Методи формування свідомості особистості

В демократичному суспільстві, в якому взаємини між людьми ґрунтуються передусім на засадах гуманізму, повноцінна діяльність кожної особистості може бути ефективною, якщо вона спирається на свідомість і переконання. Тому група методів, спрямована на формування цих якостей, є визначальною.

Свідомість учнів часто при розв’язанні життєво важливих завдань характеризується нечіткістю переконань, відсутністю єдності слова і діла, громадською пасивністю, користолюбством, прагненням лише розваг, несформованістю естетичних смаків. Це результат відсутності відображення знань в конкретних діях особистості (знання завчені, але не осмислені як провідні фактори життя). Завдання педагога - створити умови для усвідомленого й активного осмислення й застосування знань у повсякденному житті.

Вплив на свідомість – це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подолання негативних. Основним засобом впливу є слово вчителя. Воно ніжне й ласкаве, переконуюче і навіююче, благодійно впливає на розвиток особистості. Ні в якому разі слово вчителя не повинно бути гострим, як лезо, жорстоким, грубим, холодним. В.Сухомлинський звеличив силу слова: “Слово – найтонший дотик до серця: він може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Слово обертається найнесподіванішими вчинками навіть тоді, коли його немає, а є мовчання. Там, де потрібне гостре, пряме, чесне слово, іноді ми бачимо ганебне мовчання. Це найогидніший вчинок – зрада. Буває й навпаки: зрадою стає слово, яке повинно берегти таємницю. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне – приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі…1”

Основні методи впливу на свідомість особистості - бесіда, лекція, методи дискусійного характеру, переконання, навіювання, метод прикладу.

Бесіда

Бесіда – метод отримання інформації про особистість за допомогою словесного спілкування за спеціально розробленою програмою.

В педагогічному спілкуванні – джерело взаємовідносин між педагогом і учнем (учнями) в процесі діяльності. Бесіда вимагає від учителя, щоб він не тільки сам сумлінно підготувався до конкретного і чіткого роз’яснення, а й відповідним чином підготував учнів до відповідей на питання, які передбачено поставити в процесі розмови.

Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, розроблених запитань та їх послідовності, додаткових варіантів запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуальних особливостей. Важливо встановити психологічний контакт із співбесідником.

У процесі бесіди слід враховувати, що отримана інформація може носити суб’єктивний характер і вимагає доповнень, уточнення, перевірки за допомогою інших методів.

Виділяють види бесіди: фронтальна (групова, колективна), індивідуальна.

Фронтальна бесіда з класом може бути проведена на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та інші. Головне – привернути учнів до оцінки подій, вчинків, явищ суспільного життя, сформувавши у них відповідне ставлення до навколишньої дійсності. Основоположними в бесіді є факти (вчинки окремих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне правило, узагальнений літературний персонаж і т.п.). Форма їх подання повинна підводити учня до роздумів, пошуку, відповідних висновків і переконань.

Але особливі труднощі виникають тоді, коли доводиться переконувати учнів у помилковості їх поглядів і переконань, неправильності їх поведінки. Тому педагогу слід володіти різними прийоми, що сприяють підвищенню ефективності фронтальної бесіди.

Одним з них є розгляд припущеного учнем вчинку й оцінка його на фоні відомого всім випадку, який раніше одержав правильну оцінку колективу.

Дослідження психологів свідчать, що учні більш критично оцінюють дії та вчинки людей, ніж свої власні. Використання під час бесіди аналогій і співставлень позитивно впливає на них.

Інколи учні, порушуючи дисципліну, правила поведінки, не бачать у цьому нічого поганого. Їм здається, що вони роблять це «на зло» педагогу. В такому випадку вказують на конкретне порушення правил поведінки, на переконання, що спричинили цей вчинок, порівнюючи із моральними принципами, значення яких не викликає в учнів сумніву. Аргументація, що така поведінка і риси характеру не відповідають нормам права і моралі, здебільшого справляє очікуваний ефект.

Нерідко учні вчиняють не добре, не замислюючись, що у цих вчинках проявляються їх негативні риси. Наприклад, наявність кругової поруки в колективі можна кваліфікувати як відсутність принциповості. У такому разі говорять про неправильне розуміння таких моральних понять, як товаришування, колективізм і дружба. Ефективність фронтальної бесіди підвищується, коли, обговорюючи конкретні факти, розкривають учням невідомі їм сторони.

Часом під час бесіди учні захищають свої помилкові погляди і переконання. Педагог ніби погоджується з ними, приймає їх точку зору, але, встановивши слабкі і суперечливі місця в їх аргументації, спростовує помилкові судження. У такому разі він веде розмову типу: «Я з вами можу погодитись, але як пояснити ...», «Припускаємо, що ви праві, але як бути, коли...». При цьому слід продумати запитання, які можуть вивести учнів на суперечливі судження, пошуки відповідей на них. Аргументи педагога повинні бути такими, щоб учні не могли подолати їх, переконуючись у неспроможності своїх поглядів і переконань.

Моделювання бесіди розподіляють на етапи:

- обґрунтування теми. Учитель обирає тему, яка повинна бути життєво важливою, а не надуманою, актуалізує увагу учнів з метою підготовки їх до розмови. Надзвичайно важливим є формулювання запитань, які спонукали б до розмови;

- діалог з дітьми. Спрямовує розмову в правильному напрямку, сприяє вільному вираженню учнями своїх думок. При цьому важливо залучити учнів до оцінки подій, вчинків, явищ суспільного життя і на цій основі формувати у них ставлення до оточуючої дійсності, до своїх громадських і моральних обов’язків;

- підсумки бесіди. Узагальнює все висловлене, формує на їх основі раціональне вирішення проблеми, яка обговорюється. Разом з учнями передбачає конкретну програму дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми.

Індивідуальна бесідавикликаєособливі труднощі у педагога. Проводять її у зв’язку з екстремальними ситуаціями (виникнення локальних конфліктів, порушення дисципліни). Здебільшого вона є конфіденційною. Важливо, щоб психічно учень був відкритим до бесіди, здатним на відвертість. Адже він повинен не тільки усвідомити зміст моральних сентенцій, які доводять до його свідомості, а й сприймати їх. Під час бесіди він повинен відчути, що педагог хоче йому допомогти, усвідомити, що всі зусилля вчителів спрямовані в русло його інтересів, що вони готові і знають, як йому допомогти.

Бесіда мусить мати заздалегідь продуманий план, спиратися на конкретні переконливі приклади. Не можна починати бесіду з докорів, критики, до чого часто вдаються недосвідчені педагоги. Передусім слід з’ясувати причини, мотиви негативного вчинку, а потім правильно визначити характер педагогічного впливу (аргументованого розкриття правильного розуміння суті вчинку, дії, явища, висвітлення нікчемності всього аморального, в тому числі і вчинку учня.

Правила індивідуальної бесіди: не намагатися говорити лише самому; стримувати себе, коли виникне бажання перервати розповідь учня; виявляти увагу до співбесідника, підкреслюючи свою зацікавленість; спокійно реагувати на висловлення учня навіть, коли не погоджуєтесь з ним; стежити за основною думкою співбесідника, намагаючись зрозуміти хід його думок.

Лекція

Лекція – розгорнутий і організований в доступну форму системний виклад тієї чи іншої проблеми соціально-політичного, морального, естетичного змісту.

Лекція вимагає старанної підготовки щодо змісту, стилю, методичних прийомів.

Виділяють методичні прийоми щодо підготовки і читання лекцій.

1. Підготовчий етап. Його поділяють на фрагменти:

- формулювання теми (повинна бути всеохоплюючою, цікавою);

- виявлення виховної мети;

- складання попереднього плану. В процесі вивчення літератури, її осмислення вчитель складає, коригує і конкретизує план (виділяє провідну ідею, актуалізує увагу слухачів, розвиває тему у вигляді основних положень, які підкріплені аргументами, формулює висновки);

- добір і вивчення літератури. Знання матеріалу свідчить про глибоку компетентність вчителя у галузі, що розглядається;

- складання розгорнутого плану (план-проспект);

- збір матеріалу із різноманітних джерел у вигляді записів і вирізок. Розподіляють за тематичними папками разом з планами і текстами лекцій, складають картотеку.

Стрижневе завдання на підготовчому етапі – передбачити обсяг теоретичних запитань, створити модель лекції (закінчене ціле).

2. Виклад змісту лекції. Його поділяють на фрагменти:

- вступ (має бути коротким, чітким. Вчитель зосереджує увагу на проблемі, меті, визначає її роль або описує незвичайний епізод, явище, чим зацікавлює слухачів);

- виклад основного змісту (глибоке, всебічне, логічно послідовне розкриття основних положень. Теоретичні положення лекції розкривають у тісному взаємозв’язку з практикою, з життям, що полегшує контакт лектора з аудиторією. Переконливість доказів та аргументів, обґрунтованість і композиційна чіткість, справжній пафос, живе й доброзичливе слово вчителя, його оцінка подій, фактів, явищ, використання різних прийомів для підтримання уваги сприяє емоційному впливу лекції. Використовують методи: проблемний виклад (активізація мислительної діяльності шляхом постановки запитань), метод аналогії (схожість, подібність, відповідність), метод контрасту (використання протилежних аргументів), концентричний метод (матеріал будується навколо центру – поставлена проблема), ступінчастий метод (послідовне розкриття теми від однієї частини до іншої).

- заключна частина (має бути короткою, яскравою. Учитель підводить підсумки, акцентує увагу на значенні матеріалу, ставить перед аудиторією завдання, забезпечує готовність до відповідних дій, стимулює до більш глибокого вивчення проблеми, рекомендує літературу. Найбільш складним моментом лекції є відповіді на запитання. Характер їх може бути різним. Трапляються запитання, що вимагають уточнення факту, щодо оцінки лектором певного факту, його думки з приводу тієї чи іншої проблеми, так звані «гострі» запитання полемічного характеру. Лектор не повинен ухилятися від відповідей на них, оскільки учні можуть дати своє трактування певних складних проблем, можливо і неправильне.

Лекція може мати епізодичний характер, належати до певного тематичного циклу або кінолекторію.

Епізодична лекція. Дає закінчене уявлення про якесь одне питання чи проблему. Вона повинна характеризуватись науковістю, повнотою, точністю викладу, доступністю термінології, насиченістю новою інформацією, емоційністю мови тощо.

Цикл лекцій. Група присвячених одній проблемі лекцій. Обсяг такого циклу залежить від характеру самої проблеми, складу слухачів, конкретних умов і можливостей. Важливе значення має наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення в лекції тих моментів, які для учнів даної школи є найбільш суттєвими і актуальними.

Як правило, лекції використовують в середніх і старших класах. Старшокласники відгукуються на вміння вчителя знайти оригінальний виклад теми, відділити факт від думки про факт, висловити власне ставлення до матеріалу, про який повідомляється. Це досягають використанням в процесі читання лекції елементів бесіди, дискусії, створенням проблемних ситуацій.

Різновидом лекційного викладу є повідомлення. На відміну від лекції більш коротке, вузькопланове, компактне. В центрі повідомлення – розповідь учителя.

Критерієм самооцінки результату впливу педагога на учнів шляхом повідомлення є реакція дітей (прагнення доповнити фактами, здобутими на основі власного пізнання, виникнення безлічі запитань, дискусійна ситуація і т.п.) – позитивна оцінка. Якщо ж реакція відсутня (винятком є стан типу потрясіння, спричинений повідомленням), то розповідь не викликала ніякого враження у дітей, не стимулювала їх до сприйняття, висловлення оцінювальних суджень, пошуку розв’язку проблем.

Публічний виступ у вигляді повідомлення використовують під час проведення теоретичних семінарів, науково-практичних конференцій, засідань творчих груп, зборів.