ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Козенюк Олексій, група 2-ЕСЕ-05

Загрузка...

Творчі роботи

студентів ВНТУ

Краса врятує світ

Укладач: Зінько Олена Василівна,

кандидат історичних наук,

доцент кафедри культурології.

 


Козенюк Олексій, група 2-ЕСЕ-05

Що таке краса? Де її знайти?

Це чарівний перстень на руках принцеси,

Чи квітка польова, проста, що вмить

Зникне під кроком кованим колони,

Що йде вперед, на місто, ворога барлогу

За віру, за свободу, за ідеї жалюгідні...

Де ти, краса? Де тобі безпечно, спокійно?

Може в скарбниці, чи в країні мрій рожевих

Де кожен все, що хоче робить, і життю радіє,

Не боїться ні пожежі, ні грози, де нема надії

Надії на життя, на завтра, на прогрес

Бо всі вже мертві, очі їхні згасли...

 

Для кого світиш ти, краса? Для них?

Що йдуть мов тіні в рай, до тебе, на небо?

Вірні і невірні, судді, кати і ті

Що зруйнували ідеали, вівтарі, продали все, іуди

Розірвали Батьківщину, пропили, з'їли, розп'яли...

Хто тебе гідний? Невже вони? Не ми?

Що стояли всмерть, ні кроку вбік, чекали

Як прийде час, і ми, твої сини

Скажемо: Годі! Наш час настав!

Геть всю наволоч від влади! Нам кермо!

І зміним все, зів’єм державу сильну, як пучок, єдину.

 

І хто правий, хто заслужив твою довіру?

Ми, бунтівники наївні, вони, іуди жалюгідні?

І все крокують колони людські, залізні туди,

Де сплять наші діти, жінки і матері невинні

Де могили предків височіють серед степів

Де ростуть квіти польові, прості, чарівні...

 

Краса врятує світ! - сказав колись Бодлер

Врятує світ від сіризни, оков неволі

І дасть надію на майбутнє, завтрашній світанок

Серед лісів, полів, річок

Серед хмарочосів, парків і церков.

 

До нас і вас, в кімнату, крізь віконце

Загляне і засвітить Сонце!

Навіки, поки пам'ятаєм це:

Краса врятує світ! Краса врятує світ!

 

Кручок Инна Викторовна, 1ЕСМ-05

Красота спасет мир

Красками рисует каждый жизнь свою,

Разными цветами насыщает жизнь,

А потом с годами на картину ту

Смотрят удивленно, как не их то кисть.

Отпечатком станет жизненный шедевр,

Томною дорогою в историю войдет,

А дальнейшая тропа критических мер

Станет объектом суждений, как лот.

Прекрасное силу имело всегда:

Абстрактную душу к себе притягало,

Сияла, летела к свету душа,

Естественно муры веков разбивала.

Таинственный дух волшебной красы

Мир не спасает, а бережёт.

И как бы не вились линии тропы

Разнообразно к гармонии ведет.

 

Осадчук Сергей, 21С-05

Красота спасет мир

К - ак будто луч света случайно

Р - разрушил обыденность дней,

А - патия жизни печальной

С - менилась потоком идей.

О - ткрылись духовные грани,

Т - ечение радостных нот.

А - рбитром в неведомом стане

С - покойствие миру несет.

П - риветливость жестов и взглядов,

А - ктивность, сердечность любви,

С - тихииность душевных парадов,

Е - динство с весельем в крови.

Т - епло, новизна отношений,

М - озаичная чуть мечта...

И - всё это в жизненном плене

Р - ождает одна красота!

 

 

Алексеева И.С., 1АМЗ-05

Красота спасет мир!

Обычный вечер, я брела

Сквозь умирающего парка,

И времени река несла

Мой мир из серого асфальта.

Мой мир пригрел в себе змею,

Ее смертельный яд опасен,

И я одна лишь не пойму

В чем кроется спасенье наше.

Уже темнело на дворе,

Холодный ветер дул жестоко,

Старик сидевший на земле -

Протягивал всем руку скромно.

Я пожалела старика

Достала мелочь из кармана

Сказала: «сколько в мире зла,

И вечность миром деньги правят».

Старик ответил: «Ты постой,

Послушай дедушку седого,

когда-то я был молодой

и тоже думал: «все с ценою».

Но вечность - лишь короткий миг,

Что промелькнет вдруг над землею,

Ведь смерть не может править здесь,

Не овладеет зло душою.

Душой - наполненной любви

Душой, что дышит красотою,

И будет счастлива душа,

Душа живущая мечтою.

И поверь в мои слова,

Любовь тебя согреет в стужу,

Лишь красота спасет

Твой мир, упавший в лужу...»

Сосенко Інни, 2ЕМ-05

Краса врятує світ?

Що трапилось, моя мила? Чому по твоїх щоках течуть сльози? Розкажи мені усе і, можливо, я зможу тобі допомогти.

Тату, мені страшно. Я вже не радую людей як раніше. Багато століть мною захоплювались, мене вважали невід'ємною частиною їхнього життя. А тепер, щось трапилось, я це відчуваю, кожної миті, щось говорить мені про це. Раніше це був просто шепіт, а тепер це нестерпний крик, який з кожним роком, з кожним століттям стає все голоснішим. Щось змінилось у людях і разом з цим змінююсь і я. Мені здається, що якщо наступного разу погляну на відображення у воді я не впізнаю себе.

Як тільки ти привів мене сюди, ти сказав, що тут я зможу втілити у життя будь-яку, навіть неймовірну, фантазію. І я створила собі сад, який був подобою того, що існувало на Землі. Багато століть він квітнув і приносив плоди радості і любові людям до усього живого і прекрасного. Але тепер він також змінюється. Він став сірим та похмурим, як асфальт безкінечних доріг. Живі квіти вже більше не милують душу, у вазах стоять штучні, тому що вони не зможуть ніколи зав'янути. А плоди віддають металевим блиском, як машини, що приваблюють їх усе більше.

Так доню, як тільки ти прийшла до мене, я одразу помітив їх у твоїх очах. Раніше я бачив полум'я, яке палало у тебе в душі і цей вогонь міг накрити усе навкруги своєю силою любові до прекрасного. А тепер, я бачу відблиски, але не води, коли на неї падає промінь сонця, а сталі, що несе в собі лише холод.

Коли вперше побачила Землю, я всією душею захотіла врятувати цей світ. Я намагалася створити гармонію життя людей та природи, але не змогла. Якби люди бажали цього так як я, мені б вдалося. Вони самі все зруйнували, вони знищили мою мрію. Але я відчуваю, десь глибоко в душі, лишились ті, що вірять і пам'ятають про мене. Я вірю, що не все ще втрачено.

Тату, як ти вважаєш, я зможу врятувати світ?

Це була розмова Краси з її батьком Всеотцем.

 

Кондакова Ольга, 231-05

Краса врятує світ!

Я прокинувся від того, що відчув, як маленький електричний заряд пройшовся по моєму тілу. Цей сигнал вже багато років з дня на день сповіщає нам, що настав ранок. Це - сучасний будильник. Ні, ми не роботи, ми - люди, які живуть звичайним життям... Але раніше все було інакше. Ані своїм, ані будь-яким іншим розумом пояснити це неможливо. Просто інакше от і все. Звідки я знаю про це? Коли я був ще зовсім маленьким хлопчиком мій дідусь Ігнат полюбляв, як і всі дідусі, садити свого онука на дужі коліна і, наче казку, розповідати про своє життя. Так, саме казку, в яку і зараз важко повірити, але я вірив, і досі вірю.

Дідусь Ігнат народився у 2034 році. Як і всі хлопчики його віку, він ходив до школи, не слухався батьків і до ночі сидів за комп'ютером. Звичайно, кожного ранку головною батьківською задачею було підняти з ліжка сонливого Ігната і відправити на навчання...

...Як розповідав дідусь той ранок був не такий, як усі інші. Він прокинувся сам. Не відкриваючи очей Ігнат відчув, що щось не так. Але ЩО??? Навкруги стояла гнітюча тиша, або іншими словами відсутність будь-яких звуків. А може всі вимерли? -промайнуло в голові у хлопчика. Але тиша була не єдиним "сюрпризом" в цей день. Відкривши очі він побачив...або власне не побачив...Ні, все в його кімнаті було на місці: комп'ютер на столі, речі, на яких спокійно спав кіт Тимур, на стільці. Все начебто так, як і було, єдине він не міг зрозуміти...куди поділись кольори? Усе навкруги було так, наче людство в один момент потрапило в негатив. Тільки чорне і біле. "Татку, - прокричав у паніці Ігнат, - татку, що трапилось?". Зістрибнувши зі свого ліжка він швидко побіг до батьків. Але ні батьки, ні вчені, ні будь-хто інший не змогли б пояснити хлопчику, що трапилось з навколишнім світом. Просто він змінився. Кажуть, що це пов'язано із сонцем. Але і його більш не було видно серед густих сірих хмар. Людство давно готувалось до якоїсь катастрофи чи ядерної війни. Усі відчували, що щось трапиться, і ось трапилось...

...Все ж таки людський розум, наука і техніка досить швидко пристосувались до нового середовища. Ми, сучасні люди, живемо, на наш погляд, повноцінним життям. Перед смертю мій дідусь звернувся до мене з такими словами: "Хлопчику мій, я хочу, щоб ти навчився жити серед цього просто існування. Я хочу, щоб ти колись відчув на собі тепло та світле проміння сонця, щоб ранньою весною ти милувався свіжою зеленню дерев, а в період золотої осені шуркотів ногами по опалому листю. Те, що трапилось з природою важко пояснити, але понад усе шукай в житті красу, тому що краса врятує ваш світ..."

З того часу я почав шукати в житті красу. Не знайшов я її ані на роботі, ані в сумних обличчях перехожих на вулицях міста, ані в похмурих буденних днях, які швидко линули у вічність. Не було краси і в звуках. Дідусь часто розповідав, що ті звуки які залишились в цьому світі це ніщо в порівнянні з тією музикою, яка колись лунала.

Але я не здавався. Одного разу мені запропонували переїхати на нову робочу квартиру. За своє життя я досить часто змінював житло. Яким же великим було для мене подивом, що жодного разу я не помітив її, цю стару коробку з дідусевими фотографіями. З цікавістю я почав їх переглядати. Фотографії стали також чорно-білими, але їх відрізняли яскраві посмішки на обличчях людей. Мабуть, їм було чому радіти. Зараз світ змінився. Похмурість кожного дня жорстоко вбиває радість, не даючи їй навіть проникнути в серце. Я продивився усі, склав їх обережно в альбом і хотів викинути ту стару коробку, але помітив на самому дні, припавшу багаторічним пилом фотографію, мабуть, фотографію. Я дістав її, струхнув пил і враз...я не можу пояснити, що відбулось в той момент, але все навкруги стало незнайомим. Ні, власне все залишилось на своїм місцях, тільки стало таким незвичайним. Крізь відчинене вікно я почув на вулиці дитячий сміх. Я підбіг до вікна і подиву моєму не було меж. На деревах з'явилося листя, якогось дивного, але в той самий час чудового кольору. Дідусь розповідав, що листя колись було зеленого кольору. Якщо це зелений, то він дійсно такий чудовий, що ним можна милуватися вічно. Крізь листочки пробивалось проміння невідомого світила. "Сонце повернулось, -я закричав на радощах, як маленикий хлопчик, - сонце повернулось!!!"

...А зі зворотнього боку фотографії був напис: "Морський схід сонця. 2045 рік".

Краса - це те вічне, що не зникає, не зважаючи ні на які обставини. Краса врятує світ. Вона його вже врятувала!!!

 

Тележкіна Юлія, 3КС-02

Твір-роздум на тему: „Краса врятує світ”

Багато спорів чуємо щодня

Про те, що у майбутньому чекає –

Адже не можем жити навмання,

Хоч досі про мету життя не знаєм.

Є навіть ті, хто каже: все одно

Припинить світ даремне існування,

І людство само знищиться – воно

У принципі не гідне рятування.

Залишимо дискусії оті,

Теоретично будемо вважати,

Що є і сенс у нашому житті,

І світ цей можна навіть врятувати.

Але чому філософами саме на красу

Покладене це вкрай важке завдання,

Чи є у ній якась таємна суть? –

Нам відповідь шукати на питання.

Що є краса? То кисень для душі,

Полон для розуму, безцінний дар для серця,

Вона до себе кличе нас мерщій,

Без неї і життя нема, здається.

Краса є різною: одна – то сонця схід

І світлий день, заквітчаний весною,

Смарагдів зачаровуючий лід

І дівчина з поставою стрункою.

То музика, що лине через край,

То витвір геніального митця –

І скільки ще речей не називай,

Всього не долічити до кінця.

Така краса для кожного своя,

Не всім із нас дано її відчути,

Тому вона втручається в життя

Лиш тих, хто зміст її зумів збагнути.

А іноді трапляється таке:

Вона на бій підбурює народи.

Війна Троянська сталась через те,

Що надто сильною була Єлени врода.

Є й інша – кажуть, внутрішня – краса,

Яка зсередини освітлює людину,

Краса душі – тих якостей каскад,

Що світу не дають-таки загинуть.

Але про душу кажуть: благородна,

Чи добра – отже, висновок з цього:

Добро – то теж краса; і, мабуть жоден

Не спорить з вічним значенням його.

Воно утримує від вчинків руйнівних,

Воно було завжди і завжди буде

Найголовнішою красою серед всіх,

Найнеобхіднішим, що мали колись люди.

Такого можна висновку дістати:

Якщо вже розібратися, як слід –

Все, що рятує світ, красою можна звати,

Та не уся краса рятує світ.

 

Андрушкова О., 1КІ-00

„Краса врятує світ!”

„Краса врятує світ! –

сказав один філософ. –

Бо є душі політ.

І все це дуже просто.

Адже коли ви бачите красу,

Коли зливаєтеся з нею на хвилину,

Ви відчуваєте солодкую сльозу

І розумієте, що цей момент єдиний.

Згадайте, як „лягає спати” сонце,

Як швидко гасне зарево надій

І як зненацька стукає в віконце

Вчорашній сон – початок всіх подій.

Згадайте, як раптово виникає

На небі сімка різних кольорів,

Як ще раптовіше вона зникає –

Цей витвір невідомих малярів.

Я абсолютно впевнений у тому,

Що кожний з вас спостерігав ці чудеса,

Тому не ставлю крапку, тільки – кому,

Адже усі ми прагнем в небеса.

Усі ми хочемо кудись злетіти;

Побачити, відчути, зрозуміти;

Дізнатись, пригадати чи забути;

Упасти вниз та знов стрибнути.

І кожен з нас дивується тоді,

Коли не знайде відповідь собі:

„Чому дивлюся на це і посміхаюсь?

Чому мені здається, що втручаюсь?

І, як недивно, сил я набираюсь?”

Гадаєте, ми відчуваємо душі політ?

Та це ж краса рятує світ!”

 

Ось так філософ той сказав давно.

Звичайно, і йому було не все одно,

Бо мріяв все життя про те, що й я:

Щоб вічно існувала ця земля.

І вірив він лише у ту красу,

Що здатна засолоджувать сльозу.

 

Барбалат Катя, ЕПА-03

 

«Цель мироздания есть беспредельный рост гармонии,

То есть красоты. Мироздание развивается красотою.

Красота есть та цель, к которой стремится

Развивающаяся Жизнь. Стремление всего живущего

К совершенствованию есть в сущности стремление к красоте.»

Рей Бредбері «Усмішка»

Цивілізація досягла свого. Та людство ще існувало. Не зрозуміло як, яле вижило і трималось за життя з усієї сили, вгризаючись в нього пожовклими зубами і халючись брудними поламаними нігтями. Існувало разом зі своїми недоліками і вадами, нерозлучно з усіма бідами й нещастями, горем і слізьми, тупістю і підлістю, колишньою величчю і нікчемністю, з гордо піднятою головою і зігнутою спиною, з величною історією за плечима і нікчемним фіналом попереду...

Розвиток наук і технологій... Чого тільки не придумали люди. Але як дорого за все це вони заплатили, що віддали натомість?.. Вже не було понять: повітря пахне дощем чи свіжістю зимового ранку, а вітер приніс пахощі весняних квітів. Ні. Повітря тепер пахло пропитою землею і всілякими хімічними відходами, а вітер приносив лише сморід викидів нового «супер заводу». Легені отримували більше отрути ніж кисню. А люди дихали, жили, чи швидше не жили, а існували. Вже давно не було птахів, а рідкісні тварини були на грані вимираня. Ніхто не пам»ятав як виглядає зелена трава, як вона пахне, яка на дотик. Ту жалюгідну подобу рослинності, яка ще залишилась на цій планеті, було важко відрізнити від сірої поцвилої землі, а штучно вирощувані рослини не мали не лише запаху і кольору, а навіть смаку. Не залишилось нічого цінного чи прекрасного. Для чого ж тоді жили люди, що тримало їх на цьому сірому холодному світі? Може війна, яка вже кілька сотень років не припинялась? Воювали всі і проти всіх. Люди дійшли до крайньої межі, озвіріли. Білі ненавиділи чорних, чорні - жовтих, жовті -білих. Англійці ненавиділи німців, німці - поляків, поляки - росіян, росіяни -американців, американці • сербів, серби - турків... вся ненависть, все презирство, вся надмінність і злоба зминались в одне ціле і душили, душили кожного, не даючи дихати. Все втрачало сенс - лите ненависть. Здавалось ніхто не покладе граю цій суцільній війні та ворожнечі, цьому жаху й здціпснінто, хіба що ненависть стане любов'ю. Але це,мабуть, вигадав останній на цій землі романтик.

Уже близько року в цих горах велись військові дії. Тепер ці гори були чи не найважливішою стратегічною одиницею. Від того, хто візьме цей хребет значною мірою залежав результат самої війни. Фактично вирішувалось питання про те. на чиїй території буде вестись війна. Вже більше місяця вершини переходили з рук в руки. Жодна сторона фактично не просувалась вперед Почалась, так звана, позиційна війна. Війська по обидві сторони виснажені і обезкровлені. Люди змучені, голодні... З шаленими швидкостями ширились різноманітні епідемії, що косили ряди гірше противника. Проте це безглузде протистояння напівживих, озвірілих людей продовжувалось. І гори стогнали від вибухів, захлинались в крові, горіли смертельним вогнем.

Лила свої кислотні сльози похмура осінь. Може навіть оплакувала усіх цих приречених, а може оплакувала їх дітей..,

В одному з таких боїв Він і був поранений. Рона була не дуже тяжка, але поки добрався до своїх, втратив надто багато крові. Лікар похапцем оглянув Його і сказав, що нема ніякої надії. З пораненим возитись бажання ні в кого не було, тож його залишили відступаючи. Навіть не спромоглись застрелити, щоб менше мучився. Зброї, щоб самому зробити це, не було: забрали. То ж йому залишилось чекати приходу противника: може хоч ці застрелять...

Валентин чи то заснув, чи то втратив свідомість, але йому знов снилась Валентина. Його маленька білява сестра, снилась йому щоразу, як тільки він заплющував очі. Снилось, як

він повертається до неї. як вона радісно біжить до нього, як посміхається, як раптом спалахують гнівом її очі, як вона звичним жестом відкидає вперед очей неслухняні пасма білявого волосся. Вона бігла до нього, він підхоплював її на руки. Вона його єдина близька душа, єдина людина в усьму світі, яку він любив, його маленька сестра, яку він виростив сам один. Знову і знову вона бігла до нього...

Він думав про неї, думав увесь час. А вона йому снилась. Снилась щоразу, коли знесилений, голодний засинав на голому камінні чи в багнюці, коли марив, звалений з ніг хворобою, коли на хвилинку заплющував очі в перервах між боями. Снилась і тепер, коли він лежав в калюжі з власної крові.

Почався дощ. Його холодні краплі повернули Валентина до тями, він прокинувся і спробував підвестись, але марно, знов запаморочилось в голові і він мало не втратив свідомість. Полежавши ще трохи він вирішив поновити спроби підвестись, але цього разу робив це значно повільніше, намагаючись уникати різких рухів. Йому вдалось сісти, потім він, спираючись на великий камінь, став на коліна. Він не хотів ось так помирати. Страшно помирати на одинці... Валентин стояв на колінах опираючись на камінь, було важко і боляче, значно легше було б лягти на землю, але йому дуже не хотілось знов потрапити в калюжу липкої крові, він вирішив стояти так, поки Його зовсім не покинуть сили. Він дивився на гори. Страшні, сірі, розмиті дощами, понівечені вибухами, вкриті попелом, їх верхівки ховались в такій самій сірій масі димів, що навіки сховали від людських очей небо.

Валентин знав, на деяких вершинах сніг, такий самий сірий, як і все інше, але його не було видно. Він відчув, що руки слабнуть, от-от впаде, стиснув зуби: не хотілось повертатись в кроваву калюжу, втримався, не впав...

Враз його увагу привернув дивний рух. З німим подивом Валентин спостерігав як прямо перед ним, просто на камені, пробивався крізь попіл яскраво зелений паросток. Через п'ятнадцять хвилин паросток уже досяг тридцяти сантиметрової висоти, з'явились ніжно-зелені листочки. Тим часом зміцніо стебло і Валентин побачив, як почала розпускатись квітка, вона була такого ж кольору як його кров. На його очах сталось диво, інакше це не назвеш. Звідки ж серед цього сірого похмурого світу, на цій давно мертвій землі взялась справжня жива троянда, так, саме троянда, Валентин одразу впізнав її, колись давно, ще в дитинстві він бачив стару вицвілу картину, на якій була зображена троянда, уже кілька сотень років, як на планеті Земля знкли останні квіти, а той старий дивак усе зберігав потемнілу вицвілу картину з трояндою. Тоді та картина вразила Валентина, він ніколи не бачив такої довершеності і гармонійності, які вілювала потемніла від часу кимось намальовона троянда. А тепер перед ним була вже не намальована, а справжня, жива троянда. Він дивився на неї і по Його брудних,, залалих шоках котились великі гарячі сльози, такі чисті, невимушені і справжні, які бувають лише в малих дітей. Але Валентин не помічав сліз, перед його очима була троянда, незвичайна троянда, вія відчував цс. Відчував її силу, вона випромінювала тепло. Валентин відчув, що його рана почала заживати, вона заживала на очах. Через кілька хвилин він почувався так добре, ніби ніколи й не був поранений, ніби це не він стільки часу стікав кров'ю, ніби не він похилившись на цей камінь, чекав смерті. Валентин відчував непереборне бажання зірватись і бігти додому. А так, як єдиною близькою йому душею була Валентина, то його дім був там, де була вона. Швидше б до неї!

З-за схилу гори з'явились перші ряди противника. Люди йшли стомлено, повільно наближаючись до того місця де серед згарищ, болю і війни, з'явилась квітка. І всі хто бачив ЇЇ, враз падав на коліна і по їх щоках котились гарячі дитячі сльози. Може саме тепер вони починали розуміти слова сказані колись так давно - краса врятує світ.

То була дивовижна картина. Тисячі дорослих чоловіків, стомлених, неголених, орудних, поранених, забувши про біль, ненависть, лють, стояли на колінах перед квіткою і по їх шоках котились сльози. Дорослі чоловіки плакали як діти, вимиваючи з душі весь біль, всю лють І ненависть, очищаючи душу від темного і брудного. Усі враз забули про війну, залишилось лише неймовірно сильне, нездоланне бажання повернутись додому до дітей, дружин, наречених... додому, швидше додому!

Вони ще не знали, що в ту мить, коли розцвіла ця дивна квітка, на всій планеті «Земля» припинились усі війни. У тих, хто стояв ближче до троянди заживали рани. Люди підходили і підходили до квітки, а відходили цілком здорові з нестримним бажанням як найшвидше повернутись додому.

Валентин поспішав. Йому хотілось швидше побачити її. З того часу як побачив троянду, вже не вірив, що може статись щось погане, як і всі інші. Його дивувало те, наскільки ця тендітна квітка змінила людей, схоже вона сцілила не лише їх тіла, а Й душі. Вони поспішали по домам, були щасливі і радісні. Багато говорили і навіть сміялись, сміялись голосно, по-справжньому. Розповідали про свої сім'ї, про дітей, про дружин. Дехто навіть щось насвистував. Вони перестали закриватись в собі. Валентин бачив як повертаючись додому, ще зовсім недавно спустошені, озвірілі люди радісно грались з дітьми, раділи :іустрічі із знайомими. Здавалось, що більше вже ніколи не буде війни, горя, ненависті.

Ось нарешті і знайомий будиночок у горах. Він чомусь більше не здавався таким сірим і похмурим. Валентин деякий час постояв під дверима, приходячи в себе. Потім тихо прочинив двері і увійшов. "Зайшов одразу ж до кімнати Валентини. І чомусь у нього похололо на серці, хоч нічого ще не говорило про те, що сталось.

Валентина спала, біля П ліжка в громіздкому кріслі дрімав & знайомий дідусь, що жив по сусідству і завжди піклувався про них. Валентин підійшов до ліжка і схилився над нею. Вона прокинулась. Невірячн власним очам спробувала доторкнутись до його обличчя, але її рука безсило впала на ліжко.

Валентин відчув як стислось від болю його серце. Підхопив її безсилу худеньку руку і з жахом дивився на її бліде, виснажене обличчя. Вдивлявся в її стомлені великі очі і стискав зуби, щоб не скрикнути від болю. Йому здавалось, що вона навіть не дихає.

Ледь чутио вона попросила допомогти їй підвестись. Валентин обережно йрнпідняв її, допоміг сісти.

Ти повернувся?- сказала вона, намагаючись посміхнутись. Враз її обличчя скривилось від болю і її груди здушив кашель. Кашель забирав її останні сили, гасив той ледь помітний вогник, що ще якимсь дивом жив у ЦІЙ дівчині.

ЇЇ кашель збудив діда і вів. незвертаючи уваги на Валентина погнався в кухню готувати напій, а коли повернувся, напад кашлю вже минувся. І Валентина навіть змогла самостійно підвестись.

- Що сталось? - розпачливо запитав Валентин. Дід сумно поглянув на нього:

- Вона хвора, дуже хвора... Лікарі кажуть, що це невиліковно. Вони взагалі кажуть, що вона вже не жива, що лише якимось дивом чіпляється за це життя. Вона не хотіла помирати усе чекала тебе.

Валентин відчув, як щось у йому перевернулось. Як він ждав цієї миті, хіба вів міг уявити собі, що ця зустріч буде такою. Він не міг бачити як вона помирає, Його мучило відчуття страшенної безпорадності: він такий великий, такий сильний і неможе нічого зробити для неї, навіть хоч трохи полегшити її страждання. Дивився на її обличчя і бачив страшенні муки і втому, в її очах світилась радість, але чи надовго? До нового приступу кашлю? Тобі так погано?- запитав Валентин.

- Ні. Сьогодні я почуваюсь набагато краще: - Правда,- намагалась його заспокогги, але це їй так і не вдалось, тоді вона спробувала перевести розмову на іншу тему: - Розкажи мені про троянду, будь-ласка. Ви вже знаєте про неї?

Хто ж про неї не знає? - спробувала посміхнутись Валентина. Раптом Валентин схопився на ноги:

Ми поїдемо до троянди, вона зцілить тебе!

- Не можна везти її так далеко, вона не переживе такої подорожі, - втрутився
Дідусь.

Тоді я привезу троянду сюди!

Ні. Вона ж лише одна, - заперечила Валентина.

- Ти теж лише одна!

- Але ти цього не зробиш! Пообіцяй мені, що не зробиш цього!- вона так дивилась на нього, що він змушений був пообіцяти.

Валентин стояв біля троянди. По його обличчю як і пертого разу котились сльози. деякий час, а потім швидко зрізав квітку і завернув у плащ. Ще тільки ледь світало, то ж його ніхто не бачив.

Він поспішав до неї. Ще напівдорозі почув звістку про те, що шов розпочалась війна, не це його вже не турбувало. Він навіть не здогадувався, що це саме він, знищив власноручно останню троянду, останню запоруку миру на цій землі. Знищив усе людство заради однієї дівчини. Хоч з іншого боку - чи достойне людство жити, коли помирає його єдина сестра?

Валентин спускався по схилу гори і хоч був ще досить далеко, проте Валентина одразу впізнала його. Хотіла бігти на зустріч, але дідусь зупинив її:

- Чого бігати з твоїм кашлем. Сиди тут, він сам прийде, Валентина сіла на камінь і почала чекати. Поодиноко вибухали бомби скинуті десь зовсім поряд. Вона не звертала на них уваги. Раптом одна з бомб вибухнула неподалік від Валентина, його відкинуло на кілька метрів і він скотився в невелику розщслину. Валентина пронизливо скрикнула і побігла до нього, дідусь вже не спиняв ЇЇ. Бігла, надала, підіймалась і знову бігла. Серце кричало їй, що сталось невиправне, але вона ще не хотіла повірити в це.

Коли вона підбігла до нього, він був іще живий. Зібравши всі сили він протягнув їй прив'ялу троянду:

- Це тобі... Прости мені, прости якщо зможеш... Вона вже більше не зцілює.... Вона загинула... Це я знищив її.

Валентин стискав руку дівчини, що вдивляючись в його очі намагалась Його втішити. І раптом відпустив її руку. Валентина скрикнула, опустилась біля нього на коліна і заплакала, так як плакали до неї тисячі жінок. Але Валентин вже не бачив і не чув нічого. І вже ніколи більше не побачить як плаче його маленька сестра, шо так чи інакше прирекла його на смерть, а заразом і всіх інших, бо хтозна, яи виросте ще коли-небуть на згарищах життя така ж квітка, як ця принесена в жертву...

Так було і на початку нашої ери, розум і добро, послані спасти людей були ними ж знищені, може люди були просто нездатні тоді зрозуміти їх. Так і тепер, красу, послану на землю для спасіння було принесено у жертву.

Енний рік. Війна... Нічого окрім війни... Мабуть людство не було достойне спасіння.

 

Гусар В., 1ІТП-00

«Краса врятує світ»

Ну что же фраза лаконична

И в то же время глубока,

Звучит умно, оптимистично

И вроде бы на все века.

И автор фразы – Достоевский –

Большой ценитель красоты,

Самоуверенно и дерзко

Пророчил ей наш мир спасти.

Но от чего спасти скажите?

От войн и смерти, крови, слёз?

От боли, мук сердец разбитых?

Неужто красоту в серьез.

Поставим мы спасать планету?

Она же как мгновенный блик

Подброшенной в лугах монеты

Как громкий и недолгий крик.

Когда деревни вымирали,

Где красота была тогда? –

Когда все люди голодали?

Она исчезла, как всегда…

А если где какое горе,

Не вспомнит о себе она,

Пусть даже будет слёз там море,

Пусть даже там идёт война.

Кажется, где она хранится?

Как же её освободить?

Чтоб больше не могла пролиться

Кровь, и чтоб солдат не хоронить?

Не повторились, чтобы где-то

Вьетнам, Афганистан, Чечня.

Как красота поможет в этом

Пока не ясно для меня.

Так может быть она в музеях

В скульптурах, статуях, в камнях

Или в картинных галереях

В холстах, полотнах и цветах?

А может быть она таится

А сердцах людей, но глубоко

Настолько, что порой пробиться

К ним в сердце ой как нелегко.

Допустим даже, прямо в каждом

Осколок красоты живёт.

Найдётся кто-нибудь однажды,

Кто все растопчет и порвёт.

Я в силу красоты не верю:

В тяжелый миг она слаба.

Она откроет перед вами двери,

Но даже не спасёт себя.

 

Закревської О. П., ЕМ-02

Краса врятує світ…

...Надворі йшов дощ... Другий день його важкі великі краплини з якоюсь неймовірною ненаситністю били у скло и вікна, намагаючись зруйнувати тонку прозору грань, що розділяла їх володаря та тендітну постать по той бік скла. Для Неї дощ завжди був чимось незвичайним, символом боротьби, символом самого життя...А для Нього...Для Нього це був лише один з проявів стихії, докір природа за безглуздість людських вчинків, своєрідний протест проти людської байдужості недосконалості.

Лише тепер Вона зрозуміла, яка Між Ними лежить прірва... Єдине, що їх поєднувало, це краса. Чи навпаки - різнило?.. Її краса була живою, ніжною і тремтливою, а Його -жорстокою і байдужою, здатною до глибокого аналізу і критики, але не до співчуття.

Світосприйняття кожного з них них починалося саме з цього і призводило призводило до вічних дискусії, діалогів і бесід. Але раніше їй це подобалося, адже їхні стосунки були такими насиченими, кожний діалог дарував можливість побачити ще одну грань дивовижного діаманта Його душі, а натомість побачити в його очах захоплення Нею.

А тепер...Тепер Вона відчувала, що заплуталась. Кожний новий день ставав для неї мукою, німим свідченням того, що всі Її переконання і життєві принципи лише жахлива помилка. Він з самого початку доводив їй, що існування людства і його діяльнють - це цілковите безглуздя, жорстокий жарт над природою чи навіть хвороба на и тілі. А вона вперто не погоджувалась...

Вона пробачала цим нерозумним створінням усе, починаючи від їхньої байдужості жорстокості до всього оточуючого та закінчуючи війнами, як між собою, так із, власне, природою. Скільки б Вона ще могла їм пробачити...але всьому приходить кінець. Мабуть, Вона просто подорослішала.

Цілу Вічність природа дарувала людству свою красу, відкривала свої секрети і скарби, але так і не змогла хоча б зрушити стіну людської байдужості...Як сталося, що ці істоти, які мали на тлі всемогутнього природа сягнути найвищих вершин свого розвитку, спромоглися пройти лише мізерну частку цього шляху, застигнувши в жахливому антагонізмі не лише з природою, а й, насамперед, із самими собою?!

Їй раптом згадались Його слова про те, що людство навітъ власних геніїв школи одразу не визнавало і руйнувало їм життя, відчуваючи їх особливу близькість до природи і незрозумілу красу.

"Ти мав рацію, люди вміють лише руйнувати", - тихо промовила Вона, спостерігаючи за зливою, яка не вщухала за вікном. Вона раптово все зрозуміла. Цим істотам набридло знаходитись гад владою природи і вони вирішили и позбутися. Вони були кров'ю організму під назвою природа, але не змогли зрозуміти, що знищивши його загинуть й самі. Краса і досконалість цього організму лише підкреслювала к власну убогість, і вони, захлинаючись своєю ненавистю, знищували власний світ. А вона ж хотіла врятувати їх саме за допомогою краси!

Тепер, коли Вона все зрозуміла, Її охопила байдужість. "Типова людська риса", - з гіркою усмішкою подумала Вона. В Їхньому двобої Її жива і ніжна краса поступилася Місцем Його красі - байдужій та жорстокій, як і самі люди. Зрештою, людство знищить саме себе, навіть, не розуміючи цього. I нічого вже не вдієш, саме про це Він і попереджав. Вона сумно зітхнула: скільки зусиль і страждань - і все даремно...

Вона дивилася на дощ, що ніяк не міг дістатися до Неї, коли їй згадався вислів одного талановитого письменника: "Важко бути Богом". Правдивий вислів, от тільки... найважче, все-таки, визнавати свої, Божі, помилки...

 

Скрипченко Ол., 2КС-03

Краса врятує світ!

То добро переможе зло.

Л.М. Толстой

Я ненавиджу їх! Господи, я ненавиджу їх настільки, що погляд мій заволікається липким туманом безпорадності і безсилої злоби, коли дивлюся на них. Вони ніколи не розуміли мене, не прислухалися до моїх прохань, нав’язували свої думки. Кожного ранку я прокидався з почуттям, що вкотре вже вхожу в страшний неосвітлений коридор апатії і байдужості, не виказуючи інтересу до оточуючого. Але чому в окрузі вмирали всі коти і собаки, чому у ляльок були відірвані голови, чому без причини займалися сусідні будинки? Після цього мені завжди страшно було дивитися в дзеркало: а раптом я побачу там не себе? Я лише подивився собі в очі, хитро прижмурився і зрозумів, що далеко, за океаном, в цей момент підірвалося кілька найзначніших будівель Вашингтона.

Це було 11 вересня 2001 року. А як я сміявся, коли дізнався, що цієї весни розпочалася війна між США та Іраком. Нарешті!

Це абсурт, але кожен раз, дивлячись в дзеркало, я переступаю через якусь планку всередині мене. Як я боюся, що зачепившись за неї, я полечу в страшне “ НЕ…”, а повторюючи вкотре: “Де, де відчинені двері? Я біжу по тунелю, попереду темряви. Життя глибиною з провалля, я біжу по тунелю, навкруги порожнеча німа”. Я – з

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти