ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ХАЛІФАТУ. ПІДВАЛИНИ ТРАДИЦІЙНОГО

Загрузка...

МУСУЛЬМАНСЬКОГО ПРАВА*

Україна має особливі інтереси у мусульманському світі, з огляду уже принаймні на те, що може запропонувати його країнам співробітництво у галузі освоєння їх природних багатств (у першу чергу нафти). Кращі військові контракти український ВПК має саме у мусульманських країнах - так, продаж українських танків Пакистану став рекордним за обсягом угодою такого плану. Окрім питань зовнішньої політики, маємо і аспекти політики внутрішньої - проблему кримських татар,які за своїми віруваннями є мусульманами. Найзаможнішою людиною сучасної України також є не християнин чи іудей, а мусульманин Р. Ахметов, який доволі ревно ставиться до релігійних устоїв ісламу.

' Лекції, помічені зірочкою, передбачаються як додаткові і подані не в хронологічному порядку.

З іншого боку, після 11 вересня 2001 р. жодна країна світу не може вважати себе убезпеченою від посягань ісламських радикалів з Аль-Каєди та інших аналогічних угруповань.

Що представляє собою ісламська модель держави і права,на яких цінностях вона грунтується? Чи єдиниймусульманський світ у своєму протистоянні із Заходом та у власних, так би мовити, «внутрішніх» відносинах? Наскільки «цивілізованими», у звичному нам розумінні, можуть вважатися догмати мусульманського права?Відповіді на ці питання можна, принаймні частково, віднайти у глибині державно-правової історії ісламського світу.

Третьою, найбільш пізньою за часом виникнення, «світовою» релігією виступає іслам або мусульманство. Одна з найпоширеніших релігій: на 1985 р. налічувала близько 800 млн її сповідників, переважно в Північній Африці, Південно-Західній, Південній та Південно-Східній Азії. За деякими оцінками, наприкінці XX ст. чисельність мусульман перевищила 1 млрд чоловік. Арабомовні народи майже всі сповідують іслам, тюркомовні та іраномовні - в переважній більшості; чимало мусульман також серед пів-нічноіндійських народів; населення Індонезії в своїй більшості дотримується ісламу.

Виникнення ісламу. Об'єднання арабів та виникнення халіфату

Процес державного будівництва в доісламській Аравії розпочався в IV-VI ст. н. е., коли виникли невеликі протодержави на півдні регіону - Ємен, Мекка, Ятриб та ін. Тут пролягав торговельний шлях, що з'єднував Європу та Близький Схід з Індією та Китаєм. Вигоди торгівлі дозволили виділитися родоплемінній верхівці міст та кочових племен, а її представникам зміцнити свої позиції і впливи в суспільстві. Але в 570 р. Ємен був захоплений іранцями, після чого завойовники спрямували всю торгівлю північним шляхом. Південноаравійська торгівля занепала, серйозна економічна криза торкнула інтереси найширших верств населення - як осілого в містах, так і кочових племен. Як це часто трапляється в історії, внутрішнє напруження знайшло свій вихід у сфері релігії (пригадайте тріумфальне поширення християнства в занепадаючому Римі чи активізацію нетрадиційних сект на пострадянському просторі).

Творцем нової релігії виступив Мухаммед (бл. 570-632) - людина, яка увійшла в історію як великий і головний пророк ісламу. Мухаммед виступив з проповіддю, увесь зміст якої зводився до постулату, що існує лише один Бог - Аллах і всі повинні бути покірні його волі («іслам», «мусульманство» - від слова «покірність»).

* Народився пророк у збіднілому клані Хашім могутнього меккан-ського племені курейшитів. Ріс сиротою, пас худобу свого дядька Абуталіба, а потім перейшов на службу до багатої удови Хадіджі, яка згодом стала першою дружиною пророка. Незважаючи на 15-16-річ-ну різницю у віці, шлюб їх був щасливим і дав потомство. Однак з усіх решти численних шлюбів пророка (в тому числі і з малолітніми дружинами) нащадків більше не було, а з дітей Хадіджі лише одна дочка Фатіма пережила батька і залишила двох синів.

Після одруження з Хадіджі Мухаммед покинув торгівлю і цілком зосередився на релігійних пошуках. Йому навідувалися «видіння», він почув божественні «голоси». Близько 610 р. Мухаммед виступив як релігійний проповідник. Догматика нового віровчення була відверто запозичена з Біблії - так, як пророка єдиного Бога Мухаммед називає першолюдину Адама, єврейських праотців Авраама (Ібрагім), Ісаака (Ісхак) та ін., Ісуса (Іса-бен-Маріам, тобто - син Марії) і - чомусь -Олександра Македонського (Іскандер). Завершує цей список сам Мухаммед - останній і найвеличніший з пророків. Вимоги до обрядової сторони теж були максимально простими і зрозумілими - щоденна молитва, супроводжувана омовінням, дотримання посту, внесення до загальної скарбнички податку на користь бідних - т. зв. закяту, який первісно становив приблизно 2,5% від загальної вартості майна.

З-поміж решти самозваних «пророків» іудейського, християнського, маніхейського тощо толку Мухаммеда відрізняло те головне, що було життєво необхідним для Аравії початку VII ст. н. є. - заклик до єднання усіх арабів під прапором єдиного Бога. Притягальну силу нового віровчення збільшувало і вороже ставлення Мухаммеда до рабовласництва, принаймні в середовищі єдиновірців. Спочатку підтримували Мухаммеда одиниці з числа найближчих родичів: Хаді-джа, син Абуталіба Алі - двоюрідний брат Мухаммеда, який одружився з його дочкою Фатімою, купець Абу-Бакр, Омар та деякі інші, загалом - дуже і дуже нечисленні прихильники. Пророку навіть довелося в 622 р. втікати з рідної Мекки, де він зіткнувся з опором панівної в місті племінної верхівки курейшитів. Опинився утікач у сусід-ному Ятрибі, який давно виступав торговельним і політичним конкурентом Мекки. Згодом Ятриб почали називати Мадінат ан-Набі, що означає «місто пророка», або просто Медина. Після прибуття Мухаммеда до Медини більшість місцевої общини прийняла вчення ісламу. Це був справжній тріумф.

Рік переселення (622 р. н. є.) - хіджра почав вважатися першим, висхідним роком нової мусульманської ери.

Мединська община мусульман виробила свій статут, свої організа-

ційні форми, перші закони і приписи. Мухаммед суттєво поглибив відмінності між власним віровченням та вченнями іудеїв і християн, максимально наблизивши нову релігію до традиційних норм життя арабів (багатоженство, підкорення жінки чоловікові тощо) та до норм місцевого права (чітке відстоювання інтересів приватної власності, характерне для торгового люду).

Під вплив ісламської общини в Медині за короткий проміжок часу підпали південна та західна Аравія, найдовше (до 630 р.) трималася ворожа Мекка. Але коли раніше войовничі курейшити визнали іслам, Мекка була оголошена священною столицею нової релігії, а учорашні релігійні супротивники швидко посіли чільні місця серед найближчого оточення пророка.

Мухаммед зробив те, чого найбільше потребували сучасні йому араби,- він об'єднав їх, дав їм зрозуміле і доступне кожному віровчення, що вказувало напрями застосування внутрішньої енергії суспільства. Курс цей був простим і ясним - правовірні повинні наставити на правильний шлях «невірних», об'єднати їх усіх під священним прапором ісламу. В Корані максимально відверто викладено припис: протягом восьми місяців на рік (бо чотири місяці вважаються «забороненими») належить воювати з багатобожниками, з невірними, знищувати їх, захоплювати їхнє майно (2 : 186-189; 4 : 76-78, 86 і т. д.).

Священна війна (т. зв. джихад) за навернення невірних у мусульманство приносила непоганий дохід. Чотири п'ятих військової здобичі розподілялися між воїнами (причому вершники отримували більше, ніж піші: одну частку за себе і дві частки за коня), одна п'ята йшла пророкові і призначалася, принаймні на перших порах, на потреби бідних та самотніх. Створена Мухаммедом теократична держава (теократією називається форма правління, за якої політична влада належить церкві та служителям релігійного культу) спиралася на військо, яке оплачувалося не земельними пожалуваннями, а часткою від військової здобичі.

Ця система хоч і не виключала наявності у воїнів та воєначальників власних земельних наділів, але робила їх відчутно залежними від частоти успішних військових походів. Вона дозволила відносно тривалий час зберігати боєздатність армії, її високу мобільність. Аравійські кочовики перетворювалися на професійних воїнів, а згодом -у землевласників на завойованих землях. Тим самим влада отримала надійне військо, згуртоване єдиним походженням та спільною вірою, військо, яке жило за рахунок грабунку завойованих земель. У цій теократичній державі мало місце повне зрощування державної і церковної влади. Глава держави (халіф) вважався наступником пророка, ви-

ще духовенство становило штат його радникін, суд перебував цілком в руках духовних осіб.

Становище центральної влади зміцнювалося ще й тим, що податки (формально сакрального характеру - пожертва мусульманина на користь бідних) збиралися з усіх землевласників, хоча з феодалів і дещо менші. Державна власність на землю поширювалася на меншу частину земель (землі без власників і необроблювані), решта земель та нерухомого майна перебували в приватній чи родовій власності.

Смерть пророка (632 p., похований в Медіні) поставила питання про вибір нового лідера мусульман. При цьому мова йшла уже не стільки про духовного провідника, скільки про главу величезної держави з досить складною системою управління. В межах арабської ісламської общини обидві верховні посади, світська і духовна, злилися в одній особі, яка під іменем халіфа (дослівно - «заступника» пророка) повинна була згуртувати правовірних.

Розкол мусульманського світу на шиїтів та суннітів

Хоча найближче до засновника ісламу був його кузен і зять Алі, батько двох улюблених онуків Мухаммеда, Хасана та Хусейна (синів Фатіми), першим халіфом обрали не його, а Абу-Бекра, давнього і найбільш заслуженого сподвижника померлого пророка. Правління Абу-Бекра (632-634) було відносно нетривалим, але напрочуд успішним. Були врегульовані внутрішні чвари в Аравії, розпочалися завоювання поза межами власне аравійського регіону - походи на Сирію та захоплену сасанідським Іраном Месопотамію.

Наступним халіфом став Омар, якого призначив своїм політичним спадкоємцем сам Абу-Бекр. За десять років свого правління Омар (634-644) відвоював у Ірану Месопотамію, приєднав Закавказзя та деякі території власне Ірану (увесь Іран був захоплений пізніше, в 651 p.). Арабські полководці завоювали Сирію та Палестину (попередні завойовники, візантійці, були змушені піти з цих земель в 636 p.), дійшли до стін Константинополя. В 639 р. до халіфату було приєднано Єгипет.

За Омара склалася система наділення військових за службу тимчасовими володіннями. Земельний фонд формувався за рахунок колишніх володінь активних противників халіфату (монархів, членів правлячих династій, власників земель, убитих на війні з мусульманами). До нього також включалися виморочні землі. Розподілявся він між

новими володільцями на правах т. зв. ікта, тобто умовного посадового володіння. Зрозуміло, що найбільші наділи отримували не рядові воїни, а їх провідники. З числа цих воєначальників виник прошарок умовних феодальних тримачів, знатних вельмож. Такі землі надавалися з умовою несення військової служби, обов'язкової обробки земельного наділу (орендарями) та сплати відповідних податків на користь держави.

Халіфові Омару приписуються такі слова: «Якщо хтось володітиме землею і не оброблятиме її протягом трьох років, а хтось інший зорає її, то цей інший набуває переважного права на землю». Це не означає якогось «арабського соціалізму», корені якого деякі «ліві» ідеологи сучасного арабського світу намагаються шукати у сивій давнині. Податок з ікта був обов'язковим, а стягувався він з мусульман в основному в натуральній формі - як частка від врожаю. Тим самим необроблювана земля ікта доходу в державну скарбницю не приносила.

Землі ікта могли бути відчужені, але за умови виконання відповідних обов'язків новим володільцем. Оброблялися володіння феодалів в основному на умовах кабальної оренди.

Крім ікта, в мусульманській державі існували ще три типи земельних володінь: землі, що ними володіли племена і роди на правах спільної власності; приватновласницькі землі - мульк (обробляти які було необов'язково) та землі, що перебували у безпосередній власності держави (сюди автоматично потрапляли усі землі, вільні від оранки чи випасу худоби).

Немалу роль в успіхах завойовників відігравала їх релігійна віротерпимість. До переходу в іслам завойоване населення підштовхували лише економічними методами. Тим, хто здавався без бою, гарантувалося збереження майна, халіф обмежувався збором податків з нерухомості - подібно до того, як податками обкладалися і землі, надані в користування завойовників. Місцеве населення не вербувалося до війська, зберігалися привілеї верхівки підкорених народів (зокрема, їх обкладали меншими податками). Ті, хто перейшов у іслам, звільнялися від особливого податку на іновірців, після чого у своєму громадському статусі практично зрівнювалися із завойовниками.

Рента як податок майже з усіх земель надходила в казну халіфа. Але мусульмани як податок платили ушр - одну десяту частину доходу, а всі інші - харадж, розмір якого коливався від однієї до двох третин врожаю (або збирався у грошовій формі з одиниці площі), а також подушний податок {джизію).

Харадж був основним джерелом державного доходу - за халіфа

Омара надходження тільки з південного Іраку становили щорічно близько 100 тис. дирхемів. Величина хараджу змінювалася залежно від оброблюваної культури, наприклад, у південному Іраку з одиниці площі посіву пшениці брався податок по 4 дирхеми, ячменю - по 2, кунжуту і бавовнику - по 5, з одиниці площі виноградника - по 10 дирхемів і т. д. Джизією обкладалися усі дорослі працездатні чоловіки -немусульмани, які мали певне заняття. Під час збирання джизії бралася до уваги економічна самостійність кожного платника. З багатих (міняйл, торгівців тканинами та ін. багатих купців, великих землевласників, лікарів, частини ремісників) брали по 48 дирхемів, з людей середнього достатку - по 24, з бідних землеробів та ремісників (кравців, кра-сильників, шевців) - по 12 дирхемів щорічно. Торговельне мито для мусульман було також пільговим (2,5% проти 5% для решти і 10% для іноземних купців - немусульман).

Тим самим перехід у нову віру ставав економічно вигідним, а інколи і фактично неминучим для нових підданих халіфату.

Особливо важко було сплачувати джизію, оскільки вона збиралася грошима, а не натурою. Селяни - немусульмани були змушені везти свої продукти на ринки, в дорозі їх виловлювали державні митники, які (часто по кілька разів) примусово збирали торговельне мито. Арабський юрист Абу-Юсуф повідомляє про численні факти, коли людей за несплату податків катували, ставили з непокритою головою під пекучим сонцем, поливали голови киплячою олією. Багато хто був змушений жебракувати, щоб зібрати необхідну суму. Як уже вказувалося, податковий тиск на немусульман був суттєво значущим.

Прискорювала процеси переходу в іслам і його відносна близькість з іншими релігіями - християнством, іудаїзмом, заснована не тільки на монотеїзмі, але й спільній догматиці.

У 644 р. замість Омара, убитого рабом-іранцем, халіфом став Осман - також мухаджір (учасник хиджри, тобто найближчий сподвижник пророка). За Османа до халіфату були приєднані Вірменія та Мала Азія, північноафриканські території (Лівія - аж до Карфагену). За його правління наперед почав швидко висуватися рід Омейядів, який прибрав до своїх рук усі найбільш прибуткові посади. Рядові вершники, які отримували тільки частку від військової здобичі, виступили проти зосередження величезних земельних наділів в руках арабської знаті. Вони об'єдналися навколо Алі - зятя Мухаммеда. Цей рух дістав назву шиїтського (від шиа - група, партія, секта). До нього приєдналися кочовики-бедуїни, а також новонавернені мусульмани, зокрема із завойованого Ірану - одним словом, ті, хто почував себе обділеним при розподілі державної власності. Шиїти вважали, що не Осман,

а Алі, найближчий родич пророка та його соратник, повинен посісти місце халіфа. У 656 р. натовп шиїтів, що зібрався в Медині під виглядом паломників з Єгипту, Месопотамії та інших районів халіфату, увірвався до палацу Османа і убив його. Халіфом був проголошений Алі (602-661), який переніс столицю з Медіни в Хуфу (Месопотамія). Зі своїх посад були зміщені усі призначені Османом намісники різних частин величезного Арабського халіфату.

Рід Омейядів зумів об'єднати сили аристократії і під проводом Муавії (намісника убитого халіфа в Сирії) виступив проти Алі. Муа-вія, який був сином Абу-Саф'яна, фактичного правителя Мекки до її завоювання Мухаммедом, закликав арабів до помсти за убитого халіфа Османа, якого він оголосив мучеником. Алі він звинуватив у співучасті в убивстві халіфа. Географічно Омейяди спиралися на Сирію, в класовому відношенні - на заможну родоплемінну військову верхівку. Соціальні протиріччя набули релігійного забарвлення. Прихильники Алі утворили шиїтський напрямок в ісламі (надалі він став переважаючим в Ірані), а соратники Муавії - суннітський.

Сунна - це священний переказ, що складається з розповідей (хади-сів) про життя і діяльність пророка, його вислови тощо. Сунна складалася протягом перших двох століть ісламу й увібрала в себе багато історичного матеріалу та ще більше легендарних перебільшень. Шеститомна Сунна стала чимось на зразок коментарів до Корану. Всі, хто визнавав святість Сунни, почали називатися суннітами, цей напрямок в ісламі з другої половини VIII ст. вважається ортодоксальним.

Сьогодні більшість мусульман - сунніти, за винятком Ірану, де панівне місце посідає шиїтська течія.

Спершу військова перевага повністю перебувала на боці Алі. Та у вирішальний момент битви з армією Муавії новий халіф виявив хитання і погодився на передачу спірного питання про право на розгляд третейському судді. Тим самим Алі втратив авторитет в очах найбільш радикальної частини свого оточення. Від шиїтів відкололися т. зв. ха-раджити (тобто - ті, що вийшли), які вважали, що халіф повинен бути не спадковим, а виборним - «волею Аллаха і народу». Хараджити об'єднували переважно рядових воїнів, важливим елементом доктрини цього релігійно-політичного напряму стала вимога соціальної рівності усіх віруючих - мусульман. Проти цих учорашніх союзників довелося надалі спрямовувати головний удар.

У 661 р. Алі був зарізаний кинджалом хараджита. Його син Хасан (онук Мухаммеда) поступився престолом, виторговуючи собі деякі поступки. А новим халіфом проголосили Муавія. Він став родоначальником правлячої династії Омейядів.

Арабські завоювання. Держава Омейядів

Столицю було перенесено до багатого Дамаску з його палацами та мечетями; суннізм був проголошений панівною течією в ісламі. Си-рійське населення перебувало у привілейованому становищі. Натомість Омейяди (661-750) жорстоко експлуатували населення Ірану та Іраку, що були географічною базою шиїтів та хараджитів. Уклавши тимчасовий мир з Хасаном (син Алі, котрий поступився престолом), Муавія жорстоко розправився з повсталими хараджитами. Якщо попередні халіфи були виборними, то ще за життя Муавія призначив своїм наступником сина, тим самим поклавши початок практиці успадкування халіфського престолу та власній династії.

По смерті Муавії була організована змова шиїтів, на чолі якої став другий син Алі та Фатіми - Хусейн. Проте повстання шиїтів було придушене, а його керівник загинув на полі бою. Ім'я похованого в Кербе-лі (сучасний Ірак) шиїтського мученика Хусейна стало гаслом і прапором боротьби шиїтів проти ненависних їм суннітів. Після смерті Хусейна прірва між суннітами та шиїтами стала нездоланною, прихильники двох напрямків у мусульманстві стали не просто непримиренними суперниками, а й озлобленими ворогами (порівняйте з протистоянням католицизму і православ'я після 1054 p., пригадайте «походи хрестоносців» на Русь).

Візантії вдавалося ціною величезних зусиль стримувати експансію Омейядів. Натомість у Північній Африці араби порозумілися з кочо-виками-берберами, які прийняли іслам і перейшли на їх бік. Ще за Муавії араби завоювали Афганістан, Бухару, Самарканд, Мерв. На рубежі VII—VIII ст. була завойована частина Грузії, здійснювалися набіги на Хозарію. На початку VIII ст. намісники халіфа приєднали до халіфату майже усю Середню Азію, досягнувши рубежів Індії та Китаю. В Північній Африці до халіфату були приєднані Лівія, згодом Туніс і Марокко. В 711-714 pp. війська халіфату на чолі з Тафіком з боями зайняли Піренейський півострів, а тоді вторглися у Францію. Поразка у битві при Пуатьє (732 р.) змусила відійти їх за Піренейські гори, які стали кордоном арабських володінь у Європі. Намісники пророка халіфи вважали своїм обов'язком приєднувати до імперії усе нові землі, навертаючи завойоване населення до ісламу.

У різних регіонах імперії, в залежності від місцевих умов, процес ісламізації мав свої особливості та відмінності. В районах близьких, де здавна проживали араби чи близькі їм семітські племена,- в Месопотамії, Сирії, Палестині, ісламізація зводилася до арабізації. Прагнення арабської аристократії очолити управління завойованими територіями

дістало свій вияв у реформах омейядських халіфів Абд-дель-Меліка (685-705) і Веліда І (705-715). В діловодство була введена арабська мова як мова державна. Здійснено також грошову реформу, що вводила обов'язкові для усього величезного халіфату арабські грошові одиниці - золоті динари та срібні дирхеми (40 дирхемів = 1 динару). З допомогою ісламу населення швидко асимілювалося і досить швидко стало фактично арабським за мовою, культурою та іншими етнічними ознаками.

Складніше йшла справа в Лівані (тут глибокі корені пустило християнство) та в Північній Африці, де населення не було семітським (особливо в Єгипті). Але й тут етнічні процеси, хай і з значним запізненням у часі, розвивалися у тому ж напрямку - асиміляції місцевого населення та заміщення місцевих мов і культур арабською мовою та арабською ісламською культурою (можна проводити історичні паралелі з політичною і релігійною римською експансією в Галлії та Іберії, чи з російською - за Волгою і Уралом). Там, де відсоток арабського населення був незначний - в Середній Азії, Ірані, Афганістані, Закавказзі, не кажучи вже про Іспанію - процес ісламізації йшов не стільки шляхом арабізації, скільки за рахунок економічних привілеїв для тих, хто добровільно переходив у іслам. Зауважимо, що цей принцип сповідувався усіма мусульманськими державами і в майбутньому - прикладом можуть слугувати слов'яни Боснії і Герцеговини, обернені в іслам уже турецькими завойовниками на багато сторіч пізніше.

У період Омейядів відбувалось швидке зближення арабів з місцевим пануючим класом, при усе більшому переважанні арабського елементу (державна мова, система експлуатації, релігія, податкова система, судочинство). Але уже на початку VIII ст. масовий перехід завойованого населення в мусульманство призвів до різкого скорочення податкових надходжень (основна їх маса традиційно стягувалася з немусульманского населення) і ослаблення економічної могутності халіфату.

Щоб якнайкраще забезпечити потреби казни, намісник Омейядів в Іраку в 700 р. видав закон, згідно з яким усі мусульмани - неараби надалі не звільнювалися від сплати подушної податі хараджу. Якщо цей закон і збільшив приплив грошей у державну скарбницю, то почуття та настрої мусульман-неарабів стали еволюціонувати у небажаному для влади напряму. Тому за халіфа Омара II (717-720) було скасовано не лише цей закон, але й зроблено спробу урівняти в правах усіх мусульман.

Останні омейядські халіфи були вимушені різко підвищити подат-

ковий тиск тепер уже на все мусульманське населення, не роблячи поділу на арабське і неарабське. Особливо посилився податковий тиск за халіфа Хішама (724-743). Під час збирання податків застосовувалися - до мусульман! - найжорстокіші засоби, аж до катувань. Величезні військові витрати на підтримання єдності колосальної імперії уже більше не скуповувалися вигодами від її екплуатації. Різке підвищення фіскального тиску вело до численних народних повстань в різних частинах Арабської держави.

Останнім омейядським халіфом був Мерван II, розбитий повстанцями на р. Великий Заб в Іраку.

Халіфат Абассидів

Влада Омейядів упала в 750 р. внаслідок повстання Абу-Мусліма, піднятого ним у 747 р. в Мерві (Середня Азія), з подальшим поширенням на Іран. До повстання приєдналися хараджити та шиїти. Нащадки омейядських халіфів зуміли укріпитися лише на крайньому заході, в Іспанії, де ними був у 756 р. заснований Кордовський халіфат (929-1031). А влада в інших частинах держави перейшла до халіфів з нового роду Аббасидів (750-1258). Хоча перемога Аббасидів стала можливою лише завдяки підтримці шиїтів, державною релігією був проголошений суннізм, а столиця перенесена з Дамаску (Сирія) до Багдаду (Ірак). В доходах Багдадського халіфату Ірак відігравав винятково важливу роль: наприкінці VIII ст. із загальної суми податкових надходжень в 411 млн дирхемів одна третина надходила з Іраку. Після Іраку, в розумінні господарського значення йшли області західного і північного Ірану. Сирії належала другорядна роль.

Абассиди не вели активної зовнішньої політики експансії - за довгі віки їх панування до халіфату були приєднані лише Сицилія, Кіпр та ряд інших, незначних за розміром територій. Основним завданням халіфів стало утримання раніше завойованих земель. Тим самим військова здобич перестала бути найважливішим джерелом доходів служилої верстви, благополуччя феодалів значною мірою досягалося експлуатацією селянства і прибутками від торгівлі. Це зменшувало заінтересованість у сильній верховній владі. З іншого боку, необхідність утримання військового контролю над обширною імперією вимагала численної армії. Військо Аббасидів налічувало 160 тис. чоловік. Для зменшення витрат на його утримання широко використовувалися найманці, яким не потрібно було давати земельних наділів у володіння: хорасанці, бербери, тюрки і т. д.

Для захисту самого халіфа , починаючи з Мутасіма (839-842), ство-

рюється новий вид військ - двірцева гвардія, яка формувалася з рабів-гулямів. їх ще у дитячому віці привозили работоргівці з причорноморських, прикаспійських та казахстанських степів. Виховуючись ізольовано від місцевого населення, вони, за задумом, повинні були стати сліпим знаряддям в руках халіфа в його боротьбі з можливими претендентами на владу чи емірами-сепаратистами. Але з часом винятково привілейоване становище гулямів поставило халіфів у пряму залежність від власної гвардії.

* Халіф Мутаваккіл (847-861) був убитий двома воєначальниками своєї гвардії зі згоди і за співучасті свого сина. Халіф Мустаїн (862-866) був жалюгідним пішаком в руках тюркських командирів. За наполяганням ворогів цих командирів, теж впливових воєначальників, він був змушений зректися престолу. Після чого йому відрубали голову і послали її новому халіфу, а обезглавлений труп валявся на дорозі, поки його не поховали місцеві жителі. Халіф Мутазз (866-869) спробував позбавитися опіки тюркських командирів з допомогою гвардійців-берберів. Але був скинутий з престолу і ув'язнений; на шостий день перебування у в'язниці помер (можливо, був отруєний). Його наступник Мухтеді (869-870) правив лише 11 місяців. Не пив вина, уникав веселощів, сам пробував судити деякі справи своїх підданих. Був також убитий п'яними гвардійцями, які вночі увірвалися до його спальні. Навіть загравання з гвардією і щедрі подарунки не гарантували халіфам влади і життя. Завжди могла знайтися група невдоволених гулямів, котра ставила на престол «свого» халіфа, усуваючи його попередника.

Юридично уся земля халіфату вважалася державною власністю, причому від імені держави нею розпоряджався халіф, а на місцях -його намісники у завойованих районах - еміри. Центральний апарат держави традиційно складався з трьох відомств. У Дамаському халіфаті головна увага приділялася воєнному і фінансовому відомствам, а третє відомство - громадських робіт - не набуло значного розвитку. Емір командував військами і управляв адміністративним апаратом певної області.

В багатьох випадках еміри перетворювалися у спадкових правителів своїх країн. Ситуація дещо нагадувала європейську, де герцоги і графи Франкського королівства, отримавши землі у бенефіцій від короля, намагалися за будь-яку ціну перетворити їх у аллод і звільнитися з-під опіки королівської влади. В середовищі служилих феодалів халіфату йшли аналогічні європейським процеси перетворення умовного володіння у приватну власність. Важливу роль відігравав ріст земельних володінь, що належали мусульманським духовним установам - т. зв. вакфів. В теорії, за рахунок доходів з цих земель мали

утримуватися мечеті, школи, благочинні установи, лікарні тощо. Тому з цих земель не збиралися податки і не вимагалася військова служба. Значна частина вакфів була номінальною, оскільки службові феодали «дарували» цю землю духовенству, зберігаючи на практиці більшу частину доходів для себе. Економічне зміцнення прошарку феодалів вело до спроб встановлення політичної автономії. В Єгипті, Марокко, Лівії, Ірані, в Середній Азії упродовж ІХ-Х ст. оформилися фактично самостійні емірати зі спадковою владою - держава Ідриси-дів (з 788 р.) в Марокко, держава Аглабідів (з 800 р.) в Лівії і т. д. Рід Тулунідів став самостійним в Єгипті, рід Тахіридів - в Ірані тощо. Для відособлення від центру місцеві феодали навчилися використовувати навіть ... народно-визвольні рухи. Так, у Середній Азії населення повставало проти Аббасидів в 751, 776-783, 806-810 pp., причому перемога над повсталими вимагала від халіфа не лише військової сили, але й поступок місцевій знаті. Як результат,- зміцнілі таджик-ські феодали у 819 р. створили самостійну державу; місцева династія Саманідів до 999 р. правила Середньої Азією.

У боротьбі з сепаратистами халіфи зміцнювали державний апарат, була створена посада візира - помічника халіфа. Цьому візирові підлягали всі центральні установи, у віданні яких перебували адміністрація провінцій, збирання податей, податків та мита, формування і постачання війська та державний контроль. Крім того, візир, будучи хранителем халіфської печатки, мав право скріплювати нею свої розпорядження, внаслідок чого вони набували значення і сили указів верховної влади.

Посада візира дещо нагадує посаду джатті при єгипетських фараонах чи нубанду при патесі-лугачях Вавилонської держави, її доцільність в системі державного апарату східної деспотії ґрунтується на тих же підставах. Але відновити утрачену єдність було неможливо. На початок IX ст. посада візира опинилася в руках роду Бармекідів, великих іранських феодалів. Зрозуміло, що спадкове закріплення посади візира за впливовим феодальним кланом означало де-факто встановлення контролю над владою халіфа з боку представників цього клану. З іншого боку, місцеві еміри, які погоджувалися визнавати номінальну династичну владу «спадкоємця пророка» - халіфа, не бажали миритися з активним втручанням у свої справи зі сторони якихось Бармекідів. Сепаратистські тенденції навіть посилилися. Зрештою це зрозуміли і самі халіфи.

За Харун-аль-Рашіда у 802 р. Бармекіди були усунуті від державної служби і винищені, а усе їхнє майно конфісковане на користь держави. Проте процес феодального роздроблення після кончини Харун-аль-

Рашіда (786-809) не зупинився, а навіть пришвидчився. На середину X ст. під владою халіфа залишився один лише Ірак, причому і у самому Багдаді реальна влада з рук халіфів перейшла до гвардійських воє-начальників-гулямів. Історики порівнюють становище халіфів в цей період зі становищем своєрідних «пап ісламу» - з духовно-політичних лідерів ісламського світу вони перетворилися на самих лише духовних. Ім'я чергового халіфа обов'язково виголошувалося правовірними під час вечірньої молитви у п'ятницю, його ім'я карбувалося на монетах. Халіфи зберігали також право інвестури - тільки після їх формального затвердження нащадок того чи іншого еміра отримував право на місце свого попередника. Інвестура, одержана від халіфа і закріплена у відповідній грамоті або дипломі, робила владу навіть завойовника або загарбника законною, перетворювала його в законного государя, якому повинні були коритися його піддані і повстання проти якого вважалися не лише державним злочином, а й гріхом, що карався у загробному житті. За таку згоду халіф, як правило, отримував від претендента багаті подарунки, що, в свою чергу, забезпечувало халіфам можливість утримувати свій, позбавлений реальної сили двір в пишноті та розкоші.

У 945 р. Багдад був захоплений західноіранським шахіншахом-шиїтом з роду Буїдів, після чого халіф остаточно був позбавлений політичної влади, став полоненим шиїтів-Буїдів. Влада халіфа була частково відновлена лише після загарбання Багдада в 1055 р. турками-сельджуками. Провідник туркменських племен огузів Тогрул-бек, який належав до роду Сельджуків, був коронований багдадським халіфом і отримав титул султана. Влада Тогрул-бека поширювалася на Іран, Середню Азію та Афганістан.

Початок епохи хрестових походів означав ще більше звуження влади халіфа. Війна з хрестоносцями вимагала якнайшвидшого створення потужних регіональних військ. Армії місцевих правителів стали додатковою гарантією невтручання у внутрішні справи еміратів з боку багдадських халіфів. Однак кінець халіфату і смерть останнього халіфа були пов'язані не з європейцями-хрестоносцями, а з т. зв. «жовтим хрестовим походом».

У 1254—1260 pp. визволяти гроб Господній пішли ... монголи. Хоча каган великої монгольської імперії Мунке, дотримуючись законів Чингісхана, стверджував, що для нього усі релігії рівні, проте саме християнство вважалося в цій імперії головною релігією. По-перше, християнами була більшість підданих імперії, по-друге, християнками були дружини каганів і ханів. Так, дружина великого кагана Мунке та дружина керівника хрестового походу хана Хулагу сповідували несторіанство. Похід, як це було притаманно усім монгольським вій-

ськовим починанням, був зорганізований зразково. Мусульманські твердині падали одна за одною. В 1258 р. монголи узяли Багдад, халіф Мустансір був убитий. Впав Арабський халіфат - центр військової і релігійної могутності мусульманського Сходу. В Європі хана Хулагу порівнювали з імператором Константином Великим, на честь хана служили меси. Однак у 1260 р. європейські рицарі-хрестоносці, в першу чергу Орден тамплієрів, виступили проти монголів на боці мусульман! Геополітичні інтереси Ордену виявилися важливішими за релігійні, втручання в палестинські справи третьої сили (якою в даний момент виступили монголи) в штани хрестоносців не входило. Монголи зазнали поразки під Айн-Джалутою і від'йшли. Тим часом після смерті великого кагана Мунке розпочалися династичні чвари, і «жовтий хрестовий похід» на тому закінчився. Ще за півстоліття Палестину залишили останні загони хрестоносців, але теократична держава - халіфат та влада халіфів так і не відновилися.

Традиційні мусульманські правові системи

Коран складається з 114 різних за характером та обсяг розділів -т. зв. сур. Якщо виключити першу з них, невелику молитву, що відіграє в ісламі роль своєрідного «Отче наш», решта 113 згруповані в порядку зменшення обсягу, так що останні з них, найменші, складаються з кількох рядків, а перші представляють собою цілі трактати, розділені на сотні невеликих абзаців-аятів. Така хаотична композиція (за показниками обсяг сур) робить сам твір дещо непослідовним: до одного й того ж релігійного чи правового питання автори (прийнято вважати, що перший запис Корану був здійснений близько 650 р. за третього наступника Мухаммеда - Османа, а його остаточний текст склався аж у VIII ст., тобто за багато років після смерті пророка) повертаються по кілька разів, більш важливі догмати можуть йти за менш важливими тощо. За часом їх виголошення Мухаммедом усі сури поділяють на 90 «мекканських» (більш ранніх) та 24 «медінсь-ких» (пізніших, так би мовити, «відшліфованіших»); у тексті «мек-канські» та «медінські» сури йдуть впереміж.

Більша частина Корану - полеміка у формі діалогу між Аллах

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти