ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


У сфері соціально – трудових відносин

Права інвалідів є предметом значної уваги з боку міжнародних організацій. Необхідність посилення гарантій захисту прав інвалідів спонукала міжнародну спільноту до активних дій. Усередині минулого століття з трибуни ООН інвалідність була названа “мовчазною трагедією”. Щоб вирішити цю проблему, ООН розробила ряд положень, що мають велике значення для регулювання правовідносин інвалідів і суспільства:

- Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 р . прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини .[8]

- 16 грудня 1966 р . Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Міжнародна Конвенція з цивільних, політичних, економічних, соціальних і культурних прав.[9]

- 1965 р . була прийнята Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації[10], а в 1979 р. - Декларація про ліквідацію дискримінації стосовно жінок.

Незважаючи на те, що зазначені документи не мають прямого відношення до інвалідів, проте вони проголосили рівність прав

“ людей без виключення ” - отже, й інвалідів також .

- 20 грудня 1971 р . Генеральна Асамблея ООН визнала права людей з порушенням функцій організму і прийняла Декларацію про права інвалідів .

- З метою доведення проблеми інвалідності до свідомості всіх і кожного 1981 рік ООН було проголошено Міжнародним Роком Інваліда .

- Наступне десятиріччя -1983-1992 рр . - було визнано Десятиліттям інвалідів, що дало можливість урядам багатьох країн виконати рекомендації ООН щодо дискримінації інвалідів і змінити громадську думку з цієї проблеми . Міжнародні організації інвалідів почали співпрацювати з ООН на конкретнішому рівні і включилися в розробку своїх проектів і програм .

- Наприкінці Десятиліття інвалідів , у грудні 1992 р ., Генеральна Асамблея проголосила 3 грудня Міжнародним днем інваліда. Комісія з прав людини прийняла резолюцію, яка визначила цей

день як день рівних прав і можливостей інвалідів .

- 28 грудня 1992 р . 48 сесією Генеральної Асамблеї ООН були прийняті Стандартні Правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів. Правила охопили всі аспекти життя інвалідів, а також рекомендації для урядів, стосовно того, які заходи необхідні для забезпечення інтеграції інвалідів у життя суспільства .

- 13 грудня 2006 р . Генеральна Асамблея ООН схвалила Конвенцію про права інвалідів[11].

Конвенцією визначено основоположні принципи забезпечення прав інвалідів :

a) повага притаманної людині гідності, її особистої самостійності, включаючи свободу робити, свій власний вибір, і незалежності ;

b) недискримінація ;

c) повне й ефективне залучення і включення в суспільство ;

d) повага особливостей інвалідів і їх прийняття як компонента людської різноманітності й частини людства ;

e) рівність можливостей ;

f) доступність ;

g) рівність чоловіків і жінок .

У цілому принципи і керівні орієнтири, що містяться у Всесвітній програмі дій відносно інвалідів, у Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів , у Конвенції про права інвалідів мають велике значення з погляду впливу на формулювання й оцінку політики щодо захисту прав інвалідів на національному рівні .

Мета вищезазначених документів полягає в заохоченні країн до захисту і забезпечення повного, на рівних умовах здійснення всіма інвалідами прав людини і основних свобод , а також до заохочення поваги гідності інвалідів .

У цілому світовою наукою та практикою у сфері захисту прав інвалідів запрпоновано новітній підхід до визначення правового статусу інвалідів. В основі цього підходу лежить ідея розширення прав усіх, а не тільки інвалідів. Це відкриває шлях до набору благ , якими людина може користуватися в суспільстві завдяки реалізації своїх прав і можливостей. На основі права людина може отримувати одні й відмовлятися від інших можливостей .

Відповідно до світових стандартів відбувається формування ставлення та розвиток системи захисту інвалідів у більшості цивілізованих країн світу. Цей процес розпочався в нашій державі

прийняттям важливих документів, спрямованих на визначення правових засад життєдіяльності інвалідів .

Необхідність активної політики України у сфері захисту прав інвалідів продиктована тим, що в країні проживає понад 2,5 млн інвалідів . Протягом останніх років в Україні здійснюються заходи

щодо гармонізації вітчизняного законодавства і міжнародних стандартів з метою повного забезпечення захисту прав інвалідів .

Право на працю - одне з основних прав людини. Уперше це право було проголошене у Загальній декларації прав людини[12]. Ст. 23 Декларації гласить, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці й на захист від безробіття. У Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права[13] зазначається , що право на працю - це право кожної людини на отримання можливостей заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується .

Основний принцип міжнародно регулювання праці - рівність у здійсненні прав і свобод людини. Рівність у праці виключає дискримінацію, під якою розуміється будь - відмінність, недопущення або перевага, що встановлюються за ознакою раси, статі, релігії, соціального походження, віку, сімейного стану, що приводять до порушення рівності можливостей у галузі праці і занять .

Відповідно до ст . 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю[14]. Інваліди володіють усією повнотою прав і свобод людини і громадянина. Проте свобода завжди полягає в

можливості вибору.Свобода праці визначається можливістю людини вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, добровільно і свідомо обирати конкретні форми її застосування .

Особи, що мають фізичні, психічні чи розумові проблеми, певною мірою ізольовані від суспільства й позбавлені можливості вести повноцінний спосіб життя у відкритому середовищі, яке аж ніяк не відповідає їхнім особливим потребам, зокрема у створенні безбар ’єрної інфраструктури, забезпеченні безперешкодного доступу до інформації , професійного навчання, комунікації .

Тобто прагнення інвалідів реалізувати своє право на працю на практиці пов’язане з необхідністю подолання численних соціальних проблем майже в усіх аспектах життєдіяльності цієї категорії населення. Це - проблеми медичної, психологічної та соціальної допомоги, пенсійного страхування, доступності архітектурних споруд і транспортних засобів, реалізації творчих здібностей, здобуття освіти, працевлаштування, комунікації (зв’язку, спілкування, отримання і надання інформації тощо ), інші соціальні проблеми, зумовлені станом здоров’я та обмеженими можливостями осіб з інвалідністю .

Незважаючи на існуючі обмеження життєдіяльності , інваліди повинні мати рівні можливості для

здійснення права на працю. Людина з інвалідністю - це насамперед людина. Її інвалідність - вторинна. Рівні можливості та рівне ставлення у сфері праці - це не привілеї чи особливі переваги, це права .

Виходячи з того, що людина з інвалідністю об’єктивно має специфічні додаткові труднощі, проблема створення відповідних умов для забезпечення їй рівних можливостей у сфері трудової діяльності та професійного навчання набуває відповідного специфічного змісту і певних особливостей. Обмеження життєдіяльності осіб з інвалідністю призводить до необхідності здійснення державою відповідних заходів щодо забезпечення інвалідам рівних умов для реалізації ними законодавчо визначених прав у сфері праці .

Держава повинна розв’язати проблему бар’єрів, що перешкоджають доступу інвалідів на ринок праці. Політика відносно осіб з обмеженими можливостями у нашій країні протягом багатьох років ґрунтувалася на принципах ізоляції і матеріальної компенсації, що породили незнання суспільством проблем інвалідів, непідготовленість матеріально -технічної, соціальної, фінансової і

правової бази для їх розв’язання та неготовність самих інвалідів до активної життєвої позиції.

Особи з інвалідністю потребують допомоги, щоб самим контролювати своє життя . За роки незалежності в Україні відбулися значні соціальні зрушення, що позначилися й на активізації уваги

суспільства і держави до найменш захищених у соціальному плані громадян, серед яких інваліди посідають одне з перших місць.

І суспільство, і інваліди відходять від поняття, що благополуччя осіб з обмеженими фізичними, психічними, розумовими можливостями є найкращим, коли вони перебувають в оточенні інвалідів .

Усе більшу підтримку в суспільстві знаходить новий підхід до поняття інвалідності, в основі якого принцип інтеграції . На основі права “людина може використати одні і відмовитися від інших

можливостей”. У підходах на основі прав людини пропонуються шляхи зміни соціального оточення і перетворення його в більш інклюзивне середовище, не допускається відторгнення інвалідів або їх ізоляція в спеціальних установах. Таким чином, акцент з адаптації інваліда до“нормального” суспільного життя зміщується на зміну самого соціуму .

Основним принципом державної політики щодо інвалідів залишається принцип доступності, який був проголошений в резолюції Генеральної Асамблеї 1997 р. як пріоритетне завдання сприяння забезпеченню рівних можливостей для інвалідів. Доступність середовища - поняття загальне. Приділення цьому чиннику першочергової уваги є віддзеркаленням перенесення акценту з медичних аспектів інвалідності, з догляду за інвалідами, їх захисту і надання їм допомоги в адаптації до “нормальних” соціальних структур на застосування соціально -економічних моделей. Сприяння забезпеченню рівних можливостей здійснюється шляхом зміни середовища, розширення прав і можливостей інвалідів, їх участі в житті суспільства. Доступність - це не турбота про окрему соціальну групу, а найважливіша передумова для поліпшення становища всіх. Доступ - це не акт і не стан , а свобода вибору, що даєможливість увійти до якогось середовища, переміщатися в ньому, спілкуватися з ним або користуватися ситуацією .

Критерії універсальності доступу повинні враховувати :

- соціальний контекст;

- конкретну ситуацію , в якій може перебувати будь - людина;

- вікові й культурні чинники;

- результати аналізу взаємодії між людиною і середовищем .

Завданням держави є забезпечення соціального захисту і повної інтеграції інвалідів в економічне і суспільне життя, створення для них можливостей досягти однакового з іншими громадянами країни рівня життєдіяльності, у тому числі у сфері доходів, освіти, зайнятості, охорони здоров’я тощо .

Створення рівних можливостей - процес, за допомогою якого такі загальні системи суспільства, як фізична культура і спорт, житловий фонд і транспорт, соціальний захист й охорона здоров’я, освіта та працевлаштування, культура, включаючи відпочинок, стають доступними для всіх[15].

ТАКИМ ЧИНОМ:державна політика щодо вирівнювання можливостей інвалідів повинна базуватися на принципі розбудови "суспільства для всіх ”. У "суспільстві для всіх ” кожна людина зі своїми правами й обов’язками повинна відігравати важливу й активну роль. Основним принципом державної політики щодо забезпечення рівних можливостей для інвалідів залишаються принципи недискримінації , інтеграції та доступності .

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти