Під поняттям класифікаційної схеми чи моделі розуміють сукупність тих чи інших параметрів групування джерел за обраними домінуючими ознаками з метою ґрунтовного їх дослідження і здобуття найповнішої і найдостовірнішої інформації.

Як уже зазначалося, наукознавство розрізняє два основних види класифікації — природну і "штучну", або допоміжну. У джерелознавстві ширше застосовується природна класифікація джерел, яка ґрунтується на відпрацьованих джерелознавчою наукою і практикою принципах і критеріях.

Незважаючи на те, що будь-який поділ джерел на класи, типи, роди, види, різновиди і т. ін. має базуватися на споріднених ознаках їх схожості, це не означає, що наука виробила універсальну схему класифікації.

Усі існуючі в сучасному джерелознавстві моделі групування джерел є умовними, гнучкими і залежать від предмета дослідження, його мети, завдань, характеру й особливостей самої джерельної бази. Разом з тим джерелознавство на основі теорії і практики класифікації виробило загальні вимоги, яким має відповідати будь-яка класифікаційна схема:

• вона має визначатися характером джерельної бази, зумовленої особливостями історичної епохи, елементами якої є ті чи інші пам'ятки, і таким чином сприяти виявленню нових груп джерел і включенню їх у загальну схему;

• органічно випливати з мети і завдань дослідження, його тематики, зі специфіки науково-дослідної, навчальної чи науково-просвітницької роботи;

• сприяти здобуттю якомога повнішої і достовірнішої джерельної інформації;

• враховувати джерелознавчий досвід дослідника і рівень підготовки тих осіб, що опановують історичні знання.

У чому полягають роль і значення актової та діловодної документації як історичного джерела? Прослідкуйте як змінювалися види цих джерел у різні історичні періоди?

Найчисленнішими за кількістю, найрізноманітнішими за формою і найціннішими за значенням є актові історичні джерела, які разом з діловодними (справо-чинними), статистичними документами та матеріалами складають вагому частку писемних свідчень. Поняття "актові джерела" (лат. actus, від ago — приводжу в дію) вживається у джерелознавстві в різних значеннях — у вузькому та широкому розумінні слова.

У вузькому розумінні слова — це правові документи, в яких зафіксовані договори, угоди між приватними особами, між державою і приватними особами, між державою і церквою тощо. В науковій літературі прийнято поділяти такі акти на дві великі підгрупи: приватноправові і публічно-правові. У приватноправових актах, що складаються приватними особами, закріплюється вільне волевиявлення громадян із різних питань. Це і духовні заповіти громадян, купчі, що засвідчують факт купівлі-продажу, орендні договори, що регулюють взаємовідносини орендарів та ін. Публічно-правові акти виникли внаслідок діяльності органів влади, суду та інших установ. Це величезний документальний масив різнорідних за походженням, змістом та формою матеріалів, до складу яких входять документи органів влади, суду, церковних установ, громадських організацій, політичних партій тощо.

Значення законодавчих актів для історика полягає втому, що саме вони становлять основу всіх правових норм, які, своєю чергою, визначають характер взаємовідносин в усіх сферах життя суспільства.

Особливість джерел цього виду визначається тим, що вони відображають історичну дійсність не в фактах, а в юридичних нормах, аналіз яких дає можливість історику робити висновки про політичний та економічний стан суспільства, розвиток соціальних процесів, культури, моралі, приватних відносин тощо.

Перші законодавчі акти на теренах України виникли ще за княжої доби. Пам'ятками нормативного характеру того часу є, насамперед, уставні грамоти князів. Більшість із них присвячена характеристиці місця церкви в системі державної влади. Вони визначали взаємовідносини світської і церковної влади, участь церкви у збиранні та розподілі данини, її місце в судочинстві та ін.

Найстарішою уставною грамотою, що збереглася у пізніших копіях, є Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних. Цим документом князь жалував певні майнові права Десятинній церкві у м. Києві. З першої половини XI ст. дійшов до нас текст церковного Уставу Ярослава Володимировича. До XIII ст. відноситься Уставна грамота Володимир-Волинського князя Мстислава Даниловича, що регламентувала розміри та форми повинностей з місцевого населення на користь князя. Най видатнішою пам'яткою права Київської Русі є "Руська правда" — кодекс прав, що діяв в Україні-Русі протягом кількох століть. Це джерело має три основні редакції — Коротку, Розширену та Скорочену, кожна з яких створювалася за різних часів.

Литовська доба. Після входження українських земель до складу Великого князівства Литовського (XIV ст.), а згодом до Речі Посполитої (1569), на них поширилася дія Литовських Статутів — основних законодавчих документів Великого князівства Литовського. Відомі три Литовські Статути: Старий (1529), Волинський (1566) і Новий (1588). Ці своєрідні комплекси законів охоплювали усі сфери права.

Українська козацько-гетьманська держава - створила чимало своєрідних законодавчих і управлінських актів. Основними з них були універсали — публічно-правові акти, що видавалися гетьманами, а інколи й полковниками, кошовими отаманами, представниками генеральної старшини, а також накази цих посадових осіб. Найбільшу цінність для істориків становлять універсали та накази гетьмана Б. Хмельницького. Слід згадати ще про одне важливе джерело для вивчення становлення українського законодавства — Конституцію П. Орлика, гетьмана у вигнанні. У 1710 р. він разом зі своїми соратниками створив демократичну за змістом Конституцію, що мала назву "Вивід прав України", в якій чітко визначив принципи суверенітету української держави, її право на незалежність. Зафіксовані у цьому документі прогресивні для того часу правові норми (розподіл влади на три гілки, право міст на самоврядування, соціальний захист незаможних верств населення тощо) були використані пізніше в українському законодавстві.

З другої половини XVIII ст. на Україну було поширено російське законодавство, зокрема Соборне уложення 1649 р. — перший кодекс законів Російської імперії, та інші її законодавчі акти. За умов самодержавства регламентувалися майже всі сторони життя суспільства: політика, економіка, духовне життя, побут тощо. Це породило величезний масив законодавчих актів, вивчення яких має важливе значення для з'ясування умов життя українського народу під владою імперії.

Надзвичайно цінним джерелом з історії України є законодавчі акти доби визвольних змагань українського народу 1917—1920 pp. Утворена в березні 1917 р. Центральна рада, очолювана М. Грушевським, розгорнула активну діяльність по відновленню інститутів української державності. Вона видала чотири Універсали, в яких намічалися послідовні заходи по здійсненню державного будівництва — від автономії до незалежності України, підготувала текст Конституції Української Народної Республіки ("Статут про державний устрій, права і вільності УНР"). Конституція проголошувала Україну суверенною, самостійною, незалежною державою.

Правові акти, ухвалені після утворення Радянського Союзу (1922), звели нанівець суверенітет УСРР, про що наочно свідчать Конституції СРСР (1929, 1937, 1978), хоча в них на словах декларувалися демократичні права союзних республік та окремих громадян.

Законодавчі акти кінця 80 — 90-х років дають можливість простежити становлення та розвиток України як суверенної незалежної держави. Вирішальні кроки до суверенізації української держави пов'язані з такими конституційними актами, як "Декларація про державний суверенітет України" (1990), "Акт проголошення незалежності України" (24 серпня 1991 p.), "Конституція України" (прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 p.).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 10

1 234