ГЛАВА ДРУГА - Робота й духовне життя

- Геронде, за давніх часів говорили: "Краще протирати підошви, ніж; ковдри". Що мали на увазі під цими словами?

— Власне цим хотіли сказати: "Краще стирати підошви, працюючи, ніж лежати в ліжку й байдикувати". Труд — це благословення, це дар Божий. Він оживляє тіло й освіжає розум. Якби Бог не дав людині труда, то людина покрилася б цвіллю. Люди працьовиті не перестають працювати навіть на старість. Якщо, маючи ще силу, вони перестануть трудитися, то почнуть сумувати. Припинити роботу для таких людей рівносильне смерті. Пам'ятаю, у Коніці один дев'яностолітній дідусь працював, не перестаючи. Зрештою, він так і помер на ріллі — за дві години ходьби від дому.

Але треба сказати й про те, що тілесний спокій, до якого прагнуть деякі люди, не є якимось стабільним станом. Перебуваючи в тілесному спокої, люди можуть лише на якийсь час забути свою душевну тривогу. У них є все: обід, десерт, душ, відпочинок... Однак, як тільки все це закінчується, вони прагнуть до ще більшого спокою. Таким чином, людям постійно чогось не вистачає й тому вони постійно роздратовані. Вони відчувають порожнечу, і їхня душа прагне цю порожнечу заповнити. Ну а той, хто втомлюється від праці, має постійну радість — радість духовну.

— Геронде, але якщо, наприклад, у тебе проблеми з попереком, то ти не можеш займатися ніякою роботою.

— Що ж, по-твоєму, поперек не потрібно тренувати? Хіба не допоможе попереку робота, яка буде для нього тренуванням? Я тобі ось що скажу: якщо людина їсть, п'є, спить і не працює, то в неї "розкручуються" всі внутрішні "гвинтики" і їй постійно хочеться спати, тому що її тіло, її нерви розслаблюються, стають розхлябаними. Потихеньку така людина доходить до того, що не може робити нічого. Досить їй трішки пройтися пішки, як вона починає задихатися. А от якщо вона стане потроху працювати й рухатися, то в неї зміцнюються і ноги, і руки. Подивися: люди, які люблять труд, інколи подовгу не сплять або навіть від утоми зовсім не можуть заснути, однак, незважаючи на це, у цих людей є сила. Це відбувається тому що, трудячись, вони загартовуються й зміцнюються тілесно.

Робота — це здоров'я, особливо для людини молодої. Я помітив, що деякі мамині синки, йдучи до війська, дозрівають, загартовуються. Армія таким хлопцям приносить дуже велику користь. Звичайно, те, про що я розповідаю, в основному відноситься до минулого часу. Сьогодні в армії бояться потурбувати солдат, змусити їх до чогось, тому що досить їх якось "потурбувати", як вони ріжуть собі вени, "піддаються нервовому потрясінню"... Для того, щоб діти були здоровими, я раджу батькам посилати їх працювати до когось і навіть платити цій людині гроші. Аби тільки діти любили роботу, яку будуть виконувати. Бо якщо, маючи силу і голову, юнак не працює, то він розслаблюється, стає млявим і в'ялим. А якщо при цьому він ще й бачить, що інші досягають успіху, то він заплутується у власному егоїзмі й нічому не радіє. Він постійно має помисли, і його розум немов забитий соломою. Потім до нього йде диявол і починає нашіптувати: "Нещасний, який же ти бездара! Один твій одноліток став викладачем, інший відкрив власну справу й заробляє гроші, а до чого дійдеш ти?" У такий спосіб диявол приводить цю людину до розпачу. Але якщо юнак почне працювати, то викличе довіру до себе — у доброму значенні цього слова. Він побачить, що теж може впоратися із труднощами, але, крім цього, і його голова буде зайнята роботою, і в нього не залишиться часу на сумніви. Тобто користь буде подвійною.

Вибір професії

— Геронде, деякі батьки підштовхують своїх дітей вибрати ту професію, якою володіють самі, і часто роблять це дуже наполегливо.

— Ні, вони чинять неправильно. Не треба тиснути на дітей, щоб ті робили те, що до душі батькам, якщо це не до душі самим дітям. Я знав юнака, котрий хотів вступити на богословський факультет і стати священиком. Але його мати була проти, вона наполягала, щоб він пішов у медичний. Цей юнак вивчився візантійському співу і співав у храмі. Він сам зробив музичний інструмент і підбирав на ньому церковні голоси. Багато церковних пісень він знав напам'ять. Юнак мав чималі дари, він писав тропарі, складав служби.

Закінчивши середню школу, юнак вступив на богословський факультет. Від цього з його матір'ю трапилося нервове потрясіння. Потім вона приходила до мене й просила: "Помолись, отче, щоб я видужала, і потім хай моя дитина робить те, що подобається". Але видужавши, вона знову стала перешкоджати тому, щоб її син вивчав богослов'я. І, зрештою, він залишив богословський факультет, закинув спів і загубив себе даремно.

Бачачи, що юнакам важко зробити вибір спеціальності, я раджу їм таке: "Подивіться, яка професія чи наука вам подобається. Треба, щоб ви робили те, до чого у вас є природна схильність". Якщо ж юнаки чи дівчата думають обрати той шлях, до якого в них нема прихильності, то я раджу їм віддати своє серце тому, до чого вони відчувають схильність, щоб це пішло їм на користь. Тобто я допомагаю їм обрати ту справу, яка їм подобається, і професію, відповідно їхнім силам. Достатньо, щоб те, що вони роблять, було з Богом. У когось є схильність до музики? Хай він стане, наприклад, хорошим музикантом або хорошим церковним півчим, і своїм співом допомагає тим, хто буде його слухати, так щоб вони возлюбили Церкву і молитву. У когось покликання доживопису. Хай він стане художником або іконописцем і з благоговінням буде писати ікони, які творитимуть чудеса. У когось покликання до науки? Хай присвятить себе цій діяльності і трудиться з любочестям.

І дивіться: з дитячого віку помітно, до чого в людини покликання. Одного разу у монастир Стоміон прийшла людина з двома малюками — своїми племінниками. Один — років шести-семи, сів поруч з нами і без зупинки ставив нам різні запитання. "Ким ти хочеш стати, коли виростеш?" — запитав я його. "Адвокатом!" — відповів той. Друга дитина кудись поділася. "Де ж він? — запитав я його дядька. — Чи не звалився він в обрив?". Ми вийшли його пошукати й почули, як зі столярної майстерні доносяться удари молотка. Заходимо в майстерню й бачимо, що маля так добряче обробило теслом гладко обстругану кришку верстата, що вона годилася після цього тільки в піч! "Ким же ти станеш, коли виростеш?" — запитав я його. "Столяром-червонодеревником!" — відповіло хлопча. "Станеш, — кажу, — станеш. Нічого, що зіпсував дошку! Подумаєш, невелика втрата".

Любов до роботи

— Геронде, чому деякими людьми під час роботи оволодіває нудьга?

— Можливо, вони не люблять свою роботу? Або, може, під час роботи постійно виконують набридливі одноманітні операції? Часто на деяких виробництвах, наприклад на фабриці, яка виготовляє вікна і двері, один майстер з ранку до вечора склеює дошки, інший постійно вставляє в них скло, третій щодня замазує їх замазкою. Ці люди постійно виконують одну монотонну операцію, а хазяїн ходить і за ними наглядає. І це триває не день і не два. А якщо постійно робити те саме, то людям це набридає. За давніх часів було не так: столяр приймав від будівельників чотири стіни й повинен був передати хазяїнові готовий будинок під ключ. Йому треба було настелити підлогу, вставити вікна й двері, промастити скло замазкою і так далі. Потім він брався за різні кручені сходи, точені перила, потім все це фарбував, потім була черга за шафами, за полицями... А наприкінці він брався за меблі. І навіть якщо один майстер не займався всім цим, однаково він знав, як що зробити. При потребі столяр міг би навіть покрити черепицею дах.

Сьогодні багато людей вимучені, тому що вони не люблять свою роботу. Вони поглядають на годинник і з нетерпінням чекають часу, коли можна буде піти додому. А от якщо в людини є старання, ревність до роботи і їй небайдуже те, що робить, то чим більше вона працює, тим більше ця ревність розпалюється. Потім людина віддається роботі й, коли приходить час іти додому, з подивом зауважує: "Як швидко минув час!" Вона забуває і про їжу, і про сон, забуває про все. Навіть якщо вона нічого не їла, голоду однаково не відчуває, і навіть якщо вона не спала, її не хилить на сон. І не тільки не хилить — вона радіє тому, що не спить! Вона не мучиться з голоду чи від недосипання: робота для такої людини — свято, торжество.

— Геронде, припустимо, двоє чоловіків виконують одну й ту ж роботу. Чому від неї один отримує духовну користь, а інший — духовну шкоду?

— Усе залежить від того, як вони виконують цю роботу й що мають у собі. Якщо чоловік трудиться зі смиренністю й любов'ю, то все [що він робить] буде просвіченим, очищеним, радісно благодатним, і сам він буде відчувати в собі внутрішнє відновлення сили. А от приймаючи гордий помисел про те, що робить роботу краще за когось, людина може відчувати якесь задоволення, однак це задоволення не наповнює її серця, тому що душа не дістає [духовного] повідомлення, не має спокою.

Крім цього, якщо людина виконує свою роботу без любові, то вона втомлюється. Наприклад, якщо хтось не любить роботу й для того, щоб закінчити її, треба піднятися вгору, то тільки сам вигляд цієї гори віднімає в нього сили. Тоді як інший, роблячи те ж саме від серця, йде і злітає на гору, сам того не зауважуючи. Наприклад, якщо людина підпушує грядки або просапує город від серця, то вона може працювати кілька годин і не стомлюватися — незважаючи на пекуче сонце. Якщо ж людина працює не від серця, то вона раз у раз зупиняється, позіхає, скаржиться на спеку й страждає.

— Геронде, чи може робота або наука поглинути людину настільки, що вона стане байдужою до своєї сім'ї, до інших обов'язків?

— Роботу треба любити просто: не треба бути в неї закоханим. Якщо людина не полюбить своєї роботи, то буде стомлюватися подвійно — і тілесно, і душевно. А якщо вона буде втомлена душею, то й тілесний відпочинок не відновлюватиме її сили. Душевна втома — ось що виснажує людину. Працюючи від серця й відчуваючи радість, людина не вибивається із душевних сил, і тілесна втома теж зникає. Я знаю одного генерала, котрий виконує навіть солдатську роботу. Знаєте, як він уболіває за солдатами? Як батько. І знаєте, яку відчуває радість? Ця людина виконує свій обов'язок і радується. Одного разу опівночі він виїхав з Евроса¹, для того щоб поїхати в Ларису на пам'ять Святого Ахілія² й встигнути на Божественну літургію, хоча йому можна було б приїхати й пізніше, тільки на молебень. Однак він вирішив поїхати раніше, для того щоб вшанувати Святого. Усе, що робить ця людина, вона робить від серця.

Задоволення, яке відчуває людина, любочесно виконуючи свою роботу, — це добре задоволення. Це задоволення дав Бог, для того щоб не стомлювалося Його творіння. Це — відновлення сил через втому.