ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Основний зміст поняття фоностилістика

Об’єкт і предмет стилістики

Стилістика, як і кожна наука, має свій об’єкт вив­чення і предмет вивчення.

Об’єкт - ним є реальні функції мовних одиниць кожного з рівнів мови, які впродовж її розвитку закріпились за кожною мовною одиницею — фонемою, морфемою, словом, ре­ченням. Отже, об’єкт стилістики — це вся сукупність мовних одиниць з їх функціями (від звуків, літер до тексту), найрізноманітніше усне й писемне функціонування ук­раїнської мови. Об’єктом (денотатом) стиліс­тики є також уся система функцій літературної мови, всіх її структурних елементів.

Предмет стилістики української мови. Це переважно друковані мовознавчі джерела, присвяче­ні вивченню об’єкта стилістики (реальних функцій усіх одиниць української літературної мови). На відміну від об’єкта стилістики, який майже не залежить від суб’єктивних якостей окремої особи, предмет стилістики має не тільки об’єктивний характер (бо об’єктивно існує об’єкт стилістики — вся система реальних мовних одиниць), а й суб’єктивний, оскільки кожен мовець більшою чи меншою мірою сво­єрідно користується мовними одиницями з властивими кожній із них функціями.

Основний зміст поняття фоностилістика

Фоностилістика – це розділ науки, що вивчає вимовні варіанти мовних одиниць і закономірності їх функціонування у різних сферах і ситуаціях спілкування. Основні задачі фоностилістики в цілому зводяться до дослідження фонетичних засобів, що використовуються носіями мови в цілях комунікації в залежності від ситуації та галузі спілкування. Фоностилістичні прийоми широко використовуються у рекламних текстах для впливу на реципієнтів та досягнення різноманітних цілей.

Фонетичні засоби стилістики:

  • частота вживання фонем у текстах різних мовних стилів;
  • звукові повтори, їх співвідношення і функції;
  • рима;
  • звуковідтворення та звуконаслідування.

 

Стиль як основне поняття стилістики. Критерії класифікації стилів української мови

Стиль- це історично сформов. Суспільно-усвідомлений різновид загально нац.літ. мови який виділяється за принципами відбору та організації мовних засобів і частково самими мовними засобами відповідно до сфер спілкування.

Стиль мови є обєктивним. Він характериз.соц-істор. Призначенням, певними естетич.функц. особливостями принципами відбору комбінації і трансфорації мовних засобів а також власними диференційними ознаками, своїми стильовими і стилістичними нормами.

Експресивний стиль- сформувався за ступенем еспресії думок,почуттів,емоцій, та постанов на досягнення мети спілкув. Поліляються: -високий – викликає почуття урочистості, піднесеності, і характериз.широким використ.архаїзмів, словянізмів, книжної лексики. –середній- нейтральна інформація,звичайне спілкув. – низький- орієнтов.на досягнення ефекту іронії або зневаги, вжив.у звич.буден.спілкув.пошир.у нар.творч.,у розмо.мовл.,у друж.листах.

Індивідуальний стиль – сукупність мовно-вираж.засобів які викон.есттич. функц. І вирізн.мову окремих письмен. Споміж інших. Ідеостиль-своєрідність мовленн япевного індивіда.

Функціональний – різновид літ.мови в якому вона виступ.в тій чи інш.соц.вагомій сфері сусп.мовлен. практики людей, особлив. Якої зумовлені особлив. Сплікув. У тій чи інш.сфері.

4. Стилістичні функції займенника

Займенники у мові виконують функцію узагальнених замінників слів іменних частин мови, бо мають дуже загальну вказівну, неозначену або заперечну семантику. Однак основний компонент у їх семантиці — це відносність. Завдяки їй кожний зай-менник може співвідноситися з якимись (і багатьма) словами конкретної семантики інших іменних частин мови.
Стилістика виділяє дві основні стилістичні сфери займенників. Перша — це можливість у результаті заміни займенниками інших слів, як правило іменних, уникати повторів, урізноманітнювати текст і до того ж створювати цілу гаму стилістичних значень (інтимізувати, виділяти, приховувати особу тощо). А друга — творення з допомогою займенників семантичного ланцюжка, внаслідок чого формується семантична і граматична зв'язність тексту. Наприклад: У нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками.

Певною мірою стилістично своєрідні також і за­йменники — слова, які вказують на предмети, озна­ки і кількості, але не називають їх.

Семантично (частково й морфологічно) прийнято розглядати 9 груп займенників: особові займенники, зворотний, присвійні, питальні, відносні, вказівні, оз­начальні, неозначені, заперечні.

Кожен займенник (як і кожен числівник) стиліс­тично особливий, неповторний, може використовува­тися не з однією функцією, а з кількома, що й стає об’єктом лінгвістичного аналізу. Числівники і займен­ники (як і всі інші повнозначні й неповнозначні слова) мають своє неповторне буття в усіх стилях, а також у багатьох жанрах мови, використовуються в них актив­но або пасивно, навіть епізодично чи й зовсім стиліс­тично «чужі» для них.

Стилістичні функції антонімів

Антонімія (протилежність) слів формується проти­лежністю їх лексичного значення. Антоніми (грец. anti — проти і onyma — ім’я) — пари слів, які се­мантично протилежні одне одному.

Антоніми належать до тієї ж самої частини мови, ста­новлять замкнене попарне об’єднання слів: життя — смерть. Це лексичні різнокореневі антоніми, тобто слова іншого звукового складу і з протилежною семантикою. Менш типові однокоре- неві (лексико-граматичні, словотвірні) антоніми-, логічний — алогічний, ініціативний — безініціатив­ний, мобілізація — демобілізація, надія — безнадія.

Слова-антоніми, як і майже всі інші повнозначні слова, бувають полісемантичними (багатозначними). В антонімічну пару таке слово входить із якимсь од­ним лексичним значенням. Унаслідок цього утворю­ються найрізноманітніші за своєю семантикою сполу­чення слів: свіжий хліб — черствий хліб

Антонімічний ряд слів формується лише тоді, коли обидва слова (антоніми), будучи повністю семантично про­тилежними, все ж мають якусь спільність, бо вказують:

— на наявність або відсутність певної ознаки: роз­квіт — занепад/— на початок дії або стану чи їх припинення: увімк­нути (електоролампочку) — вимкнути/— на більший чи менший вияв ознаки (більше — менше): далекий — близький/— на вік: молодий — старий/— на простір: північ — південь/— на смакові відчуття: солодкий — гіркий/— на стать: чоловік — жінка/— на інтелектуальні, морально-етичні й естетичні властивості особи: розумний — дурний/

Антоніми належать до важливих і оригінальних ху­дожньо-зображувальних засобів мови. їх стилістичні функції широкі, розгалужені. Антонімами формується антитеза — мовний зворот, вислів, у якому різко протиставляються думки, явища, риси характеру, пове­дінки особи тощо з метою посилення враження від мов­леного — сказаного чи написаного. Тому антоніми ши­роко використовуються в художньому, науковому, пуб­ліцистичному та інших стилях мови; зовсім обмежено вдаються до них в оціфіційно-діловому мовленні, а та­кож і в народній творчості: І любов, і гнів у тому гомо­ні морськім (М. Рильський Отже, антоніми становлять досить численну групу лексем — семантично контрастних, протилежних, вод­ночас широко вживаних і стилістично виразних, зде­більшого наснажених очевидною емоційністю.

Лексична стилістика

Лексикологія української мови дає повну характеристику лексичних одиниць мови з погляду того, як вони своїми лексичними значеннями відображають дійсність і яка їх мовна організація, або що вони позначають в реальному житті, з якими поняттями, уявленнями, предметами, явищами, речами співвідносяться і що означають у стосунку одна до одної, до ряду однорідних та неоднорідних одиниць у лексичній системі. В розрізі цих аспектів лексична стилістика, або стилістична лексикологія, виділяє групи слів, які здатні створювати не тільки лексико-семантичні, а й стилістичні протиставлення (моно-
семантичні і полісемантичні лексеми, синоніми й антоніми, нейтральні й емоційно-оцінні слова, книжна, офіційна, розмовна, просторічна лексика тощо).

Лексикологія вивчає весь лексичний склад мови, стилістика ж виділяє в ньому ту частину, яка за протиставленням до нейтральних слів набуває стилістичної значимості:
• високого, урочистого стилю (колориту) мовлення або зниженого, просторічного; • мейоративної чи пейоративної оцінки; • позитивних чи негативних емоцій тощо.
Серед лексичних одиниць на особливу увагу з погляду стилістики заслуговують абсолютні, ідеографічні та стилістичні синоніми. Абсолютними називають синоніми, що мають тотожне номінативне значення. Вони можуть розрізнятися лише сферою
вживання. Ідеографічні і стилістичні мають багату стилістичну парадигму. В лексичній стилістиці синоніми як тотожні або близькі за значенням лексеми є найпотужнішою категорією. З одного боку, те, що синонімічний ряд фонетично різних одиниць може називати одне загальне поняття, надає мовцю великі можливості стильового і стилістичного вибору для урізноманітнення тексту. З іншого — те, що синоніми обов’язково чимось різняться між собою, мають різний змістовий обсяг, додаткові значеннєві відтінки, можуть відрізнятися якістю і мірою емоційно-вольової експресії та колориту, книжним чи розмовним походженням, робить їх настільки виразними, що
вони сприймаються швидше як стилістеми, ніж номінативні лексеми.

Сучасна мовна практика повертає до вжитку окремі слова, Що за радянських часів значилися у словниках як застарілі, розмовні, рідковживані, і, отже, поповнює в літературній мові в такий спосіб пари абсолютних синонімів, які через рідковживаність уже набули стилістичного забарвлення архаїки:процент — відсоток, Актуалізуються й іншомовні слова у ролі синонімів: напад, вторгнення — інвазія; Оскільки в мові діє тенденція до диференціації семантично рівнозначних слів, то абсолютні синоніми не можуть тривалий час співіснувати, і якщо один із них не виходить з ужитку, то вони надалі переходять у понятійні або стилістичні синоніми:добродійник — благодійник, Неоднорідне інформативно-оцінне значення слів, що поповнюють лексикон сучасної української мови, спричиняється різноплановою системою інтерпретації явищ суспільного
життя та зміною стилістичних смаків і вподобань, іноді просто модою на певні синоніми, зокрема забуті свої та новоявлені чужі: свашина, первень, пролонгація, брифінг, топ, маркетинг,менеджмент, хобі, ноу-хау та ін.

Метонімія і синекдоха

Метонімія (грец. μετωνυμία — перейменування) — це слово, зна­чення якого переноситься на найменування іншого пред­мета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Наприклад, такий вислів, як «весь театр аплодував», містить у собі метонімію, виражену словом «театр». Це слово вжите тут не у прямому, а в переносному значенні, оскільки, кажучи так, ми маємо на увазі те, що аплодував не театр, а глядачі, які в ньому знаходилисяМетонімія широко використовується у віршо­ваному та прозаїчному мовленні як місткий зображувально-виражальний засіб.

Розрізняють такі різновиди метонімії:

1) Метонімія місця (в основі — заміщення назви об'єкта вказівкою на місце його знаходження). Наприклад: «Гомоніла Україна

2) Метонімія часу (в основі — заміщення назви події вказівкою на час, коли вона відбувалася). Наприклад: «Як і колись, так і тепер

3) Метонімія засобу (в основі — заміщення назви дії вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена). Напри­клад: «Під дзвінкії струни гетьмани встають

4) Метонімія належності (в основі — заміщення назви предмета вказівкою на ім'я його творця). Наприклад: «Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні» (Є. Маланюк).

5) Метонімія матеріалу (в основі — заміщення пред­мета вказівкою на матеріал, з якого даний предмет зроб­лений). Наприклад: «Купив князь пісню Боянову, //


Синекдохою називається різновид метонімії, в якій відбувається пере­несення значення з цілого на його окрему частку. Напри­клад: «З баталії в ліс не ховався. // В татарина коней в полях віднімав» (Л. Боровиковський), де слово «татарин» вжито в значенні «татари».

Синекдоху відносять до різновиду кількісної метонімії. Якщо асоціація, зв'язок предметів при власне метонімічно­му перенесенні здійснюється через співвідношення якіс­них ознак, то в синекдосі співвідносяться кількісні озна­ки.

Найбільш уживаними є такі види синекдохи: 1) Вживання частини замість цілого. Наприклад: «Пла­че бідний та зітхає, // Сну не знають його очі» (М. Воро­ний); «Голова моя козацькая! Бувала ти у землях турець­ких» (народна дума).

2) Вживання однини замість множини. Наприклад: «І на оновленій землі // Врага не буде, супостата. // А буде син і буде мати» (Т. Шевченко); «Кругом Січі Запорожця Мос­каль облягає» (народна пісня про руйнування Січі). 3) Вживання виду замість роду. Наприклад: «Сини Міцкевича, Словацького, Шопена, сини Коперніка» (М. Рильський).

 

Синекдоха, як вважав О. Потебня, є своєрідною словес­ною мінімоделлю більш складного предметного образу — типу й типового в змісті цілого художнього твору: «складна синекдоха є поетична типовість», тобто той чи інший типовий образ у художньому творі може бути пояснений через при­йом синекдохи: він часткою в одиничній і конкретній кар­тині відтворює ціле і загальне (те, як взагалі буває в житті).

 

Публіцистичний стиль

Цей стиль використовується найчастіше в політичній, суспільній, освітній масовій агітації. Він характеризується точністю, послідовністю, логічністю викладення провідних тез разом з їх емоційним забарвленням.

Метою публіцистичного стилю стає викладення та з'ясування певних соціально-політичних та філософських проблем, вплив на читачів або слухачів, агітація та пропагування суспільно-політичних та освітніх ідей у газетах і журналах, по радіо і телебаченню, під час мітингів і зібрань.

Основні ознаки: доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал),-поєднання логічності доводів і полемічності викладу,- поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю, -наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційну ознаку, -наявність художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол ).

Основні мовні засоби: - синтез складників наукового, офіційноділового, художнього й розмовного стилів, -насичення лексики суспільно-політичними й соціально-економічними термінами, закликами, гаслами, -використання багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполук, перифраз, -уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів, -використання чужомовних суфіксів -іст (-ист), -атор, -ація тощо, префіксів псевдо-, нео-, супер-, інтер- тощо, -різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та інше, -влучні афористичні, інтригуючі заголовки.

Синтаксис:використ. Емоційно-забарвленої лексики( !? речення.,риторичні питання,повтори); застос.інверсії яка надає мовлен.експресивності ;вжив.односкладних речень.

Публіцистичний стиль щодо жанрів, мовних особливостей і способів подання інформації поділяють на такі підстилі: 1)стиль інформаційний — засобів масової інформації (часописи, листівки, радіо, телебачення тощо), 2)художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо), ессе (короткий нарис вишуканої форми), 3)науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

 

Гіпербола як стиліст.засіб

Гіперболою (грец. υπερβολή —перебільшення) називається словес­ний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються в надмірно перебільшеному вигляді з метою привернути до них особливу увагу читача. В основі гіперболи завжди лежить елемент певної абсурдності, різкого протиставлення здоровому глузду або суспільному досвіду. Гіпербола завжди привертає до себе увагу, виступає як несподіванка, яка з вели­кою силою руйнує автоматизм читацького сприйняття.  Гіпербола часто поєднується з іншими стилістичними прийомами, додаючи їм відповідне забарвлення: гіперболічні порівняння, метафори тощо («хвилі вставали горами»). Характер, що зображається, або ситуація також можуть бути гіперболічними. Гіпербола властива і риторичному, ораторському стилю, як засіб патетичного підйому, так само як і романтичному стилю, де пафос стикається з іронією. Протилежний гіперболі троп — літота.

Стилістичні функції темінів

Терміни – це одиниця історично сформованої системи, що позначає поняття і його місце в системі інших понять та служить для спілкування людей, пов’язаних єдністю спеціалізації (мова фахівців). Сукупністю єтермінологія (галузей). Зараз у розвинених мовах близько 90 відсотків нової лексики становлять науково-технічні терміни, проте історія мови не знає випадку цілковитої заміни термінології якоїсь галузі науки за короткий час. Термін не тільки називає, а й логічно, вичерпно, точно позначає поняття. За структурою терміни поділяються на однослівні, терміни-словосполучення(важкі метали), питомі й запозичені (займенник, морфема). Більшість термінів-іменники. Термін повинен бутиоднозначним. Багатозначні одиниці в межах терміну систем уживаються $ (морфологія – лінгвістика або біологія).

Небажаним явищем є синонімія термінів (терміни-дублети). Є тенденція терміни іншомовного походження вживати в офіційно-діловому стилі та суто наукових працях (академічні видання). Проте у науково-популярних, науково-навчальних та публіцистичних текстах – питомі. Від термінів треба відрізняти номенклатурні назви. В основі терміна лежить загальне поняття, у номенклатурній назви – одиничне. Це своєрідні етикетки явищ, понять: серійні марки машин, приладів, найменування підприємств, географічні назви (напр., хвойні породи – це номенклатурна назва).

У публіцистичному стилі терміни вживаються не тільки для називання понять, але й розкриття їх змісту. У художньо-белетристичному стилі терміни також вживаються у номінативній функції. У худ.ст. терм.викор.у прямому і переносн.знач. у прямому- у творах на відповідну тему,а у перенос-вист.засоб.вираж.створенням гуморист.ефекту. Основна сфера-науков.стиль. у власн енауков.тексті терм.не поясн. У наук-попул. Та науково-навч. Підстилі використ.такі варіанти введення: 1)без посеред.визнач.терм. 2)поступове підвед.до терміну.3)аналогізація-викор.при введені терм.подібних відомих читачу прикладів.4)етимологізація-пояснення походження.

Граматична стилістика

Граматика вивчає граматичну будову мови, мовні одиниці кількох її рівнів. У ній виділяються морфеміка, словотвір,морфологія (вчення про частини мови і словозміну) та
синтаксис з його подальшим членуванням на синтаксис словоформ, синтаксис словосполучень, синтаксис речень, синтаксис надфразних єдностей і синтаксис тексту. Відповідно в стилістиці національної мови виділяється її розділ — граматична
стилістика. Вона не повторює граматику, а досліджений нею матеріал вивчає в аспекті стилістичних протиставлень з тим, щоб виявити арсенал граматичних засобів, здатних до творення певних стилістичних ефектів відповідно до мети і призначення
мовлення. Можливість утворювати за існуючими моделями нові слова з наперед заданим семантичним змістом спеціалізувала словотворчі засоби і в стилістичному плані. Частина їх набрала супровідних стилістичних значень (префікси урочистості, суфікси зменшеності, пестливості, згрубілості, демінутиви та ін.) і вивчається в стилістичному словотворі. Процеси творення слів зумовлюються, як правило, двома головними мотивами-чинниками: потребою семантичною (утворити нову номінацію) і потребою стилістичною (знайти нове, частіше — емоційно-оцінне вираження суб’єктивного
ставлення до названого).

Еліпс як стилістична фігура

Еліпс (від гр. elipsys — пропуск) — риторична фігура, що характеризується відсутністю одного чи обох головних членів речення, але вони легко компенсуються контекстом: На небі сонце — серед нив я (М. Коцюбинський); Залежно від того, який головний член речення відсутній і яке розташування наявних членів, еліпси бувають різних видів. Наприклад: Ниви у червні (М. Коцюбинський); У нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими, житніми колосками. Це — Пилинко. А ще сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо бідняки. І хата ген та за тином розваленим така ж полатана і вбога. А за нею до левади—клаптик городу—курці ступити ніде... (А. Головко).

Еліпсація належить до явищ експресивного синтаксису. Виникло це явище в живому спілкуванні і стало ознакою розмовної мови. Художня мова використовує еліпси як засіб створення стилістичного ефекту напруженості ситуації, схвильованості мовлення, чіткості й динамізму. Наприклад: Я вранці — до конюшні, аж і коня немає; Враз до села — постріл (А. Головко); У ті степи неміряні, небачені, під небеса такої висоти! Тут землі щедрі. Тут річок без ліку. І через те отак тут споконвіку—життя і смерть на відстані стріли; Але в курганах скіфських—не монголи. На пекторалі — теж не Орієнт (Л. Костенко).

У ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ

 

Мова художнього твору з лінгвістичного погляду становить органічну єдність широкого спектра взаємодіючих виражальних засобів, серед яких помітне місце належить фразеологічним одиницям. О. І. Єфімов, дослідник стилістики фразеологічних одиниць, підкреслив провідну роль фразеологізмів у системі мовних засобів художньої виражальності, вони визначають стиль [4, с. 280]. Адже можливості формування експресивних емоційно-оцінних конотацій у сфері фразеології набагато ширші, ніж у сфері лексики. Здебільшого фразеологізми не лише називають предмети, дії, явища, а й одночасно оцінюють їх, виражають ставлення до них, експресивно характеризують.

Естетична роль фразеологічних одиниць у художній літературі, зумовлена їх природною образністю й емотивністю, а також умінням автора відібрати потрібний матеріал і ввести його в текст, підпорядкувати авторському задумові [2, с. 203].

Фразеологічна одиниця, виступаючи як компонент будь-якого тексту, тісно пов’язана з контекстом твору. Саме у живому мовленні виявляє вона повною мірою свій зміст. Аналіз фразеологічної одиниці в ізоляції від контексту малоефективний, не забезпечує розкриття глибини її семантики, оскільки фразеологізм здебільшого вступає у складні смислові стосунки з певним контекстом і залежить від нього. Залежно від змісту контексту, рідше від окремого слова чи словосполучення, фразеологічна одиниця набуває відповідного звучання. Зміна структури та лексичного складу(трансформація) сприяє ще тіснішому зв’язкові її зі словами контексту. Внаслідок цього фразеологізм утворює з контекстом єдину змістову цілісність. Якщо слово в контексті може бути нейтральним, то цього аж ніяк не можна категорично сказати про фразеологічну одиницю. Наприклад, ідіоми в художньому творі завжди мають експресивний характер. Вивчаючи функціональні особливості фразеологізмів, неминуче слід звертатися до аналізу структури контексту. Отже, дослідження мовленнєвої реалізації фразеологізмів неможливе без урахування ролі контексту, з яким безпосередньо пов’язана точність сприйняття семантики й використання фразеологічних одиниць. Загальновизнаною є думка про взаємодію фразеологічних одиниць і контексту. Як контекст впливає на фразеологізми, роблячи можливими їх оказіональні зміни, так і трансформовані фразеологічні одиниці впливають зворотно на контекст, тим самим посилюючи його експресивність, емотивність, інформативність. Вивчення ізольованої фразеологічної одиниці не дає повного уявлення про різноманітні зв’язки, у які вона вступає в тексті.

Вузький контекст – це словесне оточення фразеологізму, в якомуреалізуються його синтаксичні й граматичні зв’язки, семантико-стилістичні властивості. Зазвичай, це фраза – висловлювання, що має закінчену думку, певну синтаксичну структуру й належить одній дійовій особі чи авторові. Широкий контекст – це частина тексту, що розкриває причини авторськоговживання конкретної фразеологічної одиниці, її смислове навантаження [5, с. 108].

Таким чином, фразеологічний контекст виступає тією основною реалією, у межах якої виявляються всі граматичні та семантичні зв’язки сталих словосполучень, по-друге, завдяки фразеологічному контексту в мові відбувається постійний процес оновлення фразеологічних одиниць,по-третє, фразеологічний контекст реалізує потенційні експресивні можливості фразеологізмів [3, с.60–61]. Як елемент емоційної пам’яті фразеологізм забезпечує пластику поетичних образів, слугує внутрішнім генератором художніх рішень і знахідок [5, с. 51]. Єдність у змісті фразеологізмів емоційно-оцінних і номінативних елементів дає можливість письменникові використовувати фразеологічні одиниці для передачі і логічного змісту думки, і уявлення про щось, а через останнє – і для вираження емоційного ставлення до предмета думки [6, с. 75].

 

Об’єкт і предмет стилістики

Стилістика, як і кожна наука, має свій об’єкт вив­чення і предмет вивчення.

Об’єкт - ним є реальні функції мовних одиниць кожного з рівнів мови, які впродовж її розвитку закріпились за кожною мовною одиницею — фонемою, морфемою, словом, ре­ченням. Отже, об’єкт стилістики — це вся сукупність мовних одиниць з їх функціями (від звуків, літер до тексту), найрізноманітніше усне й писемне функціонування ук­раїнської мови. Об’єктом (денотатом) стиліс­тики є також уся система функцій літературної мови, всіх її структурних елементів.

Предмет стилістики української мови. Це переважно друковані мовознавчі джерела, присвяче­ні вивченню об’єкта стилістики (реальних функцій усіх одиниць української літературної мови). На відміну від об’єкта стилістики, який майже не залежить від суб’єктивних якостей окремої особи, предмет стилістики має не тільки об’єктивний характер (бо об’єктивно існує об’єкт стилістики — вся система реальних мовних одиниць), а й суб’єктивний, оскільки кожен мовець більшою чи меншою мірою сво­єрідно користується мовними одиницями з властивими кожній із них функціями.

основний зміст поняття фоностилістика

Фоностилістика – це розділ науки, що вивчає вимовні варіанти мовних одиниць і закономірності їх функціонування у різних сферах і ситуаціях спілкування. Основні задачі фоностилістики в цілому зводяться до дослідження фонетичних засобів, що використовуються носіями мови в цілях комунікації в залежності від ситуації та галузі спілкування. Фоностилістичні прийоми широко використовуються у рекламних текстах для впливу на реципієнтів та досягнення різноманітних цілей.

Фонетичні засоби стилістики:

  • частота вживання фонем у текстах різних мовних стилів;
  • звукові повтори, їх співвідношення і функції;
  • рима;
  • звуковідтворення та звуконаслідування.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти