ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Компонентна структура світогляду.

Компонентна структура світогляду.

Компонентну структуру світогляду утворюють різні притаманні людині форми духовного осягнення світу. Це і почуття, і знання, і цінності та оцінки, і різного роду приписи, і настанови, нарешті, переконання. Складовими світогляду їх робить саме те, що вони всі разом, у своєму поєднанні здійснюють акт самоувідомлення залученості людини до світу. Тому в межах світогляду вони можуть набувати деяких рис, яких не мають поза ними. Проте для визначення своєї позиції у світі людина й не потребує об’єктивного й точного знання — розгалуженого, перевірюваного, доказового. Щоб вправно користуватися електроприладами, не потрібно знати закони Ома, Ленца-Джоуля тощо. Так само, щоб мати чітку орієнтацію у світі, вибудовувати свою життєву стратегію й здійснювати її, людині не потрібні докази істинності знань про світ і про себе, їй достатньо лише підстав для впевненості в їхній істинності. А їх вона дістає через вибір. Вибір зумовлений не стільки знанням ситуації або стану речей загалом, скільки їх оцінкою. Завдяки виборові одна з можливих цілей людської діяльності закріплюється як бажана, корисна або необхідна. Цінності є дуже важливою складовою світогляду. Завдяки їм світогляд у своєму реальному функціюванні набирає духовно-практичного характеру. Отже, цінності певним чином членують світ, дають йому смисловий лад і тим самим полегшують орієнтацію людини у світі. Та головне те, що цінності вможливлюють сам вибір як достотний спосіб залученості людини до світу. Кожній цінності відповідає антицінність: добру — зло, істині — схиблення, свободі — несвобода тощо. Й, нарешті, переконання. Це найістотніший компонент світогляду, який найбільшою мірою характеризує його саме як форму самосвідомості. Якщо знання є об’єктивно-загальним і тому може бути безвтратно передаваним від однієї людини до іншої, то переконання є суб’єктивним набутком і як таке є невід’ємною приналежністю внутрішнього світу людини. Якщо знання дає образ дійсності, то переконання несе в собі мотив ставлення до неї. Якщо знання є переважно дескриптивним (описовим), то переконання має імперативний характер: воно задає напрямок і характер дії. Іншими словами, воно є концентрованим виразом духовно-практичної сутності світогляду та його адресованості до конкретної людини. Порівняно з іншими компонентами світогляду переконання відзначається якоюсь остаточністю. (До речі, саме слово «переконання» дослівно означає «остаточне закінчення»; ще раз дослухайтеся до нього — староукраїнське «конати» означає «кінчати, закінчувати».) У ньому немовби згорнутий попередній ціннісний вибір. Якщо я в чомусь переконаний, то інші можливості, інші погляди й варіанти для мене вже не цікаві.

 

Рівнева структура світогляду.

За рівнями своєї організації світогляд може бути поділений на світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння. Вони виступають як певні щаблі узагальнення світоглядного змісту. Світовідчуття — це найбезпосередніший за змістом спосіб ствердження світогляду. Світ і ставлення до нього людини відтворюються тут у чуттєво-емоційній формі. Світовідчуття-це передусім переживання й оцінки, звернені не до окремих явищ або ситуацій, а до світу загалом й до загальної позиції людини в ньому. Це загальний духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття нею світу, ЇЇ активність чи пасивність, довіру чи недовіру у ставленні до людей, до життя, до минулого й майбутнього тощо. Коли світовідчуття за своїми ознаками є загалом позитивним, ми визначаємо сформований на його грунті світогляд як оптимістичний, коли ж ні — як песимістичний. Можливе й нейтральне за своїм характером світовідчуття. Воно виникає на грунті того типу ставлення до світу, який ми визначили раніше як споглядання. Саме таке спокійне, позбавлене поспішних оцінок та упереджень світовідчуття й вважали традиційно ознакою мудрості. «Не плач, не смійся, а розумій», — так визначав, наприклад, Бенедикт Спіноза (1632 — 1677) гідну людини позицію в світі. Власне, світосприйняття — це й є образ світу. Це духовне утворення більш конкретне, ніж світовідчуття, але ще недостатньо конкретне, щоб надати людині мотиви та орієнтири вибору в різноманітних життєвих ситуаціях. Подальшої своєї конкретизації світосприйняття дістає на більш високому рівні організації світоглядного змісту, на рівні світорозуміння. Тут образ світу набуває рис картини світу. Відповідно до типу світогляду, в межах якого й засобами якого вона здійснюється, картина світу може бути міфологічною або релігійною, буденною або філософською, художньою або науковою. Але в усіх випадках вона відрізняється від образу світу тим, що містить у собі пояснення.

Поняття «дух» і «душа».

В європейській культурно-філософській традиції вирізняються два боки духовного: 1) об’єктивно-духовне — безпосередньо не пов’язане з людиною, незалежне від її намірів, бажань, вольових зусиль; 2) суб’єктивно-духовне — пов’язане з людиною; це її духовна активність та її внутрішній світ. Перше найчастіше позначалось словом«дух», а друге — словом «душа». Поняття «дух» означає таке, що не є матеріальним, але існує об’єктивно. Саме вживання цього поняття підкреслює його об’єктивну зорієнтованість. У широкому слововжитку воно має такі аспекти: фізіологічний («пішов дух»), естетичний («духмяний»), історичний («дух доби»), моральний («високий дух», «бойовий дух»), правовий («вірність букві й духу закону»), політичний («демократичний дух») і таке інше. Це вказує на смислове багатство цього поняття, на наявність у нього пов’язаності з універсальними буттєвими смислами. Першу спробу помислити дух ми зустрічаємо у Геракліта в його напівфілософському, напівпоетичному звертанні до Логосу — що витлумачується ним як світовий закон, як світо-ствердне й світоупорядковуюче начало. У подальшому розвитку європейської філософії для позначення й тлумачення духу використовувалися такі поняття: «світовий розум», «світова душа», «світова ідея», «світова воля» тощо. Первісні уявлення про душу виходили з того, що душа є витвором якоїсь невидимої, але істотно присутньої у світі субстанції, якої не можна бачити, але можна «чути». Щоправда, не за допомоги звичайного фізичного слуху, а за допомоги особливого «чування». Отже, уявлення й знання про душу спиралися й на безпосередні спостереження, й на те, що можна назвати екстрасенсорним досвідом. Наші далекі (та й не дуже далекі) пращури вважали, що у людині є дві, а то й три душі. Перша являє собою життєве начало; коли вона розлучається з тілом, настає фізична смерть. Але є ще одна душа, яка є носієм найістотнішого в людині. Вона залишається неушкодженою по смерті людини й остаточно «відлітає» на сороковий (за деякими віруваннями, на сімдесят другий) день по смерті. А душа-життя остаточно полишає тіло на третій день по смерті. Саме тоді мають відбутися похорон і відповідні обряди — залежно від характеру вірувань жалібні або святкові. В народі ще нещодавно зустрічались уявлення й про третю, ніби «проміжну» душу, яка ототожнювалася з іменем людини, її внутрішнім образом, навіть з її долею. Був звичай опівночі перед Великоднем виходити на роздоріжжя й «кликати долю». Платон остаточно закріпив погляд на душу як на притаманну людині духовну цілісність. Понад те, він різко протиставив душу тілу як вище людське начало нижчому. Саме від Платона пішла традиція витлумачувати тіло як темницю душі. Цікаво, що у Шевченка ми зустрічаємося з подвоєнням душі. У нього говориться про душу-думку, яка «скрізь літає», «як орел, крилами б’є», й про душу-серце. Поняття «душа» дає можливість виокремити життя нашої полі й наших почуттів як певну цілісність, здатну знайти певне місце в структурі людської особистості. И ця її здатність бути певним структурним утворенням особистості, можливо, є найважливішим у ній. Бо саме те, що ми назвали тепер душею, опосередковує в людині тілесне й духовне й разом з тим є безпосереднім виявом пов’язаності людини зі світом в усій її безпосередньості й суперечливості.

23. Поняття «менталітет» і «ментальність».Поняття «ментальність» (від лат. mentaiis — «приналежний до мислення») означає певну сукупність сталих неусвідомлюваних форм світосприйняття, які притаманні якійсь групі людей і які визначають спільні риси ставлення й поведінки цих людей щодо феноменів їхнього буття — життя й смерті, здоров’я й хвороби, праці й споживання, природи, дитинства й старості, сім’ї й держави, минулого й майбутнього тощо. Відповідно до характеру й складу групи — носія ментальності — розрізняють національну ментальність (українська, російська, японська… ментальність), статеву ментальність (чоловіча та жіноча ментальність), вікову ментальність (дитяча, молодіжна, стареча ментальність), професійну ментальність (ментальність військових, медиків, педагогів, інженерів тощо). Цікаво, наприклад, порівняти головні риси чоловічої та жіночої ментальності. Для першої характерними є пріоритет сили, динамізму, успіху, домінування, орієнтація назовні, готовність до ризику й відповідальності, відкритість новому й несподіваному. Навпаки, для жіночої ментальності характерними є пріоритет спокою, сталості, співчуття й лагідності, орієнтація на домівку, сім’ю, потреба піклуватися про інших, готовність до компромісу задля збереження злагоди, здатність обходитися непрямими й ненасильницькими засобами тощо. Доречно зауважити, що дедалі більше людей сьогодні розуміє: в нашому соціальному й політичному житті нам вельми не вистачає багато з того, що вироблено людством у межах саме жіночої ментальності.

Менталітет — це притаманна певній групі людей деяка система неусвідомлюваних регулятивів життя й поведінки, яка безпосередньо випливає з відповідної ментальності й у свою чергу, підтримує цю ментальність. Менталітет — це ме6нтальність з боку її соціально-практичного втілення. Так само як ментальність є ніщо інше, як менталітет з боку його соціально-історичної й культурної укоріненості в бутті. Свій вияв менталітет має у звичаях, традиціях, стереотипах поведінки, стандартних реакціях на якісь значущі події тощо.

24. Свідомість як спосіб здійснення духовного в людському бутті. Всі формоутворення духовного, всі його риси й ознаки знаходять у той чи той спосіб своє втілення в свідомості. Розмову про свідомість почнемо із свідчення одного з найвизначніших психологів XX сторіччя Жана Піаже (1896 — 1980). 1950 року він мав зустріч з Альбертом Ейнштейном. Майже дві години розпитував славетний фізик про його дослідження розвитку понять у дітей. І закінчив бесіду Ейнштейн такими словами: «О, як це складно! Наскільки психологія важча, ніж фізика!». Духовне здійснюється в людському бутті способом свідомості. Людина прилучена до світу духу завдяки тому, що їй притаманна свідомість. Як уже зазначалося, поняття «свідомість» з’являється в європейській філософії лишень у XVII сторіччі. До того духовне не мислилося ще принципово відмінним від матеріального, інакшим за способом свого здійснення буття. Перехід до ідеї свідомості як достотного способу буття духовного було здійснено новітньою філософією в особі Рене Декарта (1596 — 1650). Це було здійснено завдяки відкриттю людської суб’єктивності й формулюванню самого поняття «суб’єкт». Суб’єкт — це носій активності, причина змін у бутті, не викликаних безпосередньо дією законів природи. Через свою здатність до цілепокладаючою діяльності людина є суб’єктом за самим способом свого існування. Отже, людина є буття, яке є суб’єктом. Завдяки цьому людина здатна протиставляти себе буттю, не виходячи за його межі; здатна утримувати в собі ціле буття в його дійсності й можливості, в його минулому й майбутньому, — залишаючися всього лише часткою цього буття. Декарт декларує мислення не просто як одну з людських здатностей, як це було до нього, а як принцип ствердження самого буття: «Я мислю, отже, існую». Притаманні людині здатності мислити, почувати, воліти, уявляти, пам’ятати тощо та інші подібні до них поєднуються під проводом мислення й на грунті головної людської здатності — здатності бути суб’єктом — у цілісну суб’єктивну реальність. Це й є свідомість. Саме так сприймалися й витлумачувалися пізніше міркування Декарта. Саме так розуміли й пояснювали Декарта Едмунд Гуссерль, Хосе Ортега-і-Гассет та інші філософи XX сторіччя.

25. Ознаки свідомості.Бути суб’єктивною реальністю — це найперша ознака свідомості. Цим вона істотно вирізняється з усього буття. Кожен рід буття реальний по-своєму (звідси фізична реальність, біологічна реальність, соціальна реальність тощо). Наприклад, біологічна реальність, реальність живого відрізняється притаманним їй поєднанням евклідових і неевклідових просторових форм організації. Для суб’єктивної реальності характерним є те, що її формоутворення зовсім позбавлені просторових і взагалі будь-яких предметних властивостей. Ідея води ні мокра, ні прохолодна, від думки про халву не стане солодко в роті, рекламним «Снікерсом» не поласуєш. Усі вони ідеальні.

Отже, за своїм змістом свідомість — це екстракт буття. Буття репрезентоване в ній в ідеальних формах, до того ж звільненим від надмірностей, повторюваності й випадковостей. Свого часу на це звернув увагу Арістотель. Ще не маючи ідеї суб’єкта, але замислюючися над способом буття загального, він дійшов висновку, що душа — це здатність бачити в природі те, чого в ній немає, але проти чого вона не заперечує. Найперше, свідомість пов’язана з буттям через самого суб’єкта. Це самочинне й самоладне буття, яке здійснюється у вимірі свободи, але це все-таки буття. Це конкретна людина з її тілесністю, певними умовами життя, потребами, своїм місцем у суспільстві та в історії. Це також і різні людські спільноти — етнічні, вікові, професійні, соціальні тощо. Кожен із цих сукупних суб’єктів також несе на собі певні буттєві ознаки, які неминуче позначаються на змісті породжуваної ним свідомості. Потреби та інтереси етносу або класу, якоїсь професійної групи або цілої генерації, так само як і їхня історія та життєва стратегія своєрідно відтворюються й закріплюються в притаманному їм способі бачення світу, почування й мислення, у способі вироблення цілей і в доборі засобів їх досягнення. Відповідно до типів суб’єкта існують різні типи свідомості: індивідуальна, групова, етнічна, класова, молодіжна… нарешті, загальнолюдська свідомість. Якщо припустити існування абсолютного суб’єкта, то слід тоді визнати й можливість абсолютної свідомості. Дехто називає її космічною свідомістю, ще хтось — космічним розумом і таке інше.

Зрештою, найяскравішим виявом пов’язаності свідомості з буттям є наявність у неї матеріального субстрату. Донедавна всі погоджувалися на тому, що матеріальним субстратом людської свідомості є мозок, точніше, активність великих півкуль головного мозку людини. Щоправда, визнання цього є здобутком тільки останніх сторіч. Чимало людей ще й тепер осереддям свідомості вважають серце. Новітні ж дослідження екстраординарних виявів людських здатностей показують, що далеко не все у розмаїтому світі свідомості можна пояснити діяльністю мозку. Наприклад, один з фундаторів так званої трансперсональної психології американський вчений Станіслав Грофф вважає, що телепатія, передбачення конкретних подій, поєднання в одній людині різних особистостей (в тому числі з різних часів і з різних культур) тощо стають можливими завдяки «підключенню» свідомості людини до якогось загальнопланетарного або навіть космічного інформат цінного поля. Ця гіпотеза близька за змістом до поширення останнім часом антропософських ідей, зрослих на терені індійської етно-філософської традиції. І Відома теза, що свідомость є функцією мозку, видається сьогодні застарілою. Мислить не мозок, а людина за допомоги мозку. Свідомість є функцією всієї життєдіяльності суб’єкта. Причому це така універсальна функція суб’єкта, яка через свою універсальність стає невід’ємною складовою його загальної структури. Свідомість сама стає грунтом багатьох похідних від неї функцій, а отже, виступає щодо суб’єкта як його орган — функціональний орган. Такий підхід до свідомості як до функціонального органу людини запропоновано московським психологом В.П.Зінченком і успішно розробляється останніми роками в психології. Одна з головних функцій свідомості — забезпечення здійснення людиною предметно-перетворювальної діяльності. Без подвоєння в ідеальній формі речей і ситуацій неможливе цілепокладання, тобто визначення наперед такого стану дійсності, якого потрібно дійти в результаті діяльнісного ставлення суб’єкта до дійсності. Людська діяльність виступає щодо світу як каталізатор об’єктивних процесів. Змінюючи дане природою, вона відкриває приховані властивості речей, дає фунт для узагальнюючої дії свідомості. А та, у свою чергу, повертає у процес діяльності оновлення й ущільнений зміст об’єктивної дійсності у вигляді знань, що відіграють у процесі діяльності роль специфічних засобів досягнення мети. Свідомість також стимулює людину (або людську спільноту) до здійснення певної дії. Обґрунтовуючи необхідність або бажаність мети, вона підтримує тим самим на належному рівні напруження сил суб’єкта, необхідне для успішного досягнення мети діяльності. Отже, свідомість з необхідністю ввіходить до структури людської діяльності, виконує щодо неї * конструктивну, діяльнісно-творчу функцію. Активність — це третя суттєва ознака свідомості. Продовженням і доповненням активності свідомості є її комунікативність. Це четверта суттєва ознака свідомості, яка інтегрує кілька її важливих функцій. Найзагальніше значення слова «комунікація» — «зв’язок» . Цим словом позначають і шляхи, систему сполучень (у військовій справі, в економіці), каналізаційну мережу й систему водопостачання (в будівництві), канали передач інформації тощо. Стосовно ж людського буття комунікації — це різні види людського спілкування. Й комунікативність свідомості полягає насамперед в тому, щоб бути забезпеченням достотного спілкування людей. Ми живемо у світі комунікацій, у світі спілкування. Й ми є людьми лише тією мірою, якою залучені до цього світу. Й без свідомості нам тут не обійтися. За певних умов свідомість, навпаки, утруднює спілкування, закріплює й поглиблює нерозуміння. Це відбувається тоді, коли смислова структура свідомості вибудовується відповідно до життєвого досвіду суб’єкта, згідно із способом його буття. А вони за своїм характером є такими, що відособлюють конкретного суб’єкта від інших суб’єктів, від усього світу. Тоді свідомість «працює» на виправдання цього способу буття, на вибудову самозамкненого світу. За приклад можна взяти свідомість людей кримінального світу. Свідомість професійних злочинців містить таку систему норм і цінностей, яка обґрунтовує їх ворожість до звичайного суспільства, підносить в їхніх власних очах спосіб життя, що його вони ведуть. Виробляється й особлива мова, призначена захистити від розуміння з боку звичайних людей і сприяти згуртуванню кримінальців на грунті негативного ставлення до чужого їм світу. Так, російський психолінгвіст Снегов налічує у блатному жаргоні близько ста синонімів слова «вкрасти» й тільки п’ять — слова «заробити»; тут близько п’ятидесяти слів для негативних характеристик людини й лише близько десяти — для визначення людини в позитивному плані.

Осмисленість — це п’ята суттєва ознака свідомості. Шостою ознакою свідомості, на яку недвозначно вказують усі попередні, — це її системність.

26. Свідомість і мова. Комунікативна здатність свідомості спирається на її нерозривну пов’язаність з мовою. Причому мову тут слід зрозуміти в її найзагальнішому значенні — як спосіб вияву ідеального змісту свідомості. Кант, мабуть, першим наголосив на тому, що відношення може бути виражене трьома головними способами: 1) словом, 2) жестом, 3) інтонацією. Згідно з цією логікою, свідомість може здійснюватися (й відповідно забезпечувати процес спілкування) через три шереги мовних форм: вербальні (словесні), зображення, музичні форми. Щоправда, ці шереги не існують окремо, а часто-густо перетинаються. Наприклад, у живому мовленні (та й на; письмі) форма організації слів здатна передавати й саму «інтонацію» спілкування, ставлення його учасників один до одного: поштиве, презирливе, глузливе, зацікавлене тощо. А мова танцю й символу! Хіба не бувають вони красномовнішими за будь-які слова?! Мова — це не тільки зовнішній вираз змісту свідомості, Мова — це специфічне буття, яке стверджує свої закони на межі практичної діяльності та свідомості. Мова конденсує в собі ті смисли й значення, що їх віднаходить і стверджує в світі людина. Через це вона виступає щодо свідомості її безпосереднім оточенням. Через граматичний лад мови свідомість прилучається до закономірностей практичного буття, яким живе її суб’єкт. Стале узвичаєне значення слів впливає на зміст свідомості, на її внутрішню спрямованість. Добираючи певні слова, можна впливати на свідомість людей у бажаному напрямку. Про це знали ще політики Стародавньої Греції. Визначний внесок у дослідження проблеми співвідношення свідомості й мови здійснив свого часу Лев Семенович Виготський (1896 — 1934). Редактор американського видання шеститомного зібрання творів Виготського, відомий історик науки Стівен Тулмін назвав його Моцартом у психології. Виготський застосував у своїх дослідженнях таку методику. Він задавав п’ятирічним дітям запитання провокативного типу: «Чи залишаться у корови роги, якщо її назвати собакою?». — «Залишаться, — відповідали діти, — тільки маленькі». — «А якого кольору буде папір, якщо його назвати чорнилом?» — «Звичайно ж, синього», — лунало у відповідь. З цього дослідник зробив той висновок, що «значення йде за словом, як одежа за тілом». Так і у нас: досить назвати вояків УПА «бандитами», й однобічне бачення відповідних подій забезпечене; досить назвати Радянський Союз «імперією» (або «імперією зла») — й усе позитивне, що було за тих часів у стосунках між людьми й народами, піде за обрій усвідомлюваного.

27. Компонентна структура свідомості.Компонентна структура свідомості. Вона виявляє наявність і поєднання в межах свідомості трьох «блоків» її змістовних елементів. Перший умовно можна назвати когнітивною сферою, другий — мотиваційною сферою, третій — нормативно-проективною сферою. Когнітивна сфера включає в себе відчуття, сприйняття, уявлення, поняття та інші форми мислення. Це все те, завдячи чому свідомість постає як образ буття. Узагальнено когнітивну сферу можна схарактеризувати як знання. Мотиваційна сфера свідомості включає потреби, інтереси, стійкі емоційні стани, цінності. Все це безпосередні форми вияву ставлення суб’єкта до світу, а тому — й різні форми обгрунтування його активності, їх узагальненим виразом можна вважати цінності. Нарешті, нормативно-проективна сфера свідомості включає різного роду норми, приписи, а також цілі, плани, програми. Всі вони — ідеальні (ідеальні за своєю формою) механізми регуляції людської діяльності. Найбільш розвиненою їх формою, а отже, певним їх узагальненням виступають програми. Компонентна структура свідомості не є суто умоглядною конструкцією. Вона внутрішньо притаманна свідомості й виявляє закономірний характер її організації. Це видно з того, що вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у свідомості буття як наявне, цінності — незавершеність буття, а програми — його здатність до самозміни. Надалі було б доцільно докладно зупинитися послідовно на кожній із складових компонентної структури свідомості. Але це виходить за межі тих завдань, які ставить перед собою онтологія людини. В межах філософії є докладно розроблена теорія знання й пізнання — гносеологія. Нормативно-проективна складова свідомості має бути досліджена в межах уже згадуваної раніше праксеології. Є ще й філософська теорія цінностей — аксіологія. З огляду на потреби осмислення людського буття нам треба буде звернутися до неї, ознайомитися бодай з головними її тезами. Але це трохи далі. Зараз повернімося до структури свідомості.

28. Рівнева структура свідомості. Рівнева структура свідомості. Виокремлення різних рівнів свідомості пов’язане з усвідомленням того, що не все, що складає зміст свідомості як суб’єктивної реальності, реально усвідомлюється. Підраховано: щосекунди людина отримує за допомоги органів чуття близько 40 тисяч одиниць інформації. При цьому фактом її свідомості стає 25 — 100 одиниць. Куди ж дівається решта? Вона осідає в «нижчих» шарах свідомості. Частина цієї інформації з часом переходить у зміст усвідомлюваного, а інша може залишитися назавжди поза межею свідомого. Але й тоді вона «працює» в нашій свідомості як доглибні коріння наших почуттів, вольових імпульсів тощо. Досить лише замислитися над тим, чому вам подобається (чи не подобається) та чи та людина. Як свідчать багаторічні досліди московського психолога Володимира Райкова, в стані глибокого гіпнозу, коли сфера неусвідомлюваного не зазнає гальмуючої й фільтруючої дії з боку свідомого, у людини прокидаються надзвичайні здібності. Уявивши на прохання гіпнотизера, що він — Рєпін, звичайний аматор починає малювати на професійному рівні, посередній музикант, якого у стані глибокого гіпнозу запевнили, що він — Ріхтер, починає грати набагато краще й головне — у манері названого піаніста. Не усвідомлюваний нами зміст нашої свідомості сам не є однорідним. Підвалини його утворює те, що пов’язане із забезпеченням життєдіяльності нашого організму, якась надлишкова інформація, яка виходить за межі свідомо контрольованого каналу зв’язку з навколишнім світом. Але певний шар неусвідомлюваного складає те, що витіснене туди із нашої свідомості. Як уже згадувалося, цей рівень неусвідомлюваного було відкрито Фрейдом. Узгодження співвідношення між свідомим та неусвідомлюваним стало завданням психоаналізу — розробленого Фрейдом та його послідовниками методу психотерапії. Згідно з Фрейдом, із сфери свідомого витісняється те, що суперечить нашим уявленням про належну поведінку, гідне життя, припустимі почування тощо. А ці уявлення складаються (здебільшого несвідомо) під впливом узвичаєних норм і цінностей співжиття. Отже, саме витіснення із сфери свідомого «соромних» бажань, «негідних» мотивів узагалі відбувається, як правило, неусвідомлювано. Тут спрацьовує надсвідоме — сприйняті в себе й доведені до автоматизму настанови культури. Таким чином, якщо йти за логікою Фрейда, рівнева структура свідомості має такий вигляд: надсвідоме свідоме передсвідоме несвідоме Фрейд звертав увагу передусім на «горішній» шар неусвідомлюваного, який він називав передсвідомим. Саме тут, на його думку, містяться витіснені із сфери свідомого потяги й бажання, які суперечать власному «Я» суб’єкта. Але, витіснені, вони продовжують зберігати свою силу й, тиснучи на свідоме, призводять до хворобливих змін у ньому. Цю енергію слід або нейтралізувати, перевівши ці потяги й бажання з неусвідомлюваного у свідоме, або трансформувати їхнє спрямування й використати їхню енергію для досягнення позитивних цілей. Цей останній спосіб розв’язання протиріччя між свідомим та неусвідомлюваним Фрейд назвав сублімацією. Головною формою сублімації він вважав творчість. Відповідно й мистецтво він витлумачував як загальнолюдську форму сублімації сексуальних і руйнівних інстинктів. Отже, неусвідомлюване характеризується Фрейдом переважно негативно: воно спричиняє тиск на свідоме, приховує в собі загрозу для нього, його треба у той чи той спосіб приборкати. Інший підхід виявив Карл Густав Юнг (1875 — 1961). Він звернув увагу на сталі структури неусвідомлюваного, незалежні від індивідуального життєвого досвіду. Вони дістали у нього назву архетипів. Згідно з Юнгом, це форми колективного несвідомого, які відіграють у культурі конструктивну організуючу роль. Завдяки архетипам здійснюється смисловий зв’язок епох і генерацій, підтримується духовна цілісність культур. Але хоч би то як витлумачувати неусвідомлюване — позитивно чи негативно, — воно є істотною складовою загальної системи свідомості. Понад те, свідоме й неусвідомлюване суттєво доповнюють одне одного. Наприклад, свідоме відзначається дискретністю. Сприйняття, враження, думки ми можемо відрізняти між собою. А неусвідомлюване, навпаки, є континуальним. Тут панує безперервність потоку смислів. Акти усвідомлення підлягають контролю, перевірці, повторенню, координовані в часі. Неусвідомлюване ж позбавлене цих ознак. Свідоме найкраще виражається у вербальних формах, а неусвідомлюване виявляє себе переважно мовою символів.

29. Свідомість як система. Проблема самосвідомості.Таким чином, розгляд свідомості в різних її структурних аспектах — з боку її компонентного складу й з боку рівнів її організації — переконує нас у тому, що це — цілісна система. Всі складові свідомості доповнюють і взаємно передбачають одна одну. Але де ж той системотвірний чинник, який поєднує всі можливі елементи системи, всі її структурні виміри? Є в межах свідомості такий чинник. Це — самосвідомість. Є два підходи до розуміння самосвідомості. 1. Самосвідомість — це оберненість свідомості на саму себе, послідовне усвідомлення актів свідомості. 2. Самосвідомість — це усвідомлення самою людиною (або людською спільнотою) самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і своїх перспектив. Прибічники першої позиції наголошують на тому, що у кожному вияві свідомості присутнє самозасвідчення ‘усвідомлюючої активності суб’єкта. Сприймаючи якийсь предмет, я усвідомлюю, що це саме я, стоячи саме тут, оцим осіннім ранком сприймаю саме цей предмет. Думаючи про самосвідомість, я добре усвідомлюю, напевне знаю (тобто остаточно усвідомлюю), що я про неї думаю. Завдяки цьому різні вияви свідомості здійснюються як приналежні до певної цілісності, зумовленої буттям конкретного суб’єкта. Прибічники другої позиції наполягають на тому, що дійсна самосвідомість є самозасвщченням смислового центру свідомості. Саме вона стверджує й закріплює приналежність кожного вияву свідомості до конкретного суб’єкта. Якщо згадати попередній розгляд свідомості, то тоді логічно буде припустити, Що ці позиції не суперечать одна одній, а є доповнювальними. Справді, самосвідомість і вирізняється в суб’єктивній реальності як більш щільне смислове ядро свідомості, й разом з тим ніби «розчинена» в усьому обсязі свідомості, у кожній її «клітинці». Сама ж сполученість свідомості й самосвідомості досягається завдяки: 1) ставленню до себе та 2) пам’яті. Людина не могла б усвідомлювати світ і себе у світі, якби не мала можливості дистанціюватися від себе. Повна поглиненість життєвим процесом, нездатність поглянути на ситуацію й на себе в ній з боку — це ознака тяжкого психічного захворювання або надто важкого життя. Щоправда, порушенням психічної норми є й утрата самототожності — те, що називають роздвоєнням особистості. Як правило, людина живе з відчуттям приналежності самій собі, з почуттям незмінності себе як певної смислової структури й водночас вона виявляється здатною поглянути на себе з боку, бачити себе очима інших. Тому нас так цікавить і турбує думка інших людей про нас. Характерно, що вві сні ми, як правило, не сміємося й не відчуваємо сорому, бо ці здатності передбачають можливість для людини поставитися до себе ззовні, тобто бути в стані самосвідомості. Самототожність і дистанціювання від себе забезпечуються завдяки самокомунікації. Хоча ми рідко усвідомлюємо це, але ми постійно звертаємося до себе як до внутрішнього співрозмовника. Ми постійно промовляємо «про себе», способом внутрішнього мовлення: немовби конспективно пояснюємо собі те, що діється, оцінюємо події, людей, самих себе. На це давно звернули увагу на Сході. Той, хто ставав тут на шлях самовдосконалення, прилучення до абсолюту, найперше прагнув звільнитися від самосвідомості, від тягаря «Я». Тому такі зусилля витрачалися на те, щоб позбутися внутрішнього мовлення, припинити внутрішній діалог з самим собою. Для цього використовували й музику, й танець, і різні медитативні вправи. Правильним буде й протилежне: для розвитку самосвідомості потрібно розвивати внутрішнє мовлення. Й найкращий засіб для цього — книга. Телекомунікація з притаманним їй симультанним сприйняттям якщо й не гальмує розвиток свідомості, то вже напевно не розвиває її інтенсивно. Іншим способом закріплення й розвитку самосвідомості є пам’ять. Вона зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й цим дає можливість дистанціюватися від теперішнього та майбутнього. Крім того, пам’ять утримує на рівні смислу скороминущі акти свідомості й тим засвідчує їх єдність перед суб’єктом. Пам’ять засвідчує самототожність суб’єкта в усіх змінах — історичних та ситуаційних.

30. Функції самосвідомості. Тепер коротко позначимо власні функції самосвідомості. Це: 1) самопізнання, 2) самооцінка, 3) саморегуляція. Самопізнання включає: а) самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі тощо); б) самоспостереження; в) самоаналіз. Самооцінка має такі рівні: а) самопочуття (це, власне, безпосередня емоційна оцінка своєї життєвої ситуації й себе в ній); б) оцінка себе відповідно до якихось життєвих еталонів; в) рівень домагань (немовби оцінка наперед моїх бажань здобутків). І, нарешті, саморегуляція передбачає таку послідовність виявів самосвідомості: а) самоконтроль; б) самодетермінація; в) самотворення. Загалом в історії культури доволі виразно спостерігається тенденція до зростання й зміцнення самосвідомого начала. Складаються й постійно вдосконалюються дедалі нові механізми вияву й розвитку здатності людей до самоусвідомлення. За часів Платона й Арістотеля перед прийняттям серйозних рішень греки ще зверталися за порадою до Дельфійського оракула. Римські полководці не починали битви, якщо ворожіння жерців віщувало поразку. Сперті на авторитет надприродного, свідчення шамана, оракула, жерця додавали людям певності в їхніх діях, власне, компенсували їм нестачу самосвідомості. Християнство ж, впровадивши обов’язкову для кожного віруючого сповідь, тим самим зажадало від кожної людини, щоб вона була носієм розвиненої самосвідомості. Адже сповідь передбачає, а головне — розвиває в людині здатності, які є фундаментальними для самосвідомості: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття). Схожі механізми психотехніки вироблені і в інших релігіях, особливо в конфуціанстві. Позарелїгїйними механізмами розвитку людської самосвідомості й закріплення його здобутків стали мистецтво й філософія. Це слід постійно брати до уваги тим, хто прагне свідомо вибудовувати себе й своє життя. Осмислене спілкування з мистецтвом і філософією відкриває перед кожним з нас широкий вибір засобів для духовного зростання, дає можливість стати дійсним суб’єктом свого життєвого процесу.

Базові життєві цінності.

Благо життя — користь краса — правда істина — святість добро — співпричетність свобода — здоров’я творчість — традиціяМудрість

У наведеній. таблиці кожна цінність подана без своєї «протицінності», яку неважко домислити. Але й поза протиставленням негативно-значущому цінності у своїй упорядкованості зберігають деяку симетричність за принципом смислового взаємодоповнення. Своєрідною «віссю симетрії» буде співвідносність блага й мудрості. У давньогрецькій філософії поняття «благо» витлумачувалося як межа людських спрямувань, водночас їхня причина й мета. Й справді, для орієнтації серед різноманітних цінностей потрібна певна точка відліку, деяка «цінність цінностей». При цьому кожну окрему цінність можна мислити як деяке конкретне втілення блага. А найповнішим віддзеркаленням блага безпосередньо в самій людині є мудрість — інтегральний результат достотного освоєння всіх життєвих цінностей. Мудрість — це знання життя, запліднене добротою, справедливістю, чутливістю до краси життя, помножене на творче ставлення до життєвих ситуацій і повагу до традиції. Життя, визнаване за цінніс

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти