Судження класифікуються шляхом їх поділу за ознакою їх структурних особливостей, тобто за ознаками структури Предиката, Зв’язки, Суб’єкта, модальності і типологічних союзів. За ознакою предиката судження бувають: судженнями існування, судженнями відношення і судженнями атрибутивними. Ми зараз розглядаємо останні.

Атрибутивними (від латинського слова attributio – ознака, властивість) дають знання про властивості предмета чи про його належності до певного класу предметів. В залежності від цього атрибутивні судження бувають:

1.Судженнями ознак, в яких Суб’єкту (S) приписується або заперечується наявність тих чи інших ознак (Р).

Дошка (є) чорна. Сніданок – не (є) смачний.

2.Судженнями включення, в яких зазначається, що Суб’єкт належить до певного класу предметів.

Т.Г. Шевченко – великий поет українського народу.

Формули цих суджень такі:

S є P або S не є P.

В підручниках по логіці інколи атрибутивні судження оголошуються судженнями простими, а останні діляться не лише за ознаками Предиката, а одноразово (сукупно) за ознаками Предикати і Суб’єкта. З таким підходом Прості судження можна розділити на:

1. Загальностверджувальні: Всі S є Р;

2. Загальнозаперечні: Жодне S не є Р;

3. Частково стверджувальні: Деякі S є Р;

4. Частковозаперечні: Деякі S не є Р.

Аналогія, її різновиди.

Аналогія – умовивід з належності певних ознак одного робиться висновок про наявність цієї ж ознаки у іншого. Тут висновки можуть бути як достовірними, так і проблематичними. Розрізняють два види:

Аналогію предметів, коли з одного предмета переносять ознаки і на інший. Наприклад: особливості хвиль води переносять на поширення звуку та світла.

Аналогія відношень, коли відношення одного ототожнюють відношенням в чомусь подібному. Наприклад в моделюванні.

Аналогії поділяють на три види:

1. А-гія строга, в якій одержують достовірні знання категоричного умовиводу. “Якщо три кути одного трикутника дорівнюють трьом кутам іншого, то трикутники подібні.”

2. А-гія не строга, - одержують ймовірні знання. Наприклад літак може показати інші ознаки, аніж їх одержали в моделюванні. Тут потрібна перевірка висновків на практиці. Ще: не можна судити про рівень знань групи студентів по рівню знань одного чи двох-пяти студентів.

3. Аналогія хибна, - коли навмисне, або з порушенням логічних правил, предмету приписуються ознаки безпідставно: “Вона така, як її сусід”. “Українці – бандерівці”.

Умовиводи, їх види.

Знання людей за їх походженням діляться на знання безпосередні і знання опосередковані, що одержані з інших істинних суджень шляхом умовиводів.

Умовивід – це форма мислення, за допомогою якого з одного чи декількох суджень виводиться нове судження. Умовивід з істинних посилок веде до нового істинного висновку; він є певним підсумком мислительного акту.

Кожний умовивід складається з вихідних знань (посилань), обґрунтувань (логічних основ виведення) і вивідного знання (заключення, висновку). Посилками називають вихідні відомі судження, з яких робиться висновок в формі нового судження; виводом – сама форма, процес обґрунтування, логічного переходу від посилання до заключення; заключеннями (висновками) – одержані логічним шляхом нові судження.

В залежності від ступені достовірності, строгості, розрізняють два види умовиводів: необхідні (демонстративні) і правдоподібні (недемонстративні). В останньому випадку забезпечується лише заключення, в якого істинність лише ймовірна.

За мірою обсягу посилання і заключення умовиводи поділяються на дедуктивні (від знання загального до висновку часткового), індуктивні (від знання часткового до висновку загального) та умовиводи за аналогією.

Дедуктивними (від латинського слова “deductio” – виведення) називаються умовиводи, в яких перехід від знання загального до знання часткового є логічно необхідним. Якщо в дедуктивному умовиводі висновок робиться на основі однієї посилки, то такий умовивід вважається безпосереднім. Безпосередні виводи оперують лише змістом елементів (S, P, є і не-є) одного і того ж судження. Якщо ж в дедуктивному умовиводі вивід робиться на основі декількох посилань, то він називається опосередкованим.

Приклад дедуктивного опосередкованого умовиводу (силогізму):

Береза – дерево.

Дерево – рослина.

Береза – рослина

Індуктивними ( від латинського слова “inductio” – включення) називаються такі умовиводи, в формі якого відбувається емпіричне узагальнення; коли на основі ознаки, яка повторюється у окремих явищ та предметів, робиться висновок про належність цієї ознаки всім явищам/предметам певного класу.

За аналогією називаються умовиводи, в яких на основі належності певної ознаки у одного (першого) предмета робиться висновок про належність цих ознак у всіх подібних предметах/явищах, подібних до першого.

Індуктивні умовиводи, їх види.

Індукція – це умовивід, в якому на основі знань частини предметів здійснюється висновок про всі предмети класу, про клас в цілому. Як і всякий умовивід, індукція складається з посилань і висновку (заключення). Посилками тут є судження, в яких закріплені спостереження про факти або події. Індукція буває повна і неповна.

Неповна індукція спирається на обмежене спостереження. Її висновки можуть потім уточнюватися під впливом наступного спостереження нових фактів.

Повна індукція – це узагальнення, що спирається на основу повторення одних і тих же ознак у всіх предметів того чи іншого класу явищ чи предметів. Якщо умовивід спирається на наявність ознак, то він називається індукцією позитивною; якщо ж в посилках фіксується відсутність пошукової ознаки, то така індукція називається негативною.

Неповна індукція – це такий вид умовиводу, в якому на основі ознак обмеженої кількості предметів/явищ робиться загальний висновок про ознаках всього класу предметів/явищ. Спостерігаючи, наприклад, нагрівання предметів при механічному русі (тертя, удар, стискування), робиться висновок про те, що всякий механічний рух спричиняє появу тепла. Неповна індукція вкрай необхідна за умов неможливості прослідкувати наявність певної ознаки чи комплексу ознак у неосяжних чи складних предметах/явищах. Наприклад, при доборі кадрів обмежуються лише частиною показників найманих на роботу.

Розрізняють два види неповної індукції: популярну та наукову.

В популярній індукції узагальнення здійснюються на основі перерахування ознак предметів/явищ (ознак хвороби, наближення дощу тощо), які неодноразово спостерігались в буденному житті. Історично – це початковий етап пізнання світу. Але якщо зустрічається бодай один факт, що заперечує популярну індукцію, її узагальнення вважається хибним. “Все, що літає – птах чи комаха. Кажан літає, але він не птах і не комаха”.

Наукова індукція своєму узагальненні визначає ознаки предметів та явищ цілеспрямовано, шляхом кваліфікованого (репрезентативного, статистичного) добору.

Безпосередні умовиводи.

Безпосередні умовиводи – це одержання нових знань шляхом перетворення логічної форми одного і того же судження. Ці перетворення можуть здійснюватись внаслідок таких логічних операцій: перетворення, обернення, протиставлення предикату і умовиводи згідно логічному квадрату.

Перетворення (превращение) – це встановлення відношення до Суб’єкта судження (S) протилежного вихідному Предиката (Р). Наприклад: S є Р перетворюється на S не є не-Р. “Вишня є ягода” в “Вишня не є не-ягода”. “Сало свині їстівне” перетворюється в “Сало не є неїстівним”.

Обернення – це логічне перетворення, в наслідок якого Суб’єкт вихідного судження стає у висновку Предикатом, а Предикат – Суб’єктом. Обернень буває декілька видів. Простим називається обернення в якому об’єм S і Р залишається незмінним. Воно справедливе, повне, тоді коли S і Р розподілені. Київ – столиця України. Столиця України – Київ. Якщо ж S і Р не розподілені, то таке просте обернення буде оберненням з обмеженням.

Можна робити обернення з одноразовим врахуванням якості і кількості Суб’єкта в судженні. Тут перетворюються:

Загальностверджувальні судження (А) перетворюються в частковостверджувальні (І) без обмежень: “Всі студенті нашої групи здали іспити з логіки” в “Деякі студенти з нашої групи склади іспити з логіки.

Всі S є Р

Деякі S є Р

Загальнозаперечні судження (Е) перетворюються на таке ж (Е) без обмежень з перестановкою S і Р: “Жоден студент нашої групи не є двієчником” в “Жоден двієчник не є студент нашої групи”

Жодне S не є Р

Жодне Р не є S

Частковостверджувальні (І) судження перетворюються в частковостверджувальні (І) з перестановкою S і Р. Деякі відмінники є студентами нашої групи. – Деякі студенті нашої групи є відмінниками.

Деякі S є Р

Деякі Р є S

Частковозаперечні (О), як правило не перетворюються, бо предикат його розподілений, а отже у висновку судження перетвориться на загальностверджувальне(А). Якщо “Деякі студенти нашої групи не є відмінниками”, то це не означає, що “Відмінник – не член нашої групи”

Протиставлення предикату (Р)- це судження в яких Суб’єктом стає поняття, що протилежне Предикату вихідного судження, а Предикатом – суб’єкт. Таким чином виясняється відношення S до не-Р:

Загальностверджувальне (A) перетворюється в загальнозаперечне(E):

Всі S є Р в Жодне не-Р не є S .

Загальнозаперечне (Е) - в частковостверджевальне (І):

Жодне S не є Р в Деякі не-Р є S.

Частковостверджувальні (І) засобами протиставлення предикату на перетворюються, бо “Деякі S є Р” не означає, що “Деякі S не є не-Р”.

Частковозаперечні судження (О) перетворюються в частнковозстверджувальні(І). Якщо вірно “Деякі S є Р”, то вірно і “Деякі не-Р є S”.

14. Правила логічного квадрату.

ПРОТИЛЕЖНІСТЬ

(КОНТРАРНІСТЬ)

П П

І І

Д Д

П П

О О

ПРОТИРІЧЧЯ (КОНТРАДИКТОР-НІСТЬ)

Р Р

Я Я

Д Д

К К

У У

В В

А А

Н Н

Я Я

ЧАСТКОВА СУМІСНІСТЬ

(СУБКОНТРАРНІСТЬ)

Співвідношення обсягу категоричного судження:

А - Загальностверджувального: Всі S є Р.

Е - Загальнозаперечного: Всі S не є Р.

І - Частковостверджувального: Деякі S є Р.

О - Частковозареперечного: Деякі S не є Р.

21/22/23. Категоричний силогізм, його правила, модуси та фігури

Силогізм – це дедуктивний умовивід, в якому з категоричних суджень-посилок, зв’язаних загальним терміном-поняттям, виводиться третє судження – висновок (заключення).

Категоричний силогізм – це умовивід з двох категоричних (kategorikos – ясний, безумовний) суджень. Він складається з трьох категоричних суджень, два з яких є посилками, а третій – заключенням (висновком).

Береза (S) - дерево (Р)

Дерево(S) – рослина (Р)

Береза(S) – дерево (Р)

Складові категоричного силогізму називаються:

А. Меншим терміном називається поняття, яке у судженні (S є Р) висновку є Суб’єктом (S)

Б. Більшим терміном – поняття, яке у висновку є Предикатом (Р).

Кожний із меншого і більшого термінів висновку (ці терміни називаються крайніми) входять не лише у висновок, але також порізно в обидві посилки.

Правила термінів категоричного силогізму:

1. В кожному К.С. має бути три терміни: більший, менший і середній.

2. Середній термін повинен бути розподіленим (взятий повністю) хоча б в одній посилці. Для цього він логічно має бути або Суб’єктом в загальному судженні, або Предикатом заперечного судження.

3. Термін, що нерозподілений в посилках, не може біти розподіленим у висновку (заключенні).

Правила посилок категоричного силогізму:

1. З двох часткових посилок неможливо зробити висновок.

2. Якщо одна з посилок часткова (Деякі...), то і висновок буде частковим.

3. Якщо одна з посилок буде від’ємною (“Жоден..., ніхто...”; “... не є..., ...не-Р”, то і висновок буде від’ємним.

Модуси категоричного силогізму:

В посилках простого К.С. середній термін (М) може займати місце Суб’єкта чи Предиката. В залежності від цього існує чотири види, що їх називають модусами, силогізму:

В першій фігурі М виступає Суб’єктом в першій і Предикатом в другій.

В другій фігурі М – Предикат і в першій, і в другій посилках.

В третій фігурі М - Суб’єкт в обох посилках.

В четвертій фігурі М – Предикат в більшій і Суб'єкт в меншій посилках.

Графічно це зображується так:

1. М P 2. P M

S M S M

3. M P 4. P M

M S M S

Отже, фігури силогізму – це його різновиди, що різняться між собою положенням середнього терміну M. Оскільки посилки кожної фігури може мати 24(16) комбінацій видів суджень (A,E,I,O), то комбінацій в усіх 4-х фігурах буде 64. Одначе, не всі модуси відповідають загальним правилам термінів і правил посилок силогізму. Правильними буде лише 19 силогізмів, а саме:

1-ша фігура: AAA, EAE, AII, EIO: Більша посилка – загальне судження, менша – стверджувальне. 2-га фігура: EAE, AEE, EIO, AOO: Більша посилка – загальне судження, менша – заперечне.

3-тя фігура: AAI, IAI, AII, EAO, OAO, EIO: менша – стверджувальне, заключення – часткове судж.

4-та фігура: AAI, AEE, IAI, EAO, EIO: Тут заключення з посилок штучне для звичайного мислення і не має пізнавальної цінності. В звичайній логіці не розглядається, якщо розглядається, по правила 1-ої фігури силогізму.

Доведення і спростування.

Доведення – це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних та з’язаний з ним суджень. Другими словами, - це виведення одного знання з другого, істинність якого уже встановлена і перевірена практикою.

Логічна структура доведення. У всякому доведенні є теза, яка доводиться, аргумент, що використовуються на підтвердження тези і демонстрація, якими чином логічно будується процес доведення.

Роль аргументів в доведенні виконують: 1.Встановлені в науці узагальнення. 2. Очевидні положення, які безсумнівні і не потребують окремого доведення. 3. Достовірні факти і зібрані дані.

Демонстрація – це логічний зв’язок між аргументами і тезою. Обґрунтування тези може мати форму умовиводу дедуктивного, індуктивного чи аналогії.

Дедуктивне обґрунтування здебільшого зводиться до підведення часткового випадку (тези) під загальне правило і висловлюється у вигляді умовно-категоричного судження. При цьому теза одержує значення істини, що підтверджена достовірними аргументами.

Індуктивне обґрунтування підтверджує загальну тезу перерахуванням ряду фактів, прикладів. При цьому достовірність тези тут залежить від міри повноти перерахованих фактів та від всебічності розгляду самої тези.

В аналогічному обґрунтуванні теза доводиться посиланням на достовірні факти і положення в інших подібних явищах, предметах і подіях. Застосовується у витлумаченні конкретних історичних подій, в моделюванні.

Способи доведення є прямі і побічні (косвенные).

В прямому доведенні теза обґрунтовується безпосередньо, “на пряму”.

В побічному (косвенному) доведення істина доводиться з використанням протилежного тезі допущення (антитези).Це доведення використовується тоді коли тезу неможливо довести в прямому значенні, безпосередньо. Приклад алібі в суді: “Громадянин А. цього злочину особисто не вчинив, бо в час скоєння злочину читав лекцію студентам.” Є два види побічних доведень: апагогічне і розділове,

Апагогічне (від грецького слова “apаgoge” – відхилення, відвід) істинність тези “А” доводиться хибністю протилежної тези “не-А”. Якщо хибність “не-А” доведена, то, згідно закону виключення третього, істинним залишається “А”.

Розділове доведення послідовно відкидає не одне а ряд (всі) припущення щодо тези “не-А” Таким чином теза “А” істина, бо всі ознаки “не-А” виявилися хибними. “Все інше, що можна сказати проти висунутої тези виявляється хибним. Тезу спростувати не можна, отже вона – вірна”.

Спростування – це руйнування доведення шляхом виявлення хибності тези, хибності обґрунтування (аргументів) і хибності самої логіки доведення. Воно може бути прямим чи побічним.

Пряме спростування показує абсурдність тези (зведення до абсурду).

Побічне спростування доводить істинність тези, що несумісна з висунутою тезою опонента. Опонент висунув тезу “А”, а ми доводимо несумісну (контрарно чи контрадокторно) з цією тезою свою тезу “не-А”.

Про доведеннях і спростування, особливо в усній формі, велике значення має ерудиція опонентів, послідовність розгортання думки, красномовство, а також вміння подіяти на почуття художнім словом, ораторськими здібностями тощо. Навмисне логічне заплутування думки одержало назву софізму (пустого мудрствування), яке хоча і може справити враження, але немає ніякої ні формально-логічного, ні змістовного значення.

Модальні судження

До сих під ми розглядали прості судження, а також складні, які утворені з кількох простих. В них щось стверджувалося або заперечувалося про взаємини між предметами, а також про ознаки предметів.

Разом з цим у таких судженнях не встановлюється характер взаємодії між суб’єктом та предикатом (або між простими судженнями – у складних). Цей характер має назву модальності і відповідно визначається у так званих модальних судженнях. Утворимо їх: “Всі правознавці є знавцями законів”® “Безсумнівно, що правознавці є знавцями законів”; “Якщо буде погана погода, то ми не поїдемо на уїкенд”® “Імовірно, що якщо буде погана погода, то ми не поїдемо на уїкенд”.

Ми бачимо, що модальні судження не просто заперечують або стверджують щось – натомість вони дають оцінку стосунків між S i P з певної точки зору.

Тобто про предмет А можна сказати, що він має властивість В – це буде так зване асерторичне судження. Проте можна доповнити і уточнити, чи є цей зв’язок між А і В необхідним, чи випадковим, добре це чи погано, чи є доведеним цей зв’язок, чи ні. В результаті таких уточнень ми отримуємо модальні судження різних видів – завдяки так званим модальним операторам. Вони вивчаються у модальній логіці, у якій є такі розділи: епістемологія, деонтична логіка, логіка дії, логіка прийняття рішення, логіка прийняття рішення, логіка надання переваги та інші – у кожній з них існують свої модальності.

До кожної з груп модальностей входять три основних модальних поняття. Друге називається слабкою характеристикою, перше і третє – відповідно сильною позитивною і сильною негативною характеристиками. Іноді у якості доповнення вводиться четверте модальне поняття, яке може вживатися для означення об’єднання сильного позитивного та нейтрального.

Зазначимо, що логічні модальності вивчалися ще Аристотелем і середньовічними логіками. Детальне дослідження численних груп модальностей почалося у 50-ті роки ХХ ст., хоча перші згадки про них належать до пізньої античності і Середньовіччя.

Дискусія і полеміка.

Пізнання дійсності завжди відбувається в процесі зіткнення застарілих, звичних, невірних знань зі знаннями істинними, вірними, новими. Зіткнення різних точок зору, суджень, боротьба думок – природний і необхідних супутник людської діяльності, що направлена на вияснення істини, протягом всієї історії цивілізації. Ці зіткнення інколи набувають форми спору публічного чи приватного.

Спор – це словесне обговорення (змагання) проблем істини відносно того чи іншого предмету чи явища. В публічному вигляді він набуває форм диспуту, дискусії чи полеміки.

Диспут – публічне обговорення соціально і науково важливої проблемі з залученням кваліфікованих спеціалістів з теми. Таким чином відбувається, наприклад, захист наукових дисертацій. Пошукач наукового ступеню пропонує на обговорення свою працю, опоненти висловлюють свої думки з приводу написаного, автор дає відповіді на закиди, захищає своє бачення і так далі.

Дискусія – публічне обговорення проблеми з висловленням протилежних думок, їх аргументація і спростування. Розгляд питань, проблеми чи тез з різних точок зору має на меті, в решті решт, знайдення загальноприйнятого висновку чи оцінки. До позитивного завершення дискусії може привести лише змістовне знання її учасниками теми обговорення і додержання всіх законів (тотожності, заперечення, виключення третього та достатньої підстави) та правил (про поняття – їх співвідношення та операції з ними -, про судження – їх види і склад –, умовиводи та їх модуси) логічного мислення. Без володіння логічним мисленням, як і без фундаментального знання змісту теми обговорення, дискусія перетворюється в сумбурні і пусті балачки.

Полеміка (від грецького слова – polemikos – войовничий) – це протиборство опозиційних одна до одної сторін з метою спростувати твердження, тези, ідеї супротивної сторони і довести правоту своєї, протилежної, думки. Полеміка заздалегідь ставить собі на меті не знайти спільну думку зі своїм опонентом, як то ми можемо бути в дискусії, а довести безпідставність суджень опонента. Тут окрім слідування логікою та оперування ґрунтовними знаннями використовуються і спроба дискредитувати опонента моральними судженнями, чи безпідставними звинуваченнями в його необізнаності, чи використати софістику (судження, які лише зовні нагадують логіку, а насправді не мають з нею нічого спільного). Перемога в полеміці може дати якийсь тимчасовий ефект, але його достовірність – минуща.

Оратори, логіки, юристи, полемісти в диспутах, дискусіях і полеміках використовують різні методи і в своїх порадах рекомендують різні правила ведення спору зі своїми опонентами. Їх рекомендації одностайно пропонують знати закони і правила логіки, вміло використовувати їх при обговорення зі своїми опонентами тих чи інших проблем, за тих чи інших умов. Про все це всебічно, цікаво і на прикладах розказується у підручниках по ораторському мистецтву, про виступи юристів в час захисту чи звинувачення своїх клієнтів.

Поділ понять.

При вивченні поняття самого по собі потрібно розкрити його обсяг, тобто розподілити на групи складові елементи, які входять в це поняття. Логічна операція, що розкриває обсяг поняття називається діленням (поділом) поняття . Поділ понять – це не розчленування того предмета/явища, що виражається в понятті (це не розклад людини на члени його тіла: рука, голова, вуха.... або тони картоплі по мішках, бо в таких розчленуваннях не утримується ознака людини, не виявляється чогось нового в понятті картоплі), а виявлення в цьому понятті тих складових, менших за обсягом, понять, які входять до складу, (охоплюються) даного поняття.

Ознака (принцип), за яким поділяється поняття, називається основою поділу; поняття, яке ділиться, – діленим, а поняття, які ми одержуємо в наслідок, ділення – членами поділу.

Традиційно розрізняють два види поділу – поділ за видотвірною ознакою і дихотомію.

Поділ за видотвірною ознакою – поділ, з допомогою якого поділюване поняття мислено розбивають на види з урахуванням специфіки прояву певної ознаки в різних групах елементів цього обсягу.

Основою цього поділу є ознака, характерна для кожного предмета, який мислиться в цьому поділюваному терміні, але проявляється в ньому по-різному. Так, кожна людина має стать (цим люди подібні), проте різні люди мають різну стать. Ця відмінність і є об’єктивною основою для поділу обсягу поняття “людина” на “чоловік” і “жінка”.

На нашу думку, основою наведеного поділу може бути як одна ознака, так і дві й більше ознак. Не погодившись з цією істиною, довелося б визнати існування ще й третього виду поділу, основою якої є понад одна ознака.

Внаслідок поділу понять за видотвірною ознакою одержують різну кількість членів поділу – від двох (існують два пояси Землі – Південний і Північний) до нескінченності.

Дихотомічний поділ – поділ, членами якого є два суперечних поняття.

Основою цього поділу є наявність чи відсутність певної ознаки (ознак) у предметів, які мисляться в поділюваному понятті. Внаслідок такого поділу одержуються лише два члени поділу, які завжди є суперечними поняттями. Наприклад, предмети і явища можна поділити на красиві і некрасиві, спільноти людей – на нації і ненації. Графічна зображення дихотомії здійснюється дуже просто: круг, яким позначається обсяг поділюваного поняття, ділиться навпіл; одна половина цього круга зображує обсяг відповідного позитивного поняття, а друга - обсяг негативного (заперечного) поняття. Проста і сама “технічна” процедура здійснення дихотомічного поділу: обравши будь-яке поняття (не поділюване, а позитивний його різновид) і відповідне йому слово, додаємо до цього слова частку “не” – і поділ здійснено.

Полісилогізми

Силогізм як вид дедуктивного умовиводу вартий особливої уваги. Слід окремо зазначити, що існують сталі правила - аксіоми силогізму:

Все, що стверджується або заперечується про клас предметів в цілому стверджується або заперечується стосовно частини або окремого елементу цього класу;

У силогізми мають бути лише три терміни (суб’єкт, предикат і середній термін). Порушення цього правила призводить до логічної помилки, яка має назву “учетверіння термінів”.

Якщо одна з посилок негативна, то і висновок буде негативним. (Будь-який злочин – правопорушення. Моральний проступок – не правопорушення. Моральний проступок не є злочином).

З двох часткових посилок певного висновку зробити не можна. (Деякі депутати Верховної Ради – юристи. Деякі артисти - депутати Верховної Ради. Деякі артисти є юристами).

Якщо одна з посилок часткова і висновок буде частковим. (Деякі пенсіонери працюють. Всі працюючі отримують заробітню платню. Деякі з тих, хто отримує заробітню платню – пенсіонери).

Крім простого силогізму існує також складний силогізм (полісилогізм), який складають кілька простих силогізмів, які певним чином пов’язані між собою.

Наприклад:

Всі рослини – живі організми

Всі квіти – рослини полі-

Всі квіти – живі організми (висн.1) сило-

Троянда – квітка гізм

Троянда – живий організм (висн. 2)

Перший проміжний висновок може бути пропущений і тоді умовивід в цілому прийме такий вигляд: “Всі рослини – живі організми. Всі квіти – рослини. Троянда – квітка. Троянда – живий організм”.

Такий силогізм має назву “сорит” – він застосовується для простеження тривалої залежності між класами предметів.

Скорочений силогізм без однієї посилки має назву “ентимема”. У ентимемі може бути також відсутнім висновок. Така ентимема зокрема застосовується тоді, коли висновок людина робити не хоче в силу його очевидності, або небажаності.

Приклади:

Всі колекціонери – збирачі. Третьяков – збирач (відсутня друга посилка).

Всі співаки – люди. Ф. Кіркоров – співак (відсутнє заключення).