тексту. У методичній практиці оперують поняттями послідовний (ланцюжковий) і паралельний способи зв’язку, контактний і дистантний види зв’язку, що виникають між реченнями та складними синтаксичними цілими.

Послідовний зв’язок спостерігаємо тоді, коли певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом у наступному й вимагає подальшого розгортання думки. Паралельний зв’язок полягає в цілковитій рівнозначності певних елементів у контексті мовної одиниці більш високого рівня. Ця рівнозначність, як правило, знаходить формальний вияв у структурній подібності, передбачає повторювання сполучників, сполучних слів, прислівників, займенників тощо. Речення здебільшого мають однакову будову (синтаксичний паралелізм). Особливої експресії досягає висловлювання, коли синтаксичний паралелізм поєднано з анафорою – лексичним повтором.

Лінгвістичні засоби та механізми, що забезпечують зв’язність тексту, різноманітні: лексичні повтори, номінативні ланцюжки для називання того самого денотата, перифрази, синоніми, антоніми, пароніми, спільнокореневі слова, дейктичні засоби зв’язку, еліптичні конструкції тощо. Для позначення особливих засобів зв’язку, що забезпечують континуум(логічну послідовність), узаємозалежність окремих повідомлень, фактів, дій тощо, у науковій літературі вживають термін когезія.

4. Категорія цілісності дозволяє відчути текст у його ідіоматичності, відійти від уявлення про нього як про механічну суму компонентів (Л. Синельникова); зовнішніми ознаками цілісності тексту є обмеженість його початком і кінцівкою; поняття цілісності тексту приводить до його змістової й комунікативної організації (тоді як поняття зв’язності приводить до форми, структурної організації). Існує жартівлива характеристика цієї категорії, згідно з якою цілісним є висловлювання, „після якого ми можемо перервати свого співрозмовника і при цьому не здатися йому неввічливим” (Паардекопер). Цілісність визначають як функціонально-комунікативну співвіднесеність тексту з одним об’єктом. Передати цілісність є головним завданням комунікації, усупереч наявним у тексті розчленованості й деталізації. Цілісність постає певним інваріантом змісту, виражається вона за допомогою мовного коду, позамовних засобів спілкування. Цілісність може бути реалізована в синонімічних один до одного текстах, зокрема в первинному тексті – конспекті або рефераті первинного тексту – анотації.

5. Категорія членованості тексту виявляється в його здатності бути поділеним на певні смислові, структурні частини – складні синтаксичні цілі, розділи, підрозділи, у яких наявні вужчі, порівняно з цілим текстом, думки.

6. Категорія завершеності – це функція задуму, що покладений в основу твору й розгортається в низці повідомлень, описів, роздумів, розповідей та інших форм комунікативного процесу. Категорія завершеності проводить межу розгортання тексту, можливість незакінченості твору відповідає авторському задуму і згідно з цим декодується читачем: у незакінченості часом прихований глибинний смисл, навіть певний концепт твору; руйнування подальших намірів автора щодо закінчення твору світоглядно забезпечене.

Категорії тексту мають бути загальнотекстовими чи загальними та обов’язковими для всіх типів текстів і для кожного конкретного типу тексту зокрема.

! Текстові категорії накладаються одна на одну, що зумовлює виникнення певного єдиного утворення, яке якісно відрізняється від суми складників.

 

4. Закони текстотворення

Текст як цілісне утворення організований за певними законами. Урахування законів текстотворення допомагає будувати методику роботи з текстом, зокрема під час аналізу й створення тексту.

Закони текстотворенняце закони прагматичних, семантичних і комунікативних процесів, що організовують мовний матеріал для створення цілісного утворення – тексту. Ці закони керують текстотворенням на глибинному рівні або переходом з глибинного рівня на поверховий.

Так, закон інкорпорування (лат. incorporatio – уміщення, включення до свого складу) – провідний універсальний закон глибинного рівня тексту, який полягає в тому, що кожне наступне речення вміщує попереднє як особливий компонент. Цей закон викликає актуальне (комунікативне) членування речення – поділ на дві частини: тему (предмет мовлення) і рему (інформацію про предмет мовлення).

Приклад: Люди сиділи в залі. Там вони дивилися виставу. Перше речення позначимо як S1 = t1r1. (t – тема, r – рема). Друге речення тоді можна позначити як S2 = t2r2 = (t1r1) r2. Друге речення містить зміст попереднього: Там (у залі) вони (люди, що сиділи) дивилися виставу.

Закон контамінації (лат. сontaminatio – змішування) охоплює процеси переходу з глибинного рівня тексту на поверховий, регулює взаємне пристосування форм речень, що розташовані в тексті одне за одним. Необхідність такого пристосування спричинена законом інкорпорування. Контамінація може сприяти уникненню повторів, ліквідації зайвих суб’єктів (хто діє) або предикатів (інформація про дію). У наведеному вище прикладі іменник люди з першого речення відтворено в другому за допомогою займенника вони. У прикладі Дівчина співала. Спів її був чарівний форма вираження дії в першому реченні (дієслово) перетворилася в другому реченні в іменникову форму – співала – спів.

Обидва закони діють у взаємозв’язку та зумовлені один одним.

 

5. Класифікація текстів

Існує строката класифікація текстів залежно від покладених в її основу критеріїв. Так, за Ф. Бацевичем, визначають соціологічний, психолінгвістичний, власне комунікативний, функціонально-прагматичний критерії класифікації текстів.

За соціологічним критерієм виділяють відповідно до форми вираження тексти усні та писемні. Останнім часом поряд з усними та писемними тексами називають також нелінійні – гіпертексти, що мають своєрідну візуальну форму, у яку закладений фактичний матеріал і можливість майже безпосереднього спілкування, багата параграфеміка, символічні позначення, прихована пластична структура, абстрактні поняття й почуттєві образи (Н. Семчинська). Гіпертекст визначають як: 1) особливий метод побудови інформаційних систем, що забезпечує прямий доступ до інформації на підставі логічного зв’язку між її блоками; 2) систему представлення текстової інформації у вигляді мережі пов’язаних між собою текстових та інших файлів, яка застосовує нелінійний, асоціативно-фрагментарний і сітковий принцип репрезентації інформації. Соціологічний критерій допомагає також виділити функціонально-жанрові різновиди текстів, як-от: побутово-розмовні, офіційні, художньо-белетристичні. За функціональним виявом тексти поділяють на інформаційні, емотивні, фатичні, поетичні, метамовні.

У межах психологічного критерію здійснено класифікацію текстів за мірою спонтанності – спонтанні та підготовлені; за мірою алгоритмізованості/евристичності – фіксовані (наприклад, заповнення формуляра), напівфіксовані (вітання, прощання, подяка тощо) та нефіксовані тексти.

Власне комунікативний критерій виокремлює тексти, націлені на процес (розповіді, традиційні мемуари тощо), і тексти, націлені на результат (наукові тексти, ділові листи тощо).

Залежно від комунікативної мети є тексти-розповіді, описи й міркування (роздуми). У тексті-розповіді йдеться про пов’язані між собою події; у тексті-описі подається словесне зображення предмета, особи, явища, процесу, місцевості. Міркуванням (роздумом) називають такий текст, у якому щось доводиться, стверджується чи заперечується.

Функціонально-прагматичний критерій ураховує суб’єктивну міжособистісну модальність, сприяє виділенню нормативних, аксіологічних (оцінних), описових текстів.

У лінгводидактиці (науці про загальні теоретичні засади навчання мови) такий поділ текстів: 1) за характером авторства: первинні (оригінальні), вторинні (створені на основі первинних, наприклад, конспекти, шкільні перекази) і первинно-вторинні (огляди літератури, реферати проблемного типу, шкільні твори); 2) за способом передачі фабули: неперевно-фабульні та перервно-фабульні.

Останнім часом існуючі класифікації доповнили двома типами текстів за ціннісним спрямуванням – прецедентним (Ю. Караулов) і патогенним. Прецедентний – це текст, основними ознаками якого є особлива значущість для окремих особистостей і для значної кількості осіб, а також багаторазове звернення до нього в дискурсі цих особистостей; це так званий хрестоматійний текст, який відомий усім мовцям. Патогеннийтекст – це текст, що негативно впливає на свідомість та поведінку адресата. До патогенних відносять тексти, що загрожують суспільній моралі, спрямовані на підрив національних та державних інтересів, які мають шкідливий психологічний вплив тощо.

Таблиця 4

Традиційна класифікація текстів

Критерії класифікації Тип тексту
Форми вираження Усний
Письмовий
Нелінійний (гіпертекст)
Характер відображення дійсності Художній
Нехудожній
Комунікативна мета Розповідь
Опис
Роздум (міркування)

Таблиця 5

Класифікація текстів за соціологічним напрямом

Критерій Тип тексту
форма втілення тексту усні й писемні з їхньою специфікою організації текстового матеріалу
типи функціонально-жанрових різновидів мовлення тексти побутово-розмовного спілкування, офіційного спілкування, публіцистичні, наукові, художньо-белетристичні тексти
функціональний вияв тексти інформаційні, емотивні, фатичні, поетичні, метамовні

Таблиця 6

Класифікація текстів за психолінгвістичним напрямом

Критерій Тип тексту
спонтанності спонтанні та підготовлені
евристичності / алгоритмізованості фіксовані, напівфіксовані, нефіксовані
експліцитності імпліцитності щодо втілення задуму крайніми виявами є тексти державних угод з однозначною експлікацію задуму і поетичні тексти, де однозначність експлікації творчого задуму відсутня

 

Отже, текст – явище багатогранне й різнопланове. Не існує єдиного розуміння й визначення цього феномена. Текст – це мовленнєво-розумовий продукт, який перший раз народжується в момент його творення автором і може переживати наступні народження при сприйнятті його реципієнтом. Текст – явище не тільки лінгвістичне, а й екстралінгвальне. Його не розглядають у межах лише мовознавчої науки. Текст – це структурна єдність, у якій все взаємопов’язане.

 

Текст і дискурс

Розуміння поняття текст тісно пов’язане з розумінням поняття дискурс. У науковій літературі ці поняття зіставляють, протиставляють, а інколи й ототожнюють. Тому текст будемо розглядати як місце функціонування мовних одиниць усіх рівнів, результат мовленнєвої діяльності людини, а дискурс – як процес, комунікативне явище, що відбувається в певному часі та просторі.

Текст уважають основною одиницею дискурсу (дискурс – сукупність текстів, породжених у процесі комунікації).

Дискурс– багатозначний термін, що виник у гуманітарних науках 60 – 70-их рр. ХХ ст. Як поняття цей термін первинно використовували для позначення творів усного мовлення, а також ширше для позначення поняття мовлення. Нині дискурс як і поняття текст використовують для позначення творів писемного та усного мовлення – усього того, що висловлено. І хоча термін дискурс широко вживаний, він є маловизначеним. Його ввів у вжиток для позначення мовленнєвої комунікації Ю. Габермас, який запропонував раціональний розгляд цінностей, норм і правил соціального життя.

Наприкінці 70-их – початку 80-их р. ХХ ст. намітилася тенденція до розмежування понять текст і дискурс, що зумовлено поступовою диференціацією цих понять: текст (лінгвістика тексту) і дискурс (дискурсологія). Під тестом розуміють переважно абстрактну, формальну конструкцію, під дискурсом – різні види її актуалізації, які розглядають з погляду ментальних процесів та у зв’язку з екстралінгвістичними чинниками (знаннями про світ, настановами, метою адресата, потрібними для розуміння тексту).

Лінгвістичний статус дискурсу певний час викликав сумнів. Практика текстологічних досліджень свідчить, що поняття текст і дискурс близькі за типами текстів, однак їм властива також індивідуальна своєрідність. Дискурс – це не лише логічно скомпонований і прагматично орієнтований текст, а й одночасно усний чи писемний текст з конкретною когнітивною, антропологічно зумовленою семантикою.

Узагальнюючи досвід аналізу дискурсу, Д. Шифрін виокремлює три підходи до визначення цього поняття: по-перше, дискурс з лінгвістичних позицій – твір, що переважає за обсягом речення; по-друге, дискурс з функціонального погляду – будь-яке використання мови; по-третє, дискурс з погляду взаємодії форми й функції – сукупність функціонально організованих, контекстуалізованих одиниць використання мови.

Термін дискурс використовують різні гуманітарні науки в дослідженнях комунікативних процесів, зокрема філософія, логіка, риторика, соціологія, психолінгвістика, соціолінгвістика, семіотика, лінгвістика тексту, семасіологія, прагматика, етнологія тощо. Кожна наука, маючи свій предмет дослідження й притаманні їй методи, акцентує увагу на різних особливостях дискурсу, що зумовлює полісемію цього терміна. Неоднозначність трактування поняття зумовлена багатьма чинниками, зокрема різними шляхами його появи в науковому обігу різних країн, існуванням інших термінів на позначення певних понять, що ототожнюють з дискурсом (стилі, жанри, форми тощо). Дослідники визначають дискурс відповідно до розуміння його концепції – філософської, лінгвістичної, літературознавчої, історичної тощо. Прийнято вважати дискурс міждисциплінарним поняттям, що входить до основних термінів багатьох наук.

У науковій літературі зустрічаємо широке й вузьке тлумачення поняття дискурс. Відповідно до цього найчастіше ключовими словами у визначеннях є: текст, зв’язний текст, зв’язне мовлення, висловлювання, послідовність висловлювань, сукупність мовленнєво-мисленнєвих дій, промова, мовлення, когнітивний процес, явище, форма мовленнєвого спілкування, спілкування, комунікативна подія, тип комунікативної діяльності, фрагмент дійсності, комунікативно-прагматичний зразок мовленнєвої поведінки, одиниці, форми мовлення, інтеракції, стилі (підстилі) мовлення. Використовують й образні вислови, як-от: текст (мовлення), занурений(е) у життя (Н. Арутюнова), об’єднувальне начало процесу комунікації, екстравертивна фігура комунікації (Ю. Прохоров), життя тексту в нашій свідомості (К. Серажим), накладання інформації тексту і знань людини на ментально-чуттєве інформаційне поле індивідуального „я” (Т.ван Дейк, І. Штерн), мова в мові (П. Серіо, Ю. Степанов).

Отже, дискурс у вузькому розумінні є виявом мовленнєвої діяльності в побутовому мовленні та є обміном репліками без особливого мовленнєвого задуму. Дискурс у широкому розумінні трактують як вияв мовленнєво-діяльнісних можливостей мовної особистості, як систему комунікації.

Полісемічністю терміна дискурс пояснюють його різноманітні визначення в лексикографічних виданнях. Так, у тлумачних словниках зустрічаємо такі визначення:

Дискурс (фр. discours – промова, виступ) – 1) зв’язне мовлення в конкретних соціокультурних, психологічних умовах. Дискурс відбиває ситуацію безпосередньої мовної діяльності з урахуванням форм спілкування, поведінки, міміки, жестів мовця; 2) текст разом з умовами його творення, сприймання, динамічний контекст культури, у якому здійснюється прочитання тексту та його вплив на свідомість читача (Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів)

В іншому лексикографічному виданні дискурс – це „... зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними — прагматичними, соціокультурними, психологічними й ін. чинниками; текст, узятий у процесуальному (подієвому) аспекті; мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їх свідомості (когнітивних процесах)” (Н. Арутюнова). Такі визначення підкреслюють зв’язок вербальних і невербальних чинників у функціонуванні дискурсу.

Педагогічний словник-довідник пропонує визначення цього поняття з позицій мовленнєвознавства: дискурс (лат. discursum) – найважливіший складник мовленнєвої події, мовленнєвий і невербальний обмін, що протікає в мовленнєвій ситуації. Цей процес багаторівневий, він містить: 1) вербальну поведінку; 2) акустичну поведінку (гучність, висота, темп, паузи, ритм, тембр); 3) кінесичну поведінку (жести, міміка, поза); 4) просторову поведінку (знакове використання простору).

Термін дискурс в енциклопедії „Кругосвет” пояснено через французьке й англійське discours, латинське discursusбіганина туди-сюди, рух, кругообіг; бесіда, розмова та визначається як мовлення, процес мовленнєвої діяльності спосіб говоріння.

Отже, дискурс як наукове поняття досліджується багатьма гуманітарними науками в різних аспектах, відповідно до тієї чи іншої концепції – філософської, лінгвістичної, літературознавчої та ін.

У науковій літературі поняття текст, залежно від поглядів на нього, співвідносять то з поняттям висловлювання, то з поняттям дискурс. Висловлювання – це послідовність фраз, що містяться між двома зупинками в комунікації, тому погляд на текст з позиції його структурування в мові визначає цей текст як висловлення. Дискурс як висловлювання, що розглядають з погляду дискурсного механізму керування ним, дає підстави для лінгвістичного дослідження умов творення тексту й визначається як дискурс.

Дискурс не є текстом, але існує за допомогою тексту й у процесі функціонування тексту, що розглядається як мовний (комунікативний) акт, комплекс висловлювань, результат мовлення.

Текст може дорівнювати дискурсу, якщо розглядати його як результат діяльності, висловлювання в процесі сприймання мовлення. Дискурс ототожнюємо з текстом як висловлюванням у ситуації створення мовлення.

Важливим для лінгвістики тексту є розмежування дискурсу щодо комунікативної сфери його функціонування (з позицій соціолінгвістики) – поділ дискурсу на особистісно орієнтований і статусно орієнтований (інституційний, ритуалізований) дискурс.

Особистісно орієнтований дискурс передбачає врахування сукупності особливостей характеру й поведінки комунікантів, їх внутрішнього світу. Цей дискурс реалізується в умовах відносно вільного вибору засобів реалізації комунікативного наміру, головним критерієм такого вибору є спрямованість стратегій і тактик мовців на реалізацію завдань неофіційного спілкування. Інституційний дискурс використовує певну систему професійно орієнтованих знаків, має власну підмову. Це дає підстави вважати його професійним дискурсом і вирізняти дискурси педагогічний, юридичний, науковий, театральний, медичний, рекламний, релігійний, спортивний, військовий тощо. Кожен дискурс має свої стереотипні структури – фрейми, що репрезентують у пам’яті людини шаблонні ситуації, допомагають ідентифікувати нові ситуації, забезпечують інформацією про послідовність дій (динамічні фрейми), описують стан (статичні фрейми). Динамічні фрейми існують у вигляді сценаріїв або планів.

Статичні фрейми дискурсу описують стан відповідно до дієслівних та іменних структур (поверхнево-синтаксичні), репрезентують ситуацію на рівні тлумачень слів (поверхнево-семантичні), описують конкретні ситуації (тематичні), репрезентують типи та класи ситуацій (узагальнювальні).

Виділяють вроджені фрейми, що „природно й неминуче виникають у процесі когнітивного розвитку кожної людини”, і фрейми, що засвоюються з досвідом, у процесі навчання під час різних видів навчальної діяльності – у педагогічному дискурсі (на уроці, лекції, під час бесіди тощо).

Сценарії в дискурсі описують типові ситуації комунікативного процесу: назва ситуації, ролі учасників спілкування, причини виникнення певної ситуації, перелік сцен, у кожній сцені набір елементарних дій.

Плани – це засоби, за допомогою яких установлюють причиново-наслідкові зв’язки між сценаріями. У планах описано стандартну послідовність дій учасників спілкування в конкретних ситуаціях, план містить сцени і сценарії, що допомагають реалізувати мету спілкування.

Отже, дискурс – це одночасно процес мовної діяльності та її результат (текст). У процесі дослідження дискурсу як результату він постає сукупністю текстів, які створені процесами комунікації, а під час аналізу дискурсу як процесу його розглядають як вербалізовану діяльність мовомислення.

Відмінності між текстом і дискурсом визначені Ф. Бацевичем:

· Текст – ніби „застиглий” дискурс; це дискурс, який зупинили, вилучивши з нього живі обставини, учасників спілкування з їх психологічними, психічними, соціальними особливостями, часом, місцем, обставинами спілкування тощо.

· У тексті, на відміну від дискурсу, не виявляються паралінгвальні засоби.

· Текст – одиниця лінгвістичного аналізу, дискурс – комунікативного. Поняття текст і дискурс можна розглядати як відповідники понять речення й висловлювання. Висловлювання об’єднує саме речення й соціальний контекст його використання.

· Текст – одиниця лінгвальна, дискурс – соціолінгвальна, інтерактивна.

 

Практичні завдання

1. Опрацюйте рекомендовану літературу. Підготуйтесь до висвітлення контрольних питань.

 

2. Проаналізуйте й порівняйте визначення тексту, подані в різних лексикографічних джерелах. Зверніть увагу на повноту ознак, своєрідність знайдених дефініцій.

 

3. Прочитайте висловлюванння. Чи можна вважати таку тематичну добірку речень текстом? Обґрунтуйте свою думку.

1. Друг – це людина, яка знає про вас все – і все одно любить вас (Дж. Аулер). 2. Дружба – це коли можна раптово приїхати до людини й поселитися в неї (Д. Самойлов). 3. Безкорислива дружба можлива тільки між людьми з однаковим прибутком (П. Гетті). 4. Чим багатші твої друзі, тим дорожче це тобі обходиться (Е. Марбурі). 5. Друзі допомагають нам жити і заважають працювати (Т. Котарбинський). 6. Ніколи не робіть висновок про людину за її друзями: в Іуди вони були бездоганні (П. Валері).

 

4. Які тексти називаються креалізованими? Де вони застосовуються? Доберіть приклади текстів з повною і з частковою креалізацією.

 

5. Простежте, яким чином реалізовано категорії тексту в поданих прикладах:

І. Ділові листи – надзвичайно поширений, практичний спосіб комунікації. З погляду етикету вони значно менші, ніж телефонні дзвінки, втручаються у розпорядок дня робітника.

Як правило, ділові листи пишуться на бланках організацій / компаній. Для ділових листів варто вибирати папір найвищої якості, яку дозволяє бюджет установи. Не варто використовувати офіційні бланки для персональних листів, у такий спосіб ви можете внести непорозуміння, що буде виявом непрофесіоналізму.

Більшість ділових листів пишуть з наміром спонукати адресата на певну відповідь. Виходячи з цього, намагайтеся, щоб написане вами було ефективним, чітким, наполегливим, але при цьому звучало доброзичливо й ні в якому разі не містило помилок (Н. Тимошенко).

ІІ. Клімат України досить суворий, і теплий одяг нашому населенню завжди був потрібний не менше як на шість, а то й на сім місяців у році. Ось чому в Україні хутро завжди було найулюбленішим матеріалом для виготовлення верхнього теплого одягу як для чоловіків, так і для жінок. Колись наші предки вживали для одягу хутро з диких та свійських тварин. Із свійських найбільше використовувались вівці, а з диких – ведмеді, лисиці та вовки, а на узгір’ї Карпатських гір – олені.

На оздобу теплого верхнього одягу завжди використовувались хутра дрібних диких тварин, як ось: куниць, соболів, горностаїв, бобрів та білок.

Зі старих літературних пам’яток відомо, що вже в IX – XII століттях слов’янські племена платили данину князям куничим і білячим хутром (О. Воропай).

 

6. Визначте, які різновиди інформації превалюють у поданих текстах. Чим це зумовлено? Установіть основні функції в кожному з поданих текстів.

І. Розрізнити значення слів, установити їх точну семантику допомагає тлумачний словник. Відбиваючи сучасні лексичні норми, словник кваліфікує слова, словоформи щодо їх уживаності, тобто вказує на застарілі, рідковживані, діалектні слова, а також на їх розмовне чи книжне стилістичне забарвлення. Проте не всі конкретні випадки слововживання, сполучуваності слів охоплює наявний у словнику матеріал. Природно, що мовна практика ставить щоразу нові питання, бо в мові постійно відбуваються лексико-семантичні й стилістичні зміни; народжуються нові значення слів та відтінки цих значень, виникають нові поняття-терміни, стають термінами загальновживані слова, змінюється співвідношення між активною й пасивною лексикою, з’являються нові усталені (фразеологізовані) сполуки, особливо в книжних стилях (З підручника).

ІІ. Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом (Конституція України, ст.10).

ІІІ. Мені відкрилась істина печальна:

життя зникає, як ріка Почайна.

Через віки, а то й через роки,

ріка вже стала спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі:

киян хрестили в ній, а не в Дніпрі (Л. Костенко).

ІV. За даними психологічних досліджень в Україні останнім часом відбувається зміна цінностей (куди поділися такі цінності, як дружба, патріотизм, колективізм та ін.). Пріоритетними стають інші – більш приватні, індивідуалістичні. Більшість людей орієнтуються на ті цінності, які є важливими для облаштування власного життя. Ті ж, які є важливими для суспільства та держави, їх цікавлять менше. Найчастіше можна почути таке: „А що я від цього матиму?”. Сьогодні відбувається відчуження людини від суспільства, від інших людей, у деяких домінує бажання отримувати прибутки будь-якою ціною, за рахунок інших. Але те, що маєш, з собою не забереш, а в житті людині хочеться залишити свій слід. Його залишають, як правило, ті, хто віддає себе і свою працю для інших (Г. Чайка).

 

7. Напишіть твір-мініатюру, епіграфом до якого слугували б слова де Монтеня: „Людині потрібно два роки, щоб навчитися говорити, і шістдесят років, щоб навчитися тримати язик за зубами”. Побудуйте текст таким чином, щоб яскраво вираженою була впливова функція тексту.

 

8. Запропонуйте текстологічну характеристику висловлювання: доведіть, що це текст; визначте його категорії, функції.

Література дає нам колосальний, великий і глибокий досвід життя. Вона робить л

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти