ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Визначте основні етапи розвитку історичного джерелознавства.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1

Визначте основні етапи розвитку історичного джерелознавства.

Антична Греція, Рим ( 5 ст до н.е. – 5.ст н.е) Уже в працях античних авторів – Геродота, Таціта, Фукідіда, Лівія, Страбона, Саллюстія та ін. — простежуються спроби критичного використання джерел, зіставлення їх з іншими носіями відомостей. Якщо Геродота вважають "батьком історії", то Фукідіда можна назвати "батьком джерелознавства", оскільки його "Історія" ґрунтувалася на багатьох джерельних документах — договорах, деклараціях, законах, листах, власних спостереженнях. Щоправда, інколи автор сам створював фіктивні промови учасників Пелопоннеської війни, а потім аналізував їх.

Підвищений інтерес до джерел віддзеркалював світові тенденції становлення історичної науки. Ще в середньовіччі, особливо в епоху Відродження (6-16 ст) , були започатковані археологічні розкопки, збирання, колекціонування і систематизація антикварних пам´яток матеріальної та духовної культури предків. Італійські гуманісти Петрарка і Лоренцо Валла з допомогою критичного методу переконливо довели факт підробки середньовічних грамот, зокрема так званого "Дару Костянтина", що утверджував вищість церковної влади над світською. Проте гуманісти не пішли далі зовнішньої критики джерел і базувалися здебільшого на текстологічних аспектах їх дослідження. Певним продовженням "антикварного напряму" збирачів і коментаторів текстів доби Ренесансу можна вважати діяльність учених-ченців — болландистів та мав ристів, завдяки яким було досягнуто великих успіхів у справі збирання, критики та публікації джерел.

За доби Просвітництва(17 ст-18ст) були започатковані спеціальні знання про джерела, їх пошук, вивчення та використання. Помітний внесок у розробку теоретичних засад джерелознавства зробили автори знаменитої "Енциклопедії", зокрема Д. Дідро, Ж. д´Аламбер, Вольтер. Вони значно розширили саме поняття джерела у таких статтях, як "Факт", "Достовірність", "Критика", "Історія". Енциклопедисти відійшли від середньовічних догм, піддали критиці абсолютизацію авторитету писемних джерел. До історичних джерел були зараховані й "перекази старців-очевидців", речові пам´ятки, предмети мистецтва. Дідро вперше зробив спробу поділити історичні факти на три класи: божественні діяння, явища природи та дії людей, вважаючи при цьому, що всі вони мають підлягати критиці. Він звернув увагу на складність, суперечливість та багатоплановість поняття "факт".

Важливе місце в розробці теорії та практики джерелознавства займає французька школа "Великих істориків" першої половини XIX ст. Тьєррі, Гізо, Міньє та інші її представники звернулися до ґрунтовного вивчення величезного масиву середньовічних джерел, що відображали події тієї епохи, коли формувалися економічні, соціальні та культурні передумови буржуазних революцій. Перевірка достовірності численних документів вимагала розробки основних засад джерелознавчої критики, конкретних методів дослідження та використання середньовічних хартій, актових книг. Найповніше проблеми джерелознавства були розроблені у працях Гізо, який розрізняв критику фактичну, текстологічну, логічну тощо. Йому належить знаменитий вислів про те, що ніщо так не фальсифікує історію, як логіка, оскільки факти самі по собі ще не складають історії, а в історика досить часто виникають різні мотиви для підтасування фактів.

З середини XIX ст. (епоха позитивізму) розпочався новий етап у розвитку європейської історичної науки в цілому та джерелознавства зокрема. Провідником нового напряму історичної думки виступив професор Берлінського університету Леопольд фон Ранке, якому вдалося створити унікальний напрям і наукову школу німецької класичної історії1. Її представники проголосили основним завданням історіографії фіксацію історичних фактів, що містяться в "першоджерелах", створених очевидцями або сучасниками подій. Основна увага приділялася дослідженню документів зовнішньополітичних інститутів різних держав, а методика джерелознавчого аналізу зосереджувалася здебільшого на зовнішній критиці джерел.

Ідеї Школи Ранке справили значний вплив на західноєвропейських позитивістів, які також чимало зробили для опрацювання теорії та практики джерелознавства. До того ж, створена у 1884 р. Американська історична асоціація на своєму установчому з´їзді проголосила ідеї Ранке каноном для американської історіографії.

Важливою заслугою позитивістської історіографії, що базувалася на історіософських поглядах І. Тена й О. Конта, є визнання пріоритету джерел в історичному дослідженні, опрацювання теорії проблем джерелознавства, хоча самому визначенню поняття історичного джерела її представники не надавали особливого значення. Тен вважав, що джерело — це лише форма, подібна до реліктової мушлі. Точніше й лаконічніше цю думку сформулювали Ш. В. Ланглуа і Ш. Сеньобос, які розуміли під джерелами сліди, залишені думками і діями людей. Абсолютизація історичного факту, з одного боку, спонукала істориків-позитивістів до розробки таких проблем джерелознавства, як групування джерел, систематизація історичних знань. Вони окреслили роль допоміжних історичних дисциплін у встановленні історичних фактів, розробляли методику зовнішньої критики джерел. З іншого боку, за детальним аналізом фактів, що містилися в джерелі, та їхньою абсолютизацією губилося розуміння джерела як реального явища історичного процесу, що має властивість не лише відображати факти, а й впливати на подальший розвиток подій.

На рубежі 19-20 ст. Модернізм. Включало в себе реалізм – продовження позитивізму. Ідеалізм – неокантіанство, об’єктивність пізнання слід шукати в самому суб’єкті, а не поза ним. Історичні джерела визначае сам історик. Представники – Йоган Бернхард

Постмодернізм (2пол 20 ст. – 21ст)

Французька школа «Аналів» Люсьен Фавр, Марк Блок, Фернан Бродель. Джерело – це все, що створено цивілізацією.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 2

Білет 3

 

Білет 4

 

Що Ви розумієте під методикою джерелознавства?

Виробленню навичок та вмінню опрацювання джерел служить та джерелознавства частина, яку називають джерелознавчою методикою.

Методика джерелознавства — це система методів, тобто прийомів, засобів та правил здійснення всього комплексу робіт, пов'язаних з пошуком, виявленням, відбором джерел, їх всебічним критичним аналізом, встановленням достовірності та інформативної цінності джерела, а також наступним його використанням з метою отримання науково перевіреної інформації про минуле людського суспільства в усіх його проявах.

Найпоширенішою формою вираження інформації є усна і писемна мова. Писемні джерела були й залишаються для історика (за винятком окремих спеціальностей, наприклад археології, етнографи тощо) основним видом джерел. Ось чому проблеми методики праці з ними займають у роботі історика пріоритетне місце. Проте слід уникати абсолютизації писемних джерел. Представники однієї з найавторитетніших історичних шкіл — школи "Анналів" (Л. Февр, М. Блок та ін.) вважали, що джерелом для історика є все, що вказує на присутність людини в історичному процесі. Звідси випливає висновок, що історик повинен мати навички роботи з усіма різновидами історичних джерел.

Методи джерелознавчого дослідження

Загальнонаукові Історичні Джерелознавчі

Аналітичний Історико-порівняльний Критичний

Синтетичний Евристичний

Логічний Хронологічний Метрологічний

Історичний Синхроністичний Археографічний

Математичний Діахронічний Іконографічний

Ілюстративний Типологічний та ін. Палеографічний та ін.

 

Білет №5

Білет №6

Білет № 7

Білет № 8

Білет № 9

Складіть схему загальновизнаної в науці структури історичного джерелознавства.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 10

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 11

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 12

 

Білет №13

Білет №14

Білет 15

Білет 16

Білет 17

Білет 18

Білет 19

1.Як проводиться атрибуція (встановлення походження чи авторства) джерела?

Атрибуція — визначення достовірності, автентичності художнього твору, його автора, місця й часу створення на підставі аналізу стилістичних і технологічних особливостей. Атрибуція — як наукова галузь та комплекс досліджень — перебуває в стані становлення та бурхливого розвитку.

Важливішим свідком національного середньовічного мистецтва є ікона поряд з оригінальними середньовічними спорудами та археологічними знахідками. Атрибуція ікон дозволяє з певною мірою можливостей віднести твір до конкретної історичної країни, національної школи, міста чи майстерні. Зазвичай ікони не мають підписів майстрів, що не віталося в середньовіччя, а це ускладнює атрибуцію.

Проблема атрибуції літературної пам'ятки тісно пов'язана з визначенням авторства, наявності рукопису чи копій, псевдонімних чи анонімних текстів, талановитих переробок популярних творів свого часу. Вивчення літературної пам'ятки тісно пов'язане з текстологією, а наявність рукопису — з вивченням зразків почерку.

Аби запобігти плутанині оригіналів з копіями в 20 ст. поширили створення свідомо повних каталогів творів відомих митців з вказіками розмірів, техніки виконання, року створення. Це досить важко при опису продуктивних майстрів, але такі каталоги створені і роками уточнюються.

При копіюванні оригіналів, сучасний художник — копіїст повинен робити копію в іншому, ніж оригінал, розмірі та без копіювання підпису попереднього майстра.

 

БІЛЕТ 20

Білет 22

Білет 23

 

Білет 24

 

Білет

Білет

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1

Визначте основні етапи розвитку історичного джерелознавства.

Антична Греція, Рим ( 5 ст до н.е. – 5.ст н.е) Уже в працях античних авторів – Геродота, Таціта, Фукідіда, Лівія, Страбона, Саллюстія та ін. — простежуються спроби критичного використання джерел, зіставлення їх з іншими носіями відомостей. Якщо Геродота вважають "батьком історії", то Фукідіда можна назвати "батьком джерелознавства", оскільки його "Історія" ґрунтувалася на багатьох джерельних документах — договорах, деклараціях, законах, листах, власних спостереженнях. Щоправда, інколи автор сам створював фіктивні промови учасників Пелопоннеської війни, а потім аналізував їх.

Підвищений інтерес до джерел віддзеркалював світові тенденції становлення історичної науки. Ще в середньовіччі, особливо в епоху Відродження (6-16 ст) , були започатковані археологічні розкопки, збирання, колекціонування і систематизація антикварних пам´яток матеріальної та духовної культури предків. Італійські гуманісти Петрарка і Лоренцо Валла з допомогою критичного методу переконливо довели факт підробки середньовічних грамот, зокрема так званого "Дару Костянтина", що утверджував вищість церковної влади над світською. Проте гуманісти не пішли далі зовнішньої критики джерел і базувалися здебільшого на текстологічних аспектах їх дослідження. Певним продовженням "антикварного напряму" збирачів і коментаторів текстів доби Ренесансу можна вважати діяльність учених-ченців — болландистів та мав ристів, завдяки яким було досягнуто великих успіхів у справі збирання, критики та публікації джерел.

За доби Просвітництва(17 ст-18ст) були започатковані спеціальні знання про джерела, їх пошук, вивчення та використання. Помітний внесок у розробку теоретичних засад джерелознавства зробили автори знаменитої "Енциклопедії", зокрема Д. Дідро, Ж. д´Аламбер, Вольтер. Вони значно розширили саме поняття джерела у таких статтях, як "Факт", "Достовірність", "Критика", "Історія". Енциклопедисти відійшли від середньовічних догм, піддали критиці абсолютизацію авторитету писемних джерел. До історичних джерел були зараховані й "перекази старців-очевидців", речові пам´ятки, предмети мистецтва. Дідро вперше зробив спробу поділити історичні факти на три класи: божественні діяння, явища природи та дії людей, вважаючи при цьому, що всі вони мають підлягати критиці. Він звернув увагу на складність, суперечливість та багатоплановість поняття "факт".

Важливе місце в розробці теорії та практики джерелознавства займає французька школа "Великих істориків" першої половини XIX ст. Тьєррі, Гізо, Міньє та інші її представники звернулися до ґрунтовного вивчення величезного масиву середньовічних джерел, що відображали події тієї епохи, коли формувалися економічні, соціальні та культурні передумови буржуазних революцій. Перевірка достовірності численних документів вимагала розробки основних засад джерелознавчої критики, конкретних методів дослідження та використання середньовічних хартій, актових книг. Найповніше проблеми джерелознавства були розроблені у працях Гізо, який розрізняв критику фактичну, текстологічну, логічну тощо. Йому належить знаменитий вислів про те, що ніщо так не фальсифікує історію, як логіка, оскільки факти самі по собі ще не складають історії, а в історика досить часто виникають різні мотиви для підтасування фактів.

З середини XIX ст. (епоха позитивізму) розпочався новий етап у розвитку європейської історичної науки в цілому та джерелознавства зокрема. Провідником нового напряму історичної думки виступив професор Берлінського університету Леопольд фон Ранке, якому вдалося створити унікальний напрям і наукову школу німецької класичної історії1. Її представники проголосили основним завданням історіографії фіксацію історичних фактів, що містяться в "першоджерелах", створених очевидцями або сучасниками подій. Основна увага приділялася дослідженню документів зовнішньополітичних інститутів різних держав, а методика джерелознавчого аналізу зосереджувалася здебільшого на зовнішній критиці джерел.

Ідеї Школи Ранке справили значний вплив на західноєвропейських позитивістів, які також чимало зробили для опрацювання теорії та практики джерелознавства. До того ж, створена у 1884 р. Американська історична асоціація на своєму установчому з´їзді проголосила ідеї Ранке каноном для американської історіографії.

Важливою заслугою позитивістської історіографії, що базувалася на історіософських поглядах І. Тена й О. Конта, є визнання пріоритету джерел в історичному дослідженні, опрацювання теорії проблем джерелознавства, хоча самому визначенню поняття історичного джерела її представники не надавали особливого значення. Тен вважав, що джерело — це лише форма, подібна до реліктової мушлі. Точніше й лаконічніше цю думку сформулювали Ш. В. Ланглуа і Ш. Сеньобос, які розуміли під джерелами сліди, залишені думками і діями людей. Абсолютизація історичного факту, з одного боку, спонукала істориків-позитивістів до розробки таких проблем джерелознавства, як групування джерел, систематизація історичних знань. Вони окреслили роль допоміжних історичних дисциплін у встановленні історичних фактів, розробляли методику зовнішньої критики джерел. З іншого боку, за детальним аналізом фактів, що містилися в джерелі, та їхньою абсолютизацією губилося розуміння джерела як реального явища історичного процесу, що має властивість не лише відображати факти, а й впливати на подальший розвиток подій.

На рубежі 19-20 ст. Модернізм. Включало в себе реалізм – продовження позитивізму. Ідеалізм – неокантіанство, об’єктивність пізнання слід шукати в самому суб’єкті, а не поза ним. Історичні джерела визначае сам історик. Представники – Йоган Бернхард

Постмодернізм (2пол 20 ст. – 21ст)

Французька школа «Аналів» Люсьен Фавр, Марк Блок, Фернан Бродель. Джерело – це все, що створено цивілізацією.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти