ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Четвертий, сучасний, етап (початок 90-х років ХХ ст. – до сьогодні)

З 1991 року діє Інститут української мови НАН. Українська мова нарешті почала повноцінно функціонувати у всіх своїх стилістичних різновидах, особливо – науковому й офіційно-діловому.

Сьогодні проблемами стилістики займаються такі українські вчені, як О. Пономарів, С. Єрмоленко, Л. Мацько, О. Сербенська, М. Пентилюк, М. Пилинський та ін.

Після 90-го року ми маємо змогу відкривати для себе українських науковців діаспори, зокрема праці професора кафедри слов’янської філології університетів Гарварда, Колумбії (Нью-Йорк), Українського вільного університету (Мюнхен) та інших університетів США, Канади та Європи Юрія Шевельова (Юрія Шереха), присвячені мові та стилю Г. Сковороди, І. Котляревського та ін. письменників, а також деяким іншим питанням стилістики української мови.

Обʼєкт і предмет вивчення стилістики

Розмовляючи з друзями, учителями, батьками, незнайомими людьми, у різних ситуаціях ми використовуємо різні стилі мовлення. Успіх будь-якого виступу залежить не тільки від його змісту, а й від того, яким стилем ви користуєтесь.

У нашій мові є надзвичайні за своєю короткістю й запитальною силою слова що і як? Ці запитання варто поставити собі, готуючись до будь-якого виступу, бесіди. Що і як Ви будете говорити? Крім того, усе, що міститься в запитанні як?, може бути компетенцією стилістики та риторики.

Кожна наука має об’єкт дослідженняі предмет вивчення, які не можна ототожнювати. Об’єкт – це матеріал вивчення, а предмет – це аспект, у якому вивчають цей матеріал, точка зору на об’єкт.

Щоб встановити об’єкт і предмет вивчення стилістики, проведемо лінгвістичний експеримент. Уявімо, що перед нами поставлено питання: що таке скіфські баби? На це питання можна дати різні відповіді. Наведемо деякі з них.

Текст 1

Скіфські баби – це грубо висічені з каменю жіночі фігури заввишки 120–150 см. Риси обличчя окреслені, як правило, нечітко. Постаті широкі, присадкуваті. Руки статуї зчеплені на животі (З підручника).

Текст 2

Таких ти бачив колись у південних степах, таких ти бачив у маріупольському краєзнавчому музеї. Давно-предавно вимурувані з піщанику, з нетлінного матеріалу, зі складеними руками на обвітрених животах, з маловиразними, грубими обличчями, з назавжди закам’янілими очима й устами. Але з їхніх облич можна довго вгадувати та так і не вгадати загадку віків і загадку жіночого єства(Є. Гуцало).

Текст 3

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,

стоїш в степах… Курай і бугила…

Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!

За сто віків дитя не привела!

Були б у нього кремінь-ноженята,

ото вже б гупотіло по ланах!

Чого смієшся? Космос нежонатий,

а ти стоїш одна у полинах.

Невже ж таки ніхто не женихався?

А висить же в музеях твій портрет.

Тобі козацький череп усміхався,

Та це – минуле. Ти дивись вперед.

Ти звикла – коні, гаківниці, стріли,

Зрадецькі хани з профілем шулік…

Ти це забудь. Усе це застаріле.

Поглянь навколо. Це – двадцятий вік.

А ти стоїш. Звітріли коси й руки.

Скришились плечі, – може, скажеш, ні?

Були б у тебе кам’яні онуки.

Ти розумієш, бабо? Кам’яні!

Ото – літак, а не якась дараба.

Це все – прогрес. А ти стара як світ…

…Сміється баба, клята скіфська баба,

сміється, ухопившись за живіт (Л. Костенко).

 

Як бачимо, залежно від мети, змісту й характеру висловлювання в різних мовних ситуаціях добираються відповідні мовні засоби.

Об’єкт стилістики той самий, що й в інших лінгвістичних дисциплінах, – це мова й мовлення, тобто мовна система загалом і її мовленнєва реалізація. Але стилістика вивчає мову й мовлення під особливим кутом зору, тобто у неї свій особливий предмет дослідження.

Відомий французький стиліст Шарль Баллі визначив стилістику як науку, що „вивчає експресивні факти мовної системи з погляду їхнього емоційного змісту, тобто вираження в мовленні явищ зі сфери почуттів і дії мовленнєвих факторів на почуття”, підкресливши таким чином, що предметом стилістики є емоційно-експресивне в мові й мовленні.

У сучасній лінгвістиці предмет стилістики розуміють значно ширше, складніше й не так однозначно. Предметстилістики пов'язують із розумінням мовного стилю як типового способу виразної передачі інформації.

Стилістика вивчає не тільки стилістичний інвентар (мовні одиниці), а й засоби його організації в певних типах мовлення, способи добору, поєднання і використання мовних одиниць для створення образу типового стилю чи певного стилістичного ефекту, колориту.

Отже, різний відбір використовуваних мовних засобів, які створюють різну стилістичну форму мовлення, залежить у першу чергу від різних умов і цілей спілкування.

Ще грецький риторик Квінтіліан писав, що перш ніж говорити, слід знати, що треба в мові возвеличити чи прини­зити, що вимовити стрімко чи скромно, звабливо чи поважно, широко чи коротко, грубо чи ніжно, пишно чи тонко, велично чи ввічливо; а потім міркувати, якими краще висловами, яки­ми фігурами, якими думками, якою мірою і в якому розташу­ванні можемо досягти нашого наміру.

Отже, об’єкт стилістики – це вся сукупність мовних одиниць з їхніми функціями (від звуків, літер до тексту).

Предмет стилістики – мовні одиниці, але з погляду їхніх виражальних функцій у процесі мовлення залежно від мети, призначення, умов і сфери спілкування.

Стилістика – наука про мову й мовлення, яка вивчає мовні засоби всіх рівнів з точки зору їхніх експресивних можливостей і найбільш доцільного й суспільно прийнятого їх використання залежно від цілей, умов і особливостей спілкування.

Структура стилістики

Більшість сучасних учених визначає таку структуру стилістики:

Стилістика


теоретична (загальна) практична

· стилістика ресурсів (фоностилістика,

лексична, граматична);

· функціональна (стилістика художнього мовлення)

 

У лінгвостилістиці ви­діляють кілька стилістичних наук або їх розділів.

Теоретична(загальна) стилістика визначає основні поняття і категорії її, предмет досліджень, теоретично обґрунтовує принципи й методи стиліс­тичних досліджень. Загальна стилістика вивчає універсальні стилістичні засоби мови, тобто ті, що є в багатьох мовах і ма­ють спільні характеристики, та закономірності функціонування мови залежно від змісту, мети, ситуації і сфери спілкування, тобто загальне про функціональні стилі.

Відповідно до цих аспектів виділяють стилістику ресурсів (засобів), або описову стилістику, іфункціональну стилістику.

Стилістика ресурсів(неконтекстних мовних засобів) вивчає стилістично забарвлені засоби мови не тільки в тексті, а й поза контекстним використанням. Це традиційна стилістика, яка в основному прагнула до повного опису стилістичних засобів національної мови, тому її ще називають описовою стилісти­кою. Вона вивчає ті мовні елементи, які стануть матеріалом для вибору й подальшого відбору мовних засобів у мовленні.

У стилістиці ресурсів (описовій) виділяють такі частини: фоностилістика, лексична стилістика, граматична стилістика.

Фоностилістика відбиває фоносемантичні зв'язки між сло­вами в тексті. З твердими звуками асоціюється щось велике, твер­де, різке, неприємне, сильне, а з м'якими – м'яке, маленьке, легке, приємне, ласкаве. В основі звуконаслідування лежить відповідність (мотив) природних звучань, уявлень і акустико- артикуляторних ознак мовних звуків.

На акустико-артикуляторних ознаках звуків утворюють логогриф (гр. lоgоs – слово, grірhоs – загадка) – стилістичну фігуру, що нагадує словомереживо, у якому фонетичні й мор­фемні редукції чи „протези” (усічення звуків, складів або дода­вання) спричинюють семантичну метаморфозу: слова набува­ють щораз іншого значення, створюючи пластичний свіжий звуковий образ. Гарні логогрифи засвідчують високу версифі­каційну майстерність поетів, уміння створювати засобами фономорфології місткі синестезійні комплекси образів, чаруючи читача алітераціями та асонансами:

Лисніє липовий, липневий липець,

липучий і лискучий в білім збанку.

В нім розтопились зорі на світанку

і пахощі левад, квітчастих китиць.

Над озером пахучим, золотавим

дзеленькає маленькая бджола.

На брезклі брижі жовтого чола

Лягає тінь її пружком імлавим… (Б.-І. Антонич).

Стилістичними засобами фоностилістики є алітерація, асонанс, анафора, епіфора (про них більш детально йтиметься далі).

Лексична стилістика, або стилістична лексикологія, виділяє групи слів, які здатні створювати не тільки лексико-семантичні, а й стилістичні протиставлення (моносемантичні й полісемантичні лексеми, синоніми й антоніми, ней­тральні й емоційно-оцінні слова, книжна, офіційна, розмовна, просторічна лексика тощо). Актуалізуються й іншомовні слова у ролі синонімів: напад, вторгнення – інвазія; згода, одностайність – консенсус; продовження – пролонгація; оживлення, відродження – реанімація; застій – стагнація; образ, ви­гляд – імідж; розмаїття, множинність – плюралізм; представлення – презентація; бавовняний – котоновий; продажний – корумпований.

Фразеологізми належать до текстотворчих стильових засобів. Це означає, що є фразеологізми, які вживають тільки або переважно в межах певного стилю, вони є суттєвим у ньому. Наприк­лад, у науковому стилі текстотворчими є фразеологізми: тех­нічний потенціал, доведення теореми, знаходження кореня, диференційні процеси, енергетичні ресурси, коефіцієнт корисної дії; в офіційно-діловому стилі: порушити питання, укласти уго­ду, скласти протокол, поставити резолюцію, прийняти рішення, вірча грамота, повірений у справах, країна перебування, оскарженню не підлягає, кредитна ставка, відкрити рахунок та ін.

Проте в межах одного чи кількох стилів фразеологізми диференціюються ще й за стилістичним значенням та колоритом. Наприклад, виділяють книжні, поетичні, урочисто-піднесені, високі фразеологізми: випити гірку чашу, дантове пекло, еолова арфа, езопівська мова, зачароване коло, іронія долі, земля обітована, знак зодіаку, золоті литаври, золоті слова, лебедина пісня.

Граматична стилістика.Граматика вивчає граматичну будову мови, мовні одиниці кількох її рівнів. У ній виділяють морфеміку, словотвір, морфологію (вчення про частини мови й словозміну) та синтак­сис. Відповідно в стилістиці національної мови виділяють її розділ – граматичну сти­лістику. Вона не повторює граматику, а досліджений нею ма­теріал вивчає в аспекті стилістичних протиставлень з тим, щоб виявити арсенал граматичних засобів, здатних до творення певних стилістичних ефектів відповідно до мети й призначення мовлення.

Стилістичний словотвір

Ілюст­рацією можуть бути слова з компонентами старослов'янсько­го походження, які мають стилістичне забарвлення книжності, урочистості: воз-, вос- (возвеличити, возлюбити, возвістити, восплакати, восхвалити, воззріти, возсіяти, возрадуватися, возгласити); со- (соратник, собрат,); пре- (предобрий, пречудовий); -іє (беззаконіє, безчестіє, нежитіє); -ущ-,
-ющ
- (грядущий, жи­вущий, цілющий); благо- (благоденствіє, благодушиє, благочинство), веле- (велеречивий, велемудрий) та ін.

Стилістична морфологія

Морфологічні одиниці мови не однозначні у стилістичному відношенні й неоднакові за обсягом стилістичних конотацій. Стилістичні можливості частин мови визначаються катего­ріальними значеннями кожної з них та способами організації слів у текстах певних стилів і жанрів.

На іменниках побудовне й таке стилістичне явище, як гетерономінація, або багатоназивання. Ним користуються для того, щоб, уникаючи повторень, у той самий час повніше охаракте­ризувати предмет розмови, особливо коли йдеться про особу, адже її можна номінувати за багатьма ознаками (статтю, спорідненістю, фахом, звичками, захопленням, невдачами), і кожний номен буде щось додавати до попередньої характеристики осо­би, викликати нові асоціації і поглиблювати образ. Отже, одна й та сама особа матиме кілька назв. Наприклад, у памфлетах М. Хвильового критиковані ним письменники названі такими словами: віршомази, борзописці, графомани, писаки, драмороби, папероїди.

До слів березень, вересень, соняшник у художніх тек­стах і розмовному мовленні засвідчено такі синоніми – вто­ринні образні номінації:

Березень ‒ березіль, березінь, березовень, березинець, білокорник, брамовесник, бурульник, бурунькотал, весняр, веснячок, веснявець, весній, весногрій, веснодум, веснодух, весномрій, весновій, веснород, весноклич, вирійник, веселик, веселинець, відтальник (протальник, розтальник), відтальний, відталець та ін.

Вересень – айстровик, барвограй, багатій, вересенько, відлетень, грибний, довирій, довирійник, довирісць, другожнив, двокрилий, запасливець, зажурець, голотень, маїк, осінець, павутинець (сивинець), похмурій, переджовтневець, посерпень, покрійний (від Покрови) та ін.

Стилістичний синтаксис

Стилістичні можливості синтаксичних структур виявляються у їх протиставленні за одним типом ознак. Так, зіставляючи одно­складні речення з двоскладними, неповні з повними, прості зі складними, виявляють їхні стилістичні функції (частотність їх використання в різних стилях та роль, яку вони відіграють). Наприклад: ...Свято Петра і Павла – жнива. А там і Маковія: святили квіти та мак. Мельна, мамине село. Хата дідова на горбі, білим піском висипані доріжки. Пахнуть печені паляниці. Катруся вносить велику чорну макітру. Ломить паляниці. У малій макітрі терти мак. Медом пахне. А ми випрошуємо кусочки ламанців. Катруся свариться: „Завтра Маковія. Потерпіть. Нині не мож­на їсти ‒ на те лиш час завтра” ... Як перебути ту ніч? Красне свято Маковія, як Святий вечір! (Р. Кобальчинська).

Мовна система має здатність до передачі одного змісту співвідносними, але протиставними за певною ознакою (проти­лежними) синтаксичними структурами: Дощ. Дощ іде. Іде дощ. Задощило; Настав вечір. На землю тихо спустився вечір. Повечоріло. Вечір. М. Рильський у поезії так художньо зобразив вечір цілим реченням: У яблуневому саду зоря вечірня грала, мережку яснозолоту на землю закидала, лягали смуги голубі на пагорби рожеві, у тихій радості-журбі вклонявся вечір дневі.

Функціональна стилістика вивчає функціональні стилі, їх класифікацію і внутрішню жанрову диференціацію (функціонально-стильові різновиди, підстилі), мовленнєву систем­ність стилів, принципи відбору й закономірності поєднання мовних одиниць у стилі. У сучасній лінгвістиці функціональна стилістика є основним, найперспективнішим напрямом роз­витку стилістики. Вона поєднує досягнення лінгвістичних наук, що вивчають структуру й систему мови (фонетика, лек­сикологія, граматика), і наук, що вивчають функціональний та естетичний аспекти мови (соціолінгвістика, психолінгвістика, риторика, поетика, історія мови, культурологія, комунікація).

У функціональній стилістиці як окрему галузь виокремлюють стилістику художньої літератури (вона найкраще представлена працями І. Білодіда, В. Ващенка, С. Єрмоленко). Стилістику художньої літератури виділяють в окрему га­лузь стилістики тому, що художній стиль ширше за інші функціональні стилі охоплює і засоби мови (системи), і засоби мовлення (функціонування). Художній стиль має свою специ­фіку. До художнього стилю можуть входити компоненти інших стилів – наукового, публіцистичного, офіційно-ділового, уснорозмовного. Він поєднує загальномовне й творчо-індивідуальне насамперед тому, що він антропоморфічний – „олюд­нений”. У художньому стилі все подається від людини, через її бачення і все спрямоване на сприймання людиною.

Термін практична стилістикає поширеним у навчальній літературі. Так називають прикладну навчальну дисципліну (не самостійну науку!), яка не має своєї особливої теорії, містить відомості з різних наук, подаючи найбільш складні випадки слововживання (наприклад, як відрізнити слова іноземний, іншомовний, закордонний?; як правильно: книга Жуль Верна чи Жуля Верна?).

Основні поняття стилістики

Запишіть визначення основних термінів курсу

Стиль. Стилістика одержала свою назву від латинського слова stilus. Так римляни, які писали чорнові тексти на покритих шаром воску дерев’яних дощечках, називали інструмент для писання. Гострим кінцем писали, а тупим кінцем можна було виправляти текст, стираючи написане. З цією особливістю писання було пов’язане прислів’я: „Часто перевертай стиль!” (saepe stilus verte!), тобто старанно виправляй написане, намагайся якнайкраще виразити словами свою думку.

Функціональний стиль – це різновид мови, який обслуговує ту чи ту сферу суспільно-мовленнєвої практики людей і характеризується сукупністю засобів. У сучасній українській літературній мові розрізняють стилі: розмовний і книжні, до книжних належать публіцистичний, офіційно-діловий і науковий. Окремо стоїть художній стиль. Питання про його місце в літературній мові викликає суперечки серед науковців. На думку окремих дослідників, він є функціональним стилем, інші мовознавці надають йому особливого статусу, виходячи з того, що мова художньої літератури „багатостильова”, оскільки містить елементи всіх стилів, зокрема територіальні й соціальні діалекти.

Індивідуальний стиль. Індивідуальний стиль (ідіостиль, ідіолект) ‒ це така сис­темність виразових засобів мови окремого письменника, діяча культури чи іншого індивіда, яка вирізняє, виділяє його мову серед інших мовців.

Стиль викладу.З погляду організації і викладу мовного матеріалу розрізня­ють такі стилі: лаконічний, лапідарний і періодичний, оповідний (звичайний).

Лаконічним називають стиль, для якого характерними є ряди коротких, здебільшого простих, непоширених або малопоширених речень. Термін „лаконічний” (лаконічно) походить від на­зви грецького полісу Лакедаймону, жителі якого не любили го­ворити багато, а висловлювалися коротко, стисло і, як писав Володимир Домбровський, „ядерно”, тобто повідомляли суть, ядро думки.

Вищою формою лаконічного стилю вважають лапідарний стиль, коли глибока думка так стисло вира­жається, що ніби замикається в словах. Походить назва цього стилю, та й саме поняття від латинського слова, що означало камінь, на якому вирізьблювали короткий, але гли­бокозмістовний вислів. Це, звичайно, були надмогильні плити з мудрими й поетичними написами ‒ епітафіями, короткими за формою і змістом.

В античній риториці лаконічний стиль мав ще один різно­вид ‒ рубаний стиль, який нині називають по-розмовному „телеграфний”. Рубаний стиль згадується в риториці Арісто­теля, але сам він не був його прихильником.

Лаконічний стиль властивий живому мовленню, бо воно ди­намічне, швидке, безпосереднє, часто доповнюється паралінгвістичними засобами (жестами, мімікою, ситуацією). Отже, не­має потреби значно поширювати речення і розгалужувати його структуру. Лаконічним, але не лапідарним є стиль дитячого мовлення, коли дитина ще не навчилася розгортати речення зворотами й підрядними реченнями, а також художньої літератури, розрахованої на дитяче сприймання. Наприклад:

Дятел Тук ‒ на весь ліс коваль.

Тук ‒ дзень! Тук ‒ дзень!

І прокидається ліс, звірі, і птахи, й комахи. Кожен до свого діла береться.

До кузні, бува, ціла черга стає. І нікому Тук не відмовляє (В. Чухліб).

Лаконічний стиль трапляється у народній творчості, зокре­ма в народних казках, переказах, легендах, де за його допомо­гою передають наївне світобачення, доступне кожній людині.

У художніх текстах лаконічним стилем послуговувалися пе­реважно письменники, які підтримували народнорозмовні, фольклорні традиції в літературній мові. Наприклад: Чоловік умер, двоє діточок мені покинув, два сини. Треба мені заробляти, своїх діток годувати. Не справляюся сама. Те продала, те продала – все попродала (Марко Вовчок).

Настав святий вечір. В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крути­ла голубці на вечерю. Василько сидів долі та м’яв мак до куті. Василькові було літ дванадцять. Він був найстарший у сім’ї (М. Коцюбинський).

В опозиції до лаконічного перебуває періодичний стиль ви­кладу. У ньому розгорнену думку виражають багатослівно че­рез низку суджень, оформлених підрядними реченнями, по­рівняльними, дієприкметниковими й дієприслівниковими зво­ротами, складносурядними чи безсполучниковими реченнями. Наприклад: Сонце уже зійшло, але його ще не було видно із-за темного лугу; небо освітилося ясно й погожо, і луг теж посвітлішав і прихорошився. Уже горіли мохнатими і червоними, як жар, шап­ками будяки, дихаючи солодким медвяним душком; цілими озе­рами поміж трав біліли соромливі невісточки в жовтих шапоч­ках і білих віночках з пелюсточок навколо голівок; виплітався та спалахував іскрою петрів батіг; розпарена нічною задухою, гостро і нудливо смерділа болиголова, яка то тут, то там здіймалася вище всіх на своєму товстому і порожньому стов­бурі, увінчаному тоненькими, схожими на віття кропу гілляч­ками; іноді посеред луки розкішно кущився верболіз, схожий зда­ля на копицю сіна; над ними уже кружляли чайки, вишукували вранішню поживу на сніданок. Близькість ріки відчувалась особливо виразно не тільки по тому свіжому холодному повітрі, яким віяло з очеретів, а й по щедрій росі на травах, яка бризкала лю­дям на руки і на ноги світлими льодяними краплями, таємничіс­тю звуків, властивих для кожного приріччя; тихим бульканням, коротким раптовим плюскотом, якимось шарудінням, схожим на чиїсь хитрі кроки (Г. Тютюнник).

Періодичний стиль одержав назву від стилістичної (риторич­ної) фігури „період”. Період є фігурою думки, яку виражають кількома членованими частинами, що складають дві симет­ричні (але не обов'язково однакові) половини – арзу і тезу, які замикаються в одне ціле – коло: На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи про­пала овечка, полюбив легінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашу­міла смерека, ‒ все виливалось у пісню, легку й просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті (М. Коцюбинський).

Норма

Помилки одного покоління стають визнаним стилем і граматикою для наступних (І. Б. Зінгер – єврейський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури за 1978 р.)

В українському мовознавстві під мовною нормою традиційно розуміють сукупність мовних засобів і правил їх використання, що сприймаються як правильні і зразкові.

Для норми характерні: традиційність, стабільність, варіантність.

Порушення норм (суржик, неправильне наголошування, вимова (вади природні), просторічні слова). Літературна норма осмислюється як культурний варіант загальнонаціональної мови. Тому все, що не відповідає вимогам культури мови, залишається поза літературною нормою.

Стильова норма

Загальновідомим є і той факт, що всі функціональні стилі літературної мови і їх жанрові різновиди не виходять у писемній формі виявлення за межі літературної норми. Для них літературна норма є обовʼязковою і спільною ознакою. Проте кожний з них має у межах загальної літературної норми і свою специфічну ‒ внутрішню норму. Структури на зразок, у зв'яз­ку з тим, що, порушити клопотання, це дає підстави вважати, доповідна записка, річна звітність, порядок денний і т. ін. є лі­тературно нормативними. Водночас вони (поряд з аналогіч­ними одиницями) є внутрішньою нормою офіційно-ділового стилю, навіть закріпилися як його маркери (у текстах заяв, до­відок, звітів тощо). Проте, будучи літературно-нормативними, вони залишаються поза внутрішньою нормою художнього сти­лю, зокрема поетичного жанру лірики. До уваги не беруть випадки використання у поезії таких одиниць з метою створення комічного чи сатиричного ефекту ‒ це вже жанр гумо­ристичної поезії, де вони знову набирають нормативності як засоби створення контрасту.

Використання слів привіт! бувай! у значенні одиниць мовно­го етикету для сучасної української літературної мови є нор­мативним. Однак стильова (внутрішня) норма певних стилів по-різному реагує на це явище літературної норми. Внутрішня норма офіційно-ділового стилю і його жанрових різновидів не допускає вживання у своїх текстах цих слів як таких, що мають виразне забарвлення іншого (уснорозмовного) стилю і супере­чать своєю експресивністю та неномінативністю канонізова­ному мовленню офіційних паперів. З погляду норми офіційно-ділового стилю використання слів привіт! бувай! з інтерактив­ним значенням є ненормативним, не відповідає специфіці цьо­го стилю, у його мовленнєвій системності не знаходить свого місця, воно нічим не зумовлене й не передбачуване.

Проте для стильової норми уснорозмовного побутового мовлення слова привіт! бувай! є цілком нормативними.

Офіційно-діловий стиль віддає перевагу формам чоловічого роду (керівник, директор, переможець, заступник, бри­гадир, відповідальний редактор, ректор, декан), не підкреслюючи жіночу стать особи, що називається чи характеризується, і ця особливість становить норму цього стилю. Проте в межах офіційно-ділового стилю виділяють тематичні види мовлен­ня (спортивного, виробничого), де, навпаки, нормативним є чітке розмежування осіб за статтю, і використання форм жіночо­го роду виправдане внутрішньою нормою такого виду мовлен­ня (спортсменка, динамівка, спартаківка, гімнастка, баскетбо­лістка, хокеїстка, ковзанярка, шліфувальниця тощо).

Кодифікація – це письмова фіксація норми. Кодифікована норма – закодована графічно, тобто відображена у вигляді правил, що міститься в підручниках, навчальних посібниках і довідниках, словниках.

Недоліки кодифікації:

1. Це результат діяльності вчених (не позбавлена суб’єктивізму). В одних підручниках одні рекомендації, в інших – інші.

2. Кодифікація завжди відстає від норми. Тому кодифікаторам варто не покладатися на власне чуття, інакше це може призвести до пуризму (вимозі, „щоб правнуки говорили так, як у давнину говорили прадіди” (Г. Винокур).

Інформація як стилістичне поняття. У стилістиці використовують два види інформації: основну (предметно-логічну) та додаткову (конотативну). Предметно-логічна інформація - це зміст повідомлення, назви осіб, предметів, речей і відношення між ними. Додаткова інформація виникає в процесі комунікації, залежить від умов і ситуації спілкування, ставлення мовця до предмета оповіді та до адресата тощо.

Контекст ‒ оточення мовної одиниці, у якому виявляються її властивості. Розрізняють два види контексту: екстралінгвістичний та лінгвістичний.

В екстралінгвістичний контекст входять усі умови, за яких відбувається мовне спілкування. Оцінювати висловлене варто, враховуючи мовну ситуацію: Містер Джон Ланкастер Бек, неодмінно у шкіряних рукавичках, щоб не залишати відбитків, любовно протер ганчіркою свою карманну іграшку 45-го калібру. Без контексту не зрозуміло, про яку іграшку йдеться.

Можна припустити, що смисл – це начебто додатковий віртуальний текстовий простір, якому властиві змінність, багатоаспектність, поліфункціональність, що зумовлено специфікою читацького сприйняття: реципієнт не завжди може знайти ключі до розуміння авторського смислу, часто прочитує текст по-своєму, унаслідок чого народжуються нові смисли, а отже, різні оцінки одного й того самого матеріалу.

Так, наприклад, повідомлення на зразок „Футбольний стадіон „Ювілейний” побудували за один рік” може породжувати різний за оцінним навантаженням смисл: для вболівальників футболу він буде суто позитивним, оскільки пов’язується зі сподіваннями на перегляд футбольних матчів; для архітекторів та будівельників може мати негативний відтінок, оскільки зумовлює появу сумнівів щодо якості зведеної будівлі за такий короткий проміжок часу тощо.

Лінгвістичний контекст - сукупність фіксованих умов, за якої зміст певної мовної одиниці є однозначним.

Експресивність - властивість мовних одиниць, яка забезпечує їх повноцінне функціонування і створення стилістичного значення. Експресивність буває:

- інгерентна - внутрішньо притаманна мовному знаку, є його постійною ознакою в будь-яких умовах: котяра, спатоньки, шкандибати, кльово;

- адгерентна - інтенсивна виразність мовного знака, що сформувалася тільки в певному контексті, ситуації: корова (про дівчину), дуб-дерево, осел, ну ти звір! (про людей).

Конотація.Серед усіх інших мовознавчих термінів конотація є власне стилістичним терміном. Він походить від латинського, що означає „маю додаткове значення”. У широкому розумінні конотація є власне конотативною інформацією, паралельною і додатковою до денотативно-десигнативної (предметно-понятійної), яка надає мовній оди­ниці можливість виконувати експресивну функцію.

У вужчому розумінні коно­тація ‒ це такий компонент значення лексеми, який дає мож­ливість використовувати її для вторинної номінації. Він вини­кає на асоціативно-образних уявленнях і ніби заступає пряме об'єктивне значення, у результаті чого постають тропи і фігури: музика в камені (скульптура), медова гречка, цвіт мелодій, золоті литаври, біль слова, симфонія думок, жевріє хмарка та ін.

4. Принципи класифікацій і внутрішньої жанрової

Диференціації стилів

Цікавою, на наш погляд, є думка М. Кожиної, яка вважає, що в основу класифікації стилів доцільно покласти, по-перше, екстралінгвістичні принципи, тобто враховувати мету й завдання комунікації в певній сфері спілкування, адже залежно від цього в кожній сфері спілкування формуються свої прийоми добору й використання мовних засобів, по-друге, принцип, запропонований В. Виноградовим: урахування різних функцій мови, започаткований Ш. Баллі й ученими чеської школи, на підставі чого виокремлюють публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, розмовно-побутовий стилі і стиль художньої літератури.

Дедалі більшого поширення набуває класифікація, яка ґрунтується на зіставленні спеціального / неспеціального спілкування. Таку класифікацію стилів подає „Лінгвістичний енциклопедичний словник” за редакцієюВ. Ярцевої, де виділяють побутово-літературний, газетно-політичний, виробничо-технічний, офіційно-діловий і науковий стилі.

У сучасній функціональній стилістиці існують класифікації, які визначають таку систему стилів: художній, науковий, офіційно-діловий, розмовний, публіцистичний та інформаційний.

Останнім часом мовознавці Н. Бабич, В. Задорожний, Н. Дзюбишина-Мельник додають до цих класифікацій ще одну, яка містить конфесійний стиль, пов’язаний з особливою сферою людського буття ‒ релігією. В основі виділення конфесійного стилю, на думку Н. Дзюбишиної-Мельник, лежить сфера „спілкування людської душі з Богом через церкву”.

Найпоширенішою у науковій літературі є на сьогодні класифікація, згідно з якою виділяють п’ять основних стилів мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній та розмовний стилі (М. Пилинський, О. Пономарів, М. Пентилюк, Н. Ботвіна, С. Єрмоленко, Н. Озерова). Наведена класифікація спирається на функціонально-стилістичну концепцію академіка В.Виноградова, який пов’язує диференціацію стилів із суспільними функціями мови й може стосуватися пратично всіх високорозвинених мов. Ми приєднуємося до думки тих учених, які відносять до функціонально-стилістичної системи мови лише основні стилі, тобто ті, які трапляються у всіх класифікаціях, це – науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній і розмовний стилі.

Назва стилів Функція Сфера спілкування Форма реалізац. Жанр (основні види висловлю-вань) Основні стильові особливості
розмовний комуніка-тивна неофіційні обставини, (побутові стосунки) з родичами, друзями тощо діалог, полілог (усний монолог) розмови, особисті листи невимушеність, непідготовленість, лаконізм, позамовні чинники (жести, міміка, ситуація), емоційність
К Н И Ж Н І С Т И Л І   нау-ковий інформатив-на офіційні обставини (наука, техніка, освіта) монолог (зрідка діалог) дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація, рецензія, реферат тощо точність, логічність, аргументованість, відсутність образності
офі-ційно-діло-вий регулюван-ня офіційно-ділових стосунків офіційні обставини (офіційно-ділові стосунки) монолог (діалог) закон, кодекс, статут, комюніке, указ, оголошення, заява, акт, лист тощо точність, послідовність лаконічність, документальність, стандартизація
публіцистичний інформатив-на, пропаган-дистська та агітаційна офіційні обставини (громадсько-політичне життя) монолог (діалог) виступ, нарис, інтерв’ю, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія тощо поєднання логічності, точності з образністю, доступність, полемічність викладу
художній вплив на думки й почуття за допомогою художніх образів офіційні обставини (мистецтво слова) монолог трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка тощо образність, поетичність, експресія, естетика мовлення

 

Питання для самоконтролю

1. Що таке стилістика?

2. На базі яких гуманітарних дисциплін сформувалась стилістика?

3. У чому полягають зв’язки стилістики з іншими дисциплінами?

4. Етапи становлення стилістики.

5. Хто був основоположником лінгвостилістики в Україні?

6. Що є об’єктом і предметом стилістики?

7. Які основні поняття стилістики ви знаєте?

8. За якими принципами класифікують стилі?

Висновки

У Розділі 1.1 подано визначення стилістики, сформульовано її предмет і завдання, окреслено проблематику, порушувану в цьому розділі мовознавчої науки, наведено основні методи, використовувані в стилістичних дослідженнях. Подано дефініції основних термінів, якими оперує стилістика, визначено принципи класифікації та жанрової диференціації стилів.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти