ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Руська правда» - видатний документ правової культури часів Київської Русі.

Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з 13—18 ст. Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерти грошовою карою). Руська Правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська Правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам'ятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут (1529, 1566, 1588). За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій пам'ятці українського права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших слов'янських народів, зокрема польських статутах короля Казіміра В. 14 ст. та інших. Проте, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв'язок з старовинно-руським правом».

67.Основні проблеми моральної культури в творі Мономаха «Повчання дітям» та їх актуальність

Повчальні твори писав київський князь Володимир Мономах (1053—1125), найвідомішим з них є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям". У першій частині цього твору князь говорить про цінності миру і любові, про небезпеку конфліктів і розбрату. В другій частині йдеться про обов'язки доброго господаря щодо ближніх і підданих. Надзвичайно важливо, що в той далекий від нас час, ще на початку XII ст., Володимир Мономах закликає ніколи і нікого не карати смертю: "Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати". Володимир Мономах, безперечно, керується безпосередньо принципами євангельської моральної доктрини. Та його заклик і досі актуальний, адже Христова заповідь "Не вбий!" ще не стала повсюдно чинним принципом суспільного життя в сучасній культурі, хоча правова норма на заборону смертної кари поширюється все в більшій кількості держав. Третя частина "Повчання" містить розповіді князя про різні пригоди і небезпеки його власного життя. Крім Володимира Мономаха, славився своїми філософськими творами і волинський князь Володимир Васильковим.Це перший твір, в якому (також уперше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов'язаного з практичними потребами людини, вказано на зв'язок освіти з потребами життя та діяльності особистості.. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні та ін.

69.Основні ідеї твору «Слово о полку Ігоревім»

Головна ідея "Слова" — заклик руських князів до єднання перед навалою монгольських полчищ. Цій суспільній меті, яку поставив перед собою автор-патріот, підпорядковані вся система образів і поетичних засобів твору, його композиція.

Автор «Слова о полку Ігоревім» наполегливо підкреслює основну ідею твору: у боротьбі зі степовиками необхідна єдність князів, припинення усобиць, які змушували непримиренних ворогів постійно звертатися за допомогою до половців. Перед лицем спільної небезпеки князі повинні забути про війни за чужу територію і чужий престол. Автор переконує князів жити в мирі і підкорятися старшому за положенням – великому князю київському. Головна ідея "Слова" – необхідність єдності дій руських князів перед зовнішньою небезпекою, і головне зло, що перешкоджало цьому, – відсутність згоди між князями. Це ліро-епічний твір з яскраво вираженими публіцистичними рисами і водночас "мудрий історико-політичний трактат".

70.Люблинська унія як чинник посилення соціально-економічного та духовного гніту населення українських земель.

Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості

для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для

духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати

величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля

вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.

Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевськийзазначає: “Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали всвоїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, -хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся наднею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки івійськову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніякихобовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичамв доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичівне міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного” . Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної тафеодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південнийсхід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутогофільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селянмагнати оголошували тут “слободи” – новопоселенцям надавалися значні пільгиу виконанні повинностей на визначену кількість років.71.Освіта в Україні 16-17 ст.Укр. полемісти 16-17 ст. вплив їхніх ідей на розбудову духовного життя суспільства. Розвиток шкільної освіти в Україні наприкінці 16 - першій половині 17 ст. базувався на досягненнях шкільництва попередніх часів. Школи розташовувалися здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму старослов'янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу.Кількість шкіл постійно збільшується. Взагалі можна твердити, що свої школи мали майже усі міста, містечка і чимало сіл. Крім елементарних міських, церковних і монастирських, були ще й домові школи. Всі вони внесли вклад у розвиток і поширення освіти в Україні.Певний вплив на формування освітньої справи мала епоха Відродження, яка породила гуманізм і реформацію. Так в Україні виникають протестантські школи. Найбільш відомими серед них були соцініанські та кальвіністські навчальні заклади, які діяли в Дубець ку (Руське воєводство). Хмільнику й Любарі (Брацлавське воєводство), Кисилині, Гощі й Берестечку (Волинське воєводство) та ін. У них вивчалися грецька, латинська, польська, церковнослов'янська мови, математика, діалектика, риторика, основи християнської етики, а в Панівецькій школі, що мала характер вищого навчального закладу, - філософія і теологія. Основна увага приділялася вихованню молоді в дусі віровчення. Ці школи сприяли також проникненню у вітчизняну систему виховання й освіти західноєвропейського впливу, зокрема ідей гуманізму.

Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16—17 ст. не лише винятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Письменник не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. В своїх творах Вишенський змальовував барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом.

Полемічні твори Смотрицького проти відступників від православія й сатира на духовенство загубилися. Збереглася лише його книга «Ключ царства небесного» (1587), перша друкована пам'ятка української полемічної літератури; складається з посвяти князю Олександрові Острозькому, звернення «До народов руских …» і двох полемічних трактатів «Ключ царства небесного и нашее христианское духовное власти нерушимый узел» та «Календар римский новый». В останньому творі Смотрицький змагається за незалежність «руської віри», полемізує з єзуїтомБенедиктом Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріянський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує народний гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народної, і тому був приступний для широких мас.

72.Соціально-філософські погляди Прокоповича і Яворського.

Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував «раніше буття світу… як найдосконаліший розум». Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання). Треба сказати, що ці погляди (близькі до неоплатонізму) поширювалися ще в Киівській Україні-Русі. Але поряд з тим у творах Ф. Прокоповича є багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму. Так в своїй «Натурфілософії» він пише: «Під природою розуміють самого Бога». Або в іншому місці: «Повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких Він з необхідністю існує і які Він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи…, а воно, очевидно, відноситься й до матерії і форми», «У природі існує й живе Бог», «Бог є в речах», «природа зберігається Богом, а це все одно, що зберігаються субстанції». Це дуже близько до дефініції Дж. Бруно «Бог в речах», або Б.Спінози: «…сам всесвіт і є Бог». Одночасно Ф.Прокопович виступає проти антропоморфізму в розумінні Бога: «Не розумно міркують ті, — говорить він,- які думають, що Бог є подібним до складу людини і що нібито він має і голову, і бороду, і руки, і ноги та всі інші тілесні члени». На думку Прокоповича погляди «антропоморфітів, які буєсловили про Бога, що він має подібні тілесному складові нашому органи» є не що інше як залишки первинних вірувань стародавніх народів.

Філософські погляди митрополита Яворського виявляють у ньому типового представника барокової схоластики, що характеризувала перший етап розвитку Києво-Могилянської школи. Його філософський курс є прикладом синтезування, в межах цього типу схоластики, комплексу філоських ідей, що становилили підґрунтя духовної спадщини домогилянської доби, з філософськими здобутками європейського Заходу. У ньому значне місце займала логіка як метод дослідження істини, викладалося вчення про три логічні операції: поняття, судження й умовисновки.Процес пізнання істини Яворський поділяє на чуттєве й інтелектуальне. Визнаючи важливість і докладно розглядаючи чуттєве пізнання, вищим і досконалішим уважає інтелектуальне, яке пов'язує з діяльністю раціональної душі, що, забезпечуючи вихід людського мислення на контакт з вищим буттям, уможливлює пізнання істини. Самопізнання розуміє не лише як самовдосконалення (що характерно для мислителів домогилянського періоду), а й як вивчення анатомії, фізіології та психіки людини. У курсі натурофілософії він розглядає проблеми матерії і форми, простору, часу, руху. Не сприймаючи геліоцентричної системи Коперника, докладно викладає її у своєму філософському курсі. У розумінні історії дотримувався принципу провіденціалізму, вважаючи, що історичні події передвизначені Богом. Ґрунтуючись на українських духовних і політичних традиціях, митрополит Яворський виступав переконаним прихильником розмежування світської й духовної влади, обстоював автономію церкви, непорушність її переказу, традицій і обрядів.

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти