ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ТВІР-РОЗДУМ НА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНУ ТЕМУ

ХЛІБ — НАЙБІЛЬШЕ БАГАТСТВО

План

I. Свідчення, яке не вимагає доказів.

II. Хліб дорожчий за коштовності.

 

1. За історичними даними.

2. Блокадний хліб Ленінграда.

3. Всупереч народній мудрості.

III. Хліб — геніальний витвір людства.

Кожна епоха дає свої поняття про цінності. Для епохи середньовіччя характерне матеріальне збагачення, для епохи Відродження — духовне зростання, для епохи сорокових років XX століття — завоювання і за­гарбання. З цього прикладу можна багато сперечатись, можна наводити докази і свідчення, але одне є незмінним, те, що не вимагає доказів, твер­дження, що найбільше багатство — хліб.

Коли хліба обмаль — його не може замінити ні золото, ні інші кош­товності. Матеріальні блага нічого не варті, коли голодні їх виробники.

Звернімося до історії: Радянський Союз у 1933 році продавав хліб за золото, коли Україна гинула від голодомору. Недаремно старі люди такі заощадливі, бо вони пережили це страхіття. Моя бабуся, даруючи мамі свою каблучку, застерігала: «Бережи, може колись за неї виміняєш шма­ток хліба». У роки Великої Вітчизняної моя бабуся ходила на село вимі­нювати продукти за речі. А у 1947 році, коли в місті відмінили хлібні кар­тки, село вимирало від голоду. Божевільні від голоду люди здатні були на вбивство заради шматка хліба.

Одного разу в музеї я бачив шматочок блокадного хліба, одноденну норму ленінградця. Я вжахнувся від побаченого, бо той сіро-коричневий шматочок швидше нагадував землю, змішану з половою, ніж хліб.

Пригадую фільм, побачений у дитинстві. Ішлося про дореволюційне село: господиня крає хліб, наділяє ним усю родину, а крихти змітає у до­лоню і їсть. Але були часи, коли хлібом не дорожили ні в місті, ні в селі. Тоді він був дешевим. Ним годували худобу, він лежав на смітниках. Це жахливо, коли хліб не шанують у місті, але ще більш жахливо, коли не шанують у селі. Мене дивує, як хлібороб може не цінувати хліб! Народна мудрість навчає нас: «Хліб — усьому голова», «Є хліб — буде й пісня». І дійсно, без хліба не буває смачною найвишуканіша страва, а пісню за­водить лише сита людина.

Хліб — це геніальний витвір людини, у якого немає конкурентів. Хліб — це святиня. Не даремно хлібом і сіллю зустрічають бажаних гос­тей, хлібом-сіллю благословляють матері своїх дітей. І це не тому, що хліб і сіль — основні продукти, а тому що це уособлення рідної землі, символ праці і надії на майбутнє. Хліб — це міра совісті і людяності.



УКРАЇНСЬКА МОВА


БРАТИ НАШІ МЕНШІ

План

I. Ми пишаємося дружбою тварин.

II. Допомога представникам тваринного світу.

 

1. Підгодовуймо тварин!

2. Ми в боргу перед собакою.

3. Людина не має права бути жорстокою.

III. Тварини ввіряють нам життя.

Район, в якому я живу, достатньо молодий. У нас тут багато шкіл і ди­тячих садків. Щовечора як висипе дітлахів на вулицю — весело, гамірно. Багато хто з жителів району виводять на прогулянку своїх четвероногих вихованців. Подивишся, хтось веде породисту собаку у вишуканому на­шийнику на шкіряному поводку, а хтось маленьку дворняжку на моту­зочку, але з таким почуттям гідності, наче це представник найціннішої собачої породи. І є чим пишатися, дружбою братів наших менших і дові­рою, яку вони нам виявляють.

Дивно, що в період економічної нестабільності держави, коли багато хто з людей не може дозволити собі повноцінного харчування, люди підго­довують тварин. Недалеко від будинку, в якому я живу, є невеликий ста­вок. Навесні туди злітаються дикі качки. І жителі мікрорайону взяли над ними опіку. Пташок ніхто не кривдить, вони стали майже ручними. А то­го року, коли наше місто було на грані екологічної катастрофи (злива за­топила очисні споруди і залишила місто без питної води), люди вистою­вали довгі черги до машин із водою, щоб забезпечити свої сім’ї, але не забували і про безпритульних тварин.

Іноді я спостерігаю, як старенька бабуся, наша сусідка, підгодовує дво­рових собак. Спочатку мешканці будинку сварили її, мовляв, не прина­джуйте, на що вона відповідала незрозумілими для нас, дітей, словами: «Собачу пайку їмо, дитинко». А потім розповіла нам старовинну легенду про те, як Бог покарав людей за гріхи голодомором. І тільки виття голодної собаки змусило його змилостивитись. Так що виходить, що ми в боргу перед собакою.

Мені здається, що все одно ми замало добра робимо для тваринного світу. Чи завжди ми чуйно ставимось до всіх тварин? Мабуть, що ні. Ча­сто ми любимо тільки своїх четвероногих друзів і без вагань ображаємо чужих або безпритульних, нічиїх. Бувають випадки, коли батьки, вико­нуючи примху своєї дитини, приносять в дім кошеня, пташку, собача, а потім, коли дитина натішиться, викидають безпомічну тваринку на ву­лицю. Мене вражає така безвідповідальність, стає соромно за людську підступність і несправедливість.

Я переконана, що представники тваринного світу, брати наші менші, дають нам значно більше, ніж ми їм. Вони дарують нам ласку і відданість, свою приязність і любов. Вони ввіряють нам своє життя. І ми не маємо права не виправдати їхню довіру.


КЛАСИ



ТВІР-РОЗДУМ НА СУСПІЛЬНУ ТЕМУ

Я — СИН СВОГО НАРОДУ

План

I. Відчуття причетності до свого народу.

II. Моя доля — Україна.

 

1. Дитячі спогади.

2. З любов’ю до матері Батьківщини.

3. У пошуках щастя.

III. Рухати Україну вперед мені під силу.

Жоден філософ не може точно сказати, коли до людини приходить відчуття належності до свого народу. І хіба можливі тут узагальнення? Напевне, ні. Але всі стежки ведуть у дитинство.

Мені було лише три роки, коли було проголошено Незалежність Ук­раїни, але я добре пам’ятаю, що це було свято. На центральному майдані міста купчилися люди. Майоріли блакитно-жовті прапори. І хоча моро­сив дощ, люди не збиралися розходитись. Лунали пісні і промови. Але мене захопила пісня про Сагайдачного, який «проміняв жінку на тютюн та люльку…» Я ще не міг усвідомити як то проміняти на щось інше влас­ну дружину, але чітко уявляв самого Сагайдачного. Здавалось, що козаць­кий ватажок був десь поруч, на майдані.

Коли я підріс, то почав захоплюватись історією, прочитав безліч кни­жок про минуле українського народу. І лише недавно зрозумів, що цього замало. Легко любити Батьківщину, коли вона багата і могутня, значно важче — слабку і незахищену. Та хіба справжні сини покинуть напризво­ляще хвору матір? А Батьківщина у кожної людини тільки одна, як і мати.

Я не засуджую тих людей, які емігрували за кордон у пошуках кращої долі. Але впевнений, що вони глибоко нещасні. Можна мати матеріальні блага, але не мати можливості дихати рідним повітрям, уклонитися рідній оселі. Може це високі слова про любов до рідної землі, може вони вже ви­мовлялись кимось, але вони йдуть із мого серця і вважаю їх своїми.

Мені радісно і млосно в грудях від усвідомлення власної значимості для України. Але я впевнений, що не тільки Батьківщина потрібна нам, а і ми потрібні Батьківщині. Бо саме моє покоління буде підводити її еко­номіку, удосконалюватиме сільське господарство, рухатиме вперед науку, освіту і культуру.

ТВІР-ОПОВІДАННЯ НА ОСНОВІ ПОЧУТОГО

«ПОЛОНЕЗ» ОГІНСЬКОГО

Із моря дмухнув холодний вітер, пронизуючи до самих кісток. Весна видалася холодною. Дрібний дощ швидше нагадував осінь, аніж весну. Сіре небо зливалося з сірим пінявим морем, сірими скелями, сірими ши­нелями. Оце так південь!



УКРАЇНСЬКА МОВА


У Керчі майже не було дерев, а ті, що і були, вже давно порубано на дрова. А тепла все не було, весна затримувалась. Бійці грілися біля вимо­чених у солярці цеглин, які були за грубку. Попереду ще запеклі бої за звільнення Криму, треба триматися. Особливо важко було пораненим. Авіація довго не присилала транспорту для їхнього перебазування в тил. Не вистачало їжі, але найбільше докучала нестача тепла.

Наказ був коротким: знайти дрова.

На завдання вирушили вп’ятьох. Молоді і дужі, стрункі як кипариси, бійці пригиналися до землі, щоб залишитися непомітними. Треба було дійти до двоповерхового будиночка, що притулився в скелях — єдиного ще необстеженого ними об’єкта. Можливо, там залишились які-небудь дро­ва: вікна, двері, меблі, словом, те, що добре горить.

До будинку дістались нескоро — фашисти стріляли трасуючими — увійшли у спустілу оселю. Невимовно зраділи затишкові і знайденим дро­вам: посеред спорожнілої кімнати стояв великий чорний рояль. Кришка лежала осторонь, хтось уже відламав, залишилося небагато — розбити де­рев’яний корпус і нести дрова в розташування частини. Але ніхто не на­важувався зробити перший удар.

Аж ось до роялю підійшов один із бійців, високий худорлявий хло­пець, і, схилившись над інструментом, заграв «Полонез» Огінського. Зву­ки розливалися по порожній оселі, наповнюючи солдатські душі теплом і спогадами про мирне життя.

Того дня вони поверталися майже без дров, прихопили тільки відла­ману кимось кришку. Удуші кожного звучала музика.

Із моря знову дув холодний вітер, пронизуючи до самого тіла бла­генькі солдатські шинелі. Але бійці не помічали того холоду, на серці було тепло.

ФРОНТОВА СЕСТРА

Юнак притулив розпашіле обличчя до холодної броні танка. Руки і ноги зсудомило чи то від напруги, чи то від пережитого за ці кілька хвилин. Він не має права розхолоджуватися, він командир, на нього дивляться бійці.

Це трапилося так раптово, що він не міг отямитись. Його тільки вчо­ра призначили взводним. Тиждень тому він повернувся у свій полк після поранення. Це було його друге поранення, і він вдруге повертався до своїх. Поранення було важким, лікарі непокоїлися за його здоров’я. Але він ви­дужав. І все це завдяки їй, Надійці, фронтовій сестрі. Маленька, тендітна, вона двічі виносила його з поля бою. Під час першого поранення він на­магався їй допомогти, спираючи масу свого тіла на вцілілу руку. Стогнав, але повз, доки були сили, а потім вона поклала його на плащ-палатку і тяг­ла. Про друге поранення він майже нічого не пам’ятав. Побачив над со­бою її закіптюжене від пороху обличчя — і відключився. А вона винесла його. Та хіба тільки його! Таких кремезних бійців виносила, що всі лише дивувалися.


КЛАСИ



Під час учорашнього бою її не стало. Не вберегли… Та й хто б міг поду­мати, що таке трапиться…

Вони обліпили броню танка. Вона застрибнула майже останньою. Він подав їй руку і намагався підтримати. Проте скоро все змішалося. Земля перетворилася на пекло: вони пригинались від куль, танк маневрував, уни­каючи снарядів. Її таки зачепило. Надійка скривилася від болю, але навіть не застогнала. Полізла в сумку за бинтом. У цей час танк сколихнувся, але уникнув вибуху. А вона не втрималась…

Її бліде обличчя зникло під гусеницею їхнього танка. Таке не забу­вається…

Новий вибух привів його до тями. Взводний скинув пілотку, всі на мить побачили його посивілі за добу скроні, і голосно скомандував: «Впе­ред! За Батьківщину! За Надійку! Вперед!»

Над полем ще довго стояли стовпи диму і пороху. Санітари поралися біля поранених. Скінчився ще один бій, ще один день війни. Підрахову­вали втрати. Хтось із його хлопців неодмінно дійде до кінця війни, дійде до Перемоги.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти