ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра

Загрузка...

Фердинанд де Соссюр (1857 - 1913) – один з видатних лінгвістів ХХ ст. Він народився в Женеві у родині вчених. 1875 року Соссюр почав навчання в Женевському університеті, а з 1876 року навчався в Лейпцизі, де слухав лекції Лескіна, Остгофа, Бругмана. У 1879 р. він надрукував відому книгу “Трактат про первісну систему голосних в індоєвропейських мовах”. У 1878-79 навчальному році Соссюр навчається в Берлінському університеті. Наприкінці 1879р. він повернувся до Лейпцига і в лютому 1880р. захистив докторську дисертацію “Родовий абсолютний у санскриті”. У наступні роки Соссюр читає лекції в Парижі, де в нього навчались Л.Майє (1866 – 19360, М.Граммон (1866 - 1946). 1891 року він повертається до Женевського університету, де згодом став професором санскриту й порівняльної граматики індоєвропейських мов. У 1906 р. Соссюр отримав кафедру загального мовознавства. У 1906-1911р. тричі прочитав курс загального мовознавства, який слухали Ш.Баллі (1865 - 1947) та А.Сеше (1870 - 1946). Прочитані Соссюром курси із загального мовознавства були після його смерті видані за записами лекцій Ш.Баллі та А.Сеше в 1916р. під назвою “Курс загальної лінгвістики”. 1933 року в Москві було видано його російський переклад. Ця книга стала всесвітньовідомою своєю оригінальною концепцією і вплинула на становлення різних напрямків лінгвістики ХХ ст.

Проблеми, поставлені й розглянуті Соссюром у “Курсі загальної лінгвістики”, - мова й мовлення, системність мови, її знаковий характер, синхронія й діахронія й внутрішня лінгвістика – вже багато в чому були сформульовані його попередниками й сучасниками: В. фон Гумбольдтом, Бодуеном де Куртене, М. Крушевським, В. Уїтні та іншими мовознавцями. Проте заслуга Соссюра полягає в тому, що він , поєднавши ці проблеми, створив загальну теорію мови, хоча багато в чому суперечливу й позбавлену остаточного вирішення всіх питань. Головним методом побудови лінгвістичної теорії Соссюр обрав метод антимоній, який широко використовував В. фон Гумбольдт та інші лінгвісти ХІХ ст. (наприклад, французький лінгвіст В Анрі видав 1986 року книгу “Лінгвістичні антиномії”).

1. Перша важлива антиномія концепції Соссюра – мова й мовлення. Проблема їх співвідношення вперше була поставлена Гумбольдтом, потім її розглядали Потебня й Бодуен де Куртене. Вирішуючи цю проблему, Соссюр відштовхується від загального поняття мовленнєвої діяльності, складниками якої є мова й мовлення. Мовленнєва діяльність дуже різноманітна, вона стосується й індивідуальної, і соціальної сфери, стикається з такими галузями як фізика, фізіологія, психологія, має зовнішній (звуковий) і внутрішній (психічний) бік. Мовленнєва діяльність – це властивість, притамання людині. Мова й мовлення – це лише частини більш загального феномена, яким є мовленнєва діяльність. Мова й мовлення “тісно пов’язані між собою і взаємно передбачують одне: мова необхідна, щоб мовлення було зрозуміле й виконувало всі свої функції; мовлення, у свою чергу, необхідне для того щоб встановилася мова: історично факт мовлення завжди передує мові” (103,42). Разом з тим мова й мовлення різняться між собою рядом ознак.

Перша відмінність між ними полягає в тому, що мова соціальна, а мовлення індивідуальне. Мова – соціальний елемент мовленнєвої діяльності, зовнішній відносно індивіда, той не може ані створювати мову, ані змінювати її. Мова як соціальний продукт засвоюється кожним індивідом уже в готовому вигляді. Визнаючи соціальний характер мови, Соссюр наголошує на її психологічній природі: мова – це сукупність асоціацій, наявних у мозку й скріплених колективною домовленістю. На відміну від мови мовлення завжди індивідуальне, воно є “індивідуальним актом воле вияву й розуміння”. У мовленні немає нічого колективного, його прояви – індивідуальні й миттєві. По-друге, мова протистоїть мовленню як потенція його реалізації. Мова потенційно існує в мозку індивіда у вигляді граматичної системи й словника; реалізація цих потенційних можливостей відбувається в мовленні, у використанні засобів мови з метою комунікації. По-третє, на відміну від нестійкості й одноразовості мовлення, мова стійка й довговічна. І , нарешті, мова відрізняється від мовлення, як “істотне від другорядного і більш-менш випадкового”. Істотними є нормативні факти мови, закріплені мовною практикою, другорядні й випадкові – коливання й індивідуальні відхилення в мовленні. Враховуючи зазначені чинники, Соссюр вимагає окремо вивчати кожен бік мовленнєвої діяльності, пропонуючи розрізняти лінгвістику мови й лінгвістику мовлення, яка має другорядне значення.

2.Протиставлення мови й мовлення Соссюр образно називає першим перехрестям на шляху лінгвіста. Другим перехрестям він називає антиномію синхронії. Синхронія – це стан мови у даний час, статистичний аспект, мова в її системі. Діахронія - це еволюція мови, послідовність мовних фактів у часі, історичний або динамічний аспект. На думку Соссюра, “синхронічне все, що стосується статистичного аспекту” лінгвістики, “діахронічне все, що стосується еволюції”. Звідси походить вимога виділити нову пару незалежних дисциплін – синхронічної та діахронічної лінгвістики. Синхронічна лінгвістика має вивчати логічні й психологічні відношення між існуючими елементами мови, які утворюють її систему, розглядаючи їх так, як вони сприймаються однією й тією самою колективною свідомістю. Діахронічна лінгвістика має вивчати відношення, які пов’язують елементи мови в порядку послідовності; ці елементи “не сприймаються однією й тією самою колективною свідомістю”, вони заміняються одні іншими, але не утворюють систему. Таким чином, синхронічна лінгвістика вивчає мову як систему, тобто має справу з мовою, а діахронічна досліджує мовлення, її об’єкт не утворює систему. Варто зазначити, що антиномію синхронії-діахронії розробляв уже Бодуен де Куртене як статику й динаміку мови.

3. Ще одне протиставлення лінгвістичної концепції Соссюра – антиномія зовнішньої й внутрішньої лінгвістики. Питання зовнішнього й внутрішнього в мові,роль зовнішніх чинників у її розвитку розглядав тією чи іншою мірою В.фон Гумбольд, Бодуен де Куртене та ін. Але заслуга Соссюра в тому, що він чітко розмежував сферу дії зовнішніх і внутрішніх чинників у мові. Він відокремлює саму мовну систему, розвиток якої визначається внутрішніми чинниками, від зовнішніх умов функціонування й розвитку мови. Серед позамовних чинників, які впливають на мову, Соссюр виділяє передусім зв’язок історії мови з історією суспільства, нації, цивілізації в цілому. Історія мови й історія суспільства переплітаються і впливають одна на одну: звичаї народу відбиваються в його мові, мова значною мірою формується народом, нацією.Завоювання, колонізація, торгівельні зв’язки, міграція племен і народів,стан культури, мовна політика держави впливають на межі поширення мови, визначають її взаємодію з ін.мовами, співвідношення діалектів усередині мови, особливості формування літературної мови, нарешті, характеризують специфіку історії мови. До зовнішньої лінгвістики Соссюр відносить також географічне поширення мов та їх діалектне дрібнення. На думку Соссюра, зовнішніми чинниками пояснюються деякі мовні явища, наприклад, запозичення. Проте екстралінгвістичні чинники не торкаються самої системи мови, її внутрішньої побудови: “неправильно думати, що оминаючи їх, не можна пізнати внутрішній механізм мови”. Для вивчення мови як системи “немає жодної потреби знати умови, в яких розвивається та чи інша мова”, оскільки “мова – система, яка підкоряється власному порядку”.Саме в останньому розумінні мова виступає предметом внутрішньої лінгвістики, бо внутрішнім є все, що певною мірою видозмінює систему. Разом з тим мову та її розвиток треба вивчати у зв’язку із суспільством, яке створило мову й постійно її розвиває. Такий поділ сприяв формуванню й розвитку надалі двох впливових напрямків у мовознавстві - соціологічному й структуралізму.

4.Однією з головних заслуг Ф.де Соссюра перед лінгвістикою вважають обгрунтування ним системного характеру мови. Трохи раніше, ніж Соссюр, Б.де Куртене, роботи якого Соссюр високо цінував, запропонував розуміння системи мови як сукупності, частини якої пов’язані між собою різними відношеннями. У Соссюра система мови базується на протиставленні її членів. Розглядаючи мову як систему математично точну,він користувався для позначення компонентів системи математичним терміном “член”,вважаючи, що всі відношення в мові можуть бути виражені в математичних формулах. Мова як система характеризується двома особливостями: усі члени системи перебувають у рівновазі;система є замкнутою. Система мови формується на підставі встановлення тотожностей і розбіжностей між її членами, тобто елементами системи. Соссюр наголошує на статичності як найважливішій ознаці мовної системи, хоча її не розглядає як цілком нерухомий стан системи.

Визначальними в системі є два типи відношень між її елементами – синтагматичні й асоціативні, заслуга у відкритті яких належить, на думку деяких дослідників, М. В.Крушевському. Синтагматичні відношення базуються на двох та більшій кількості членів відношення, “ однаковою мірою наявних в актуальній послідовності”. Синтагматичні відношення підпорядковуються принципу лінійності. Через дію цього принципу мовні одиниці “вишикуються” в лінію, де кожна одиниця утворює сполуку з сусідніми одиницями. Лінійні сполуки одиниць мови Соссюр називає синтагмами. Другий тип відношень він позначає як асоціативні, вони “поєднюють члени цього відношення у віртуальний мнемонічний ( гр. Mneme – пам’ять) ряд”. В асоціативні відношення Соссюр включає не лише морфологічні, але й смислові зв’язки між словами. На думку Соссюра, сукупність синтагматичних і асоціативних відношень “утворює мову й визначає її функціонування”. Мова представляє собою сукупність взаємопов’язаних елементів, де кожний член системи пов’язаний з іншими членами як у просторі ( синтагматичні відношення), так і у свідомості (асоціативні відношення).

5.Соссюр обгрунтував знаковий характер мови. Вчення про мову як систему знаків, які виражають поняття, посідає важливе місце в лінгвістичному вченні Соссюра. Він вважає мову системою знаків, “в якій істотним є лише поєднання значення й акустичного образу, причому обидва ці компоненти знака однаковою мірою психічні”. Мовний знак, за Соссюром, - це протиставлена двобічна психічна сутність: означення ( акустичний образ) й означуване ( поняття). Мовні знаки – це реальності, які знаходяться в мозку людини. Центральним знаком у механізмі мови є слово. Соссюр пропонує створити нову науку про знаки взагалі - семіологію. Лінгвістика “як наука про особливі знаки” буде частиною семіології, її найважливішим розділом, оскільки мова – це найскладніша й найпоширеніша семіологічна система”.Соссюр зазначає характерні ознаки мовного знака. Це передусім довільність знака, тобто довільність,умовність зв’язку означення з означуваним. Проте, з іншого боку, цей знак є обов’язковим для мовного колективу, який ним користується, він соціально обумовлений. Довільність знака зовсім не виключає його мотивованості, оскільки більшість слів у загальній системі мови мотивована.Принцип довільності знака породжує антиномію мінливість-немінливість знака. Немінливість мовних знаків характеризується тим, що люди вживають їх так, як встановлено традицією. У процесі історичного розвитку відношення між означенням й означуваним у знакові можуть змінюватись, тобто може змінитися звуковий склад слова, його значення або те й інше разом, що тісно пов’язано з принципом безперервності мовного розвитку.

Важливим для системного й знакового розуміння мови було наголошування Соссюром на значимості відмінностей у знаку й мові. Через те, що мовний знак – психічне явище, для нього важливі не матеріальні відмінності, а фінкціональні властивості. На його думку, у слові важливий не звук як такий, а ті звукові відмінності, які дозволяють відрізняти це слово від інших, “бо тільки ці звукові відмінності значимі”. У зв’язку з цим Соссюр розуміє фонему як сукупність розрізнювальних ознак, що потім було визнано Паризьким лінгвістичним гуртком.

Безпосередні учні Соссюра й ті мовознавці, на творчість яких він вплинув, не утворюють єдності, оскільки багато положень його концепції суперечливі й припускають неоднозначне тлумачення. Послідовники Соссюра представлені наче трьома потоками. Перший потік утворюють Ш.Баллі, А.Сеше, С.О.Карцевський ( так звана Женевська школа), які дотримувались концепції свого вчителя й розвивали його погляди. Більша група мовознавців, які утворюють другий потік ( А.Мейє, Ж.Вандрієс, Е.Бенвеніст, А.Соммерфельт тощо), сприйняла соціологічні ідеї Соссюра, поєднавши їх з принципами порівняльно-історичного мовознавства. Останній потік включає багато мовознавців різних відгалужень структуралізму.

 

Лекція № 8

Структурна лінгвістика

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти