ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Дослідні методи в мовознавстві.

Загрузка...

Якщо філософський метод встановлює вихідне розуміння найбільш загальних, конститутивних (тобто історичних, визначних, тих, що є головними ознаками поняття), то дослідні методи, будучи безпосередньо пов’язаними з філософським підходом до предмета науки, встановлюють принципи, що окреслюють межу й аспект аналізу мовних одиниць і служать основою для формування конкретних робочих прийомів (або процедур чи методик) дослідження.

Дослідні методи застосовуються до вивчення двох „зрізів” мови – синхронії і діахронії.

Синхронія– це, так би мовити, горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення одного історичного етапу в розвитку мови, який береться як об’єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якмусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у ХІХ чи ХУІІ ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу синхронії діахронія являє собою ніби вертикальний зріз мови, при якому об’єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому, вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний елемент мови (звук, слово, речення) від давнини до сучасності.

Виділення ж спеціального (дослідного) методу в синхронічному чи діахронічному дослідженні визначається тим, що він досліджує і яка його кінцева мета. Це може бути мета – виявити спільне і відмінне в історично споріднених (наприклад, російській і українські чи в українській і білоруській) мовах або окреслити етапи розвитку складнопідрядних речень, наприклад, умови. Здавалося б за таких конкретних вимог можна було б чекати чіткої кваліфікації мовознавчих дослідних методів. На жаль, лінгвістична наука ще не має встановленого погляду ні на кількість, ні навіть на їх зміст з огляду на складність і багатоаспектність не тільки таких одиниць мовної системи, як звук, слово, речення, а й таких, як суфікс, закінчення, член речення тощо.

Але характеристику деяких найважливіших спеціальних методів, найбільш визнаний варіант їх, подати можна.

Описовий метод. Його вважають основним у мовознавчій науці. Завдання цього методу – дати точний опис одиниць окремої мови, пояснити особливості їх уживання. На основі цього методу створюються підручники, посібники, в яких описується фонетична система, словниковий склад, граматична будова певних мов. Цей метод забезпечує необхідним матеріалом лексикографів, які укладають різні типи словників. Він інвентаризує й систематизує мовні одиниці (звуки, слова, їх форми, речення), дає їм якісну й функціональну (тобто залежну від діяльності) характеристику. Саме тому з ним взаємодіють інші дослідні методи.

Зіставний метод. Він уводить в орбіту свого вивчення (конкретно - зіставлення) історично споріднені й не споріднені за своїм походженням мови. Зіставляються дві або кілька мов певного етапу розвитку, переважно в стані їх сучасного існування. Уже цим зіставний метод відрізняється від порівняльно-історичного, який порівнює лише споріднені мови і розглядає їх в діахронічному (тобто різночасовому) плані.

Завдання зіставного методу зводяться до виявлення особливостей зіставлюваних мов у царині звуків, у словниковому складі, у граматичній будові. Вивчення мов зіставним методом має завершитися встановленням рис подібності й несхожості, виявлених на певних мовних рівнях – звуковому, словниковому, граматичному.

Цей метод важливий під час вивчення інших мов. Значною мірою ним користуються в теорії і практиці перекладу. Цінність зіставного методу в тому, що зіставлення мовних одиниць різних мов дає змогу не тільки краще зрозуміти (а значить, і засвоїти чужу мову), а й виявити такі особливості рідної мови, на які при будь-якому іншому дослідженні увага не звертається. Так, автори підручників з російської мови залишають поза увагою смислове розрізнення речень: У меня есть руський словарь і У него голубые глаза (у першому з них вживається слово есть, у другому – його немає), - як явище самоочевидне. Коли ж російську мову вивчають, наприклад, словаки, в мові яких важливу роль відіграє дієслівна зв’язка, одразу виникає запитання: в яких випадках у російській мові треба ставити есть, а коли речення може обійтися без цього слова? Оскільки виникає така трудність у вивченні іноземцем подібних конструкцій, автори підручників для іноземців пояснюють специфіку вживання дієслівної зв’язки в російській мові. Воно таке: у першому реченні есть – форма дієслова быть, яке означає „буття”, „наявність”; у другому есть не вжито, бо в ньому воно становить форму зв’язки быть, яка в теперішньому часі в усному мовленні не вживається. Отже, зіставний метод сприяє глибшому проникненню в будову мови, у функціональні особливості її одиниць.

На зіставному методі грунтується типологічна класифікація мов світу.

Статистичний метод, або метод обчислень. Застосування методу обчислень зводиться до здобуття підрахунків структурних елементів мови, починаючи від звука, складу в слові і кінчаючи реченнями чи навіть своєрідною в певному відношенні сукупністю їх. Оскільки при статистичному описування доводиться оперувати числами, а нерідко математичними формулами і рівняннями, цей метод ще називають квантитативним (від лат. quantitas – „кількість”), тобто кількісним.

Поява такого методу, який здійснює лише кількісне обчислення мовних одиниць, а не аналізує якісної сторони мови, дала поштовх до поділу лінгвістичних методів на кількісні і якісні, або квалітативні (від лат. qualitas – „якість”). Метод обчислень – кількісний, усі інші – якісні. Попри цілковиту самостійність, вони можуть доповнювати один одного, адже бувають випадки, коли кількісна характеристика сигналізує про характер якісного стану мови. Наприклад, підрахунки показали, що в сучасній українській мові (в різних текстах) стрімко зростає кількість новостворених сполучників у разі якщо, у разі коли, що дозволяє говорити про нові тенденції в розвитку синтаксичної системи української мови, про виділення сполучників чітко спрямованого значення (конкретно – значення умови, часу).

Наслідки статистичного підходу до вивчення мовних одиниць систематизуються в різних лінгвістичних працях, найповніше – в частотних словниках. Їх специфіка в тому, що вони фіксують частотність уживання слів у різних сферах використання мови. У них слова розміщуються не в алфавітному порядку, а за зменшенням частоти вживання. Завдяки статистичному методу встановлено, що найпоширеніші щодо використання в повсякденному спілкуванні людей слова становлять порівняно невелику кількість нашого словникового складу. Дослідники Великобританії, наприклад, засвідчили, що з кількох сотень тисяч слів англійської мови середній англієць використовує в повсякденному житті лише 4-6 тисяч слів. Таке спостереження набуло практичного значення, зокрема для вивчення англійської мови: створено словник-мінімум найнеобхідніших (бо вони найпоширеніші) у вжитку слів, визначено послідовність засвоєння найбільш частотних слів і зворотів, що значно полегшує освоєння англійської мови. Подібне здійснюється і в навчанні інших іноземних мов.

Кількісний аналіз слів, фонетичних елементів і граматичної структури мови надає допомогу іншим лінгвістичним методам.

Історичний метод. Предметом історичного студіювання можуть бути звуки, словниковий склад, морфологічна система, синтаксична будова конкретної мови, які розглядаються в процесі їх історичних змін. Для аналізу залучаються факти відомих у даній мові історичних пам’яток, давніх писемних документів. Історичні студії послуговуються також діалектними даними досліджуваної мови. Мета історичного підходу до розгляду мови – встановити закони її розвитку, пізнати мову в її динаміці.

До вивчення мов, що не мали в своїй історії писемності, цей метод не застосовується.

На матеріалах історичних досліджень структурних елементів мов створюються підручники і монографії з історичної фонетики, історичної морфології, історичного синтаксису.

Порівняльно-історичний метод. Він застосовується не до вивчення історії окремої мови, а пов’язаний з розглядом історично споріднених мов і спрямований на встановлення давніх, не зафіксованих у писемних пам’ятках мовних одиниць – звуків, слів, з яких утворилися відповідні одиниці сучасних чи мертвих мов. Його застосування передбачає відновити (реконструювати) спільні для історично споріднених мов слова і їх форми в такому звуковому і морфологічному вигляді, якими вони могли бути до роз’єднання чинних в історії порівнюваних мов єдиного мовного джерела на дві і більше мов. Щоб досягти такого результату, необхідно вдатися до порівняння даних близьких за походженням мов, їх діалектів, даних, засвідчених у писемних пам’ятках цих мов або вживаних у розмовному мовленні.

Наприклад, порівнянн слів сучасних мов: укр. мати, рос. мать, польськ. matka, чес. mati, болг. майка, англ. mother, нім. Mutter, фр. me`re, а також давніх, зафіксованих у пам’ятках староіндійської mata`r, старогрецької meter, латинської mater, старослов’янської мати – наочно показує схожість звуків і кореня (з деякими, звичайно, відмінностями у звуках і морфологічній будові).

Щоб переконатися в тому, що ця подібність не є випадковою і не зумовлена простим запозиченням з іншої мови, що вона викликана спільністю походження матеріально споріднених форм і слів у різних мовах, - для цього необхідно знати пояснення тим фонетичним і морфологічним змінам, що їх пережило слово кожної з цих мов у процесі історичного розвитку. Унаслідок урахування історичних змін, яким піддавалися ці слова в названих мовах, учені доходять висновку, що всім цим словам у далекому доісторичному (тобто до появи писемності в цих мовах) минулому відповідала не засвідчена в писемних пам’ятках початкова форма *mater, яка й визнається фрмою наведених вище слів, а значить – джерелом їх спільного походження з мови-основи (або прамови: так мову-основу іменували вчені ХІХ ст.).

Первинні форми (вони позначаються зірочкою), що виведені на основі застосування порівняльно-історичного вивчення, становлять одиниці, не зафіксовані в писемних пам’ятках. Це, як прийнято кваліфікувати у мовознавстві, є форми слів, реконструйовані на основі закономірних відповідностей у споріднених мовах. Їх називають архетипами (від грецьк. аrchetypos – „прообраз”), тобто проформами, пратипами наступних утворень мовних одиниць. Кожен архетип становить теоретично можливу форму, яка гіпотетично (гіпотеза - припущення) виводиться і визнається репрезентантом(представником) прамовного стану сім’ї чи групи споріднених мов.

Зрозуміло, що досягти позитивного результату в реконструюванні звуків чи їх частин можна не на основі розгляду будь-яких слів, а лише на аналізі слів, відомих з найдавніших часів життя людей: слів на позначення родинних відносин, частин тіла, свійських і диких тварин, злаків і дерев, явищ природи тощо. Реконструювання таких одиниць дозволяє зазирнути в глибоку давнину споріднених мов. Однак порівняльно-історичний метод не можна застосувати до генетично (за походженням) ізольованих мов. Такою є, наприклад, японська мова: її генетичні зв’язки з іншими мовами не встановлені. Він (метод) не застосовується і до розгляду неспоріднених мовних одиниць у межах споріднених мов, як-от: укр. рушник і рос. полотенце; укр. рукавиця і рос. варежка; укр. майно і рос. имущество. Ці порівнювані слова не мають нічого спільного у своєму виникненні, бо становлять або слова порівняно недавнього творення, або запозичені з інших мов.

Науково-пізнавальні здобутки порівняльно-історичного вивчення мов значні. Серед методів мовознавства порівняльно-історичний є одним з найплідніших. На його основі обґрунтовується генеалогічна (родовідна) класифікація мов світу.

Застосування порівняльно-історичного методу привело до виникнення на початку ХІХ ст. порівняльно-історичного мовознавства (або компаративістики – від лат. comparativus – „порівняльний”) як самостійної теорії мови того часу. Виділення мовознавства як окремої науки із філології, яка в аналізі письмових текстів поєднувала мовознавчий і літературознавчий підходи, пов’язане з утвердженням порівняльно-історичного методу.

Кожен метод посідає важливе місце в лінгвістичній науці і має незаперечні досягнення, але жоден з них не є універсальним. Успішним лінгвістичним студіям найбільше допоможе повне використання всіх методів і взаємопоєднання їх завдань і можливостей для всебічного розкриття такого специфічного суспільного явища, яким є мова.

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти