ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


С.В. Стульгинскис «Современные космические легенды востока»

Загрузка...

Красота спасет мир!, но…

 

В мире вышитых крестиком судеб людей,

В мире созданном как покрывало,

В мире боли, страданий, нужд и потерь,

Где любой красоте места мало.

Пусть найдет в себе каждый то место в душе,

И пусть будет оно самым чистым,

Куда можно впустить хоть немного любви,

И хоть каплю разумных мыслей.

Если каждый поймет, как важна красота,

Если каждый увидит хоть отблеск,

Если в море ненужного шелеста глаз

Каждый вдруг ощутит в слезе совесть,

Может только тогда то абстрактное слово,

Тот не значащий ничего набор букв,

Но, что вызвать у Чистого сразу готово

Восхищение и немой сердца стук.

То, что может тебе дать надежду,

То, что явно не даст отупеть,

Если только ты сможешь, как прежде

Без ворчания в дождь посмотреть.

Если только при виде рассвета

Распахнуться, как двери глаза…

Если б только не дать улететь птице этой,

Имя чье Красота…

Если дальше упорно пытаться разрушить

То, что было, и будет, и есть,

То наверное стоит подумать получше:

Мы не вечны, и мир без нас есть…

И ему даже легче, спокойней ведь будет,

И ему до нас в принципе дела-то нет.

Но зачем-то встаем иногда с теплых лежбищ

И выходим взглянуть на рассвет…

 

Головачевської Тетяни, 1ЕС-00

Краса врятує світ?...

 

Том завмер перед картиною, дивлячись на неї.

- Ну, плюй же!

У хлопчини пересохло в роті.

- Том, давай! Швидше!

- Але, - повільно промовив Том, -

Вона ж прекрасна!

Рей Бредбері «Усмішка»

Цивілізація досягла свого. Та людство ще існувало. Не зрозуміло як, яле вижило і трималось за життя з усієї сили, вгризаючись в нього пожовклими зубами і халючись брудними поламаними нігтями. Існувало разом зі своїми недоліками і вадами, нерозлучно з усіма бідами й нещастями, горем і слізьми, тупістю і підлістю, колишньою величчю і нікчемністю, з гордо піднятою головою і зігнутою спиною, з величною історією за плечима і нікчемним фіналом попереду...

Розвиток наук і технологій... Чого тільки не придумали люди. Але як дорого за все це вони заплатили, що віддали натомість?.. Вже не було понять: повітря пахне дощем чи свіжістю зимового ранку, а вітер приніс пахощі весняних квітів. Ні. Повітря тепер пахло пропитою землею і всілякими хімічними відходами, а вітер приносив лише сморід викидів нового «супер заводу». Легені отримували більше отрути ніж кисню. А люди дихали, жили, чи швидше не жили, а існували. Вже давно не було птахів, а рідкісні тварини були на грані вимираня. Ніхто не пам»ятав як виглядає зелена трава, як вона пахне, яка на дотик. Ту жалюгідну подобу рослинності, яка ще залишилась на цій планеті, було важко відрізнити від сірої поцвилої землі, а штучно вирощувані рослини не мали не лише запаху і кольору, а навіть смаку. Не залишилось нічого цінного чи прекрасного. Для чого ж тоді жили люди, що тримало їх на цьому сірому холодному світі? Може війна, яка вже кілька сотень років не припинялась? Воювали всі і проти всіх. Люди дійшли до крайньої межі, озвіріли. Білі ненавиділи чорних, чорні - жовтих, жовті -білих. Англійці ненавиділи німців, німці - поляків, поляки - росіян, росіяни -американців, американці • сербів, серби - турків... вся ненависть, все презирство, вся надмінність і злоба зминались в одне ціле і душили, душили кожного, не даючи дихати. Все втрачало сенс - лите ненависть. Здавалось ніхто не покладе граю цій суцільній війні та ворожнечі, цьому жаху й здціпснінто, хіба що ненависть стане любов'ю. Але це,мабуть, вигадав останній на цій землі романтик.

Уже близько року в цих горах велись військові дії. Тепер ці гори були чи не найважливішою стратегічною одиницею. Від того, хто візьме цей хребет значною мірою залежав результат самої війни. Фактично вирішувалось питання про те. на чиїй території буде вестись війна. Вже більше місяця вершини переходили з рук в руки. Жодна сторона фактично не просувалась вперед Почалась, так звана, позиційна війна. Війська по обидві сторони виснажені і обезкровлені. Люди змучені, голодні... З шаленими швидкостями ширились різноманітні епідемії, що косили ряди гірше противника. Проте це безглузде протистояння напівживих, озвірілих людей продовжувалось. І гори стогнали від вибухів, захлинались в крові, горіли смертельним вогнем.

Лила свої кислотні сльози похмура осінь. Може навіть оплакувала усіх цих приречених, а може оплакувала їх дітей..,

В одному з таких боїв Він і був поранений. Рона була не дуже тяжка, але поки добрався до своїх, втратив надто багато крові. Лікар похапцем оглянув Його і сказав, що нема ніякої надії. З пораненим возитись бажання ні в кого не було, тож його залишили відступаючи. Навіть не спромоглись застрелити, щоб менше мучився. Зброї, щоб самому зробити це, не було: забрали. То ж йому залишилось чекати приходу противника: може хоч ці застрелять...

Валентин чи то заснув, чи то втратив свідомість, але йому знов снилась Валентина. Його маленька білява сестра, снилась йому щоразу, як тільки він заплющував очі. Снилось, як

він повертається до неї. як вона радісно біжить до нього, як посміхається, як раптом спалахують гнівом її очі, як вона звичним жестом відкидає вперед очей неслухняні пасма білявого волосся. Вона бігла до нього, він підхоплював її на руки. Вона його єдина близька душа, єдина людина в усьму світі, яку він любив, його маленька сестра, яку він виростив сам один. Знову і знову вона бігла до нього...

Він думав про неї, думав увесь час. А вона йому снилась. Снилась щоразу, коли знесилений, голодний засинав на голому камінні чи в багнюці, коли марив, звалений з ніг хворобою, коли на хвилинку заплющував очі в перервах між боями. Снилась і тепер, коли він лежав в калюжі з власної крові.

Почався дощ. Його холодні краплі повернули Валентина до тями, він прокинувся і спробував підвестись, але марно, знов запаморочилось в голові і він мало не втратив свідомість. Полежавши ще трохи він вирішив поновити спроби підвестись, але цього разу робив це значно повільніше, намагаючись уникати різких рухів. Йому вдалось сісти, потім він, спираючись на великий камінь, став на коліна. Він не хотів ось так помирати. Страшно помирати на одинці... Валентин стояв на колінах опираючись на камінь, було важко і боляче, значно легше було б лягти на землю, але йому дуже не хотілось знов потрапити в калюжу липкої крові, він вирішив стояти так, поки Його зовсім не покинуть сили. Він дивився на гори. Страшні, сірі, розмиті дощами, понівечені вибухами, вкриті попелом, їх верхівки ховались в такій самій сірій масі димів, що навіки сховали від людських очей небо.

Валентин знав, на деяких вершинах сніг, такий самий сірий, як і все інше, але його не було видно. Він відчув, що руки слабнуть, от-от впаде, стиснув зуби: не хотілось повертатись в кроваву калюжу, втримався, не впав...

Враз його увагу привернув дивний рух. З німим подивом Валентин спостерігав як прямо перед ним, просто на камені, пробивався крізь попіл яскраво зелений паросток. Через п'ятнадцять хвилин паросток уже досяг тридцяти сантиметрової висоти, з'явились ніжно-зелені листочки. Тим часом зміцніо стебло і Валентин побачив, як почала розпускатись квітка, вона була такого ж кольору як його кров. На його очах сталось диво, інакше це не назвеш. Звідки ж серед цього сірого похмурого світу, на цій давно мертвій землі взялась справжня жива троянда, так, саме троянда, Валентин одразу впізнав її, колись давно, ще в дитинстві він бачив стару вицвілу картину, на якій була зображена троянда, уже кілька сотень років, як на планеті Земля знкли останні квіти, а той старий дивак усе зберігав потемнілу вицвілу картину з трояндою. Тоді та картина вразила Валентина, він ніколи не бачив такої довершеності і гармонійності, які вілювала потемніла від часу кимось намальовона троянда. А тепер перед ним була вже не намальована, а справжня, жива троянда. Він дивився на неї і по Його брудних,, залалих шоках котились великі гарячі сльози, такі чисті, невимушені і справжні, які бувають лише в малих дітей. Але Валентин не помічав сліз, перед його очима була троянда, незвичайна троянда, вія відчував цс. Відчував її силу, вона випромінювала тепло. Валентин відчув, що його рана почала заживати, вона заживала на очах. Через кілька хвилин він почувався так добре, ніби ніколи й не був поранений, ніби це не він стільки часу стікав кров'ю, ніби не він похилившись на цей камінь, чекав смерті. Валентин відчував непереборне бажання зірватись і бігти додому. А так, як єдиною близькою йому душею була Валентина, то його дім був там, де була вона. Швидше б до неї!

З-за схилу гори з'явились перші ряди противника. Люди йшли стомлено, повільно наближаючись до того місця де серед згарищ, болю і війни, з'явилась квітка. І всі хто бачив ЇЇ, враз падав на коліна і по їх щоках котились гарячі дитячі сльози. Може саме тепер вони починали розуміти слова сказані колись так давно - краса врятує світ.

То була дивовижна картина. Тисячі дорослих чоловіків, стомлених, неголених, орудних, поранених, забувши про біль, ненависть, лють, стояли на колінах перед квіткою і по їх шоках котились сльози. Дорослі чоловіки плакали як діти, вимиваючи з душі весь біль, всю лють І ненависть, очищаючи душу від темного і брудного. Усі враз забули про війну, залишилось лише неймовірно сильне, нездоланне бажання повернутись додому до дітей, дружин, наречених... додому, швидше додому!

Вони ще не знали, що в ту мить, коли розцвіла ця дивна квітка, на всій планеті «Земля» припинились усі війни. У тих, хто стояв ближче до троянди заживали рани. Люди підходили і підходили до квітки, а відходили цілком здорові з нестримним бажанням як найшвидше повернутись додому.

Валентин поспішав. Йому хотілось швидше побачити її. З того часу як побачив троянду, вже не вірив, що може статись щось погане, як і всі інші. Його дивувало те, наскільки ця тендітна квітка змінила людей, схоже вона сцілила не лише їх тіла, а Й душі. Вони поспішали по домам, були щасливі і радісні. Багато говорили і навіть сміялись, сміялись голосно, по-справжньому. Розповідали про свої сім'ї, про дітей, про дружин. Дехто навіть щось насвистував. Вони перестали закриватись в собі. Валентин бачив як повертаючись додому, ще зовсім недавно спустошені, озвірілі люди радісно грались з дітьми, раділи :іустрічі із знайомими. Здавалось, що більше вже ніколи не буде війни, горя, ненависті.

Ось нарешті і знайомий будиночок у горах. Він чомусь більше не здавався таким сірим і похмурим. Валентин деякий час постояв під дверима, приходячи в себе. Потім тихо прочинив двері і увійшов. "Зайшов одразу ж до кімнати Валентини. І чомусь у нього похололо на серці, хоч нічого ще не говорило про те, що сталось.

Валентина спала, біля П ліжка в громіздкому кріслі дрімав & знайомий дідусь, що жив по сусідству і завжди піклувався про них. Валентин підійшов до ліжка і схилився над нею. Вона прокинулась. Невірячн власним очам спробувала доторкнутись до його обличчя, але її рука безсило впала на ліжко.

Валентин відчув як стислось від болю його серце. Підхопив її безсилу худеньку руку і з жахом дивився на її бліде, виснажене обличчя. Вдивлявся в її стомлені великі очі і стискав зуби, щоб не скрикнути від болю. Йому здавалось, що вона навіть не дихає.

Ледь чутио вона попросила допомогти їй підвестись. Валентин обережно йрнпідняв її, допоміг сісти.

Ти повернувся?- сказала вона, намагаючись посміхнутись. Враз її обличчя скривилось від болю і її груди здушив кашель. Кашель забирав її останні сили, гасив той ледь помітний вогник, що ще якимсь дивом жив у ЦІЙ дівчині.

ЇЇ кашель збудив діда і вів. незвертаючи уваги на Валентина погнався в кухню готувати напій, а коли повернувся, напад кашлю вже минувся. І Валентина навіть змогла самостійно підвестись.

- Що сталось? - розпачливо запитав Валентин. Дід сумно поглянув на нього:

- Вона хвора, дуже хвора... Лікарі кажуть, що це невиліковно. Вони взагалі кажуть, що вона вже не жива, що лише якимось дивом чіпляється за це життя. Вона не хотіла помирати усе чекала тебе.

Валентин відчув, як щось у йому перевернулось. Як він ждав цієї миті, хіба вів міг уявити собі, що ця зустріч буде такою. Він не міг бачити як вона помирає, Його мучило відчуття страшенної безпорадності: він такий великий, такий сильний і неможе нічого зробити для неї, навіть хоч трохи полегшити її страждання. Дивився на її обличчя і бачив страшенні муки і втому, в її очах світилась радість, але чи надовго? До нового приступу кашлю? Тобі так погано?- запитав Валентин.

- Ні. Сьогодні я почуваюсь набагато краще: - Правда,- намагалась його заспокогги, але це їй так і не вдалось, тоді вона спробувала перевести розмову на іншу тему: - Розкажи мені про троянду, будь-ласка. Ви вже знаєте про неї?

Хто ж про неї не знає? - спробувала посміхнутись Валентина. Раптом Валентин схопився на ноги:

Ми поїдемо до троянди, вона зцілить тебе!

- Не можна везти її так далеко, вона не переживе такої подорожі, - втрутився
Дідусь.

Тоді я привезу троянду сюди!

Ні. Вона ж лише одна, - заперечила Валентина.

- Ти теж лише одна!

- Але ти цього не зробиш! Пообіцяй мені, що не зробиш цього!- вона так дивилась на нього, що він змушений був пообіцяти.

Валентин стояв біля троянди. По його обличчю як і пертого разу котились сльози. деякий час, а потім швидко зрізав квітку і завернув у плащ. Ще тільки ледь світало, то ж його ніхто не бачив.

Він поспішав до неї. Ще напівдорозі почув звістку про те, що шов розпочалась війна, не це його вже не турбувало. Він навіть не здогадувався, що це саме він, знищив власноручно останню троянду, останню запоруку миру на цій землі. Знищив усе людство заради однієї дівчини. Хоч з іншого боку - чи достойне людство жити, коли помирає його єдина сестра?

Валентин спускався по схилу гори і хоч був ще досить далеко, проте Валентина одразу впізнала його. Хотіла бігти на зустріч, але дідусь зупинив її:

- Чого бігати з твоїм кашлем. Сиди тут, він сам прийде, Валентина сіла на камінь і почала чекати. Поодиноко вибухали бомби скинуті десь зовсім поряд. Вона не звертала на них уваги. Раптом одна з бомб вибухнула неподалік від Валентина, його відкинуло на кілька метрів і він скотився в невелику розщслину. Валентина пронизливо скрикнула і побігла до нього, дідусь вже не спиняв ЇЇ. Бігла, надала, підіймалась і знову бігла. Серце кричало їй, що сталось невиправне, але вона ще не хотіла повірити в це.

Коли вона підбігла до нього, він був іще живий. Зібравши всі сили він протягнув їй прив'ялу троянду:

- Це тобі... Прости мені, прости якщо зможеш... Вона вже більше не зцілює.... Вона загинула... Це я знищив її.

Валентин стискав руку дівчини, що вдивляючись в його очі намагалась Його втішити. І раптом відпустив її руку. Валентина скрикнула, опустилась біля нього на коліна і заплакала, так як плакали до неї тисячі жінок. Але Валентин вже не бачив і не чув нічого. І вже ніколи більше не побачить як плаче його маленька сестра, шо так чи інакше прирекла його на смерть, а заразом і всіх інших, бо хтозна, яи виросте ще коли-небуть на згарищах життя така ж квітка, як ця принесена в жертву...

Так було і на початку нашої ери, розум і добро, послані спасти людей були ними ж знищені, може люди були просто нездатні тоді зрозуміти їх. Так і тепер, красу, послану на землю для спасіння було принесено у жертву.

Енний рік. Війна... Нічого окрім війни... Мабуть людство не було достойне спасіння.

 

Гусар В., 1ІТП-00

«Краса врятує світ»

Ну что же фраза лаконична

И в то же время глубока,

Звучит умно, оптимистично

И вроде бы на все века.

И автор фразы – Достоевский –

Большой ценитель красоты,

Самоуверенно и дерзко

Пророчил ей наш мир спасти.

Но от чего спасти скажите?

От войн и смерти, крови, слёз?

От боли, мук сердец разбитых?

Неужто красоту в серьез.

Поставим мы спасать планету?

Она же как мгновенный блик

Подброшенной в лугах монеты

Как громкий и недолгий крик.

Когда деревни вымирали,

Где красота была тогда? –

Когда все люди голодали?

Она исчезла, как всегда…

А если где какое горе,

Не вспомнит о себе она,

Пусть даже будет слёз там море,

Пусть даже там идёт война.

Кажется, где она хранится?

Как же её освободить?

Чтоб больше не могла пролиться

Кровь, и чтоб солдат не хоронить?

Не повторились, чтобы где-то

Вьетнам, Афганистан, Чечня.

Как красота поможет в этом

Пока не ясно для меня.

Так может быть она в музеях

В скульптурах, статуях, в камнях

Или в картинных галереях

В холстах, полотнах и цветах?

А может быть она таится

А сердцах людей, но глубоко

Настолько, что порой пробиться

К ним в сердце ой как нелегко.

Допустим даже, прямо в каждом

Осколок красоты живёт.

Найдётся кто-нибудь однажды,

Кто все растопчет и порвёт.

Я в силу красоты не верю:

В тяжелый миг она слаба.

Она откроет перед вами двери,

Но даже не спасёт себя.

 

Закревської О. П., ЕМ-02

Краса врятує світ…

...Надворі йшов дощ... Другий день його важкі великі краплини з якоюсь неймовірною ненаситністю били у скло и вікна, намагаючись зруйнувати тонку прозору грань, що розділяла їх володаря та тендітну постать по той бік скла. Для Неї дощ завжди був чимось незвичайним, символом боротьби, символом самого життя...А для Нього...Для Нього це був лише один з проявів стихії, докір природа за безглуздість людських вчинків, своєрідний протест проти людської байдужості недосконалості.

Лише тепер Вона зрозуміла, яка Між Ними лежить прірва... Єдине, що їх поєднувало, це краса. Чи навпаки - різнило?.. Її краса була живою, ніжною і тремтливою, а Його -жорстокою і байдужою, здатною до глибокого аналізу і критики, але не до співчуття.

Світосприйняття кожного з них них починалося саме з цього і призводило призводило до вічних дискусії, діалогів і бесід. Але раніше їй це подобалося, адже їхні стосунки були такими насиченими, кожний діалог дарував можливість побачити ще одну грань дивовижного діаманта Його душі, а натомість побачити в його очах захоплення Нею.

А тепер...Тепер Вона відчувала, що заплуталась. Кожний новий день ставав для неї мукою, німим свідченням того, що всі Її переконання і життєві принципи лише жахлива помилка. Він з самого початку доводив їй, що існування людства і його діяльнють - це цілковите безглуздя, жорстокий жарт над природою чи навіть хвороба на и тілі. А вона вперто не погоджувалась...

Вона пробачала цим нерозумним створінням усе, починаючи від їхньої байдужості жорстокості до всього оточуючого та закінчуючи війнами, як між собою, так із, власне, природою. Скільки б Вона ще могла їм пробачити...але всьому приходить кінець. Мабуть, Вона просто подорослішала.

Цілу Вічність природа дарувала людству свою красу, відкривала свої секрети і скарби, але так і не змогла хоча б зрушити стіну людської байдужості...Як сталося, що ці істоти, які мали на тлі всемогутнього природа сягнути найвищих вершин свого розвитку, спромоглися пройти лише мізерну частку цього шляху, застигнувши в жахливому антагонізмі не лише з природою, а й, насамперед, із самими собою?!

Їй раптом згадались Його слова про те, що людство навітъ власних геніїв школи одразу не визнавало і руйнувало їм життя, відчуваючи їх особливу близькість до природи і незрозумілу красу.

"Ти мав рацію, люди вміють лише руйнувати", - тихо промовила Вона, спостерігаючи за зливою, яка не вщухала за вікном. Вона раптово все зрозуміла. Цим істотам набридло знаходитись гад владою природи і вони вирішили и позбутися. Вони були кров'ю організму під назвою природа, але не змогли зрозуміти, що знищивши його загинуть й самі. Краса і досконалість цього організму лише підкреслювала к власну убогість, і вони, захлинаючись своєю ненавистю, знищували власний світ. А вона ж хотіла врятувати їх саме за допомогою краси!

Тепер, коли Вона все зрозуміла, Її охопила байдужість. "Типова людська риса", - з гіркою усмішкою подумала Вона. В Їхньому двобої Її жива і ніжна краса поступилася Місцем Його красі - байдужій та жорстокій, як і самі люди. Зрештою, людство знищить саме себе, навіть, не розуміючи цього. I нічого вже не вдієш, саме про це Він і попереджав. Вона сумно зітхнула: скільки зусиль і страждань - і все даремно...

Вона дивилася на дощ, що ніяк не міг дістатися до Неї, коли їй згадався вислів одного талановитого письменника: "Важко бути Богом". Правдивий вислів, от тільки... найважче, все-таки, визнавати свої, Божі, помилки...

 

Скрипченко Ол., 2КС-03

Краса врятує світ!

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти