ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Якщо одна добра людина зустріне іншу добру людину,

Загрузка...

Якщо всі добрі люди на Землі зберуться разом,

То добро переможе зло.

Л.М. Толстой

Я ненавиджу їх! Господи, я ненавиджу їх настільки, що погляд мій заволікається липким туманом безпорадності і безсилої злоби, коли дивлюся на них. Вони ніколи не розуміли мене, не прислухалися до моїх прохань, нав’язували свої думки. Кожного ранку я прокидався з почуттям, що вкотре вже вхожу в страшний неосвітлений коридор апатії і байдужості, не виказуючи інтересу до оточуючого. Але чому в окрузі вмирали всі коти і собаки, чому у ляльок були відірвані голови, чому без причини займалися сусідні будинки? Після цього мені завжди страшно було дивитися в дзеркало: а раптом я побачу там не себе? Я лише подивився собі в очі, хитро прижмурився і зрозумів, що далеко, за океаном, в цей момент підірвалося кілька найзначніших будівель Вашингтона.

Це було 11 вересня 2001 року. А як я сміявся, коли дізнався, що цієї весни розпочалася війна між США та Іраком. Нарешті!

Це абсурт, але кожен раз, дивлячись в дзеркало, я переступаю через якусь планку всередині мене. Як я боюся, що зачепившись за неї, я полечу в страшне “ НЕ…”, а повторюючи вкотре: “Де, де відчинені двері? Я біжу по тунелю, попереду темряви. Життя глибиною з провалля, я біжу по тунелю, навкруги порожнеча німа”. Я – зло! Я – неправда! Я знаю, що люди вчатся на своїх помилках. По – моєму головна моя помилка – я сам. Мені це набридло. Я хочу повернутися до минулого життя, співати, сміятися. Я хочу жити! А так, як зараз, в стані вічної апатії, тупості і безволля я жити не хочу. Я жити так не можу! Я хочу добра! Я його не маю. Мені ненависні ці стіни. Мені ненавистні ці люди. Мені ненависне моє життя. Я втомився, хочу відпочити. Дайте мені відпочинок. Я хочу спокою! Поверніть мені мою душу.

Я задумливо дивлюся вниз. З висоти я бачу все: крутим схилом падає до низу гора, золотаво – червоні дерева ховають в собі різноголосих птахів. Я бачу їх, я взагалі можу бачити все: і крізь стіни, і крізь віки. А далі море. Спочатку прозоре і солоне, як сльоза, воно переходить у м’яку зелень, а потім грубіє в фіолетові глибини. Воно живе, дихає, бавиться в розкоші сонячних відбитків і грайливої піни. Воно красиве, воно притягує магнітом, і я вже роблю перший крок туди, вниз, коли мій вічний рятівник, вітер, доносить до мого слуху ніжну симфонію.

Я знаю – це Бетховен! Як я давно його не чув. І як чудово, що люди не забувають цієї музики. Вона ніжно і романтична, бурхлива і примхлива, вона гарна, і іноді нещасна. Вона прекрасна! О, Вітре! Ті завжди мені приносиш маленьку крихту радості: то білет в театр, то книгу Е.М. Ремарка, то довге золоте волосся однієї дівчини, від якої я потім довго не можу відвести погляд. Це все гарне, воно формує чисті стосунки, порядність, інтелігентність, освіту, радість, щастя. Я люблю це бо воно гарне. Але, Вітре, що ще сьогодні?

– Подивись у небо.

Я зводжу погляд і, не взмозі вистояти проти сонячного блиску і прозорої блакиті, простягаю руки і зливаюся з вітром, хмаринками, мелодією.

Я живу! Я щасливий! Я глибоко дихаю і насолоджуюся прекрасним! Я не хочу смерті і насилля! Я – світ, благородний і красивий!..

Ой, Вітре, куди ти поніс Бетховена? Де Ремарк? Я забув дорогу до театру. А дівчина? Навіщо обстригла свої чудові коси? Де поділася вся ця краса? Чому я спускаюся до низу? Чому я знову боюся дзеркала?..

Люди, схаменіться! Врятуйте мене! До–по–мо–жіть!..

Грушко Юлія Михайлівна, МОЕ-01

Краса врятує світ

 

Усе починалося з незайманих лісів, полів, озер, річок, морів та океанів.

Ця краса чарувала усіх іншопланетних гостей, які у хвилини відчаю навідувались у прекрасний куточокгалактики. Під назвою “Молочний шлях” і заспокоювали розтревожену душу прекрасними краевидами планети,яку іменували Землею. У той час на їхній планеті розгорталися найжорстокіші війни за всю історію планети, причини яких залишилися невідомими. Якраз у пік війни, у Володаря планети та його дружини, народилася донечка, така бажана, така довгождана. А наступ ворогів посилювався з кожною хвилиною, руйнуючи і вбиваючи усе і всіх на своєму шляху. Вони уже зайшли у столицю, де мешкав Володар. Криваві ріки текли на вулицях міста, несучі на своїх жахливих хвилях убитих жінок і дітей. Визирнувши у вікно, дружина Володаря голосно застогнала, заломивши руки почала благати чоловіка, щоб він захистив її дитину. Але той лише розвів руками; він не знав, чим допомогти матері своєї дитини. А материнське серце розривалося на частини від горя і безпорадності, не знаходячи відповіді і порятунку. Ридаючи, вона заснула над колискою дівчинки. І сниться їй сон: наче її уже доросла дочка, прекрасна молода дівчина, гуляє серед висої трави, зриваючи та складаючи у букет чудові квіти. Ось вона підходить до струмка, куди прибігла напитися води лісова лань, зачерпує у долоню води, і обтирає гаряче обличчя. Вона щаслива, посміхається до звірят, які обступили її з усіх сторін. І тут роздається жахливий крик жінки, але не увісні, а у реальному житті. Молода мати прокинулась і зрозуміла: це був лише прекрасний сон і перед нею повстала жорстока реальність. Вороги уже обступили володарський маєток і вибивали ворота. Перед очима Володарки, за мить, промайнуло усе її нещасне життя, яке вона прожила у війні. Материнські сльзи покотилися по блідих щоках. Раптом у її запаленому мозку промайнув щойно побачений сон. Вона швидко підвелась, схопила на руки дитину і побігла коридором до літаючого корабля. В останє поцілувавши її єдину іскорку радощі, вона поклала її і натиснувши кнопку “ Земля” вибігла назад, залишивши щойно народжене створіння одне. Володарка стояла опустивши голову; вона усвідомлювала, що більше не побачить її. Коли вона подумки прощалась із дитиною, різкий біль пронзив усе її іство. Помираючи, вона побачила над собою свого чоловіка. “Вона жива і буде жити. Твоя дочка врятована, але дружина покидає тебе назавжди” – мовила вона і предсмертна судорога в останнє звела усе її тіло.

З того часу минуло два десятки років. На планеті Земля постійно мешкала лише одна людина. Це була прекрасна дівчина: у неї були зелені очі, каштанове розкішне волосся від матері, прекрасна статура і войовничий характер від батька. Коли вороги її загинувших батьків дізналися про її існування, то не могли собі дозволити залишити останню зроду Володарів живою. Вони зібрались летіти на Землю, щоб убити її. Але і у них сталося нещастя. Їх ватажок раптово помер і на його місце стає старший син. Із новим правителем загін убивць вирушає у похід. Прилетівши на Землю, не звертаючи уваги на навколишній світ, вони почали шукати, ту, яку незабаром чекала неминуча смерть. Втомившись і сівши перепочити біля гірського струмка, розбійники наштовхнулись на те, що так довго шукали. Там, де струмок вбігає у широку ріку, на березі сиділа, спустивши одну руку в воду, молода дівчина, небаченої досі краси. Розбійники тихо підвелись і почали так само тихо, щоб не злякати, підбиратися до жертви. Почувши якийсь рух за спиною, вона обернулася. Молодий ватажок був здивований красою жінки і його рука мимоволі випустила ніж. Тоді все було у його владі і він діяв на власний розсуд. Він підхопив її на руки і забрав із собою на її рідну планету.

І знову пойшло два десятки років. Рідна планета “останньої із Володарів” дуже змінилась за останній час. За ці роки, що вона повернулась, не було жодної війни. Вона, красива, із сильним характером, підкорила собі ватажка, який не смів не слухати її порад. Ось так, багато тисяч років тому, жіноча краса врятувала світ.

 

Колдашенко М.В., 1АЕ – 04

Краса врятує світ

Андрій розслабив затиснені в кулак пальці і глянув на власну долоню. На мозолистій шкарубкій руці тьмяними зірочками виблискували кілька монет. Це були всі його гроші. Лише монети, жодної ебонітової пластинки. Ця картина не давала жодної надії на порятунок. Андрій поступово поринав у гірку безодню розчарування. Воно важкою темною масою гортало кожен нерв його мозку і засмоктувало дедалі дужче. Все життя юнак намагався вирватись із цієї безодні, і щоб врешті – решт у день свого дев’ятнадцятиріччя опинитись за силовим бар’єром космодрому з жалюгідною купкою монет у кишені…

Андрій народився в сім’ї шкільного вчителя – філолога, одного з небагатьох на той час знавців давньогрецької мови. У час, коли всі потрібні знання можна було отримати, проковтнувши навчальну таблетку, школи доживали свій вік. Крім того, давньогрецькою, та й взагалі будь – якою давньою мовою, ніхто вже й не цівавився. Тому й заробляв батько мало. Матері Андрій не пам’ятав, інші родичі жили не краще. Саме тому ще в перші роки свого життя хлопець вирішив, що обере собі прфесію сучаснішу, ніж батько, а після виходу на пенсію обов’язково стане членом Колегії Старійшин.

Андрій з дитинства мріяв про космос. Він хотів транспортувати воду з кілець Сатурна, вперше встановити контакт з інопланетянами, подорожувати автотранспортами Місяця, добувати руду на Юпітері, відчувати себе впевненним і незалежним космічним вовком.

Але цій мрії не дано було збутися. Щоб отримати омріяну таблетку, яка дасть йому потрібні для роботи знання, Андрій брався за будь – яку доступну йому роботу, виконував навіть обов’язки роботів. Проте, зароблених грошей не вистачало не тільки на таблетку, а навіть на життя. А сьогодні він втратив і цю єдину доступну йому роботу. А іншої вже не знайде.

Піддавшись втомі та безнадії, Андрій схилив голову. Це кінець. Він уже нічого не зможе змінити у цьому світі. Та раптом він помітив під самим носком свого черевика невелике зелене кружальце. Не вагаючись жодної хвилини, він підхопив його і проковтнув. І враз світ навколо юнака змінився до невпізнанності, перед очима замаячили тисячі найближчих зірок і планет, про кожну з яких він міг подати найдетальнішу інформацію, в уяві повстала безкінечна низка всіх поколінь космічних кораблів, кожним з яких він тепер міг керувати так само легко, як керує власним тілом. Здавалось, це була вершина його бажань. Але невідомо ким загублена навчальна таблетка зоряного пілота класу М – 14 принесла в його свідомість нову логіку. Він зрозумів, що нові знання ще не запорука нового щастя. На цій божевільній планеті, якою стала бабуся – Земля, не було місця для нього, не було місця для мільярдів таких самих бідних мрійників, як він. Тут було місце лише для кількох тисяч пихатих і зарозумілих багачів, більшість з яких всю свою роботу перекладали на роботів, самі віддались розвагам. Ні, ця планета не повинна жити, краще померти, ніж продовжувати таке існування. Він миттєво прийняв рішення і пішов у бік найближчого космічного корабля, твердо знаючи, що він заряджений анігіляційними ракетами. Силовий бар’єр космодрому, зчитавший інформацію з його па’яті, розступився перед новим зоряним пілотом класу М – 14. Космокрейсер, що саме чекав нового призначення, теж без заперечень прийняв нового хазяїна. Нарешті Андрій опинившись в омріяному пілотському кріслі, відірвався від рідкої планети і вийшов на колову орбіту.

Спочатку він хотів відразу ж запустити ракети, але юнацька мрійливість взяла гору над холодним практицизмом. Андрій вирішив вперше і востаннє побачити омріяну картину космосу. Він підійшов до ілюмінатора і завмер: перед ним, повільно обертаючись, висіла в чорній безодні блакитна куля. Безодня, сяючи нескінченною множиною мерехтливих зірок, була незрівнянно прекрасна. Але сама Земля прикувала його увагу набагато сильніше. Величезна куля, повільно обертаючись, відкривала глядачам всі свої найпотаємніші частини, вона все ніби переливалася блакитно – зеленим сяйвом морів та океанів, що інколи переривалося обрисами материків. Рухливі маси хмар нагадували не пухку білу вату, а сяяли відблисками коштовних каменім. Непорушна у своєму русі і рухлива у своєму спокої, Земля зачаровувала раз і назавжди.

– Боже, яка краса! Як я міг подумати про її знищення?! – вигукнув Андрій, не відриваючись від ілюмінатора. Після цих слів він продовжував вдивлятися в картину. Раптом тишу перервав звук невідомої мови, а на екрані з’явилось обличчя неземної істоти. Андрій взяв себе в руки, зрозумівши, що ця мить і справді може стати початком нового, щасливого життя.

Альохін Д.В., 1ІТПФ

Красота спасет мир?

 

Мы идем ниоткуда,

Мы идем в никуда

Впереди неизвестность -

Позади пустота

Мы всю жизнь без останка

Ищем все что-то

Даже если найдем -

Нам нужно не это

А что-то другая?

Любовь, красота…

Найдя, мы теряем

Уже навсегда.

Мы идем не откуда,

Мы идем в никуда.

Впереди смерти вечность

Позади пустота

Красота… Красота… Красота…

 

…Она была пресна: ее волосы плавно разлетающиеся под легким дуновением ветерка, ее упругая походка, казалось обгоняющая само время и, конечно же, ее улыбка, заставляющая замереть сердце и почуствовать волнение. Он не знал, как он мог бы жить без всего этого. Она была прекрасна…

…Он вошел в свою комнату. Чувствовал он себя отвратительно. Проблемы сыпались со всех сторон, а решение… Он включил магнитофон, и звуки музыки окутали его сознание. Он почуствовал как расслабляется, забывает, хоть ненадолго, о проблемах и получает истинное удовольствие…

…Пролетев через крутящийся тунель, мы увидели фигуры, которые крутились, сгибались и превращались друг в друга. В то же время звучала музыка, подчеркивающая происходящее на екране. Цвета вытворяли нечто невобразимое. Это было прекрасно…

…Деревья стояли окутанные легкой, полупрозрачной дымкой, которая разливала их очертания, превращая их в странные фигуры. Медленно восходящее солнце преобразило эти фигуры, четко очертив их контуры. Тишину прорезал птичий щебет, возвещающий наступление утра. Это было прекрасно…

Да, бесспорно, красота крайне нужна. Она окружает нас, и мы стремимся к ней. Она мнообразна и неповторима. И для каждого она своя. Без нее было бы трудно, а может даже и невозможно жить. Но спасет ли она мир? Внешняя красота, наверняка, нет. А внутренняя? Тут есть несколько возможных вариантов.

Первый – люди, имеющие прекрасный внутренний мир уходят от мирской суеты, чтобы в одиночестве подумать о судьбах человечества, поразмышлять о смысле жызни. Но в глобальных маштабах это не выход. Тем более, мягко говоря, далеко не все захотят так поступить.

Второй вариант реалистичнее, но не приведет ни к чему хорошему. А именно: Я прав, и совершенин, и идеален. Но остальные не совершенны. В любом плане. Нужно обяснить ни, что они ошибаются и показать путь к истине. Ну, а дальше или человек сам догадывается, или его появившиеся соратники ему помогут, что можно убеждать намного ефективнее, если прибегнуть к физическим методам. Ну а сила, примененная для воцарения добра – это скрытое зло, которое рано или поздно проявится.

Ну, а если вдруг все же получится? На перспективы эпохи всеобщего благоденствия, за счет морального совершенства, существует две точки зрения. Первая: человечество, постепенно деградируя от скуки, превратится в кучку слабоумных жизнерадостных идиотов. Ведь действительно основные движущие силы человечества: зависть, жажда власти, денег, мести и т.д. – исчезнут. Вторая: благоденствие все же будет внешним, ну а человечество сумееет проявить свою истиную натуру: подлость, предательство, удовлетворение, в первую очередь, своего “это”.

Спасти мир… Явно миру угрожает человечество. Самым простым способом будет, пожалуй, уничтожить его. Но этот вариант явно никого не устроит. Тогда нужно менять что-то в человеке. Но как видит, к этому тоже надо подходить осторожно, четко представляя последствия. Так какой же выдох? Если бы ответ был очевидным, его бы давно нашли. Проблема в том, что человек слишком агресивное, завистливое, к тому же самовлюбленное животное, да еще с лозунгом: ”После нас хоть потоп”. Самоубийственние тенденции, не так ли? Но в этом возможно и есть смысл жизни для многих, и не исчезнит ли он, если начать менять человечество в целом. Конечно, можно сказать, что цель жизни – это жизнь. И в смысле продолжения рода и собственно жизни. Но процес, целью которого есть процес, в общем – то бессмысленен. Может служение обществу? Но что есть общество – набор все тех же индивидумов, цель которых служить обществу. Значения интонации, не правда ли!? Может познания? Познание ради познания… Лучше уж жизнь ради жизни! Может быть любовь, красота. Но любовь приходит и уходит, а остается пустота, заполняемая лишь горечью и болью.

Явно нужно менять что–то в человеке. Но прежде чем это делать, не лучше ли разобраться для чего мы живем. А то, изменив, мы можем понять, что потеряли уже навсегда что–то, чего мы так и не нашли.

Есль замечательная картина «Предчуствие». Зеленая безконечная гладь воды? Простирающаяся из безконечной дали и иходящая в безконечную даль. А посредине дыра, над которой, медленно растворяясь, уходят в высь облака… Мы идем по жизни вперед и вперед, не зная, что нас ждет впереди и чем все это закончится. И все однообразно, и каждый наш день – как жизнь, а жизнь как день, прожитый непонятно для чего в вечном устремлении непонятно куда. Но наступит день, когда однообразная гладь наших дней прорежит дыра, в которую мы все попадем, и превратимся в облока, которые медленно растают в памяти наших знакомых и превратятся в ничто…

 

Мы идем ниоткуда

Мы идем в никуда

Впереди смерти вечность

Позади пустота…

 

Андрух О. В., 1ІС-01

Красота спасёт Мир...?

...2543 год. Истории воин уже не вмещались на старые мини-диски... История уже похоронила основателей корпорации Майкрософт за тысячами страниц достижений в области разработки компьютерных систем. Научно-технический прогресс привёл планету в ужасное состояние. Техники и электроники на поверхности Земли было столько, что можно было строить фабрики по переработки старого компьютерного «железа». С начала 2005 года до 2049 было достигнуто таких высоких достижений в компьютерной и биологической отрасли, что дальше человечество не могло всем этим не воспользоваться против себя. С начала 2050 и по сегодняшний день человечество чудом существует на планете как вид.

Жестокие войны подкреплялись клонированием солдат, и выигрывала та корпорация, у которой была большая скорость производства.

Солдаты уже не реагировали на химическое оружие, поэтому оно не имело спроса. Да и атмосфера была такая загрязнённая, что клонам заменяли лёгкие на баллоны с очищенным кислородом. Тело солдат тоже не могло долго находиться на поверхности планеты, поэтому их снаряжали скафандрами. Для того чтобы не тратить время на обучение, клонам, ещё в лаборатории, встраивали в мозг чип, обусловливающий и контролирующий состояние и мысли солдата. И чем доскональнее была программа, тем лучше были солдаты в бою. Тогда не думали про силу, она солдатам уже была ни к чему. Солдаты были «пушечным мясом», и чаще всего они не встречались один на один с врагом. Никто не спешил заканчивать войну потому, что сразу же начиналась следующая. Если корпорация останавливала производство – этим она отдавала оборудование завоевателям. Таких войн было много. Их уже никто не считал. Земля истощилась… Нельзя было найти на суше оазис – термин, употреблявшийся в древней литературе двадцатого столетия.

Та элита «настоящих людей», которые жили глубоко под землей или в космосе, не знала про действия на поверхности Земли. Они эвакуировались ещё в 2160-2170 годах. Учёные передавали свои новые разработки по современным коммуникационным средствам. Это был мозг войны, кроющийся среди мирного эвакуированного населения… нет, того, что осталось от человечества. Поскольку воевать было, практически, не за что, воевали – чтобы воевать. Возможно, эта привычка сохранялась в генах человека тысячи лет, а когда появилась возможность воплотить цель в реальность, человек решил удовлетворить свою потребность в чужой боли и смертных муках с помощью новых разработок, которые, как всегда, были созданы, чтобы служить человечеству, а не очищать окружающий мир от всего живого…

Войны происходили не только на поверхности Земли, но и во всех коммуникационных средствах, благодаря чему слово «стандарт» было не уместно, и его отсутствие было одним из факторов защищённости от информационного нападения или уничтожения. Война могла бы закончится на много быстрее, если бы не была развита коммуникация. Благодаря взлому копировались самые секретные военные проекты, которые немного усовершенствовались противником и заставляли разработчиков опять изобретать новое орудие против своего же, только чуть-чуть мощнее.

Весь этот процесс – процесс ведения военных действий руководился из-под земли или из космоса. Найти военную базу было практически невозможно. Солдат выпускали без каких-либо команд. Они шли на огонь… иногда, их не успевший развиться интеллект не давал им понять, в кого они стреляют. Они убивали друг друга и всё живое, что было у них на пути. Войны не были выгодны никому…, но деградированный научно-техническими достижениями мозг «настоящих людей», практически не понимал этого. Когда рождалось новое поколение, война для них была самим собой разумеющимся, и так было несколько столетий.

Земля была сильно истощена, что заставляло людей питаться искусственной едой из нефтепродуктов, у которой не было ни названия, ни вкуса, ни запаха. Это напоминало кусок разрыхлённой жёлтой резины. Если бы не было подземных вод, очищенных от отходов остатками минералов, человечество прекратило бы существование лет 400 назад. Некоторые историки говорили, что через несколько лет наступит «конец света», но как только термин проходил, они давали ориентировку ещё на несколько лет вперёд. Никто не знал, от чего окончательно умрёт планета. От прямого уничтожения её человечеством или от последствий жестоких бессмысленных войн…? Но все знали, что рано или поздно это произойдет по одной из многих причин… причин глобального вандализма, не только по отношению ко всему окружающему миру, а и по отношению к себе подобным…

Если бы каждый осознал вред «пользы» каждого изобретения или открытия, то вреда от этой пользы никогда б не было. Есть ещё среди нас люди, живущие сегодняшним днём, не задумываясь про то, что нужно что-то оставить следующему поколению… Если добавить это к тому, что человеку собственно вести себя как стадо баранов (один пошёл и все за ним), то получится самоуничтожающийся вид. Причем, уничтожая друг друга, люди уничтожают всё… Буквально любое изобретение стоило не одной человеческой жизни.

Нам остаётся ждать… или может пойти против «стада» и предотвратить неминуемое…?

 

Сосенко І., ЕМ-03

Краса врятує світ!

 

Лиш вії доторкнувшись вій

І вічі враз зімкнулись,

Ніч сон подарувала свій,

Щоб люди відпочили й погане все забулось.

Цей сон поніс мене на крилах птаха

Туди, де сонце сходить і заходить,

Але немає ліку часу, він там спиняється

І старцю годить.

Це місце дивне із країни мрій

Гора висока, вкрита вся чаклунськими лісами.

На ній живе самітник – відголос подій,

І пращурів він дух, і стоголосий камінь.

До нього йшла я довгими лісистими стежками.

Щоби почути вирок свій –

Пророцтво мудреця.

Щоби дізнатися, якого нам чекать кінця.

На гору вийшовши Карпат,

Побачила галявину зелену і велику.

Там ватра досягала язиками неба –

Народжувала сонця заходу чарівні блики.

Відчувши мій прихід, старий

З’явивсь із полум’я

Сліпий, сідий,

Із довгими вусами й оселедцем.

Промовив так:

„Дитино, йди сюди,

Сідай біля вогню.

Втамується і біль у серці.

Чекав на тебе довго,

Розкажу легенду про кінець.

Про долю ж Бога помолю.

Є у людини сили дві,

Що борються із року в рік

Ще, мабуть з тих віків,

Що навіть я б згадать не зміг.

Ці сили завжди сперечались

„Краса врятує світ! – О, ні!”

Щоб правоту свою довести

Згорали люди у вогні.

А сили дві то - розум і душа.

Кричить розсудливість і сухість

„Ну яка там ще краса?

Вона й себе не взмозі захистить.

Людині треба влада.

Ну, можливо, й крові трохи покипить.

Тоді вже буде тут порядок.

А, може, людство взагалі

Не заслуговує життя.

Скільки принесло смерті і страждань.

І, неймовірно!

Ні краплини каяття.”

„О, ні, ні, ні!” – Серце стискається і плаче –

„Краса врятує світ!

Я знаю, чути дивно це і смішно.

Та одначе

Вона могутніша, ніж самовпевненості лід.

Людина бачить цю красу і відчуває.

Добра проміння наскрізь все проймає.

Краса лікує страх

Та робить ясним розум.

Вона, як та троянда, вся в шипах –

Любов і щастя захищає.”

- А далі покажу два шляхи розвитку подій.

Який із них? – вирішувати людство має.”

Старець змахнув широким білим рукавом –

І бачу я навколо зорі.

Сидить за величезним, з мармуру, столом

Інший Старий з вінцем із ореолу.

А біля нього ще юнак стоїть.

„Скажи, як називається планета та, - дідусь гінця пита –

така зелена і жива?”

„То Терра, о Володарю світів,

живуть там люди.

Достатній рівень розвитку.

Вже знають атом, зброя є,

Багато відкриттів ще буде.”

„Це добре. Славна ця Земля.” –

І записав ім’я планети

У білу книгу в золотому переплеті,

Куди записував життя.

Відсунув чорну книгу далі, подумав трохи

Знов перед ним дві книги,

І сумніви тримають,

І спокій хочуть наполохать.

Питає він у юнака:

„ А де ж ці люди ведуть випробування?”

У відповідь: „ У лоні свого існування.”

„Безумці!” – лиш це спромігся Бог сказати.

Сльози не зміг він приховати

Від ангела початку і кінця.

Взяв книгу білу.

Викреслив останню назву з папірця,

Переписав у іншу, чорну,

Звідки вже немає вороття.

Зробив це, мабуть, не дарма

Бо був мудріший з мудреців

Більше Його в цілому всесвіті нема.

Це перший шлях, це стежка жадності клейма,

Шлях розуму сухого, розрахунку,

Там, де краса, якщо і є, то нежива,

Позбавлена чуттєвості тонкого візерунку.

На цьому все й скінчиться.

Така буде розплата і ціна.

А інший шлях є попереднього продовження подій.

Як переможе серце – краса врятує світ.

Він перетвориться на диво наших мрій.

Це станеться тоді,

Коли солдат, позбавлений надій,

Отримає наказ від генерала:

На волю випустити зброю нищівну,

Що в атомі плутонію спокійно спала.

І лиш простягне руку,

Щоби натиснуть кнопку ту червону,

Як він побачить паросток,

Що з каменю пробивсь, пробивсь

І в душу черству, як з бетону.

„Яка краса! Маленький і зелений

Початок нового життя!”

Задумається, нащо смерть нести

І прирікати чудо ось таке на морок небуття.

Сахнеться зброї, скаже: „Ні, не бути цьому,” –

Замкнеться в бункері.

Не повернеться він ніколи вже додому.

І розкопають ту коробку із заліза і бетону,

Мабуть, через сторіччя.

Заглянуть мертвому рятівникові світу в очі –

Побачать усмішку краси у нього на обличчі.

Лежатиме він у тіні краси тієї,

Під деревом розкішним він спочиватиме повічно.”

Прокинулась я – справді, дивний сон.

Хоча, можливо, не позбавлений він змісту.

І, як сказав Еразим Ротердамський,

Не всі ілюзії чи марення людей

Слід називати ненормальністю

І відкидати дійсність.

Зробила висновок такий і пропоную

Вам девіз один:

Хто хоче врятуватись – можливості знаходить.

А хто не хоче, той шука причин.

Я думаю, краса таки врятує світ

І втихомирить війни бурю.

Це зрозуміло всім, чому?: я оптимістка

По натурі.

 

Шалай І., 2ЕПП-99

Красота спасёт мир!

 

Красота – это что?

Красота – это где?

Красота… Я не вижу её.

Ведь вокруг только фальшь.

Ведь вокруг так серо.

Красота… Её нет на земле.

Красота… Нет, скорее пустота, пропасть, тьма.

Ну скажите, где в этом мире можно найти красоту? В какой стране, на каком краю света? Вы скажите мне, я пойду, поищу. Мне надоело жить в свете стеклянных глаз, презрительных улыбок и чёрствых душ. Где всем к тебе безразлично, где никто тебя не понимает, а любовь, о ней я вообще помолчу. И что, вы теперь хотите чтоб во всем этом я нашла красоту? Нет, не получится, поищите кого-нибудь другого. Да, какое мерзкое всё-таки наше существование, как холодно мне, как неуютно. Я всегда мечтала укутаться в теплое одеяло и уснуть, улететь в другой мир, где всё не так, где всё не то, где нет вообще ничего. Все в розовых тонах мне так легко, мне так просто. Я парю над землей, все мои мечты сбываются, я счастлива… Нет, я счастлива только наполовину, ведь это всё не настоящее. Разбудите меня от этого сна, я хочу проснуться!

…Как светло, как красиво, как легко, как всё реально. Я вижу небо, нет уже не серое, голубое, ясное, чистое небо. Птица. Какой прекрасный её полёт. И я так хочу, оторваться от земли и полететь, увидеть всё: и зеленые леса, и синие реки, озёра и разноцветные луга, поля, просто глаза разбегаются от разнообразия цветов на них. Ух ты, какая красота!... Я опускаюсь на землю. Я бегу, быстро-быстро бегу, ветер поёт мне свою весёлую песенку, солнышко улыбается, лаская меня своими тёплыми руками. А я бегу к этим двум огонькам, к этим двум глазам. Я знаю, они поймут меня, они помогут мне, мы вместе будем радоваться жизни. А эта улыбка озарила всё вокруг, я так благодарна тебе за неё, я готова всё тебе отдать, только бы быть вместе с тобой. О, не надо, не надо мне твоего сердца. Тебе не жалко? Боже, какое оно горячее. Ладно, а хочешь моё. Нет, мне не жалко. Я только буду счастлива сделать тебе такой подарок. Что со мной, где я? Ветер шепчет на ухо: «Это любовь…»

Да, посмотрите, какой он красивый. Боже, какая красота вокруг!!! Как мне легко, какая я счастливая. Я счастлива уже от той мысли что живу, что вижу этот мир, что чувствую всё это. Как красива, как прекрасна жизнь! Люди, вы слышите, я хочу чтоб вы все посмотрели на мир моими глазами. Я хочу чтоб вы тоже увидели всю эту красоту вокруг нас, я хочу чтоб вы все были такими же счастливыми как я.

* * *

Это только маленький пример того, как красота спасла жизнь одного человека. А сколько нас таких? Серых и пустых сначала, красивых и счастливых потом. И после этого, кто-то ещё посмеет утверждать, что красота не спасёт мир? Да весь наш мир только на красоте и держится, только благодаря ей и существует. Сейчас я могу точно сказать:

«Красота – это ты!

Красота – это я.

Красота – это всё на земле!»

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти