|
У сфері соціально – трудових відносин
Права інвалідів є предметом значної уваги з боку міжнародних організацій. Необхідність посилення гарантій захисту прав інвалідів спонукала міжнародну спільноту до активних дій. Усередині минулого століття з трибуни ООН інвалідність була названа “мовчазною трагедією”. Щоб вирішити цю проблему, ООН розробила ряд положень, що мають велике значення для регулювання правовідносин інвалідів і суспільства: - Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 р . прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини .[8] - 16 грудня 1966 р . Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Міжнародна Конвенція з цивільних, політичних, економічних, соціальних і культурних прав.[9] - 1965 р . була прийнята Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації[10], а в 1979 р. - Декларація про ліквідацію дискримінації стосовно жінок. Незважаючи на те, що зазначені документи не мають прямого відношення до інвалідів, проте вони проголосили рівність прав “ людей без виключення ” - отже, й інвалідів також . - 20 грудня 1971 р . Генеральна Асамблея ООН визнала права людей з порушенням функцій організму і прийняла Декларацію про права інвалідів . - З метою доведення проблеми інвалідності до свідомості всіх і кожного 1981 рік ООН було проголошено Міжнародним Роком Інваліда . - Наступне десятиріччя -1983-1992 рр . - було визнано Десятиліттям інвалідів, що дало можливість урядам багатьох країн виконати рекомендації ООН щодо дискримінації інвалідів і змінити громадську думку з цієї проблеми . Міжнародні організації інвалідів почали співпрацювати з ООН на конкретнішому рівні і включилися в розробку своїх проектів і програм . - Наприкінці Десятиліття інвалідів , у грудні 1992 р ., Генеральна Асамблея проголосила 3 грудня Міжнародним днем інваліда. Комісія з прав людини прийняла резолюцію, яка визначила цей день як день рівних прав і можливостей інвалідів . - 28 грудня 1992 р . 48 сесією Генеральної Асамблеї ООН були прийняті Стандартні Правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів. Правила охопили всі аспекти життя інвалідів, а також рекомендації для урядів, стосовно того, які заходи необхідні для забезпечення інтеграції інвалідів у життя суспільства . - 13 грудня 2006 р . Генеральна Асамблея ООН схвалила Конвенцію про права інвалідів[11]. Конвенцією визначено основоположні принципи забезпечення прав інвалідів : a) повага притаманної людині гідності, її особистої самостійності, включаючи свободу робити, свій власний вибір, і незалежності ; b) недискримінація ; c) повне й ефективне залучення і включення в суспільство ; d) повага особливостей інвалідів і їх прийняття як компонента людської різноманітності й частини людства ; e) рівність можливостей ; f) доступність ; g) рівність чоловіків і жінок . У цілому принципи і керівні орієнтири, що містяться у Всесвітній програмі дій відносно інвалідів, у Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів , у Конвенції про права інвалідів мають велике значення з погляду впливу на формулювання й оцінку політики щодо захисту прав інвалідів на національному рівні . Мета вищезазначених документів полягає в заохоченні країн до захисту і забезпечення повного, на рівних умовах здійснення всіма інвалідами прав людини і основних свобод , а також до заохочення поваги гідності інвалідів . У цілому світовою наукою та практикою у сфері захисту прав інвалідів запрпоновано новітній підхід до визначення правового статусу інвалідів. В основі цього підходу лежить ідея розширення прав усіх, а не тільки інвалідів. Це відкриває шлях до набору благ , якими людина може користуватися в суспільстві завдяки реалізації своїх прав і можливостей. На основі права людина може отримувати одні й відмовлятися від інших можливостей . Відповідно до світових стандартів відбувається формування ставлення та розвиток системи захисту інвалідів у більшості цивілізованих країн світу. Цей процес розпочався в нашій державі прийняттям важливих документів, спрямованих на визначення правових засад життєдіяльності інвалідів . Необхідність активної політики України у сфері захисту прав інвалідів продиктована тим, що в країні проживає понад 2,5 млн інвалідів . Протягом останніх років в Україні здійснюються заходи щодо гармонізації вітчизняного законодавства і міжнародних стандартів з метою повного забезпечення захисту прав інвалідів . Право на працю - одне з основних прав людини. Уперше це право було проголошене у Загальній декларації прав людини[12]. Ст. 23 Декларації гласить, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці й на захист від безробіття. У Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права[13] зазначається , що право на працю - це право кожної людини на отримання можливостей заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується . Основний принцип міжнародно регулювання праці - рівність у здійсненні прав і свобод людини. Рівність у праці виключає дискримінацію, під якою розуміється будь - відмінність, недопущення або перевага, що встановлюються за ознакою раси, статі, релігії, соціального походження, віку, сімейного стану, що приводять до порушення рівності можливостей у галузі праці і занять . Відповідно до ст . 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю[14]. Інваліди володіють усією повнотою прав і свобод людини і громадянина. Проте свобода завжди полягає в можливості вибору.Свобода праці визначається можливістю людини вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, добровільно і свідомо обирати конкретні форми її застосування . Особи, що мають фізичні, психічні чи розумові проблеми, певною мірою ізольовані від суспільства й позбавлені можливості вести повноцінний спосіб життя у відкритому середовищі, яке аж ніяк не відповідає їхнім особливим потребам, зокрема у створенні безбар ’єрної інфраструктури, забезпеченні безперешкодного доступу до інформації , професійного навчання, комунікації . Тобто прагнення інвалідів реалізувати своє право на працю на практиці пов’язане з необхідністю подолання численних соціальних проблем майже в усіх аспектах життєдіяльності цієї категорії населення. Це - проблеми медичної, психологічної та соціальної допомоги, пенсійного страхування, доступності архітектурних споруд і транспортних засобів, реалізації творчих здібностей, здобуття освіти, працевлаштування, комунікації (зв’язку, спілкування, отримання і надання інформації тощо ), інші соціальні проблеми, зумовлені станом здоров’я та обмеженими можливостями осіб з інвалідністю . Незважаючи на існуючі обмеження життєдіяльності , інваліди повинні мати рівні можливості для здійснення права на працю. Людина з інвалідністю - це насамперед людина. Її інвалідність - вторинна. Рівні можливості та рівне ставлення у сфері праці - це не привілеї чи особливі переваги, це права . Виходячи з того, що людина з інвалідністю об’єктивно має специфічні додаткові труднощі, проблема створення відповідних умов для забезпечення їй рівних можливостей у сфері трудової діяльності та професійного навчання набуває відповідного специфічного змісту і певних особливостей. Обмеження життєдіяльності осіб з інвалідністю призводить до необхідності здійснення державою відповідних заходів щодо забезпечення інвалідам рівних умов для реалізації ними законодавчо визначених прав у сфері праці . Держава повинна розв’язати проблему бар’єрів, що перешкоджають доступу інвалідів на ринок праці. Політика відносно осіб з обмеженими можливостями у нашій країні протягом багатьох років ґрунтувалася на принципах ізоляції і матеріальної компенсації, що породили незнання суспільством проблем інвалідів, непідготовленість матеріально -технічної, соціальної, фінансової і правової бази для їх розв’язання та неготовність самих інвалідів до активної життєвої позиції. Особи з інвалідністю потребують допомоги, щоб самим контролювати своє життя . За роки незалежності в Україні відбулися значні соціальні зрушення, що позначилися й на активізації уваги суспільства і держави до найменш захищених у соціальному плані громадян, серед яких інваліди посідають одне з перших місць. І суспільство, і інваліди відходять від поняття, що благополуччя осіб з обмеженими фізичними, психічними, розумовими можливостями є найкращим, коли вони перебувають в оточенні інвалідів . Усе більшу підтримку в суспільстві знаходить новий підхід до поняття інвалідності, в основі якого принцип інтеграції . На основі права “людина може використати одні і відмовитися від інших можливостей”. У підходах на основі прав людини пропонуються шляхи зміни соціального оточення і перетворення його в більш інклюзивне середовище, не допускається відторгнення інвалідів або їх ізоляція в спеціальних установах. Таким чином, акцент з адаптації інваліда до“нормального” суспільного життя зміщується на зміну самого соціуму . Основним принципом державної політики щодо інвалідів залишається принцип доступності, який був проголошений в резолюції Генеральної Асамблеї 1997 р. як пріоритетне завдання сприяння забезпеченню рівних можливостей для інвалідів. Доступність середовища - поняття загальне. Приділення цьому чиннику першочергової уваги є віддзеркаленням перенесення акценту з медичних аспектів інвалідності, з догляду за інвалідами, їх захисту і надання їм допомоги в адаптації до “нормальних” соціальних структур на застосування соціально -економічних моделей. Сприяння забезпеченню рівних можливостей здійснюється шляхом зміни середовища, розширення прав і можливостей інвалідів, їх участі в житті суспільства. Доступність - це не турбота про окрему соціальну групу, а найважливіша передумова для поліпшення становища всіх. Доступ - це не акт і не стан , а свобода вибору, що даєможливість увійти до якогось середовища, переміщатися в ньому, спілкуватися з ним або користуватися ситуацією . Критерії універсальності доступу повинні враховувати : - соціальний контекст; - конкретну ситуацію , в якій може перебувати будь - людина; - вікові й культурні чинники; - результати аналізу взаємодії між людиною і середовищем . Завданням держави є забезпечення соціального захисту і повної інтеграції інвалідів в економічне і суспільне життя, створення для них можливостей досягти однакового з іншими громадянами країни рівня життєдіяльності, у тому числі у сфері доходів, освіти, зайнятості, охорони здоров’я тощо . Створення рівних можливостей - процес, за допомогою якого такі загальні системи суспільства, як фізична культура і спорт, житловий фонд і транспорт, соціальний захист й охорона здоров’я, освіта та працевлаштування, культура, включаючи відпочинок, стають доступними для всіх[15]. ТАКИМ ЧИНОМ:державна політика щодо вирівнювання можливостей інвалідів повинна базуватися на принципі розбудови "суспільства для всіх ”. У "суспільстві для всіх ” кожна людина зі своїми правами й обов’язками повинна відігравати важливу й активну роль. Основним принципом державної політики щодо забезпечення рівних можливостей для інвалідів залишаються принципи недискримінації , інтеграції та доступності .
|
|
|