Цілі та завдання вивчення розділу: успішне вивчення розділу дозволяє усвідомити основні ознаки художнього стилю сучасної української мови, навчитися визначати засоби естетизації мовлення у творах художньої літератури.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 2.2.

Пункт 1 ознайомлює зі специфікою художнього стилю української мови. Пункт 2 подає відомості про його основні ознаки, допомагає визначати засоби естетизації мовлення (тропи, стилістичні фігури), розвиває вміння створювати тексти різного типу в художньому стилі.

Специфіка художнього стилю сучасної української літературної мови

Особливим функціональним різновидом писемної мови є стиль художньої літератури (інші назви – художній, художньо-белетристичний).

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ознаки інших стилів у тканину творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Де його використовують?

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

У чому його специфіка?

Виявляючи особливий спосіб мислення, словесне мистецтво відтворює дійсність через конкретно-чуттєві образи. Мовна картина світу письменника виконує естетичну функцію, що передбачає зв’язок між тим, хто створює художній світ, і тим, хто його сприймає.

Саме в словесно-художньому мистецтві значення й вага слова, мови як першоелемента літератури, як засобу вияву й реалізації об’єктивних відносин дійсності піднесені на високий рівень.

Образно-художня мова ‒ це невід’ємна частина будь-якого художнього твору. Саме вона відтворює специфіку літературних творінь, є їх найважливішим конструктивним елементом, що відрізняє поезію і прозу від творів наукових, від документально-канцелярського листування. За її допомогою утворюються чудові образи, картини, сцени.

Зразок стилю:

„Город біля хати. Цвітуть соняшники. Озвучені бджолами, вони чомусь схожі для мене на круглі кобзи, які земля підняла зі свого лона на високих живих стеблах. Живе тіло кобз, пахуче, припорошене жовтим пилом, поросле пелюстками, світиться й золотіє, щось промовляє своєю широкою, незгасаючою усмішкою. Скільки того сміху на городі – всі соняшники сміються, веселі, тільки підійди до нього.

Коли заходить сонце, то й соняшники вечоріють, поступово смеркають, поночіють-поночіють. І вже того сміху не видно й не чути на городі, і вже затихають живі кобзи, або ж і зовсім позамовкали. Стоять на межі поміж грядками, поміж картоплею та кукурудзою не розсудливі й приязні світильники, а похмурі квіти смутку й темряви. Стоять мовчки, думають про своє, і в їхньому заглибленому думанні й мовчанні висловлюється щось чуже” (Є. Гуцало);

Летять на землю груші, як з рогаток.

Б’є в тамбурини осені горіх.

Сади, омиті музикою згадок,

Ковтають пил міжселищних доріг.

В старім гнізді танцюють лелечатка,

І, одірвавши ніжки од землі,

Немов малі русалоньки, дівчатка

Гойдаються в зеленому гіллі.

Ой доле, доле, що з людьми ти коїш?

Цим осокорам вже по двісті літ.

Із катапульти гойдалки такої ж

Колись я звідси вилетіла в світ.

Ось я зійду з наждачного перону

У цей зелений, цей черлений вир.

Сидить просмолена ворона

В береті сонця набакир.

Стара дзвіниця й досі ловить гави.

Танцює ціп на житньому току.

Ну що мені магнолії, агави?

Я поцілую мальву у щоку” (Л. Костенко).

Отже, специфіка художнього стилю полягає в тому, що це складний сплав компонентів, у якому відбито все багатство національної мови. З одного боку, він вбирає у себе елементи усіх інших стилів літературної мови, трансформує і переосмислює їх, з іншого – передбачає використання діалектизмів, жаргонізмів, неологізмів, застарілих слів та інших складників, якщо це вмотивовано потребою мистецького зображення дійсності. В історії української літературної мови художній стиль посідає особливе місце. Адже саме із художньої творчості І. Котляревського було започатковано нову українську літературну мову. Тривалий час цей різновид залишався єдиним повнокровним стилем, оскільки інші стилі через обмежені державною системою функції не могли природно розвиватися.

Художній стиль обслуговує духовно-естетичну сферу життя народу.

Основне призначення цього стилю – впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.

Художній стиль має свої норми, що змінюються, модифікуються залежно від літературних традицій, течій, напрямів, художніх шкіл та індивідуального стилю. Мовно-виражальні прийоми, засоби змалювання, наприклад, портрета, пейзажу у творах І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка відрізняються від портретної характеристики персонажа чи описів природи в сучасній художній літературі, зокрема у творах В. Шевчука, Є. Гуцала (тобто існує мовно-художня образність, типова для певної доби).

Пейзаж у В.Винниченка:

„Уночі палало село. З неба злякано дивився вниз поблідлий місяць, і, ховаючись у хмари, тікав і з жахом озирався назад, на полум’я. Дерева хитались і, від страху наїживши голі віти, ніби силкувались втекти; а вітер гасав над полум’ям, зривав з нього головні, шпурляв ними в сусідні хати, розкидав і лютував, свавільно й безпардонно. Побіля ж полум’я бігали, метушились маленькі, безсилі люди, ламали руки й кричали до неба, до місяця, до полум’я. Кричали до бога, до чорта, до людей. Полум’я ж росло, вітер грався ним, місяць з жахом тікав серед хмар, і не було порятунку ні від неба, ні від чорта, ні від людей” (оповідання „Студент”).

Пейзаж у І. Нечуя-Левицького:

„Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади…”.

Пейзаж у Л. Костенко:

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

Вбираючи компоненти всіх інших функціональних стилів, художній стиль трансформує, переосмислює їх; він не обмежений також у використанні одиниць мови, що належать до різних часових зрізів, до соціальних та територіальних видозмін національної мови. Щодо відкритості стилістичної системи мова художньої літератури найближче стоїть до розмовного стилю, вона активно послуговується мовою фольклору.

У художньому стилі витворюються зразки норм літературної мови, відбувається модифікація, оновлення експресивних засобів, передається національний колорит емоційного відображення дійсності.

Художній стиль послуговується позанормативними, некодифікованими мовними засобами: архаїзмами, історизмами, діалектизмами, неологізмами (загальномовними та авторськими), некодифікованими розмовними висловами, якщо вони відповідають вимогам естетичної міри, стилістичної доцільності.

У художньому стилі все подається крізь призму інтелекту і світовідчуття особистості (образ автора), і все спрямовується на особистість читача (слухача).

Основні ознаки стилю

Головні ознаки:

· образність,

· поетичність (поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів);

· естетика мовлення, призначення якої – викликати у читача почуття прекрасного;

· експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, схвальне, фамільярне, іронічне, зневажливе мовлення);

· зображувальність (конкретно-чуттєве живописання дійсності – людей, природи, явищ, понять, якостей, властивостей, відношень);

· епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури;

· відсутня певна регламентація використання мовних засобів та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

· визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора, спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

На фонетичному рівні:

Фоностилістика вивчає засоби звукової організації мовлення, шляхи та прийоми досягнення його милозвучності, способи використання природних і функціональних властивостей звуків для створення певного стилістичного забарвлення.

Кожний стиль має свої фонетичні особливості, але найбільше вони виявляються в текстах художнього стилю. Найчастіше тут виступають звукоповтори. Фонетичні повтори в тексті спостерігаються серед окремих звуків. Можуть повторюватися і морфеми, увиразнюючи будову слів і речень. До таких повторів належать звукова анафора, звукова епіфора, алітерація, асонанс, рима, віршові розміри.

Звукова анафора – повторення початкових (ініціальних) звуків. Повторюватись може перший звук рядка у вірші або першого звука у слові:

Зелениться ніжна м’ята, рута, материнка, –

Знов я чую, мов співає давня українка.

(А. Кримський)

І по клавішах сивого смутку

Ходять сині, сумні слони.

(І. Драч)

Звукова епіфора – повторення кінцевих звуків чи словосполучень у закінченнях слів віршованого рядка:

Через перепони,

Попри всі закони,

Ти, мово дідівська, живлюща.

(М. Чернявський)

Особливе місце серед звукоповторів займають алітерації й асонанси.

Алітерація – повтор одного або кількох приголосних звуків у суміжних або близько розташованих одне від одного в тексті словах. Наприклад, у словах Павла Тичини „Крилами між люди лину” алітерується звук [л], що легко вимовляється й підкреслює легкість пташиного польоту. Алітерація звука [р] підкреслює швидкий рух, зміну пір року:

Весна прийшла в своїм убранні,

Як в різні роки і віки.

(Я. Шпорта)

Найчастіше алітеруються кілька різних звуків. Це створює своєрідну звукову поліфонічність поезії. Наприклад, алітерація звуків [л], [с], [м], [н], [р], [д] у таких рядках поезії:

Люблю, мов сонце, материнську мову…

Нам кожна мова дорога.

Грінченко й Даль ведуть у даль чудову,

О словників жага, віків снага!

(С. Литвин)

Асонанс – повтор одного або кількох голосних звуків у суміжних або розташованих недалеко одне від одного словах. Наприклад:

Давно, давно,

ще в пору колискову,

блаженним безтурботним малюком

я всмоктував у серце рідну мову

з цілющим материнським молоком.

(Д.Луценко)

У перших рядках повторюються голосні звуки [а], [о], а в наступних – [е], [и], що яскраво увиразнюють тексти.

У віршованих текстах алітерації й асонанси здебільшого виступають разом:

Плили хмарини, немов перлини…

Їх вид рожевий – уста дитини!

Набігли тіні – і… ждуть долини.

Пробігли тіні – сумні хвилини:

Плили хмарини чужі, далекі…

(П.Тичина)

Тут маємо поєднання алітерації [л], [м], [н] та асонансу [и], [і], що й створює ніжний, мінорний настрій.

Рима як різновид звукової епіфори разом із віршованими розмірами теж є важливим фонетичним засобом художнього стилю, зокрема поетичного мовлення.

На лексико-фразеологічному рівні:

· багатство найрізноманітнішої лексики з переважанням слів конкретно-чуттєвого сприймання (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак): „Лиже полум’я жовте черево, Важкувато сопе димар, галасує від болю дерево, Піднімаючись димом до хмар” (В. Симоненко);

· широке використання різних видів синонімів, омонімів, антонімів („Розплелись, розсипались, розпались, Наче коси, вересневі дні...” (Д. Павличко); „Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм” (В. Симоненко). Антонімія: Чудний українець – то він флегматик, не знать який, то він злодій з великого шляху… то він революціонер (М. Хвильовий); У душі моїй – місця немає туманам. У душі моїй – сонце червоне буя… (В. Симоненко); Але ж я не спати – жити! Жить і мріять люблю… (В. Симоненко).

На словотвірному рівні:

· запровадження авторських новотворів (слів, значень, виразів, що формують індивідуальний стиль митця). Художні твори постають перед читачами як авторський образ світу речей, почуттів, прагнень, як образ Всесвіту, втілений у слові. Як наслідок виникають індивідуально-авторські новотвори – оказіоналізми. Вони характеризуються специфічними ознаками, які відрізняють їх від інших слів у системі мови. Найважливіші з них:

– ненормативність;

– належність до сфери мовлення;

– функціональна одноразовість;

– експресивність;

– похідність;

– індивідуальна належність.

Усі авторські новотвори можна умовно поділити на 2 групи.

До першої належать такі, що хоч і не зафіксовані у словниках, але вони не виходять за межі продуктивних моделей українського словотвору.

До другої групи, вужчої за обсягом, зараховують оказіоналізми, які одразу привертають увагу нетрадиційним використанням мовного потенціалу, позначені яскравою новизною:

Антон Іванович Рилло керував трестом „Синтетична коломазь” главку „Возосаниголоблячерезсідельниксупоня”, а як для телеграм – „Возочерсуп” (Остап Вишня).

Так отаха хвороба, коли в лікаря свербить права долоня і нічим, крім десятки, тої сверблячки не спинити, зветься хапендицит. Почули ми недавно, що на таку хворобу захворів ветеринарний лікар Вашківецького району Чернівецької області Дмитро Ількович Касянчук. І так у нього та хвороба поширилася і в’їлася, що як починає права долоня свербіти, то вже десяткою її не вгамуєш, а треба не менше як півста карбованців, – це як засвербить долоня, коли треба йти до хворої корови. Це вже хвороба запущена сильно. Треба рятувати людину! (Остап Вишня).

На граматичному рівні:

· поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у формах теперішнього й майбутнього часу дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у формах наказового способіу В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

· широке використання різних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

· функціонування усіх частин мови, використання морфологічних синонімів – граматичних форм того самого слова, які різняться засобами граматичного вираження, відтінками спільного граматичного значення (напр., „Ой оце чудне дівчатонько, ой-я, Щосуботоньки їде з містонька...” (І. Драч);

· форми середнього роду, які найчастіше застосовують до маленьких дітей або тварин:

Прийшла до невістки сердита свекруха,

Сидить, бурчить, набридає, як осіння муха:

- Ой, невісточко, невдале ж у тебе дитятко,

Якесь воно вовкувате, німе, як телятко.

Вже ж йому десятий місяць, а ще не балака,

Даю йому копієчку, воно каже: „Кака”.

Невістка й відказує: „Чого ж дивуваться?

Хто ж Вам за копієчку скаже, що ви цяця?” (П. Глазовий)

Іноді при використанні форм середнього роду вживаються до узагальнення Недарма кажуть, старе - як мале: розуму однаково (Є. Гуцало).

Якщо форми середнього роду використовують одночасно із формами чоловічого та жіночого роду стосовно тієї самої особи, вони набувають виразного негативного забарвлення: Насилу виліз з бебехів пан Цибульський: таке плюгавеньке, товстеньке, кирпате, очі як осокою попрорізувані, а пика та червона, як новий п’ятак, аж блищить (О. Стороженко);

· іменники спільного роду не мають такого яскравого стилістичного забарвлення. Проте деякі з них мають позитивні або негативні семантичні відтінки: бідолаха, трудяга, причепа, плакса, рюмса, приблуда;

· використання власних назв: рідкісні, дивні імена надають мові гумористичного забарвлення;

· використання всіх типів речень, синтаксичних зв’язків, ритмомелодики висловлень та текстів;

· використання усіх функціональних типів текстів (опис, розповідь, роздум), а також різних їх комбінацій;

· поширеним способом організації тексту в публіцистичному стилі та в мові художньої літератури є надфразна єдність - композиційно-синтаксична конструкція, у якій об’єднано кілька речень, фраз чи навіть абзаців, що мають певну змістову завершеність і структурну єдність:

На Буковині світок найясніший,

І найтепліші сіються дощі.

Слова шепочуть зорі найніжніші

До місяця-опришка уночі.

Трава на Буковині найгустіша,

Ліси найзеленіші і сади.

Присвітанкова тиша найдзвінкіша

В криницях найсолодшої води.

Найголосніші солов’ї весною,

І найрясніша осінь золота.

Цілющою вмиваються росою

Найчепурніші села і міста.

На Черемоші хвиля найбистріша,

Найвродливіше місто - з-над Прута.

Як писаночки, гори - найрідніша,

Найперша і найвища висота -

В моїм гуцульськім серці! А пізніше…

Бо я лиш гість при щедрому столі, -

На Буковині вкритись наймиліше

М’яким пером найлегшої землі (В. Лелек).

Доню моя! Хай оберігає тебе доля від хвороби і злих людей, від нещастя і злих язиків, від смутку і від нерозумних веселощів!

Коли з’явилася ти на світ, мені подумалось: „Ще одна страдниця прийшла до людей”. А коли підросла, заговорила, очицями-зорями в очі людські задивилася, допитуючись знань і ласки, думалось: „Таку не зможуть люди не любити”.

Дивні вони, чоловіки, - синів геть усі хочуть першими з дітей своїх бачити… А коли донечка охопить рученятами шию - нічого іншого вже й не бажають, хіба братика для доньчиного захисту.

Хай життя вистелить тобі стежки моріжком і барвінком, висвітить зорями ясними, виспіває солов’ями красними! Доню моя! (Н. Бабич).

Художній стиль залежно від родів і жанрів літератури поділяється на такі підстилі:

епічні(прозові – епопея, роман, повість, оповідання, нарис);

ліричні(поема, балада, пісня, поезія);

драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

комбіновані(ліро-епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо).

Питання для самоконтролю

1. Яка сфера застосування художнього стилю?

2. У чому його специфіка?

3. Які основні ознаки художнього стилю?

4. Що вивчає фоностилістика?

5. Що таке оказіоналізми та яка їх роль у структурі художнього тексту?

Висновки

У розділі 2.2. подано відомості про функцію, сферу застосування, структуру, основні лінгвістичні ознаки текстів художнього стилю та засоби створення образності.

Предыдущая 1 2 3 4 5 6 789 10 11 Следующая