ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Дайте характеристику основних етапів розвитку методики джерелознавства у світі та в Україні.

Формуванню наукової методики джерелознавства, як галузі знань, передувала величезна емпірична праця істориків щодо пошуку, виявлення та осмислення документів різних епох. У ході цієї роботи істориків завжди хвилювали такі проблеми, як встановлення вірогідності джерел, способи їхнього тлумачення та використання, тобто методика джерелознавства, хоча сам термін з´явився у науковій літературі лише в XIX ст. У вітчизняній літературі першим його застосував у 1861 р. професор Харківського університету М. Петров. Раніше історики та інші фахівці вживали інші терміни: "герменевтика", "критика джерел", котрі й досі використовуються у джерелознавстві, хоча зміст деяких із них у зв´язку з розвитком науки змінився. Герменевтика, наприклад, яка народилася ще в давній Греції, розглядалася як мистецтво розуміти усну або писемну мову взагалі й особливо твори давніх авторів. Давньогрецькі історики використовували її для тлумачення творів Гомера та інших авторів. Серед істориків цей термін першим ужив Фукідід.

У західноєвропейських країнах герменевтика та історична критика сформувалися на основі класичних творів відомих авторів античного світу. За допомогою цих дисциплін історики та філологи намагалися відтворити праці античних авторів, витлумачити тексти, зіпсовані часом та середньовічним неуцтвом. Саме такий характер мали й перші посібники з герменевтики, зокрема книга професора Нільського університету Бласса, написана на основі критичного аналізу класичної грецької літератури3. Хоча деякі вчені уже в XVII—XVIII ст. почали розглядати герменевтику в ширшому розумінні слова, а саме — як мистецтво володіти прийомами розуміння будь-якого тексту.

В Росії та в Україні історична критика виникла на фунті аналізу літописів, більшість з яких мали багатьох авторів і створювалися протягом тривалого часу з використанням попередніх текстів, що утруднювало пошук першоджерела (архетипу). Особливості літописів: складна історія тексту, труднощі прочитання, лексичні перепони (чимало слів змінили свій зміст) та інші відбилися на становленні історичної критики.

Правила історичної критики стосовно літописів першим у Росії сформулював у XVIII ст. історик А. Шльоцер, який багато років віддав копіткій праці над давньоруськими літописами. Його девізом було: нічому не довіряти, в усьому сумніватися. А. Шльоцер визначав такі етапи дослідження джерел:

• нижча критика, або мала критика ("критика слів"), тобто встановлення того, що дійсно належить даному авторові, а що привнесене іншими (продовжувачами або переписувачами літописів);

• лексичне, граматичне та історичне тлумачення тексту, тобто з´ясування того, що хотів сказати автор;

• вища критика, або критика справ, тобто фактів, перевірка достовірності висвітлення подій у літописах.

Однак глибоке теоретичне усвідомлення проблем методики джерелознавства відбулося лише наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно пов´язане насамперед з дослідженнями таких учених, як Ш. Сеньобос, Ш.-В. Ланглуа (Франція), Е. Бернгейм (Німеччина), В. Ключевський, О. Лаппо-Данилевський (Росія). Важливі положення з проблем критики джерел розробили українські історики М. Максимович, М, Костомаров, В. Антонович, О. Левицький, М. Грушевський, Д. Баталій, І. Крип´якевич та ін.

Ш. Сеньобос та Ш.-В. Ланглуа, автори відомої праці "Вступ до вивчення історії", яка в 1899 р. була перекладена російською мовою, визначили дві стадії критики джерел — зовнішню і внутрішню. На першій стадії здійснюється попереднє дослідження, яке стосується зовнішніх особливостей джерела (письмо, мова, форма тощо); на другій — з´ясування достовірності відомостей шляхом міркувань за аналогією 4. Поділ джерелознавчої критики на дві стадії та й сама термінологія, запропонована французькими вченими, були взяті на озброєння багатьма істориками і застосовувалися у джерелознавстві до 60-х років XX ст. Щоправда, деякі історики вживали й іншу термінологію. Зокрема, російський історик В. Ключевський в історичній критиці вбачав дві сторони: філологічну критику, спрямовану на відновлення справжнього тексту пам´ятки, і фактичну, мета якої — визначення погляду автора на дійсність, міри відхилення його думки від дійсності. "Таким чином, — підсумовував В. Ключевський, — історична критика — це або критика текстів, що передають історичні факти, або критика фактів, які відтворюють текст".

До початку XX ст. відносяться перші спроби системного викладу методів джерелознавства. Одну з них здійснив історик О. Лаппо-Данилевський. Другий випуск його ґрунтовної праці "Методології історії" повністю присвячений характеристиці методів джерелознавства6, оскільки під методологією джерелознавства він розумів систему методів, що відтворюють джерело як явище культури певного часу. Виходячи із визнання одухотвореності історії, духовного єднання суб´єкта й об´єкта історії, О. Лаппо-Данилевський розглядав джерело як реалізований продукт людської психіки. Це був якісно новий підхід до оцінки джерел, їх інформаційних можливостей для характеристики певної епохи. О. Лаппо-Данилевський розвинув далі вчення про критику джерел, виділивши такі її види, як наукова, моральна, естетична. Критеріями кожної з них він визначав відповідно: Істину, Добро, Красоту. Особливо ґрунтовно вчений розробив методи інтерпретації джерел. Основою цих методів, на його думку, має бути психологічне тлумачення джерела, мета якого добитися збігу уявного образу, що виникає в історика при вивченні джерела, з уявним образом, відображеним у джерелі. Інший вид інтерпретації — технічний — стосується форми джерела. А оскільки вона пов´язана з його призначенням, за формою можна судити і про зміст джерела. У праці розглянуті типізуючий та індивідуалізуючий методи інтерпретації. Мета першого полягає в тому, щоб допомогти історику визначити місце джерела в тому середовищі, де воно виникло. Для цього слід з´ясувати історичні обставини виникнення джерела, а також його місце в структурі подій, що відбулися після його появи. Мета індивідуалізуючої інтерпретації — встановити, що думав автор, створюючи джерело, як у ньому проявилися його індивідуальні особливості. Всі методи інтерпретації вчений радив застосовувати одночасно.

У XX ст. розвиток методики джерелознавства відбувався головним чином у напрямі удосконалення методів зовнішньої та внутрішньої критики джерел різних видів, що знайшло відображення в посібниках з джерелознавства, виданих на початку 40-х років. Проте недостатня розробленість проблем методики відбилася і на їх змісті. По-перше, автори орієнтувалися переважно на джерела давньої історії та середньовіччя, що апріорі навіювало думку про те, нібито пізніші джерела не потребують такої ретельної перевірки. По-друге, в більшості посібників основна увага приділялася огляду джерел та їх видовій характеристиці.

В середині 50-х років, з активізацією історичних досліджень, постало питання про необхідність ґрунтовнішого висвітлення в посібниках для студентів методики джерелознавства. Своєрідним проривом у поширенні нового підходу до викладу проблем джерелознавства було створення в 60— 70-х роках серії навчальних посібників у Київському університеті ім. Тараса Шевченка. Зокрема, професор В. Стрельський намагався дати студентам у своїх посібниках повніше уявлення про загальні принципи та методику відбору джерел, їх критики, аналізу та синтезу, розкрив структуру зовнішньої та внутрішньої критики8. Професор Київського університету М. Варшавчик у ряді праць уточнив систему методів джерелознавства . Він запропонував відмовитися від поділу джерелознавчої критики на зовнішню і внутрішню, замінивши його іншим поділом — на аналітичну і синтетичну критику. Перша з них передбачала увесь комплекс праці над окремим джерелом, друга — над комплексом джерел.

Отже, колективними зусиллями джерелознавців багатьох поколінь створена досить струнка система дослідження джерел, узагальнена методикою джерелознавства: визначені основні завдання й етапи джерелознавчої роботи історика, їх зміст, сформульовані загальні закономірності, принципи, прийоми, правила, методи отримання з джерел не лише відкритої, а й закритої та прихованої інформації.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти