ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


БУРЖУАЗНІ ДЕМОКРАТІЇ (США, АНГЛІЯ, ФРАНЦІЯ) В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Загрузка...

Період між двома світовими війнами (1 листопада 1918 p.- 1 вересня 1939 р.) надзвичайно цікавий з огляду на те, що буржуазні демократії, сформовані у XVIII—XIX ст., зіткнулися зі своєрідним викликом у формі радянської форми «соціалізму». Вказана обставина була обтяжена Великою депресією 1929-1933 pp.- найбільшою економічною кризою за увесь час існування буржуазної держави і права. Слабші буржуазні демократії, такі, як італійська, німецька, іспанська та деякі інші, деградували, скотилися до фашистських диктатур. Ця ж небезпека реально стоялаперед Францією, були доморощені фашисти навіть у Великобританії та США. Проте у цих останніх країнах традиційні буржуазно-демократичні цінності були врятовані ціною втручання держави у міжкласові відносини донедавна антагоністичних класів.Тим самим розпочалося активне створення соціальної економіки і соціальної держави з її незаперечними завоюваннями: правом профспілок на страйк та на укладення колективних договорів з підприємцями, державними гарантіями мінімальної заробітної плати за годину, тривалості робочого тижня та оплачуваних відпусток, системою допомоги на випадок безробіття, інвалідності тощо.

Особливий інтерес становить реорганізація Британської колоніальної імперіїу нову структуру - Британську співдружність. Історичний досвід показує, що усі колоніальні імперії та мультинаціональні держави рано чи пізно розпадаються, на їх базі виникають держави національні. Такий розпад часто супроводжується кровопролитними війнами. Зокрема, з великою кров'ю розпадалася французька колоніальна імперія, не обішлося без кривавих жертв і при розпаді Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ). Велика Британія ще на поч. 30-х років XX ст. продемонструвала світові, що між колишньою метрополією і її домініонами та колоніями можна зберегти тісні політичні, економічні, культурні зв'язки, а саме «розлучення» може проходити у вищій мірі цивілізовано.

Жовтнева революція 1917 р. в Росії, Велика депресія 1929-1933 pp., перші успіхи фашистських режимів в Італії та Німеччині стали, за визнанням самих лідерів буржуазних демократій, своєрідним «викликом» суспільствам, заснованим на демократичних принципах управління. Цей виклик був сприйнятий, що означало еволюцію цих суспільств, удосконалення чинних норм права, розвиток їх державності в традиційному для них руслі демократії.

США у міжвоєнний період.

«Новий курс» президента Рузвельта.

XVIII, XIX, XX, XXI поправки до американської

конституції

США вступили у першу світову війну в квітні 1917р., їхня армія брала участь у бойових діях лише з літа 1918 p., на завершальному етапі війни. Втрати склали близько 50 тис. чол. убитими та 230 тис. пораненими. За роки війни утричі зросла вартість американського експорту (з 2,4 млрд доларів до 7,9 млрд). США перетворилися на найбільшого у світі кредитора, на поч. 20-х років європейські держави були винні цій країні 11,1 млрд доларів. На цей час у США вироблялася половина світового видобутку вугілля, 3/5 світового виробництва чавуну і сталі, 2/3 видобутку нафти, 85% світового виробництва автомобілів.

Президент В. Вільсон (1912-1920) неодноразово звертався до Конгресу із закликами закріпити за робітниками право на організацію та на укладання колективного договору, визнати «непорушним» право робітників на страйк. Лише тоді, на думку Вільсона, можна було розраховувати на встановлення «класового співробітництва» між робітниками і підприємцями та добитися того, щоб «праця і капітал не були антагоністами, а рівноправними партнерами». Водночас президент вважав, що ці зміни в праві повинні відбуватися виключно еволюційним шляхом, а будь-які спроби революційного тиску на уряд мають придушуватися без коливань.

Закінчення війни означало скорочення військових замовлень та структурну перебудову економіки. Це породжувало труднощі, на які наймані працівники починали відповідати страйками і пікетами. Привид російської революції 1917 р. навис над Америкою. Федеральний уряд та власті штатів відповіли «полюванням на червоних»: переслідувалися ліві профспілки IPC (Індустріальні робітники світу), лідери Соціалістичної партії Америки (СПА) позбавлялися депутатських мандатів в Конгресі (Віктор Бергер) та в законодавчих органах штатів.

Значно пожвавили свою діяльність Ку-клукс-клан та Американський легіон -товариство ветеранів війни, створене у 1917 р. з ініціативи реакційного офіцерства. Цікаво, що прийняття XVIII поправки до Конституції США (відомої як «сухий закон») в грудні 1917 р. проходило під прапором боротьби з більшовизмом. Аж до вступу у дію цієї поправки (після ратифікації конгресами штатів у січні 1920 р.) прихильники сухого закону таврували своїх опонентів як «большевиків» та «руйнівників цивілізації».

У серпні 1920 р. після ратифікації 3/4 штатів вступила у дію XIX поправка до Конституції США про надання виборчих прав жінкам. Прийняття цієї поправки вважається найбільшим досягненням демократичної адміністрації Вільсона, якому доводилося проводити в життя свій ліберальний курс в умовах жорсткого протистояння з республіканською більшістю Конгресу.

Перебудова промисловості на мирні рейки призвела до значного скорочення об'ємів промислового виробництва США - з червня 1920 р. по квітень 1921 р. воно зменшилося на 32 відсотки. Зросло безробіття - з 2,1 млн до 4,9 млн чол., доходи фермерів упали на 40%. Вказані причини зумовили перемогу на президентських виборах республіканського кандидата У. Гардінга. Республіканська партія мала також тверду більшість в обох палатах Конгресу. Нова адміністрація рішуче відмовилася від принципів державного регулювання економіки та виступила проти «зосередження надзвичайних повноважень та екстраординарної концентрації влади в руках федерального уряду».

На практиці це означало закриття створених в роки світової війни федеральних агентств для здійснення урядового контролю над найважливішими галузями економіки, розпродаж державного флоту за символічними цінами (понад 200 кораблів були продані за 430 тис. доларів, тобто суму, меншу за вартість побудови кожного з них), відмову від федеральних асигнувань на допомогу безробітним тощо. Цими заходами вдалося вдвічі скоротити державні витрати. Для активізації економіки в листопаді 1921 р. було суттєво знижено ставки податкового обкладання на монопольні прибутки (з 65 до 50%), в оренду нафтовидобувним монополіям за безцінь передавалися обширні нафтоносні райони.

Така політика республіканців в інтересах великого капіталу стимулювала самоорганізацію робітничого класу: зростала чисельність профспілок, проходили грандіозні страйки шахтарів та залізничників. Ще в 1919 р. зорганізувалися дві комуністичні партії, які у травні 1921 р. об'єдналися під проводом Ч. Рутенберга. На поч. 20-х років припадає і створення перших масових організацій кольорового населення. Найбільша з них, Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення (НАСПКН) налічувала не менше 100 тис. членів.

Президентські вибори 1924 р. дещо несподівано ознаменувалися відносним успіхом незалежного кандидата Р. Лафолетта, який зібрав 16,5 відсотків голосів виборців та переміг в одному зі штатів (Віскон-сін). Це свідчило про певну кризу звичної двопартійної системи. А переміг на цих виборах республіканець К. Кулідж, що пояснювало-

ся початком нового економічного піднесення в СШі тривало майже 7 років. У 1929 р. рівень промислового перевищив показники передкризового 1920 р. на 32%. С ли 48% промислової продукції капіталістичного світу,! більше, ніж Великобританія, Франція, Німеччина, Ы разом узяті. Однак національний дохід розподілявся не? частку великої буржуазії, яка складала 1% населене' 14,5% національного доходу; 513 мільйонерів отримуй рівнявся сумарній заробітній платі 1 млн робітників-Куліджа двічі проводила через Конгрес закони про Л; симальної ставки обкладання податком осіб з високим f$ в 1924 р. до 50%, а в 1926 p.- до 20%. В 1928 р. бул"' | 12%) податкові ставки на доходи корпорацій. ,М

Особливо гостро боротьба буржуазного «індивіду^/Л азним «колективізмом» розгорілася в 1924-1928 pp. В'^Д бутковості вкладення капіталів в сільське господарств 'Ч'1'

. • ,пі1

І

вкладень у промисловість загрожувала кризою сільсЛ/'(і го виробництва. В 1924 р. в Конгрес було внесено \Ф] Хоугена, що передбачав державні асигнування на сЙїУ, вої» сільськогосподарської продукції. Двічі, у люто^У її і травні 1928 р., білль був схвалений обома палатами f ^ кожного разу президент Кулідж накладав на нього вЄ!У,'< що порушує принцип державного невтручання в еконо-Ш-

Республіканці і контрольований ними Верховний Q'.(A / / нули наступ на профспілки. Було різко скорочено e^'/j/1,' для іноземців (164 тис. чол. в рік від країн Європи, пру М ної країни не більше 2% від числа емігрантів даної наїї1' І^' проживали у США на 1890 p.). /^('l

Вибори 1928 р. знову принесли успіх республіканці) лише провела свого кандидата Гувера з перевагою 8///і'і'і але й домінувала в Сенаті (56 проти 39 демократів) ^J/kl

/ ■ • -.^-т ■ і т\ лг___:.......___„„„,,„. ,/ЛІ/л,

Конгресу (відповідно 267 і 167). Успіхи американське

і¥

безпечували дальше перебування при владі провідник1 економічного курсу. Процвітання поширювалося на ^J;'.

< і,

ш

> її

американського населення, що різко зменшило напругу Зменшувалася кількість профспілок. Чисельність коМ* jj^

Ні

тії скоротилася з 60 тис. членів у 1920 р. до 9,6 тис

Однак у «чорний вівторок» 24 жовтня 1929 р. поч*1 А.'

4/

в історії капіталістичного світу криза. Біржовий крах, VU різкого падіння курсу акцій на нью-йоркській фонд*?, і1 кровив економіку. В 1932 р. загальний обсяг продукті1

промисловості становив лише 53,8% від рівня докризового 1929 р. Виплавка чавуну впала до рівня 1896 р. Національний дохід країни з 86,8 млрд доларів у 1929 р. скоротився в 1933 р. до 40,3 млрд, тобто більше, ніж удвічі. В 1933 р. в США налічувалося 12 830 тис. повністю безробітних, тобто 24,9% від усієї чисельності робочої сили. Повну зайнятість зберігали, за даними профспілки АФП, лише 10% робітників, решта працювала неповний робочий тиждень. Розорилися 897 тис. фермерських господарств (14,3% від загальної кількості). Агонія фінансової системи, крах сотень банків позбавили їх вкладників усіх багаторічних накопичень.

Якщо вдатися до не зовсім коректного порівняння, США в 1929-1933 pp. переживали щось подібне до українського колапсу економіки 90-х років. Лише у Нью-Йорку в 1931 р. було зафіксовано 2 тис. випадків голодної смерті.

Адміністрація Гувера намагалася вийти з кризи старими методами. Так, на вирішення проблеми безробіття до кін. 1932 р. було виділено лише 30 млн доларів, тобто аж по 2 долари на кожного безробітного. Країною прокотилася хвиля страйків. Активізувала свою діяльність донедавна хирлява компартія США. Урядові навіть довелося кидати проти демонстрантів регулярну армію (28 липня 1932 р.). В регіонах почали з'являтися місцеві партії на противагу загальнонаціональним - демократичній і республіканській. Так, у Міннесоті на виборах 1930 р. губернатором був обраний лідер фермерсько-робітничої партії Міннесоти Ф. Олсон. Над країною, здавалося, нависла загроза сепаратизму.

На президентських виборах 1932 р. балотувалися, поруч з традиційними республіканцями і демократами, ще й лідер Соціалістичної партії Н. Томас (882 тис. голосів) та комуніст У. Фостер (103 тис). А переміг на виборах демократ Ф. Рузвельт (22 810 тис), його партія завоювала абсолютну більшість місць в обох палатах Конгресу.

У листопаді 1933 р. США останніми серед великих держав визнали СРСР. Це було ще однією ознакою того, що в Білому Домі з'явилася адміністрація прагматиків, готова відмовитися від звичних догм зовнішньої і внутрішньої політики.

Перемога демократів в листопаді 1932 р. забезпечила прийняття в січні 1933 р. XX поправки до Конституції - т. зв. lame-duck aman-dement, тобто поправки про невдах. Якщо раніше новообраний президент приступав до виконання своїх обов'язків у березні наступного року, а конгресмен - аж у грудні (тобто через 13 місяців), то тепер термін суттєво скоротився - новообраний Конгрес розпочинав свою діяльність 3 січня, а президент - з 20. Необхідність якнайшвидшої

ратифікації XX поправки конгресами штатів стала очевидною уже в 1933 p., коли збанкрутіла адміністрація Гувера продовжувала керувати країною аж до 4 березня, а новому складу Конгресу довелося чекати до грудня. І це за умов найглибшої кризи!

32-й президент США розпочав своє сходження на посаду 4 березня 1933 р. з сентенції: «єдине, перед чим ми повинні відчувати страх,- це сам страх». Президент оголосив про свій намір просити у надзвичайної сесії Конгресу повноважень, що їх можна порівняти з тими, «якими я був би наділений у випадку справжнього вторгнення зовнішнього ворога у нашу країну». Політика президента Рузвельта дістала назву «нового курсу» або (дослівно) «нової здачі карт». За короткий час було схвалено близько 70 законів.

Для початку було реформовано банківську систему - розділено депозитні та інвестиційні функції банків, загалом вводилося страхування банківських депозитів. Тим самим зводився бар'єр на шляху чисто спекулятивних банківських операцій. Золотий вміст долара був скорочений на 14%, до 35 доларів за унцію. Девальвація долара прискорила торговельний оборот, сприяла здешевленню кредитів під тиском держави (з 4,25 до 2,9%) річних).

16 червня 1933 р. Законом про відбудову промисловості впроваджувалися т. зв. кодекси чесної конкуренції, за дотриманням яких мала слідкувати Федеральна торгова комісія. На дворічний випробувальний термін кодифіковані галузі виводилися з-під дії антитрестівського законодавства. Кодекси чесної конкуренції визначали обсяг виробництва, рівень заробітної плати, тривалість робочого дня, розподіл ринків між фірмами, мінімальну ціну готової продукції. По суті, уряд примусив монополії об'єднатися в картелі. За короткий час було укладено 557 основних та 189 додаткових кодексів у галузях, які охоплювали 95% усіх промислових робітників. На хвилі кодифікацій виникло близько 500 підприємницьких асоціацій. Правила гри для них санкціонував уряд.

Відмова приєднуватися до такої угоди тягнула за собою застосування антимонопольного законодавства.

12 травня 1933 р. був підписаний білль про допомогу фермерам, т. зв. AAA. Міністр сільського господарства отримував дві категорії повноважень. По-перше, за рахунок федерального бюджету він міг надавати преміальні виплати фермерам, які добровільно погоджувалися скорочувати об'єм виробництва своєї продукції. По-друге, міністр міг укладати ринкові або збутові угоди з підприємцями, зайнятими у переробці сільськогосподарської продукції, з метою регулювання бажаного рівня цін на неї. Федеральні земельні банки ско-

ротили процент з іпотечної заборгованості та продовжили термін сплати боргу.

Закон від 1.03.1936 р. про збереження родючості ґрунтів та про квоти внутрішнього ринку продовжив курс на підтримання цін в сільському господарстві шляхом державного дотування скорочення виробництва тих культур, які «виснажують ґрунт» (зокрема, було переорано 10,5 млн акрів бавовни).

Адміністрація Рузвельта 12 травня 1933 р. схвалила закон про асигнування 500 млн доларів для надання допомоги безробітним. Загалом же на допомогу цій категорії населення Федеральна адміністрація з надання надзвичайної допомоги (ФЕРА) витратила понад 4 млрд доларів. Так, безробітну молодь з квітня 1933 р. почали добровільно вивозити на 6 місяців у лісові табори, де вона отримувала повне забезпечення з виплатою ЗО доларів щомісячно, 25 з яких потрібно було переслати своїй сім'ї. Через табори пройшли 2 млн чол., у віці до 25 років. Левова частка допомоги - 3300 млн доларів спрямовувалася на організацію суспільних робіт. На об'єктах Адміністрації громадських робіт у січні 1934 р. трудилися 4,3 млн чол., а загалом через суспільні роботи перейшли 8,5 млн американців. З 1935 р. на вказані потреби витрачено ще 10,8 млрд доларів.

Була створена система соціального страхування. Серпневим законом 1935 р. передбачався соціальний захист (страхування) двох типів -по старості і на випадок безробіття. Фонди створювалися за рахунок податку як на підприємців, так і на робітників (1 відсоток від фонду зарплати з доведенням до 3 відсотків у 1949 p.).

Реформи «нового курсу» заклали фундамент сучасного державного регулювання умов праці та взаємовідносин організованих робітників з підприємцями. 27 липня 1933 р. т. зв. «президентська угода по відновленню зайнятості» вводила 3 5-го динну тривалість робочого тижня, погодинний мінімум заробітної плати в 30 центів, а в понаднормові години - в 40 центів. Ці завоювання збереглися і після того, як Верховний Суд США в 1935-1936 pp. почав гарячково відміняти законодавство «нового курсу» під приводом його антиконституційно-сті (так, уже 27 травня 1935 р. Верховний Суд визнав антиконститу-ційним Закон про відбудову промисловості).

У червні 1938 р. Рузвельт підписав Закон про справедливі умови праці. Встановлювався мінімум оплати праці - 25 центів на годину з доведенням до 40 центів у 1945 р. Тривалість робочого тижня не обмежувалася, але вводилася півторакратна оплата понад норму спершу 44, далі - 42, а з жовтня 1940 p.- 40 годин на тиждень. У статуті про трудові відносини (Закон Вагнера), підписаному Рузвельтом 5 липня

1935 p., держава офіційно підтвердила права профспілок, включаючи право на страйк. Оголошувалася державна підтримка колективних переговорів та укладення колективних договорів, заборонялася дискримінація членів профспілок та створення альтернативних робітничих організацій, де б домінували підприємці.

«Новий курс» президента Рузвельта дозволив активізувати економіку, знизити напруження в американському суспільстві. Однак, практично відразу президент зіткнувся з опозиційними силами. Опонентами Рузвельта виступили створена в 1934 р. з ініціативи Дюпона та «Дженерал моторз» Американська ліга свободи, расистська Рада підприємців південних штатів та впливові фракції республіканської та власної демократичної партій. При перших ознаках відродження економіки опозиціонери поставили вимогу про зняття надзвичайних законів.

Окремі капіталісти відверто бойкотували федеральні закони. Так, Генрі Форд для боротьби з легально дозволеними профспілками створив приватні поліцейські сили чисельністю до 3,5 тис. чол. Усіх «підозрілих» з підприємств Форда виганяли без зайвих розмов.

Гостра боротьба в Конгресі розгорнулася в 1937 р. з питань подальшого стимулювання умов праці, білля Блека-Коннері про справедливі умови праці, законодавства проти судів Лінча тощо.

Вибори 1936 р. зберегли за Рузвельтом пост президента США, але дозволили республіканцям збільшити своє представництво в обох палатах Конгресу. Комісія із розслідування антиамериканської діяльності, створена в кін. 30-х років із задумом боротьби проти фашистських настроїв і тенденцій у внутрішньому житті США і очолена демократом М. Дайсом, несподівано стала рупором анти-рузвельтівських сил.

14 жовтня 1938 р. член комісії Томас пов'язав «новий курс» з програмою компартії. Близьких до Рузвельта політиків звинувачували в прихованому комунізмі. Після перемоги на виборах 1936 р. (27,8 млн голосів) Рузвельт, здавалось би, отримав новий імпульс для розвитку своєї політики державного регулювання економіки, однак майже не скористався наданою можливістю. Поразка рузвельтівського оточення на проміжних виборах 193 8 р. збіглась з початком нової, щоправда, набагато менш дошкульної кризи в економіці. Тож не дивно, що в наступному щорічному (січень 1939 р.) посланні президента Конгресу не висувалося жодних реформ. У березні 1939 р. Рузвельт підтвердив, що жодних планів подальших реформ у нього немає. Президент не мав більше наміру дратувати своїх могутніх супротивників в умовах економічного спаду, що розпочався саме під час його президентства.

Підводячи підсумки щодо «нового курсу», зазначимо, що, безумовно, дії президента дещо зменшили напругу в американському суспільстві, викликану Великою депресією 1929-1933 pp. Але навіть в 1939 р. без врахування 2,5 млн чол., зайнятих на суспільних роботах, 58,5% працюючих чоловіків та 78,3% працюючих жінок отримували заробітну плату, меншу за 1000 доларів на рік. Якщо врахувати, що офіційний прожитковий мінімум для сім'ї з чотирьох чоловік становив, приблизно, 2,5 тис. доларів, то стає зрозумілим, що таке суспільство ще було важко назвати ситим і благополучним. Побічним свідченням кризового стану можна вважати широку популярність фашистських ідей та політиків фашистського типу (губернатор Луїзіани Х'ю Лонг), наявність десятків фашистських партій і груп (Американський легіон, Друзі нової Німеччини, Срібні сорочки, Вартові республіки, Американська націонал-соціалістська партія, Мобілізовані християни та ін.).

Надзвичайні заходи в сільському господарстві (одних свиней було знищено 6,5 млн голів - для підтримки рівня цін на свинину) не порятували 716 тис. ферм (10,5% від загальної кількості), що розорилися в 1935-1940 pp. Заборгованість фермерства в 1940 р. досягала 10 млрд доларів.

Дещо поліпшилося становище чорношкірого міського населення, в основному завдяки отримання допомоги по безробіттю. В той же час сільські негри і кольорові, особливо в південних штатах, продовжували залишатися абсолютно безправними. Річний дохід сім'ї сільських наймитів у штаті Міссісіпі не перевищував 26 (!) доларів.

Невирішеність багатьох проблем визнавав і сам президент Ф. Д. Рузвельт.

Великобританія. Виборчі реформи 1918 та 1928 pp. Делеговане законодавство

Завершення Першої світової війни принесло Великобританії розширення її колоніальної імперії, репарації з переможеної Німеччини, усунення в особі Німеччини найважливішого європейського конкурента. Після війни Великобританія впевнено посідає друге місце в світовому економічному змаганні, відразу ж за Сполученими Штатами Америки. Разом з тим демілітаризація економіки, зовнішній борг, воєнні втрати зумовили ту обставину, що в 1924 р. обсяг промислового виробництва країни становив 90% від довоєнного 1913 р. Значно скоротився експорт. Різко збільшилися втрати робочого часу внаслі-

док страйків та інших акцій протесту (35 млн робочих днів у 1919 р. проти 2,5 млн у 1917 p.). Загострення протистояння між працею і капіталом потягнуло за собою посилення позицій лейбористської партії.

Останнім ліберальним прем'єр-міністром Англії був Ллойд-Джордж (1916-1921), після чого звичне протистояння між лібералами і консерваторами змінюється політичною конкуренцією між консерваторами і лейбористами. В 1923 р. уперше був сформований лейбористський уряд Д. Макдональда, щоправда, прийшов він до влади лише через те, що консерватори потерпіли поразку на дострокових виборах (258 місць замість 344 в 1921 p.). Якщо взяти до уваги, що лейбористи мали в палаті общин лише 191 місце (майже стільки ж мали ліберали - 159), то стане зрозумілим, що партія трималася при владі лише з милості своїх суперників. Лейбористи ввели допомогу по безробіттю, 7-го-динний робочий день для гірняків, знизили акцизи на цукор і чай. їх кабінет провів через парламент дипломатичне визнання СРСР.

У листопаді 1924 р. кабінет Макдональда пішов у відставку, по суті добровільно, використавши незначний привід для свого самоусунення. Як пояснював екс-прем'єр: «Ми були в уряді, але не при владі». Наступний кабінет консерватора С. Болдуїна протримався 5 років. Консерваторам вдалося перемогти найпотужніший в історії країни страйк 3 млн армії шахтарів (травень - грудень 1926 p.). Як наслідок, Закон 1927 р. забороняв загальні страйки під загрозою судового переслідування.

У вересні того ж року була створена Національна промислова рада (НПР), що об'єднувала представників Генеральної ради тред-юніонів та підприємців. Примусове примирення робітників з підприємцями дістало назву політики мондизму від прізвища А. Монді, лідера групи промисловців, ініціатора створення НПР. У 1929-1931 pp. при владі перебував другий лейбористський уряд Макдональда, в основному бездіяльний.

Найважливішими змінами в державотворенні цього періоду слід вважати виборчі реформи 1918 та 1928 pp. плюс посилення ролі уряду, присвоєння ним ряду функцій, які традиційно вважалися прерогативою парламенту. Виборча реформа 1918 р. вводила загальне виборче право для чоловіків віком від 21 року. Жінки отримували право голосу з 30 років за умови наявності річного доходу, не меншого за 5 фунтів стерлінгів. Причому право голосу надавалося навіть тим жінкам, які не мали самостійних джерел фінансування, але були замужем за чоловіками з доходом 5 ф. ст. (50 крб. золотом у цінах того часу). Число виборців зросло з 8 млн до 21 млн чол. Була проведена реформа виборчих округів - вони стали рівними, по 70 тис. виборців у кож-

ному. В такому окрузі обирався лише один депутат до палати общин, а не 1 -2-3, як це було раніше. В 1928 р. жіноче виборче право перестало відрізнятися від чоловічого, це принесло ще 4-5 млн додаткових виборців.

Єдиний ценз, який ще зберігався,- це ценз осідлості у 3 місяці. Посилення ролі уряду у внутрішньополітичному житті було закріплено не лише психологічно, у традиції, але й законодавчо. Так, у 1920 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження уряду, який дозволяв виконавчій владі оголошувати надзвичайний стан в країні, здійснювати арешти, оминаючи звичну процедуру, провадити довільні обшуки, вводити попередню цензуру. З часу прийняття Habeas Corpus Act (травень 1679 p.) скасовувати гарантії прав особи міг лише парламент своїм особливим рішенням у кожному конкретному випадку. Уперше Закон 1920 р. був застосований проти загального шахтарського страйку, коли було заарештовано 6 тис. чоловік. З 1933 р. були розширені права поліції на проведення обшуків, в 1935 р. вона отримала право розганяти будь-який політичний мітинг, вдиратися в приватне житло для «припинення безпорядків».

Уряд активно втручається в законодавчу діяльність, пропонуючи депутатам власні законопроекти для наступного затвердження їх парламентом. А. Дженнігс, відомий юрист першої половини XX ст., навіть стверджував: «Функції парламенту - не управляти, а критикувати. Його критицизм спрямований не так на фундаментальну зміну урядової політики, як на виховання суспільної думки». Як не дивно, така переоцінка цінностей не викликає опору самих депутатів.

У міжвоєнний період надзвичайного поширення набуває практика т. зв. делегованого законодавства, тобто наступного видання урядового акта за дорученням парламенту. Як правило, таке розв'язання рук уряду веде до появи абсолютно самостійного документа, часто далекого від побажань депутатів щодо його конкретного змісту. На один прийнятий парламентом акт припадає 15-20 урядових розпоряджень, що мають силу закону. Підраховано, що у 1920-1937 pp. парламент річно приймає до 70 статутів, урядові органи видають їх приблизно у 20 раз більше. Тим самим де-факто уряд додав сам собі до виконавчої влади законодавчу, а, враховуючи Закон 1920 р., частково - і судову владу.

Стрімко зріс державний апарат. Якщо у 1914 р. Англія мала 21 міністерство, то у 1924 p.- 35. До речі, цей процес особливо пришвид-чився за роки Другої світової війни, коли на додаток до вже існуючих з'явилися міністерства інформації, економічної війни, паливної й енергетичної промисловості, цивільної авіації тощо. Чиновницький

апарат економічних міністерств поповнюється вихідцями з буржуазії, значно менше ця тенденція поширюється на армію та зовнішньополітичне відомство.

Відбуваються зміни у стосунках з домініонами, що веде до переродження колишньої Британської імперії. В 1926 р. Австралія ставить вимогу про призначення губернаторів штатів урядами самих штатів з числа місцевих громадян. Того ж року Канада самовільно встановлює дипломатичні відносини з США, ставлячи решту суб'єктів Британської імперії перед доконаним фактом. Намагаючись згладити виникаючі протиріччя між метрополією і домініонами, запобігти розпаду імперії, міністр у справах колоній Емері висунув гасло: «Співдружності заради спільної експлуатації колоній». Домініони прийняли активну участь у виробленні нового документа, що встановлював принципи їх взаємовідносин з Лондоном. 11 грудня 1931 р. парламент Великобританії схвалює Вестмінстерський акт, згідно з яким на майбутнє генерал-губернатор домініону почав призначатися з місцевих уродженців.

Хоча саме призначення виходило від англійської корони, губернатор був зобов'язаний дотримуватися рекомендацій уряду домініону. По суті, його функції зводяться до представницьких, губернатора становище аналогічне становищу англійського монарха в його власній державі. Домініони «суть автономні одиниці Британської імперії», рівні за статусом, в жодному випадку не підпорядковані одна одній у будь-якому розумінні в їх внутрішніх та міжнародних справах, хоча й об'єднані спільним підданством і вільно об'єднані як члени Британської співдружності націй.

Вестмінстерський акт 1931 р. скасовував дію Акта про дійсність колоніальних законів 1865 р. Парламенти домініонів отримали права відміняти будь-який акт британського уряду, навіть спеціально прийнятий для цього домініону. Основною з'єднувальною ланкою метрополії з домініонами стало спільне громадянство Британської співдружності націй (British Commonwealth). Кожний домініон самостійно визначає умови набуття громадянства домініону, але громадянин домініону є одночасно громадянином Співдружності. Тим самим австралієць має у Канаді чи Англії ті ж права, що й місцевий підданий, і навпаки. Щорічно скликалися імперські конференції. В домініони призначалися посли Великобританії, що іменувалися високими комісарами.

За договором 1921 р. Англія визнала державну самостійність Ірландії в межах Об'єднаного Королівства (за винятком Ольстеру). Ірландія у 1937 р. офіційно відмовилася від статусу домініону. Нова конституція проголосила її республікою. Такий цивілізований розвід теж був ознакою часу.

Франція у міжвоєнний період. Народний фронт

У результаті Першої світової війни Франція разом із союзниками по Антанті здобула перемогу над країнами Четверного союзу. В січні 1919 р. в Парижі була скликана міжнародна конференція, на якій було представлено 27 держав. Конференція виробила умови миру. Французьку делегацію очолював прем'єр-міністр Ж. Клемансо. Претензії Франції на провідну роль у післявоєнному світі наштовхнулися на опір з боку СІЛА та Англії. Замість встановлення франко-німецького кордону по р. Рейн (чого домагався Клемансо) Франції була нав'язана західніша лінія кордону. Щоправда, Англія та США запропонували як компенсацію пакт, який би гарантував Франції безпеку її східного кордону.

Оскільки пізніше парламенти цих країн пакт не ратифікували, усі «гарантії» виявилися насправді лише засобом змусити Францію відмовитися від своїх претензій на Рур. За умовами Версальського миру (28 червня 1919 р.) Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, в її користування на 15 років переходили копалини Саарського басейну. До Франції відійшли німецькі колонії в Африці (Того і Камерун) та провінції колишньої Османської імперії (Сирія і Ліван). їй же належала і левова частка репарацій - 52% від загальної суми.

Перемога обійшлася надто дорого. Близько 1,4 млн убитих та тих, що втратили працездатність (11% самодіяльного населення), 23 тис. зруйнованих промислових підприємств та 742 тис. будинків. Загальні матеріальні втрати Франції у першій світовій війні становили понад 200 млрд франків, борг Сполученим Штатам зріс до 4 млрд доларів. Наплив німецьких товарів, що надходили у рахунок погашення репарацій, гальмував відродження національної промисловості. Внаслідок Жовтневої революції в Росії були втрачені капіталовкладення на загальну суму 13 млрд франків.

16 листопада 1919 р. у Франції були проведені перші післявоєнні вибори до палати депутатів. На них переміг Національний блок (консерватори, прогресисти, ліберали та ін.), що зібрав понад 60% місць у новому парламенті. На початку січня 1920 р. відбулися вибори президента; радикал Клемансо був змушений поступитися поміркованому республіканцю Дешанелю. Програвши президентські вибори, Клемансо пішов у відставку і з посади прем'єр-міністра, кабінет очолив А. Мільєран. Праві міністерства Національного блоку чергувалися з тією ж інтенсивністю, що була характерна для довоєнної Третьої республіки: А. Мільєрана (1920) замінив Ж. Лейг

(1920-1921), того, в свою чергу,-А. Бріан (1921-1922), далі - Р. Пуанкаре (1922-1924).

У травні 1921 р. відбувся перший з'їзд Французької комуністичної партії. Наступного року через кризу в профспілковому русі виокремилася т. зв. Унітарна конфедерація праці, близька до ФКП та Профінтерну, що перебував під контролем Москви. Консолідація і зміцнення лівих мали свої причини. Стабілізація економіки проходила мляво. Довоєнний рівень промислового виробництва, незважаючи на приєднання Ельзасу і Лотарингії, був досягнутий аж у 1925 р. Того ж року виробництво зернових у Франції досягло лише 83% довоєнного рівня.

На виборах 1924 р. переміг Лівий блок у складі радикалів, радикал-соціалістів і соціалістів. Уряд очолив лідер радикал-соціаліс-тичної партії Е. Ерріо. Були проведені деякі політичні реформи, як-от звільнення політв'язнів, визнання права державних службовців на об'єднання у професійні спілки, формально надано право участі у муніципальних виборах жінкам. 28 жовтня 1924 р. уряд Ерріо, услід за Англією, Італією, Норвегією, Австрією та іншими державами, визнав СРСР.

Кабінет Ерріо проіснував до 10 квітня 1925 р., тобто менше року. 17 квітня новий уряд Лівого блоку очолив радикал Пенлеве. Цей уряд вів колоніальні війни в Марокко (1925-1926) та Сирії (1925-1927), уклав т. зв. Локарнські угоди, політично спрямовані проти СРСР. Уже 22 листопада 1925 р. кабінет Пенлеве був замінений урядом Бріана, а в липні 1926 р. був створений уряд національної єдності на чолі з Пуанкаре.

Підтримку цьому уряду надали і партії, що входили до Лівого блоку, включаючи соціалістичну партію. Були проведені непопулярні заходи з метою стабілізації національної валюти - різко збільшено (на 9 млрд франків) прямі і непрямі податки, скорочено фонди заробітної плати для державних службовців і пенсії для інвалідів війни тощо. У підсумку це дозволило добитися стабілізації франка та відчутного приросту промислового виробництва (до початку кризи 1929-1933 рр.-у півтора рази), збільшення золотого запасу країни (у чотири рази у порівнянні з 1913 p.).

З ініціативи французького та американського урядів 27 серпня 1928 р. в Парижі була підписана багатостороння угода про відмову від війни як знаряддя національної політики. Ця угода дістала назву пакта Бріана-Келлога, за іменами відповідно міністра іноземних справ Франції та державного секретаря США. Уряд Пуанкаре перебував при владі порівняно довго - до липня 1929 р. (з врахуванням реорга-

нізації в листопаді 1928 p.). Наступний прем'єр - Бріан пішов у відставку уже за кілька місяців. Причиною падіння стала світова економічна криза.

Велика депресія 1929-1933 pp. зачепила Францію дещо пізніше, ніж інші країни, проходила менш гостро, але була більш тривалою. Промислове виробництво упало на чверть, імпорт скоротився вдвічі, експорт - у 2,5 рази. В 1934 р. повністю безробітних було 368 тис, а часткове безробіття охоплювало близько половини осіб найманої праці.

Деяке піднесення промисловості Франції розпочалося аж у 1936 p., але навіть у передвоєнному 1938 р. обсяг промислового виробництва складав усього 70% від докризового 1929 р. Жодна капіталістична країна не мала гірших показників. У міжвоєнний період населення Франції, незважаючи на механічний приріст за рахунок територіальних надбань, в цілому скоротилося на 400 тис. чоловік. Франція мала найнижчий в Європі відсоток молоді в загальній структурі населення і найвищий - пенсіонерів та осіб пенсійного віку.

У травні 1932 р. в умовах кризи, яка тривала, та загострення класової боротьби пройшли чергові парламентські вибори. В результаті Лівий блок здобув у палаті депутатів 335 місць проти 254 місць правих партій. Ще 10 місць отримала ФКП. Був сформований уже третій уряд Ерріо. 23 листопада 1932 р. цей уряд підписав з СРСР пакт про ненапад, що знаменувало собою поворот у зовніш<

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти