ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Основні тенденції функціонування української мови на сучасному етапі

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства.
За даними перепису населення 1989 р. (1) в УРСР на той час проживало 72,7% українців, 22,1% росіян; інші національності (євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, кримські татари, цигани, німці, гагаузи, азербайджанці, грузини, мордвини, словаки, чуваші, узбеки) становили відповідно 5,2 %. Україномовними були 55-57% (2) населення республіки: з них жителів Північно-Центрального – біля 24%; Західного реґіону – 17% , Південно-Східного – 16%.
Красномовним є той факт, що за показником збереження рідної мови (йдеться про мову своєї національності) українці посідали лише четверте (після росіян, угорців, кримських татарів) місце: 87% українців в Україні вживали українську мову. Натомість росіяни, що проживали в Україні, майже стовідсотково (98%) розмовляли рідною мовою. На початок 1995 р. демографічна ситуація в Україні суттєво не змінилася: 77%населення становили українці. Однак при збільшенні числа українців і навпаки – зменшенні числа росіян відсоток україномовного населення зменшився. Серед важливих ознак сучасної мовної ситуації в українському суспільстві слід виділити: 1) українсько-російську колективну двомовність; 2) співіснування в єдиному українському просторі трьох реґіонів з різними національно-культурними, соціяльно-політичними традиціями і – як наслідок – мовнополітичними орієнтаціями, мовними і мовленнєвими пріоритетами і звичками; 3) формальний характер мовної політики у державі, відсутність в української мови реального високого соціального статусу; 4) поступову і невідворотну англомовну експансію. Українсько-російська колективна двомовність зумовлюється кількома взаємопов’язаними чинниками: функціонально-стилістичним, територіяльним, територіяльно-соціяльним, віковим, конфесійним.
Функціонально-стилістичний розподіл між російською та українською мовами, “зрежисований” імперською мовною політикою, дістався молодій українській державі у спадок.Відомо, що за радянської моделі мовної організації суспільства офіційна, дипломатична, наукова сфери, вища освіта (насамперед у царині точних, природничих наук), більшість засобів масової інформації та комунікації (ЗМІіК), а також такі субстандарти, як арґо, сленґ, жарґони, почасти просторіччя були й офіційно, й фактично російськими. Українська мова побутувала у художній літературотворчій сфері, почасти в ЗМІіК, у просторічному спілкуванні. І досі сферами реального функціонування української загальнонародної мови залишаються сфера родинно-побутового мовлення та художня література; відповідно загальнолітературної мови – певна частина центральних та реґіональних ЗМІіК.
Не стала українська мова поки що й робочою мовою “влади”, котра її ж офіційність та обов’язковість свого часу проголосила. Парламент, як відомо, є до певної міри зрізом суспільства і більш-менш адекватним віддзеркаленням національного складу населення (в українському парламенті 1995 р. українців представляло 75% депутатів-українців; відповідно росіян – 19,3%). Україна і в національно-культурному, і у мовному сенсі, а також за соціяльно-політичними традиціями та орієнтацією є територіяльно неоднорідною. Три великі реґіони (з відповідними підреґіонами), з яких вона складається, свого часу належали різним державам, досить довго співіснували роз’єднано і возз’єднувалися поетапно – за різних політичних обставин і причин. Це слабо зрусифікований Захід; середньо зрусифіковані Північ та Центр та сильно зрусифіковані Південь і Схід . Різні регіони розмовляють різними мовами, – і то не лише в прямому, а й, що гірше, в переносному значенні: вони читають різні книжки, слухають різну музику, дивляться різні телепрограми, передплачують різні газети, – і погано не те, що “різні”, а те, що немає “тих самих”, немає нічого спільного, об’єднавчого, що б витворювало спільний дискурс, спільний культурний код, без якого, властиво, немає повноцінної нації. Поки що є різні реґіони, різні міста і села, що в різні часи і за різних обставин опинилися в УРСР, об’єднані більше совєтськістю, ніж українськістю”. Україномовним і надалі залишається здебільшого сільське населення України (йдеться про двомовні реґіони). Щодо урбаністичного середовища, більш-менш повноцінним україномовним міським населенням відзначається лише західний реґіон. У великих містах Сходу, Півдня, почасти Центру України українська мова практично “відсутня”. Її нечисленними носіями тут можуть виступати представники інтеліґенції переважно з письменницького середовища, деякі діячі культури й мистецтва, науковці-гуманітарії, або діячі відповідних соціяльних рухів, політичних партій української національної орієнтації. А саме в містах, як відомо, виробляється основний інтелектуальний, інформаційний та культурний продукт. У масовій свідомості невчора зрусифікованого населення східних, південних міст українська мова ще залишається жарґоном селюків. У містах України – переважно, за винятком західних, російськомовних – спостерігаємо ще один варіянт українсько-російської двомовності: родинної, а радше вікової. Скажімо, старше покоління, що вийшло з села, продовжує в побуті спілкуватися українською мовою, тоді як перше покоління нащадків віддає перевагу вже російській мові.

Ось яка тенденція простежується у мовному середовищі викладачів: якщо зі студентами під час занять викладач спілкується переважно українською мовою (80%) з колегами - 58% (виключно українською - 30%), то з друзями у позаробочий час українська звучить сумарно у 51% ситуацій (виключно українською розмовляють лише 17% опитаних). Цікаво порівняти відповіді студентів про мову, якою звичайно спілкується з ними викладач (64% – російською і українською, 29% - українською) і відповіді викладачів на аналогічне запитання (34% –російською та українською, 62% – українською), що наводить на думку про некритичне ставлення деяких викладачів до власної мови й очевидне поширення суржику.

 

50. Закон „Про мови в Україні” та його виконання сьогодні

Закон містить такі розділи: 1. Загальні положення; 2. Мова державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій; 3. Мова освіти, науки, інформатики і культури; 4. Мова інформації та зв’язку; 5. Мова назв; 6. Сприяння національно-культурному розвиткові українців, які проживають за межами української РСР.

ЗаконПрийнятий Верх. Радою УРСР 28.Х 1989. Потреба в держ. статусі укр. мови в республіці була викликана складною мовною ситуацією, передусім звуженням сфери її функціонування у 30-80 — і рр. Питання про держ. статус укр. мови було порушено діячами культури, зокрема письменниками на зборах, пленумах і з’їзді СПУ. На установчих зборах Т-ва укр. мови ім. Т. Шевченка 9-10.II 1989 (з жовтня 1991 — Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка) схвалено проект Закону, що його згодом доопрацювала робоча група ВР УРСР. Проект документа було опубл. 5.IX 1989 для всенар. обговорення.

Закон про мови містить 6 розділів (40 статей). У ньому зазначається, що закон регулює сусп. відносини у сфері всебіч. розвитку і вживання укр. та ін. мов, якими користується населення республіки, в держ., екон., політ. і госп. житті, охорону конст. прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до нац. гідності людини, її культури і мови. Укр. мова проголошується державною мовою в Україні. Їй забезпечується всебіч. розвиток і функціонування у всіх сферах сусп. життя; створюються також необхідні умови для розвитку і використання мов ін. національностей. Визначаються обов’язки служб. осіб щодо володіння держ. мовою, правові основи охорони фондів і пам’яток мови, захисту мов і контролю за виконанням закону. У всіх сферах сусп. життя укр. мова наділяється правом функціонування і використання як державна. Визнається вільний вибір мови навчання дітей як невід’ємне право громадян. Рос. мова чи мова ін. етн. меншини, що проживає компактно, наділяється правом паралельного вживання і функціонування поряд з укр. мовою. Те саме стосується назв установ, топонімів та картогр. видань — вони подаються укр. мовою, але паралельно можуть подаватися мовою і нац. меншини, яка компактно живе в тій чи тій місцевості. Україна на основі угод з ін. державами сприяє нац.-культур. розвиткові українців, що живуть за межами етн. батьківщини. Разом із Законом прийнято постанову ВР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР „Про мови в Українській РСР"», де вказано термін реалізації тих чи тих статей. Закон введено у дію з 1.I 1990, однак 12 його статей, які стосуються, передусім, регіон. особливостей, передбачено запровадити протягом 3 — 5 років, а 6 — упродовж 5 — 10 років (до 2000). Осн. положення Закону знайшли відображення в ст. 10 Конституції України. Після закінчення терміну реалізації Закону можна констатувати певне розширення поля сусп. функціонування укр. мови як державної, зокрема у сферах дошкільного виховання, шкільної освіти, діловодства, держ. органів і громад. орг-цій тощо. У 1-й пол. 90-х рр. Кабінет Міністрів України двічі створював комісії для здійснення нової редакції Закону. 1997 Рада з мовної політики при Президентові України передала до Верх. Ради України проект Закону «Про розвиток і застосування мов в Україні».

У Законі зазначено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов ін.національностей, які проживають в Україні.

Резонансні заходи

На підставі закону було складено й затверджено „державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000р.”, в ній передбачено утвердження української мови як державної поетапно в різних регіонах країни. Однак програма виконувалася мляво, особливо в південних та східних областях. Спрагу пригальмувало й те, що певні політичні сили протягом 1994-96 рр. постійно домагалися проголошення російської мови як „офіційної” поряд із державною українською, тобто фактично 2 державних мов, оскільки термін „офіційна мова” у міжнародній практиці – це синонім терміна „державна мова”.

Значення

Прийняття закону є фактом утвердження демократичних досягнень на території колишнього СРСР. Схожі закони прийняли Грузія, парламенти балтійських країн. На черзі була Україна. Закон про мову дав національному відродженню друге дихання. Він правда дещо різнився від радикальнішого законопроекту, який пропонувала спілка письменників, Товариство української мови. І все таки закон був прогресивний, бо визнавав, що українська мова є державною. Водночас закріплювалося вагоме значення російської мови в Україні. Зокрема, службові особи були зобов’язані володіти як українською так і російською мовами, акти найвищих органів публікувалися обома мовами, вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов було обов’язковим. Останній пункт, всупереч закону, послідовно не виконувався в незалежній Україні, коли вивчення лише української мови було обов’язковим, а російської – добровільно.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти