ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО — ЖЕРТВА КРІПАЧЧИНИ

(За повістю І. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»)

У повісті І. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» перед читачем постає галерея образів: Микола — головний герой, його батьки, дружина, односельці. Усі вони живуть в кріпацькій неволі, і ця обставина обумов­лює їхні долі. Це справжні трудівники землі, але вони змирилися із нево­лею і не бачать ніякого виходу.

Один із них — Петро Джеря, батько Миколи. «Високий, тонкий» чо­ловік, «з нужденним блідим лицем та смутними очима...» Глибокі змор­шки на щоках, на лобі, грубі руки — все це ніби казало, що йому важко жилося на світі. Скільки він вижав, перемолотив та перевіяв тими рука­ми хліба на панщині за свій довгий вік! Але та важка праця не принесла Джері нічого, окрім мозолів. Безправне становище зломило його волю, позбавило радості в житті. Врешті-решт, старий Джеря помер. Автор ро­бить висновок, що причина тому — непосильна праця і напівголодне існу­вання: «Важка праця виссала з його всю кров. Вся його сила пішла на чужу користь, в чужу кишеню...»

Трагічною є і постать Нимидори. Змалечку залишилася вона сиро­тою, довелося їй зазнати лиха в дядьковій хаті, а потім і в наймах. Після одруження вона розцвіла й була по-справжньому щаслива. Але знову — і тепер назавжди — життя було розтоптане кріпаччиною. Не витримав­ши наруги пана, її залишає коханий чоловік, батько єдиної донечки. Усі двадцять років чекала на нього, виглядала і вдень і вночі. Після смерті старої Джерихи зосталась у неї одна втіха — донька Любка. Та Нимидору зсушила, зів’ялила нужда. Лиха недоля зістарила її завчасу. Так і не поба­чивши Миколи, Нимидора померла. «Вмерла безталанною, як і родилась безталанною»,— свідчить автор.

Передчасно помер на чужині і Кавун — товариш Миколи. Утікши разом з іншими вербівчанами на сахарні, він знайшов там свою смерть. Змучене нелюдським життям, «все його живоття висохло до решти, до останньої краплі». Фраза автора лаконічна й змістовна: «Петро вмер на чужині між чужими людьми».

У своїй повісті І. Нечуй-Левицький доводить, що жертва кріпаччини — все українське село, бо такі суспільні порядки не тільки не дають мож­ливості розвиватися суспільним стосункам, а при корені знищують,



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


руйнують людське життя, нівечать долі. Але надія є. Вогник її пломеніє в нескореній душі Миколи Джері, який усе своє життя нестримно проте­стує проти панів, заперечує рабство і поневолення.

МИКОЛА ДЖЕРЯ — БОРЕЦЬ ПРОТИ ПАНСЬКОГО ГНІТУ

(За повістю І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря») У повісті «Микола Джеря» зображено суперечності між закріпаче-ними селянами і поміщиками, засуджено кріпацтво та жорстоку екс­плуатацію. Іван Франко так сказав про головного героя повісті: «Історія всього українського селянства... написана в однім широкім образі Мико­ли Джері».

Микола — працьовитий, розумний, уміє читати, малювати, грати на скрипці. Одружившись з Нимидорою, починає задумуватися над своєю долею. Йому хочеться працювати не на пана, а на себе і свою родину. Без­вихідне становище підштовхнуло Миколу до відкритого протесту, за що був покараний паном. У Миколи запеклося серце, а в душі заворушила­ся думка помститися за себе, за батька, за Нимидору. Він не кориться поміщикові, бунтує, виступає на захист кріпаків, підбурює односельців не йти жати до пана, мстить осавулу за наклеп. В особі Миколи Джері пан бачить не тільки бунтаря, а й свого особистого ворога. І Микола ви­рішує тікати з села: «Піду... Бо тяжко мені жити, піду, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду». Втеча від поміщика — своєрідний протест проти кріпосницької системи. В образі Миколи втілено риси на­ціонального характеру: волелюбність, нескореність, безстрашність. «Ми­кола хоч кріпаком родився,— писав І. Франко,— був, однако, з тих лю­дей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скоріше вломляться, а зігнути не дадуться».

«ШИРОКО ДОЛИНОЮ МІЖ ДВОМА РЯДАМИ РОЗЛОЖИСТИХ ВЕРБ...»

(І. Нечуй-Левицький — неперевершений майстер описів природи) Повість «Микола Джеря» називають одним із кращих творів І. С. Не-чуя-Левицького. І одна з причин такого визнання — неперевершені опи­си природи. Академік О. Білецький зазначав, що «у нього [Нечуя-Левиць-кого] майже немає творів, куди пейзаж не входив би як обов’язковий елемент». Уже на першій сторінці повісті нас зустрічає Краса: «Серед до­лини зеленіють розкішні густі та високі верби», скрізь бачиш море садків. Звідусіль, з усіх куточків села плине багатство природи: «село наче в роз­кішних алеях». Природні барви буяють, полонять око читача: «левади розложисті й зелені», береги «оксамитові», «соняшники жовті», і над усим цим — сонце «несе золоте й срібне марево».

Розкішні, соковиті епітети, сміливі, часом несподівані метафори ство­рюють враження, що природа — ще один герой повісті. (Трава й осока «доходять» до самої води, Роставиця «в’ється гадюкою, передражнюючи


КЛАС



здорові річки», ховається в дубовому лісі й утікає в Рось. Верби «одступи-лись» од берега, там стара груша «вгніздилася» серед города і соняшники зовсім «заплуталися своїми жовтими головами в гіллі».)

На початку повісті перед нами постає небаченої краси природа, мо­лодий гарний парубок, кругловида дівчина, що зачаровує хлопця своїми співами. Але дуже швидко читач відчуває задушливу атмосферу кріпац­тва, нестерпний людський біль. На лоні такої краси ще жахливішими зда­ються всі біди селян, їхні нелюдські страждання. Але природа не зали­шається байдужою до людського горя. Вона і радіє, і співчуває, і обурюється разом із героями повісті. Як це часто буває в житті, природа набуває у повісті символічного значення. Повернувшись у рідне село після двадцяти років поневірянь, Микола приходить на ті місця, де вперше по­бачив Нимидору, розшукує стару грушу, пригадує всі подробиці: і криш­талеве листя, і жар-птицю, що ніби співала голосом дівчини.

Повість завершується, як і розпочинається, дивовижним пейзажем, який зігріває душу і залишає надію на краще.

Дослідники свідчать, що «небагато знайдеться письменників, які мог­ли б змагатися з Нечуєм-Левицьким у «почутті природи», в умінні її ба­чити й описувати. І завдання читача при цьому — вдумливо читати і на­солоджуватися красою, розсипаною на сторінках Нечуєвих творів.

ЗАХАР БЕРКУТ — МУДРИЙ ВАТАЖОК ТУХОЛЬСЬКОЇ ГРОМАДИ

(За повістю І. Франка «Захар Беркут») Іван Франко — великий український письменник. Ідея спільності, гідного людини життя народу були для нього настільки близькими, що знайшли відгук у його художніх творах. Із найбільшою силою про­звучала вона в історичній повісті «Захар Беркут». В образі головного героя уособлюється ідея Франкового твору. У ньому втілені міць, сила, мудрість народу. Високий на зріст, строгий лицем, Захар Беркут, «...не­зважаючи на глибоку старість іще сильний і кремезний». Його основ­ним життєвим покликанням є праця на користь народу. Навіть у по­хилому віці Захар бере активну участь у житті громади, допомагає своїм досвідом, лікарськими знаннями. Своє життя він присвячує бо­ротьбі за збереження єдності людей. Перед смертю Захар Беркут ба­чить перемогу справи, якій віддав усі свої пориви і сили. Переконли­вістю, життєвою мудрістю сповнені його виступи перед тухольською громадою. Слова свого він дотримує завжди. Він із гордістю говорить: «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові». Навіть по­мираючи, він думає про майбутнє свого народу. Він закликає їх три­матися разом, незламно стояти один за одного, щоб ніяка ворожа сила не змогла їх перемогти.

Я захоплююсь образом Захара Беркута, в якому втілено народну мудрість, патріотизм, відданість народній справі.



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


ЗАХАР БЕРКУТ

Іван Франко всім своїм життям засвідчив, що любов до Батьківщини має проявлятися не у порожніх балачках, а в щоденній ненастанній праці. Таким був наш геній, таким є і головний герой його найкращої повісті — «Захар Беркут».

Ми бачимо Захара Беркута уже дев’яностолітнім старцем, «сивим голубом», поважним вождем гірської громади. «Високий ростом, поваж­ний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тися­чолітні пісні та перекази».

Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусід­ських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада — ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змо­лоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся За­хар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду. Спостережливість і розум допомогли йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий вата­жок розвиває зв’язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і прак­тичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл.

Захар — батько вісьмох синів, він виховав достойну зміну. Усі вони шановані люди, гідні свого вітця.

У найважчих випробуваннях Захар Беркут виявляє себе як мудрий, сміливий вождь. Він дає завдання громаді не відбити, а розбити монголів. І сам бере в цьому найактивнішу участь. Адже саме його осінила рятівна думка про затоплення монголів водами гірського потоку.

Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір — важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов’язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю».

У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда — не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти