ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Предмет, мета, структура та завдання курсу «Загальне мовознавство».

Предмет, мета, структура та завдання курсу «Загальне мовознавство».

Мовознавство або лінгвістика – наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників.

Предметом мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування, і окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому і минулому, в усіх їх взаємозв’язках та взаємодії з іншими соціальним феноменами(суспільством, свідомістю, культурою). Питання про суть мови, її ф-ції, структуру і розвиток є дуже важливими, тому що мова є необхідною умовою мислення, існування і розвитку с-ва. Серед основних питань які ставить і розв’язує загальне мовознавство – питання про природу і сутність мови, її структуру, функціонування та розвиток, її зв'язок з позамовними явища, а також про методи дослідження мови та межі їх застосування. Мета курсу- поглиблення теоритичного і професійного рівня, як майбутнього дослідника мови, так і майбутнього вчителя. Завдання курсу – розширення загальнолінгвістичної підготовки словесника, а також поглиблене вивчення проблем, які не могли бути висвітлені в попередніх курсах, ознайомлення з основними напрямами, ідеями і проблемами сучасного мовознавства, озброєння майбутнього спеціаліста методами наукового дослідження мови. Структура: мовознавство як наука поділяється на конкретне (часткове) і загальне мовознавство. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, русистика, богемістика, полоністика). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру і закономірності функціонування всіх мов світу. Деякі вчені поділяють загальне мовознавство на власне загальне(у вужчому значенні) і теоритичне(сюди відносять лише лінгвістичні проблеми, що стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища). Існують і інші класифікації мовознавчих дисциплін. Зокрема, в конкретному мовознавстві виділяють синхронічне і діахронічне; а за Б. Головіном: конструктивне, функціональне та генетичне.

Міждисциплінарні зв’язки мовознавства.

Мовознавство як одна з центральних наук входить до гуманітарних. Оскільки мова-єдиний універсальний засіб спілкування, то звязки мовознавства з іншими науками є надзвичайно різноманітними і глибокими. Найбільш органічно мовознавство повязане з філософією(це та база, на якій розвивається мовознавство;вона вказує шляхи розвязання основних мовознавчих проблем: суть, походження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту). У свою чергу мовознавство збагачує філософію новими фактами які ілюструють філософські положення.

Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то тіснішими є його звязки з гуманітарними науками: історією, логікою, соціологією, етнографією, архіологією,літературознавством. Історія: м-ство допомагає історії проливаючи світло на певні історичні факти, а також користується фактами історії для пояснення суто мовних явищ(назви тварин мають спільну етимологію у більшості індоєвропейських мов: укр. корова, чеське krava, пруське kurwis) Також історики допомагають мовознавцям пояснити мовні факти. Зокрема помітні звязки з історією в словниковому складі мови і в сфері та х-рі ф-ння мови(навіть семантична зміна у слові може вказати на якийсь іст. факт). Логіка- цей зв'язок полягає в тому, що проникнути у мислення можна тільки через мову і навпаки змістом мови є думка людини. Логіки через мову прагнуть розкрити закони м-ння, його форми, будову, рух. Мовознавець і логік вивчають те саме явище-мову людини, але концентрують свою увагу на різних їх сторонах, бо різна в них мета. Логіка весь час впливала на мову. Такі терміни як субєкт, предикат, атребут запозичені мовознавством із логіки. Логіка використовує мову як природну знакову систему на якій перевіряють логічні теореми та розвязують задачі.

Тісний зв'язок має м-ство з соціологією. Цей зв'язок детермінований тим, що мова є явищем суспільним, виникає і розвивається тільки в с-ві, впливає на суспільство і водночас стан мови багато в чому залежить від с-ва. На стику цих двох наук виникла соціолінгвістика, наука яка вивчає соц. природу мови.

Оскільки мова важлива етнічна ознака то немоливим є її вивчення без етнографії- науки про побут і культуру народів. Без даних етнографії лінгвіст не може правильно пояснити значення окремих слів та виразів, які стосуються побуту, матеіальної та духовної культури, тим більше не зможе правильно розкрити їх етимологію. Такий зв'язок зумовив виникнення окремої науки-етнолінгвістики, яка вивчає мову в їх стосунках до культури(проблеми: табу, евфемізмів, теорія номінацій).

Суто практичний характер має зв'язок мовознавства з археологією, наукою що вивчає історичне минуле людського суспільства за виявленими при розкопках памятками матеріальної культури. Археологи знаходять стародавні предмети, а мовознавці розшифровують зроблені на них написи. Дуже прозорим є зв'язок мовознавства з літературознавством, адже мова є першоелементом літератури, її будівелиьним матеріалом. Вони обєднані в одну комплексну науку філологію. З філологією тісно повязана герменевтика- м-во тлумачення текстів. Анатомія – анатомічні знання потрібні мовознавцеві для вивчення будови і функціонування мовного апарату людини. Фізіологічні знання потрібні для пояснення творення і сприйняття звуків, нині в м-стві стали застосовувати фізіологічні методи дослідження. Психологія – наука про процеси і закономірності психічної діяльності. На стику м-ва і психології виникла психолінгвістика – наука яка вивчає процеси формування і сприйняття мовлення. Процес мовного спілкування неможливо пояснити без психології, вся мовна система зберігається у психіці у свідомості людини. Медицина –медики використовують мовні факти для діагностики захворювань, а мовознавці користуються медичними даними для прогнозування мовленнєвої поведінки. На їх стику виникла нейролінгвістика. Географія-зв'язок полягає у використанні поряд з історичними географічних даних, для встановлення давніх місць, поселень певного народу.

Функції мови

Ф-ції мови є універсальні(основні) та факультативні.

Про те, що мова є суспільним явищем свідчать її функції, вони виявляють її сутність, призначення, дію. Ф-ції є тими характеристиками без яких мова не була б сама собою.

1)Відображальна функція – мова є величезним дзеркалом. Крізь призму мови ми сприймаємо відчуваємо навколишнє середовище. Для того щоб ми щось зробили треба спочатку це пізнати(пізнавально-відображальна).

2) Комунікативна виступає як похідна, прикладна відображальної. Мова-засіб спілкування. Момент комунікації змінюється впродовж розвитку мови. Спочатку вона була лише в усній формі, лише з появою писемності комунікація розширюється в просторі і часі. Умовою є володіння мовцями певними знаннями інформацією.

3) Сакральна-слово має властивість впливати на дійсність.

4)Емоційна – мова може бути виразником емоцій; Може виходити не лише від раціо, але й від серця. Сюди візьмемо до прикладу і суфіксацію слів, які надають пестливості чи згрубілості.

5)Естетична функція-мова як джерело естетичного задоволення.

6)Металінгвальна – здатність мови описати саму себе.

7)Конотивна здатність мови впливати на мовців.

Мовні рівні

Рівні мови-деякі ділянки мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких зарактеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи. Розрізняють основні і проміжні рівні. До основних рівнів належать:фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний. Кожен із рівнів мє свою основну одницю: фонологічний-фонему, морфологічний-морфему, лексико-семантичний-лексему, синтаксичний-синтаксему. За роллю в структурі мови, виділяють нищі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема – одностороння одиниця(нема плану змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня-морфем і лексем. Нищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комінукативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.

Мовні рівні не існують ізольлвано. Вони взаємоповязні: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні, їх одиниці мають подвійний характер:вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний. Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основоположний вважає її основоположник М. Трубецькой, є дослідження морфонологічного використання фонологічних засобів мови. Морфонологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос, і сполучення фонем у складі морфеми і слова(рука-ручка), (села-села). Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей. Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи деількох слів(бити байдики, Чорне море).

Ієрархія мовних рівнів.

Теорію ієрархії рівнів сформулював у 1962 році француський мовознавець Е. Бенвеніст. Суть цієї теорії полягає в тому, що мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту входять до вищого рівня. Морфема планом вираження спирається на фонему, тобто складається з фонем, але свого змісту набуває лише в складі слова. Н-д:закінчення а має значення «наз. відмінок, однина, ж.р », тільки в складі слова(рук-а, рік-а, сестр-а). Фонему також можна визначити, лише як складову частину одиниці вищого рівня-морфеми. Формою мовної одиниці є її здатність розкладатися на складові елементи нижчого рівня, а значенням – здатність бути складовою частиною одиниці вищого рівня. Таке розуміння мовної структури, на думку В. Кодухова, допускає тільки один напрям аналізу – від нищого рівня до вищого, від форми до змісту.

Мова і мовлення

Досить поширеною була думка,що поняття мови і мовлення 1им увів у науковий біг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення була порушена вже В. фон Гумбольдтом та ін.мовознавцями.

Основоположник психологізму Г.Штейнталь розрізняв мовлення(говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням – це сукупність мовного матеріалу 1-го народу. Протиставлення мови і мовлення модна узагальнити так: мова-психічне явище, що міститься в мозку людини; соціальне системне, пасивне, потенційне, нестійке, однократне, синхронічне, суттєве. Мовлення-психофізичне явище, що знаходить в фізичному середовищі; індивідуальне, несистемне, активне, реальне, стійке, довговічне, діахронічне, побічне. Оскільки існує 2 обєкти, то їх повинні вивчати дві різні науки-лінгвістика мови і лінгвістика мовлення. Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлення використовують ті ознаки які запропонував Соссюр. Але у теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням як: а)мова психічне явище, а мовлення психофізичне, б)мова-соціальне явище, мовлення-індивідуальне, в)мова-системне явище, мовлення-асистемне. Отже, ми бачимо, що до цього часу терміни, мова і мовлення та їх критерії розмежування не отримали однозначного тлумачення. Із ознак висунених для розмежування мови і мовлення після Соссюра є такі: 1)мова-щось загальне, мовлення-конкретне, 2)мова-постійна, довговічна, мислення-перемінне, нестійке, недовговічне(М. ТРУБЕЦЬКОЙ). Майже всі лінгвісти вважають мову, знанням або системою знаків, а мовлення-реалізацією цих знань, або цих системних знаків. Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі 3 можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний(цільовий). У гносеологічному плані мову і мовлення потрібно розглядати як явище різного ступеня абстракції. Мова-загальне абстрактне, мовлення-окреме конкретне. Знаходячись у діалектичному зв’язку мова і мовлення є відносно незалежними явищами. У плані онтологічному мова належить до психічних явищ, а мовлення до психофізичних, доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального. З прагматичного погляду мова являє собою щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним, випадковим, рухливим.

Мова і мислення

Проблема взаємозвязку мови і мислення належить до найкладніших і дуже актуальних питань не тільки загального мовознавтсва, але і логіки, психології, філософії. Мислення-це вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення обєктивної дійсності, воно уможлявлює отримання знання про такі речі які не можуть бути сприйняти на чуттєвому рівні. Щодо питання взаємовідношення мови і мислення існують дві тенденції 1)відривання мови від мислення, і мислення від мови, 2) ототожнення мови і мислення. Переважна більшість мовознавців не сумніваються у наявності звязку між мовою і мислення. Головна увага вчених спрямована на виявлення х-ру звязків між цими явищами. Мова і мислення – особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і свій специфічний зміст. На думку сучасних вчених потрібно розрізняти 3 типи мислення: чуттєво-образне, технічне, поняттєве. Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності свідчать й такі факти: мислення х-ється певною самостійністю:воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності(домовик, мавка, русалка) 2) мова-матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення ідеальне. 3) мова-явище національне, мислення-інтернаціональне. 4)будова і закони розвитку думки і мова неоднакові.

Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення то основними одиницями мислення є поняття, судження і умовиводи. Говорячи про зв'язок мови і мислення потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетичному плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі(в історії окремої особи), так і в філогенезі(в історії виду).

Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні, вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автономні, і мають свої специфічні риси, які вимагають спаеціального вивчення.

Природа мовних змін

Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. До зовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх — тенденції розвитку, які закладені в самій мові. Не всі вчені визнають паралельний вплив на мову зовнішніх і внутрішніх причин. Так, А. Мартіне, Є. Курилович та інші визнають тільки внутрішні, а А. Мейє, А. Соммерфельт, Б. Головін — тільки зовнішні причини. Очевидно, не варто абсолютизувати якісь з них, хоч потрібно пам'ятати, що всі мовні зміни в підсумку визначаються суспільними потребами.

Мовні контакти

Мовні контакти — один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, а й утворення допоміжних спільних мов і навіть мовну асиміляцію. Причини цих перетворень криються не в структурі взаємодіючих мов, а у вагомості певної мови, що залежить передусім від рівня економічного, політичного й культурного розвитку її носіїв, а також їхньої войовничості, фанатичності, заповзятості. Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними відмінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.

Серйозні контактно зумовлені зрушення починаються з двомовності, тобто з функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічному середовищі. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією.

Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути допоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови без категорій роду, числа, відмінка, без дієслівних складних форм тощо. Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мовна, а значить і етнічна, асиміляція. Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвергентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку декількох мов виникають так звані мовні союзи, тобто «особливі типи ареально-історичної спільності мов, які характеризуються певною кількістю подібних чи спільних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок тривалого й інтенсивного контактування і конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору». Термін мовний союз уведений у науковий обіг М. С. Трубецьким у 1923 р. Мовні союзи характеризуються певною спільною для мов, що до них входять, незалежно від їх походження сукупністю структурно- типологічних і деколи й матеріальних особливостей. Як зауважує болгарський мовознавець В. Георгієв, мовний союз — це рух мов до інтеграції, який зупинився на півдорозі, це, образно кажучи, набута спорідненість. Як приклад звичайно наводять балканський мовний союз. До нього належать грецька, албанська, румунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови.

Синхронія і діахронія

Синхронія (від грец. «одночасний») — стан мови в певний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період. Цей термін вживається і в іншому значенні: синхронія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника. Діахронія (від грец. «через» і «час») — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку. Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одночасовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню статики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхронічна і діахронічна. Як зазначав Бодуен де Куртене, діахронічне вивчення мови важливе і дуже потрібне для розуміння та пояснення кожного її синхронічного зрізу. До такої ж думки дійшли представники Празької лінгвістичної школи, а також А. Сеше, Е. Косеріу та ін.

Мова як знакова система.

Своєрідність мови як знакової системи полягає в тому, що: 1. Мова виникає природним шляхом, постійно розвивається, удосконалюється, тобто має динамічний характер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мовних знаків, як продуктивність. Знаки нерідко змінюють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мовних знаків. 2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можливості й обмежену сферу застосування. 3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гносеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцінку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнання об'єктивного світу. 4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розмитість меж.

Небезпідставним є твердження, що ми живемо в світі знаків. Однією із знакових систем є мова. Про її знаковий характер говорили ще вчені давніх Індії та Греції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо — знак перших». Поняття знаковості знаходимо також у граматиці Пор-Рояля, а згодом у працях лінгвістів-компаративістів — В. Гумбольдта, О. Потебні, П. Фортунатова, І. Бодуена де Куртене, В. Поржезинського, В. Богородицького та ін. Однак термін знак у дослідженнях цих учених не отримав спеціального лінгвістичного визначення. Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що «відіграє певну роль у житті суспільства». Вивчення мови на рівних правах і тотожними методами мислиться в складі семіології — єдиної науки про знаки: «Мова є система знаків, що виражають ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбукою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна, таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства. Ми назвали б її семіологія». Така наука виникла і отримала назву «семіотика». Семіотика (від грец. «знак»)— наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем. Зародження семіотики пов'язують із працями Чарльза Морріса, хоча її початки заклав американський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміотики. Основним поняттям семіотики є знак. Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації. Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, називається денотатом або референтом); 3) непов'язаність із позначуваним природним (причиновим) зв'язком; 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її слід розуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Таким чином, знаки утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза системою знак неможливий.

Види знаків.

Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміші серед них — класифікація за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об'єктом та класифікація з погляду фізичної природи. За першою класифікацією всі знаки поділяють на знаки-індекси, знаки-копії, знаки-сигнали і знаки-символи. Знаки-індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) — знаки, пов'язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами (дзенькіт скла як знак розбитого посуду тощо). Знаки-копії — відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. їх ще називають іконічними знаками. До них належать сліди лап тварин, фотографії, зліпки, відбитки тощо. Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, тощо. Знаки-сигнали завжди прив'язані до ситуації. Через ситуативну обмеженість сигналів деякі вчені не кваліфікують їх як знаки. Знаки-символи — знаки, які використовують для передачі (визначення) абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами. Наприклад, тризуб і синьо-жовтий прапор як символ України тощо. До знаків-символів належить хімічна, географічна та математична символіка. Тут названі символи, що є міжнародними. Ще багатшими й різноманітнішими бувають специфічно-національні символи — символіка кольорів, квітів, дерев, птахів, взагалі тварин тощо. Наприклад, такі українські символи, як калина, явір, верба, червона рута, едельвейс, гарбуз, чайка тощо. Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Це природні знаки. Вони не мають комунікативної функції, а виконують пізнавально-прагматичну функцію. Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні знаки. Це знаки пілкування. Вони мають відправника та адресата (отримувача) і виконують комунікативно-прагматичну функцію. Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком- сигналом чи знаком-символом, коли відправник і отримувач домовляться про їх значення. Отже, справжні знаки характеризуються умовністю, конвенціональністю. Польський мовознавець А. Шафф запропонував класифікацію, за якою всі знаки поділяють на природні й штучні. Штучні розпадаються на несловесні і словесні, в несловесних виокремлюються сигнали і замінники, а в замінниках — іконічні знаки та знаки-символи. Справжні знаки, на думку вченого, жодної іншої цінності не мають і поза знаковою функцією не існують. Цікавою є бінарна класифікація знаків, що спирається на їх функцію і структуру, польського мовознавця Т. Мілевського. На думку Мілевського, ця класифікація передає й історію (послідовні етапи) виникнення знаків З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють на 5 видів: 1) акустичні (слухові, вокально-інструментальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих); 4) нюхові (запах етилмеркаптану як застережливий знак для шахтарів); 5) смакові (існують вони більш теоретично, ніж практично; як приклад можна навести те, що на українському Поліссі подача гостям киселю є сигналом закінчення гостини). Найважливіші для людини слухові (акустичні) та зорові (оптичні) знаки залежно від способу їх творення поділяють на 4 підвиди (субкоди): 1) зоровий скороминучий (мімічна мова глухонімих); 2) зоровий тривалий (письмо); 3) вокально-слуховий (усне мовлення); 4) інструментально-слуховий (мова бубнів, що поширена серед деяких африканських племен).

Природа мовного знака.

Розглядати мову як знакову систему є сенс у тому разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як довільність (умовність), тобто відсутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззаперечною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними словами і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття . До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Останнім часом думка про вмотивованість мовних знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Різні звуки викликають неоднакові асоціації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані назвали [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний — [л]). Однак у цілому звукова мотивація має неосновний, фоновий характер. Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внутрішня мотивація, до якої належить морфемна вмотивованість похідних, особливо складних слів. У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотивування одних знаків іншими. Говорячи про вмотивованість чи невмотивованість як ознаку мовного знака, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим». Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що: а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю; б) один експонент (позначувальне) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму); в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може змінюватися при незмінності плану змісту і навпаки. Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого полягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати. Інші особливості мовних знаків зумовлені специфікою мовної системи. Характерними рисами мовних знаків є також абстрактність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у відриві від безпосередніх подій і ситуацій.

 

Мова і суспільство

Мова – це елемент духовної культури. Ця культура має національний характер, взаємовплив мови і суспільства. Суспільство на мову може впливати на будь-яких рівнях (гречка-перші до нас її принесли греки, огірок-з гр. неспілий, капуста-лат. Голова, горіх волоський-італійців називали волохами, а вони привозили горіхи).

Проблема « мова і суспільство» належить до однієї з найскладніших у загальному мовознавстві, що значною мірою зумовлено її багатоаспектністю. Найважливішими питаннями цієї проблеми є: 1) соціальна природа мови;2) соціальна зумовленість мовних явищ; 3) залежність стану мови від стану суспільства; 4) соц. Спільноти людей і соціальні типи мов; 5) можливість свідомого впливу с-ства на мову; 6) взаємовідношення мов в багатомовному суспільстві; 7) залежність с-ства від мови;8) мова і суспільно- технічний прогрес.

До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли в сер ХІХ ст.. одним із перших був Я. Грімм, В. фон Гумбольт. Гумбольт вважав ,що мова розвивається тільки в суспільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим. Ф. де Соссюр вбачав соціальний характер мови в її примусовості щодо індивідів.

Найбільший вплив суспільства на мову має формування мовної політики (визнання статусу мови, закони про мову З 1989р в Укр.. статус державної має укр.. м. а у Білорусії з 1995 і білорус. і рос.)

Соціолінгвістика – вивчає впливи і взаємовплив мови і суспільства.

Суспільні функції мови.

Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Найголовніші: 1) комунікативна (засіб спілкування); 2) когнітивна (засіб мислення і пізнання) деколи до базових ще відносять емотивну(засіб вираження почуттів і емоцій) та метамову (засіб дослідження і опису мов). З основними функціями співвідносяться похідні з комунікативною – фактична(засіб встановлення контакту), конативна (засвоєння), волюнтативна (впливу), кумулятивна (зберігання досвіду); з когнітивною – репрезентативна (номінативна), з емотивною – поетична(засіб вираження і виховання прекрасеного). Можна сказати, що й досі немає єдиної усталеної думки щодо функцій мови, кожен вчений визначає різну кількість функцій мови. Р. Якобсон виділяє 6 функцій, О Леонтьєв – 4; А. Супрун – 3; Попова виділяє тільки 1 функці. – засіб спілкування, а все інше вважає властивостями мови. Причиною таких розбіжності у дуамках є широке і вузьке розуміння терміна суспільні функції мови. В основному серед базових називають дві функції – комунікативну і когнітивну, але і тут немає єдності щодо їх важливості.

Мова, нація, держава

Мова – природна система комунікативних знаків і правил їх функціонування

Нація – найвища природна форма об’єднання людей

Держава — це сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади.

Мова об’єднує народ і відрізняє його від інших народів. Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації. У питанні співвідношення мови і етносу у науці немає одностайної думки, деякі вчені не мислять народу без спільної мови інші навпаки. Мова поєднує людей більше ніж класова, партійна чи релігійна належність, більше ніж етнічне походження. Мова забезпечує функціонування держави в усіх її виявах політичному, економічному, культурному.

Мова виражає єднiсть держави. В нацiональнiй державi ототожнюються держава, нацiя i мова (М. Сiгуан, У.Ф. Маккi).2. Мова має величезне значення у житті бездержавних народів. 3. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалось дотриманням правильної вимови знаків китайського письма.4. Одним iз найвищих виявiв самоутвердження нацiї є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функцiонування в усiх без винятку сферах суспiльного життя. Цей статус має бути закрiплений в Основному Законi держави – Конституцiї.5. Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови часто навіть не згадується, позаяк це нормальне явище. Важливим чинником є і незалежність держави.

Мова і культура.

Культура – сукупність досягнень суспільства в галузі освіти, науки, мистецтва та інших сферах духовного життя. Мова і культура взаємопов’язані. Культура впливає на мову, а мова на культуру. Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури зводяться до: 1. до відмінностей у лексиці і фразеології (слова, що позначають специфічні явища культури не мають однослівного перекладу(мак, гривня, рушник, вареники, кобзар, тризуб)). 2. до відмінностей у лексичних фонах слів з тотожним денотативним значенням. Такі слова можуть мати різні конотації(хата - изба), а також різні асоціативні зв’язки (укр.. калина – краса, здоров’я любов, Україна; рос. Калина – розлука і невдале заміжжя). 3. до типологічних особливостей літературних мов. Л-рна мова пов’язана з народно розмовною. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів. 4. до своєрідності самого процесу спілкування у різних культурах, мовний етикет у різних культурах різний. Спілкування батьків з дітьми, чоловіка з дружиною, господаря і гостя.

Якщо вплив культури на мову є очевидним, то вплив мови на культуру не піддається звичайному спостереженню. Ця проблема була порушена В. фон Гумбольдтом, а за ним Е. Сепіром і Б. Уорфом. їхню гіпотезу лінгвальної відносності остаточно ще ніхто не довів. Висловлювали й інші цікаві думки, наприк­лад, про те, що певними типами культури зумовлені деякі мовні структури. Однак це не теорії, а лише гіпотези.

Мова і релігія

З релігією до нас прийшов звук «ф». Коли турки взяли Константинополь 1457рік, то монахи знайшли притулок в УКРАЇНІ та Росії і переписали там усі книги за нормами класичної церковнослов’янської мови, а це все повернуло назад мову на 200-300 років. З християнством в систему мови прийшли імена (Ісус, Павло), прізвиська, а з того почали утворюватися назви населених пунктів (Львів, Миколаїв). Через християнство прийшла літературна мова, писемність, з’явився конфесійний стиль.

Античне мовознавство

У Греції мовознавство розглядається у руслі зага<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти