ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


МІРКУВАННЯ З ПРИВОДУ ПРОЧИТАНОЇ СТАТТІ

Останнім часом у пресі з’явилося багато публікацій на молодіжну те­матику. Кожний прагне висловити свою точку зору з приводу орієнтирів на майбутнє. Важко мріяти про майбутнє в умовах економічної неста­більності і соціальної незахищеності. Можливо тому мої ровесники праг­нуть не знайти свій шлях, а знайти собі прожитковий мінімум. Особливо лякають мене судження дівчат.

Недавно я прочитав міркування моєї ровесниці про подальший шлях і вжахнувся прочитаному. Дівчина Таня написала, що її не приваблює думка про навчання, бо на роботу все одно не влаштуєшся, що вона тікає з дому, щоб не чути, як бідкається мати з приводу нестачі грошей. Тому весь вільний час дівчина проводить з друзями в парку.

Я не погоджуюсь із Танею. Більшість моїх друзів теж підтримує мене.

З одного боку нам, хлопцям, легше. Підеш в армію, відслужиш, а там дивишся — щось зміниться в державі. А якщо подивитись по-іншому, то ми відповідаємо і за долю держави, і за долю дівчат, бо нам захищати Вітчизну, нам піднімати економіку. Я не применшую ролі жінки в суспільстві, але вважаю, що у жінки ще відповідальніше призначення — виховувати дітей.

Я переконаний, що Тані потрібно змінити своє ставлення до навчання. Тільки освіта може забезпечити нашому поколінню гідне майбутнє. Моя мрія —вступити до політехнічного інституту і стати хорошим інженером-виробничником. Дівчата теж повинні обирати собі шлях. Як жінка з низь­ким інтелектом може виховувати дітей? Невже вона допустить, щоб власні діти її соромились? Тому треба не шукати розваг, тікаючи від



УКРАЇНСЬКА МОВА


труднощів, а займатись самовдосконаленням. Безумовно, я не проти спілку­вання з друзями, але ж з друзями, а не з сумнівними приятелями чи випад­ковими стрічними. Думаю, що треба замислитись, чи варто розмінювати своє життя на випивки, цигарки, цілунки з незнайомцями.

Я переконаний, що прийде час, коли Таня мріятиме про справжні по­чуття, про сім’ю, про домашній затишок. А чи буде вона здатна після бур­хливої юності на високі почуття і чисті стосунки? Не даремно ж гово­рять: «Бережи честь змолоду». Думаю, що це стосується і юнаків, і дівчат. Неодмінно треба подбати про себе зараз, щоб не було пізно потім. Це сто­сується і взаємин із батьками. Важко налагоджувати зіпсовані стосунки, легше їх не псувати.

Аналізуючи міркування Тані, я і для себе зробив деякі висновки. Адже я звичайний юнак, я теж роблю багато помилок, але прагну їх уникати або вчасно виправляти. Просто в мене є тверді переконання в тому, що запорукою мого щасливого майбутнього є постійна праця в школі і вдо­ма. Найголовніше, що я маю тверді переконання щодо правильності сво­го подальшого шляху.

ЧОЛОВІК І ЖІНКА УСУЧАСНОМУ СВІТІ

З давніх-давен проблема стосунків чоловіка і жінки вирішувалася за допомогою національних традицій, виховання, релігійних переконань тощо. Та й саме життя ніби підказувало, як мають складатися ці стосун­ки: Адам орав, Єва пряла. На жінці завжди трималася хата, діти. А чо­ловік мав здобувати їжу на кожен день.

Та минали століття, і все значно ускладнилося. Нині жінка не обме­жує свою діяльність лише родиною. Вона прагне зробити кар’єру науко­вця, керівника, і часто їй це вдається не гірше, ніж чоловікові. З’ясувало­ся, що сучасна жінка може бути не тільки чарівною, вихованою, освіченою, але й здатною виконувати традиційно чоловічу роботу інтелектуально, а у деяких випадках вона виявилася більш стриманою, дипломатичною і в той же час більш цілеспрямованою. Здавалося б, цьому слід лише радіти. І все ж залишаються серйозні питання. Адже в жінки була і є ве­лична роль — народжувати і виховувати дітей.

Чоловіки не квапляться підставити плече навіть у тому, що вони мог­ли б робити на допомогу жінці — у хатньому господарстві, у вихованні дітей. І сучасна жінка, яка вирішила працювати, опинилась у досить скрутному становищі: вона й на роботі працює, і вдома працює, ще й діти на її совісті і плечах. Чоловіки заперечують: за все слід платити, за кар’є­ру і самореалізацію особистості теж. Тож так може міркувати лише відсто­ронений холодний розум. У житті ж це протиріччя має розв’язання. Воно лежить у сфері людських стосунків тих, кого об’єднало в родину щире почуття любові і поваги. Тоді зникають мізерні підрахунки, хто скільки разів ходив за продуктами, прибирав чи виносив сміття. Ус е вирішується на користь родини. Невже ідилія можлива? На жаль, не так часто.


КЛАСИ



Мабуть, потрібне буде ще не одне десятиліття для того, щоб перебуду­вати традиційні уявлення про роль чоловіка і жінки у суспільстві, у сім’ї. Та й чи завжди є в цьому потреба! Досить послухати думку тих жінок, які вважають найвищою метою свого життя виховання гідних дітей у сім’ї, створення сімейного затишку і спокою. Це зовсім не легко. І на цьому шляху жінці доводиться не тільки коритися і терпіти, але й бути послідов­ною, терплячою, наполегливою. Жінка завжди була берегинею сімейно­го вогнища, душею родини. Тож чи слід відмовлятися від цієї ролі? Кож­на жінка розуміє, що без родини, без кохання, без дітей життя навіть найбільш успішної жінки порожнє. Щастя — то дуже складне поняття, але до його складових частин сім’я належала завжди. Отже, кожній жінці і кожному чоловікові у суспільстві належить зробити свій вибір. Але па­м’ятати, що від цього вибору врешті-решт залежатиме не тільки життя двох людей, але ціле життя на землі.

ЩО Я МОЖУ ЗРОБИТИ ДЛЯ РІДНОЇ МОВИ?

Не думаю, що є на світі ще один такий народ, як наш, що вагається, якою мовою йому спілкуватися. Коли замислююсь над цим, стає боляче і страшно. Боляче, бо зневажаємо свою власну мову, до того ж одну з наймилозвучніших у світі. Страшно, бо поводимося з нею, своєю мате­ринською мовою, по-дикунськи. Звертаючись до світової історії, диву­юсь чому перед індійськими, африканськими та австралійськими племе­нами не стояло питання, чи розмовляти своєю мовою? Ці нерозвинені, далекі від цивілізації племена вчили колонізаторську мову чужинців, але зберегли свою рідну. А ми? Ми ставимо питання про збереження мови, а самі зневажаємо її і ганьбимо. Від таких думок почуваєшся зрадником. То може не думати?

Напевне, легше не переобтяжувати свою свідомість, а погодитись зі співвітчизниками, які переконані, що шматок ковбаси важливіший за мову. Проте чи варто забувати, що ми не можемо триматись на світі лише тваринними інстинктами, адже не хлібом єдиним живе людина. У часи найжорстокіших історичних катаклізмів людина вижила з переконанням того, що вона людина, що її призначення жити, а не існувати. Наші попе­редники витримали революції, голодомори і найжорстокіші війни, маю­чи на озброєнні рідне слово. У круговерті сучасного неспокійного життя рідне слово примушує нас замислитись: хто ми, чиїх батьків діти, що при­несли у світ, що дамо своїм нащадкам?

Хочеться вірити, що українська мова стане державною не лише на па­пері, що ми не зрідка, а завжди чутимемо її на вулиці, спілкуватимемося нею, думатимемо по-українськи. Поки не прийде до нас усвідомлення не­обхідності рідної мови, доти не зможемо ми в повній мірі вважати себе великою європейською державою. Прикро, що наші співвітчизники по­всякчас пікетують, відстоюючи інтереси російської мови. Ніхто не забо­роняє народам, які проживають на українській території, розвивати



УКРАЇНСЬКА МОВА


національні мови. Але не слід забувати про необхідність вивчення держав­ної мови. Нікого не дивує той факт, що багатонаціональне населення США поважає державну мову. Чому ж у нас і досі обговорюється питання про місце державної мови в житті незалежної держави?

Кожний із нас повинен пам’ятати, що «не можна любити народів дру­гих, коли ти не любиш Вкраїну». Не можна не погодитись зі словами Во­лодимира Сосюри, а любити Україну — це значить любити її мову, її куль­туру, її традиції. Любити свою Вітчизну — це значить усвідомлювати себе часточкою великого народу. Російський письменник М. Пришвін писав: «Я» можна сказати тільки рідною мовою».

Мені і моїм ровесникам треба навчитись поважати рідну мову, не со­ромитись її, бо це мова Великого Кобзаря, це мова наших матерів. Осві­та, наука, мистецтво, театр, побутова культура пов’язані з мовою. Обме­жене спілкування рідною мовою призводить до обмеження культури. Рівність українського слова серед світових мов виборювали видатні діячі культури, які добре розуміли, що без мови немає народу. Мова Великого Кобзаря об’єднала всіх українців:

По безсмертному шляху Ішли хохли, русини, малороси, Щоб зватись українцями віднині.

(І. Драч)

Краще оволодіння мовою досягається завдяки вивченню літератури та історії. Від нас самих залежить, щоб наші знання не обмежувалися шкільною програмою. У той же час мова — це не тільки засіб спілкуван­ня, а й бездонна криниця, яка містить інформацію про світ, насамперед про свій народ. Розвиток нашої мови гальмувався у 30—70-ті роки двад­цятого століття. Перед нашим поколінням стоїть завдання виправити таке становище, повернувши українській мові престиж і рівноправність не на папері, а в житті.

ЧИМ БАГАТИЙ МІЙ НАРОД

Поняття народу і Батьківщини для мене нерозривні і єдині. Говоря­чи про багатство свого народу, я уявляю неосяжні лани Батьківщини, море золотої пшениці під блакитним небом. Недаремно ці кольори — жовтий і блакитний — стали кольорами державної символіки українців. Моя зем­ля багата родючими ґрунтами, які в роки Великої Вітчизняної війни во­рог вивозив на захід; багата вона своїми надрами, які приховують у собі золото і бурштити, нафту і газ, руду та вугілля. Але найбільше багатство моєї Батьківщини — її народ.

Навіть найбільші матеріальні цінності не замінять духовного багат­ства мого народу. Милозвучна мова і лірична пісня, славна історія і чис­ленні традиції, та і сама вдача українців, щира, відкрита, доброзичлива,— ось найбільше багатство. І це багатство протягом століть треба було


КЛАСИ



зберігати для нащадків. Поетичне бачення рідного слова у кожного з нас своє, але всі ми ставимося до материнської мови з височини загально­людських моральних і естетичних цінностей. Звертаючись до народу, І. Франко писав:

…в слові твойому іскряться

І сила, й м’якість, дотеп, і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться.

(«Мойсей»)

Мамине слово, мамина колискова — наше перше підсвідоме зна­йомство з Вітчизною. Адже від батьківського порога починається рідна земля. Біленька хата у вишневому садку — нездійснена мрія Тараса Шев­ченка. Біла хата, біла сорочка, біла свита… Це становило неодмінну на­ціональну прикмету українця, бо білий колір — це символ чистоти і ду­шевної краси. Білі рушники прикрашали оселю українця, білим вишиваним рушником мати стелила своїй дитині доріжку в далекі світи. Як перепле­лись давні національні традиції з сучасністю! Адже і зараз, як і багато років тому, мати співає своїй дитині колискову пісню рідною мовою; і нині, як колись, дарують матері своїм дітям рушники разом зі своїм благословен­ням.

У тісному поєднанні з рушником існує хліб. Більшість українських традицій пов’язані з хлібом. Дорогих гостей зустрічають хлібом-сіллю, хліб несуть на відвідини породіллі, на входини в нову оселю, на весілля і на поминки.

А весільний коровай! Його прикрашали калиною. Ще одна традиція нашого народу, адже народна мудрість свідчить: «Без верби і калини нема України». Ці священні для українця дерева неодмінно росли біля хати. А українська пісня! Недаремно говорять, що українець співає цілий рік і цілий вік. Мелодійна дівоча пісня звучала в убогій хаті і на полі, жарті­влива — на вечорницях та на вечорових гулях молоді, ніжна — біля дитя­чої колиски, завзята — вела в похід козацьке військо на захист рідної землі.

Українці в усі віки захищали рідну землю від ворогів, але брали в ру­ки зброю лише тому, що змушував ворог. Бо не було більшого щастя для мого народу як мирна праця на своїй землі. Хлібороби, трударі, добрі і щирі люди — ось риси представників мого народу. Багатий мій народ і талановитими людьми, він дав світові видатних композиторів і худож­ників, співаків і музикантів.

Такий народ заслуговує кращої долі. Сподіваюсь, що він її матиме. Той, хто здобув незалежність, зуміє вийти з економічної кризи. І тоді до багатства духовного додається і матеріальний добробут. Я в це вірю.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти