ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Буття і небуття — вихідна проблемна ситуація для людини.

Саме людське буття є найпершою й вихідною вірогідністю для людини. Але тоді таким самим безперечним і вірогідним для людини має бути й людське небуття. Адже ми свого часу з’ясували, що буття як таке суттєво пов’язане з небуттям і неможливе без цього. Повною мірою справджується це й стосовно людського буття. Для людства загалом можливість піти в небуття з’явилася нещодавно й поки що є відносною. Вона може здійснитися лише за певних умов, коли не буде віднайдено засобів запобігти їй. За слушним висловом Ортеги-і-Гассета, життя — це радикальний спосіб буття. Відповідно й припинення життя — смерть — сприймається й витлумачується як радикальний вияв людського небуття. Буття й небуття. Життя й смерть. Це справжні полюси людського буття, які створюють силове поле, що пронизує все наше буття й нашу свідомість, підтримує та організує їх у певний порядок. Але найістотнішим виявом смерті щодо людського буття — є конечність останнього. Мартін Хайдеггер спеціально наголошував на цьому й вважав конечність найпершою визначеністю людського буття. Звідси він робив висновок, що буття людини за своєю смисловою структурою є прямуванням до смерті, що воно являє собою ніщо інше, як «буття-до-смерті». У цьому з ним солідаризувалися Карл Ясперс та інші представники екзистенційної традиції. Хоча й у межах цієї філософської традиції, а тим паче за її межами було чимало таких мислителів, котрі наголошували на переважанні в людському бутті тенденції до переборювання смерті, до витворення різноманітних форм її подолання. Так, французький філософ Габріель Марсель (1889 — 1973) у полеміці з Хайдеггером витлумачував людське буття як «буття-всупереч-смерті”. Таким чином, наше життя грунтується водночас і на бутті, і на небутті. Воно є так само необхідним, як і випадковим. Воно викуплене у небуття ціною небуття численних людських Чуттів. — Самогубство — це злочин. І злочин не тільки проти життя, а й проти смерті. Бо смерть — така сама таємниця, як і народження, й тому не підлягає свавільному втручанню людини. - Психологія самогубства — це психологія образи. А це рабська психологія, на відміну від психології провини, за якою стоїть вільна людина. - Самогубство — це вбивство. Бо воно являє собою заподіяння непоправної шкоди тому, що мені, власне, не належить. Життя моє належить найперше Богу, а потім моїм близьким. Я лише тимчасовий управитель його. - Людина повинна любити себе — як Боже творіння. Надто велика нелюбов і недбалість до себе — це стан гріховний. У такий спосіб ми заперечуємо подобу Божу в нас. - Самогубство — це вбивство не тільки тіла, але й душі. Це злочин перед вічністю. — Вбиваючи себе, людина заподією рану світові загалом. — Самогубство — це самоізоляція від буття… (у: Те, що релігійна й філософська думка докладає зусиль, аби обгрунтувати заборону на самогубство, свідчить про наполегливе прагнення людей і в ставленні до смерті — цієї неминучої можливості — певним чином виявити свою свободу, ствердити себе як «самобуття» (Ясперс) перед лицем небуття. Смерті як такої не можна позбутися, але як прийняти смерть — це можна вибирати. Й тут ще далеко не все з’ясоване, морально та юридичне обгрунтоване й закріплене. Це, зокрема, стосується такої актуальної сьогодні проблеми, як проблема евтаназії. Слово «евтаназія» ввійшло до нашого вжитку порівняно нещодавно, у 70-ті роки. Йому ще не надали належного місця в словниках та енциклопедіях. У дослівному перекладі з давньогрецької воно означає «безболісний кінець». Найчастіше цим словом називають «вбивство з милосердя», тобто прискорення смерті за умов тяжких страждань або за наявності однозначних показників необоротного припинення духовних функцій при збереженні функцій тілесних. Особливо палкі дискусії між медиками, юристами й богословами точилися на зламі 70 — 80-х років з приводу саме останнього. Останніми роками предметом дискусій став інший варіант ідеї евтаназії — так звана концепція раціонального самогубства, її розвиває й широко пропагує американський лікар Дерек Хамфрі. Він виходить з того, що кожна людина має право виявляти свою людську позицію в світі, свою здатність до самодетермінації (самозумовлення) й у своїй граничній життєвій ситуації — свідомо вибираючи час і спосіб припинення свого життя. На випадок невиліковної хвороби, наприклад, людина має право вжити заходів щодо припинення своїх надмірних страждань або страждань своїх близьких. І тоді кожний, хто так чи так допомагатиме цій людині, не повинен переслідуватися згідно з законом. Буття кожного з нас е неповторним і незамінним. Тому смерть і все, що пов’язане з нею, заслуговує на людську увагу й повагу. Але кожне людське буття не зникає безслідно. Вмирає тіло людини, але залишається по смерті її особистість, принаймні «частина» її, яка за життя сполучала людину з іншими людьми: зроблені нею справи, наслідки її вчинків, спомини про неї, її нездійснені мрії та надії й таке інше. Леся Українка мала повне право сказати: «Як я умру, на світі запалає покинутий вінок моїх пісень». Вихідною умовою розбудови людського життя є його смислове самовизначення у співвідносності з небуттям. Через це воно одразу набуває виміру проблемності. Безпосереднє зіткнення буття й небуття в бутті людини, болісно переживане й осмислюване в поняттях ворожості, підступності тощо, ставить людину перед необхідністю освоювати небуття, виробляти різні форми залучення його до її життєвого процесу. Принагідно всю культуру можна було б розглядати як систему засобів здійснювання людиною на буттєвому грунті сполучення буття й небуття. Але у будь-якому разі поєднання буття й небуття буде справді людським, буде достеменним ствердженням і збагаченням буття, якщо воно буде опосередковане смислом. Імперативи життя й смерті: 1. Шукай і твори смисли в житті до останньої можливості. 2. Поважай смерть, шануй пам’ять померлих і цим зберігай і зміцнюй людське буття.

 

20. Свобода, вибір, відповідальність. Свобода і свавілля.Свобода – притаманна людині специфічна здатність діяти відповідно до своїх цілей та інтересів, які виражаються переважно не наява (вже здійснену), а майбутню, головним чином можливу, реальність. Свобода є деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливішого виміру людського буття. Чимало мислителів узагалі вважають свободу визначальною характеристикою людини. На цьому, зокрема, особливо наголошується в екзистенційній філософській традиції. «Бути людиною — це бути вільним», — підкреслює Карл Ясперс. А за словами Сартра, сутність людини підвішена в її свободі. Ще далі пішов Микола Бердяев. Він сповістив і все життя по-різному розробляв ідею про те, що свобода передує буттю.

Свобода, сприймана й стверджувана як сила, як виняткова можливість чинити «по-своєму», втрачає свій смисловий грунт — можливіше буття й перетворюється на сваволю та свавілля. Свобода у формі сваволі перестає бути річищем багатства можливостей, її єдиним панівним смислом стає жадоба до панування. Отже, свобода, сприймана й стверджувана як сила (й навіть виборювана силою), неминуче перетворюється на володарювання несвободи.

Свобода живе й дихає вибором. Свобода, власне, є самою собою тільки тоді, коли вона живить численні рішення людини щодо ситуації й щодо себе. Цей мотив проходить крізь усю творчість Кіркегора, Ніцше, Бердяева, Сартра, Камю, Ортеги-і-Гассета, Ясперса. Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Надаючи їй перевагу перед усіма іншими, ми допускаємо її в дійсне буття й через це маємо відповідати за повноту її реалізації й за її подальшу долю в бутті. Найперше це справджується стосовно наших вчинків.

Вибираючи мету й спосіб здійснення вчинку, ми тим самим уже вступаємо в новий вимір людського буття — вимір відповідальності, де чинні моральні, правові та інші настанови. Лише за умови, що ми перебуваємо у вимірі відповідальності, ми посідаємо своє місце в людському співтоваристві. Мав рацію Михайло Бахтін, коли називав відповідальний вчинок найвищим виявом людськості. Ми відповідальні не тільки за вибір якоїсь однієї можливості (чому саме її?) й не тільки за спосіб її реалізації (чому саме так?). Раз ми обрали для здійснення якусь одну можливість, ми тим самим перешкодили втіленню інших. Мабуть, кожному знайоме запізніле каяття: «Чому ж я не сказав? А можна було б ще й отак!». Це ми, власне, переживаємо почуття провини перед світом можливого за те, що надаємо Йому для втілення таке вузьке річище. Людина вибирає, здійснює смислозначущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і стверджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй відповідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відповідальність приходить до людини без поклику, спонтанно, як відгук самого буття на потривоження його свободою. Відповідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки. Відповідальність — це немовби шлюбний союз буття й свободи. Можливо, саме тому — через її подвійну смислову наповненість — вона така відчутна для нас. Здатного гідно прийняти й витримати відповідальність вона робить ще вільнішим, а слабкодухого вона відлякує. Ортега-і-Гассет, наприклад, вважав відповідальність суто аристократичним принципом. Навпаки, безвідповідальність, на його думку, є неодмінною ознакою «людини маси».

Відповідальність не тільки «закріплює» свободу, повертає її до буття. Вона до того ж розширює й зміцнює людський грунт свободи. Змушуючи людину в кожному окремому вчинку дбати про гідний добір і дотримання смислу, відповідальність сприяє ущільненню смислової структури людини, прискорює процес кристалізації в ній індивідуальності та зростання особистісного начала. А це робить людину ще більш здатною до вільного зусилля, до того, щоб жити й зростати у просторі свободи. Отже, відповідальність діє в людському бутті як індивідуалізуючий принцип, як механізм підтримування й зміцнювання свободи. Буття — можливість — свобода — вибір – відповідальність.

Імператив свободи й відповідальності: Чини так, щоб твої дії були необхідним виявом твого самобуття й разом з тим щоб вони не обмежували можливостей подальшого вибору, не завдавали шкоди свободі твоїх наступників, не збіднювали майбутнє на можливості самозростання.

 

21. Поняття «духовне» і «духовність».Свідомість, пізнання, мислення, почуття і відчуття, емоції тощо є специфікаціями тієї особливої характеристики екзистенційного людського буття, яку звичайно називають духом, або духовністю.Духовність — життя як біологічного індивіда і соціальної особистості. Духовність забезпечує зв’язок мікрокосмосу і макрокосмосу (світу в цілому). У звичайному слововжитку поняття «духовне» набуло різних значень. По-перше, воно протиставляється поняттям «матеріальне» та «природне». Духовне мислиться як таке, що не несе на собі ознак матеріального світу, виходить за межі природи. В християнській традиції матеріальне й природне поєднані одним поняттям — «плоть». І тоді духовне протиставляється плоті як безумовно вище й достотне. За висловом Сковороди, духовне начало — це «начало правительствующее». Звідси друге значення: духовне як приналежне до релігії («духовні книги», «духовна музика», «духовний сан» тощо). Похідним від першого значення поняття «духовне» є і його третє значення. Ним позначають різні форми закріплення вияву нематеріальної активності людей («духовні традиції», «духовна культура»). Відповідно з’являється четверте значення розглянутого поняття: духовне як безперечна смислова наповненість. Коли духовне мислять саме так, суто позитивно, тоді його позначають словом «духовність». Власне, духовність — це смислотвірний стрижень буття; це здійснювання того, що не знаходить собі здійснення природним чином; це поєднання ладу світу й закону самобуття, це остаточне ствердження людини як самобуття. Це саморозбудова людиною в собі стійкого смислового осереддя, ладного навіть протистояти світові, — особистості.

Таким чином, те, що позначається поняттям «духовне», виступає не тільки стверджувальним, доповнюючим началом але й таким, що немовби розкриває його буття, додає йому простору свободи. «Як духовна істота, людина, — пише Франкл, — не тільки протистоїть світові (зовнішньому та внутрішньому), але й займає щодо нього якусь позицію. Те, що може протистояти соціальному, тілесному й навіть психічному в людині, ми й називаємо духовним у ній. Духовне за визначенням і є вільне в людині. Духовна особистість — те в людині, що завжди може заперечити. А це включає здатність стати над собою, не прийняти себе, відсторонитися від своєї фактичності” 38. Справді, те, що ми знаємо про духовне, засвідчує його як таке, що протистоїть не освоєній необхідності. А вона найперше репрезентована в людині її потребами й хаосом інстинктів, ще не приборканих волею та інтелектом людини. Отож, у Миколи Бердяєва були підстави запропонувати для пояснення сутності духу таку формулу: «Дух = свобода = творчість = особистість».

Мабуть, найдавнішим на Землі філософським текстом є індійські «Упанішади». 1 вже тут виділяється ціла низка духовних формоутворень: 1) Сутратман — космічний розум; 2) Атман — трансцендентний розум і водночас духовне «Я» окремої людини; 3) Буддхі — інтелектуальна складова свідомості; 4) Сушупті — свідомість у стані сну; 5) Манас — сприймаюча свідомість, що не спить; 6) Турія — стан найвищої безпосередності, вихід за межі думки та її відмінностей, приєднання до центральної реальності; 7) Ананда — стан розуму в процесі пізнання, коли вільно виявляються всі його здатності. Надалі розвиток індійської філософії йшов передусім саме шляхом розробки змісту цих понять і вироблення нових понять для позначення відкриваних нових шарів і вимірів духовної реальності.

Поняття «дух» і «душа».

В європейській культурно-філософській традиції вирізняються два боки духовного: 1) об’єктивно-духовне — безпосередньо не пов’язане з людиною, незалежне від її намірів, бажань, вольових зусиль; 2) суб’єктивно-духовне — пов’язане з людиною; це її духовна активність та її внутрішній світ. Перше найчастіше позначалось словом«дух», а друге — словом «душа». Поняття «дух» означає таке, що не є матеріальним, але існує об’єктивно. Саме вживання цього поняття підкреслює його об’єктивну зорієнтованість. У широкому слововжитку воно має такі аспекти: фізіологічний («пішов дух»), естетичний («духмяний»), історичний («дух доби»), моральний («високий дух», «бойовий дух»), правовий («вірність букві й духу закону»), політичний («демократичний дух») і таке інше. Це вказує на смислове багатство цього поняття, на наявність у нього пов’язаності з універсальними буттєвими смислами. Першу спробу помислити дух ми зустрічаємо у Геракліта в його напівфілософському, напівпоетичному звертанні до Логосу — що витлумачується ним як світовий закон, як світо-ствердне й світоупорядковуюче начало. У подальшому розвитку європейської філософії для позначення й тлумачення духу використовувалися такі поняття: «світовий розум», «світова душа», «світова ідея», «світова воля» тощо. Первісні уявлення про душу виходили з того, що душа є витвором якоїсь невидимої, але істотно присутньої у світі субстанції, якої не можна бачити, але можна «чути». Щоправда, не за допомоги звичайного фізичного слуху, а за допомоги особливого «чування». Отже, уявлення й знання про душу спиралися й на безпосередні спостереження, й на те, що можна назвати екстрасенсорним досвідом. Наші далекі (та й не дуже далекі) пращури вважали, що у людині є дві, а то й три душі. Перша являє собою життєве начало; коли вона розлучається з тілом, настає фізична смерть. Але є ще одна душа, яка є носієм найістотнішого в людині. Вона залишається неушкодженою по смерті людини й остаточно «відлітає» на сороковий (за деякими віруваннями, на сімдесят другий) день по смерті. А душа-життя остаточно полишає тіло на третій день по смерті. Саме тоді мають відбутися похорон і відповідні обряди — залежно від характеру вірувань жалібні або святкові. В народі ще нещодавно зустрічались уявлення й про третю, ніби «проміжну» душу, яка ототожнювалася з іменем людини, її внутрішнім образом, навіть з її долею. Був звичай опівночі перед Великоднем виходити на роздоріжжя й «кликати долю». Платон остаточно закріпив погляд на душу як на притаманну людині духовну цілісність. Понад те, він різко протиставив душу тілу як вище людське начало нижчому. Саме від Платона пішла традиція витлумачувати тіло як темницю душі. Цікаво, що у Шевченка ми зустрічаємося з подвоєнням душі. У нього говориться про душу-думку, яка «скрізь літає», «як орел, крилами б’є», й про душу-серце. Поняття «душа» дає можливість виокремити життя нашої полі й наших почуттів як певну цілісність, здатну знайти певне місце в структурі людської особистості. И ця її здатність бути певним структурним утворенням особистості, можливо, є найважливішим у ній. Бо саме те, що ми назвали тепер душею, опосередковує в людині тілесне й духовне й разом з тим є безпосереднім виявом пов’язаності людини зі світом в усій її безпосередньості й суперечливості.

23. Поняття «менталітет» і «ментальність».Поняття «ментальність» (від лат. mentaiis — «приналежний до мислення») означає певну сукупність сталих неусвідомлюваних форм світосприйняття, які притаманні якійсь групі людей і які визначають спільні риси ставлення й поведінки цих людей щодо феноменів їхнього буття — життя й смерті, здоров’я й хвороби, праці й споживання, природи, дитинства й старості, сім’ї й держави, минулого й майбутнього тощо. Відповідно до характеру й складу групи — носія ментальності — розрізняють національну ментальність (українська, російська, японська… ментальність), статеву ментальність (чоловіча та жіноча ментальність), вікову ментальність (дитяча, молодіжна, стареча ментальність), професійну ментальність (ментальність військових, медиків, педагогів, інженерів тощо). Цікаво, наприклад, порівняти головні риси чоловічої та жіночої ментальності. Для першої характерними є пріоритет сили, динамізму, успіху, домінування, орієнтація назовні, готовність до ризику й відповідальності, відкритість новому й несподіваному. Навпаки, для жіночої ментальності характерними є пріоритет спокою, сталості, співчуття й лагідності, орієнтація на домівку, сім’ю, потреба піклуватися про інших, готовність до компромісу задля збереження злагоди, здатність обходитися непрямими й ненасильницькими засобами тощо. Доречно зауважити, що дедалі більше людей сьогодні розуміє: в нашому соціальному й політичному житті нам вельми не вистачає багато з того, що вироблено людством у межах саме жіночої ментальності.

Менталітет — це притаманна певній групі людей деяка система неусвідомлюваних регулятивів життя й поведінки, яка безпосередньо випливає з відповідної ментальності й у свою чергу, підтримує цю ментальність. Менталітет — це ме6нтальність з боку її соціально-практичного втілення. Так само як ментальність є ніщо інше, як менталітет з боку його соціально-історичної й культурної укоріненості в бутті. Свій вияв менталітет має у звичаях, традиціях, стереотипах поведінки, стандартних реакціях на якісь значущі події тощо.

24. Свідомість як спосіб здійснення духовного в людському бутті. Всі формоутворення духовного, всі його риси й ознаки знаходять у той чи той спосіб своє втілення в свідомості. Розмову про свідомість почнемо із свідчення одного з найвизначніших психологів XX сторіччя Жана Піаже (1896 — 1980). 1950 року він мав зустріч з Альбертом Ейнштейном. Майже дві години розпитував славетний фізик про його дослідження розвитку понять у дітей. І закінчив бесіду Ейнштейн такими словами: «О, як це складно! Наскільки психологія важча, ніж фізика!». Духовне здійснюється в людському бутті способом свідомості. Людина прилучена до світу духу завдяки тому, що їй притаманна свідомість. Як уже зазначалося, поняття «свідомість» з’являється в європейській філософії лишень у XVII сторіччі. До того духовне не мислилося ще принципово відмінним від матеріального, інакшим за способом свого здійснення буття. Перехід до ідеї свідомості як достотного способу буття духовного було здійснено новітньою філософією в особі Рене Декарта (1596 — 1650). Це було здійснено завдяки відкриттю людської суб’єктивності й формулюванню самого поняття «суб’єкт». Суб’єкт — це носій активності, причина змін у бутті, не викликаних безпосередньо дією законів природи. Через свою здатність до цілепокладаючою діяльності людина є суб’єктом за самим способом свого існування. Отже, людина є буття, яке є суб’єктом. Завдяки цьому людина здатна протиставляти себе буттю, не виходячи за його межі; здатна утримувати в собі ціле буття в його дійсності й можливості, в його минулому й майбутньому, — залишаючися всього лише часткою цього буття. Декарт декларує мислення не просто як одну з людських здатностей, як це було до нього, а як принцип ствердження самого буття: «Я мислю, отже, існую». Притаманні людині здатності мислити, почувати, воліти, уявляти, пам’ятати тощо та інші подібні до них поєднуються під проводом мислення й на грунті головної людської здатності — здатності бути суб’єктом — у цілісну суб’єктивну реальність. Це й є свідомість. Саме так сприймалися й витлумачувалися пізніше міркування Декарта. Саме так розуміли й пояснювали Декарта Едмунд Гуссерль, Хосе Ортега-і-Гассет та інші філософи XX сторіччя.

25. Ознаки свідомості.Бути суб’єктивною реальністю — це найперша ознака свідомості. Цим вона істотно вирізняється з усього буття. Кожен рід буття реальний по-своєму (звідси фізична реальність, біологічна реальність, соціальна реальність тощо). Наприклад, біологічна реальність, реальність живого відрізняється притаманним їй поєднанням евклідових і неевклідових просторових форм організації. Для суб’єктивної реальності характерним є те, що її формоутворення зовсім позбавлені просторових і взагалі будь-яких предметних властивостей. Ідея води ні мокра, ні прохолодна, від думки про халву не стане солодко в роті, рекламним «Снікерсом» не поласуєш. Усі вони ідеальні.

Отже, за своїм змістом свідомість — це екстракт буття. Буття репрезентоване в ній в ідеальних формах, до того ж звільненим від надмірностей, повторюваності й випадковостей. Свого часу на це звернув увагу Арістотель. Ще не маючи ідеї суб’єкта, але замислюючися над способом буття загального, він дійшов висновку, що душа — це здатність бачити в природі те, чого в ній немає, але проти чого вона не заперечує. Найперше, свідомість пов’язана з буттям через самого суб’єкта. Це самочинне й самоладне буття, яке здійснюється у вимірі свободи, але це все-таки буття. Це конкретна людина з її тілесністю, певними умовами життя, потребами, своїм місцем у суспільстві та в історії. Це також і різні людські спільноти — етнічні, вікові, професійні, соціальні тощо. Кожен із цих сукупних суб’єктів також несе на собі певні буттєві ознаки, які неминуче позначаються на змісті породжуваної ним свідомості. Потреби та інтереси етносу або класу, якоїсь професійної групи або цілої генерації, так само як і їхня історія та життєва стратегія своєрідно відтворюються й закріплюються в притаманному їм способі бачення світу, почування й мислення, у способі вироблення цілей і в доборі засобів їх досягнення. Відповідно до типів суб’єкта існують різні типи свідомості: індивідуальна, групова, етнічна, класова, молодіжна… нарешті, загальнолюдська свідомість. Якщо припустити існування абсолютного суб’єкта, то слід тоді визнати й можливість абсолютної свідомості. Дехто називає її космічною свідомістю, ще хтось — космічним розумом і таке інше.

Зрештою, найяскравішим виявом пов’язаності свідомості з буттям є наявність у неї матеріального субстрату. Донедавна всі погоджувалися на тому, що матеріальним субстратом людської свідомості є мозок, точніше, активність великих півкуль головного мозку людини. Щоправда, визнання цього є здобутком тільки останніх сторіч. Чимало людей ще й тепер осереддям свідомості вважають серце. Новітні ж дослідження екстраординарних виявів людських здатностей показують, що далеко не все у розмаїтому світі свідомості можна пояснити діяльністю мозку. Наприклад, один з фундаторів так званої трансперсональної психології американський вчений Станіслав Грофф вважає, що телепатія, передбачення конкретних подій, поєднання в одній людині різних особистостей (в тому числі з різних часів і з різних культур) тощо стають можливими завдяки «підключенню» свідомості людини до якогось загальнопланетарного або навіть космічного інформат цінного поля. Ця гіпотеза близька за змістом до поширення останнім часом антропософських ідей, зрослих на терені індійської етно-філософської традиції. І Відома теза, що свідомость є функцією мозку, видається сьогодні застарілою. Мислить не мозок, а людина за допомоги мозку. Свідомість є функцією всієї життєдіяльності суб’єкта. Причому це така універсальна функція суб’єкта, яка через свою універсальність стає невід’ємною складовою його загальної структури. Свідомість сама стає грунтом багатьох похідних від неї функцій, а отже, виступає щодо суб’єкта як його орган — функціональний орган. Такий підхід до свідомості як до функціонального органу людини запропоновано московським психологом В.П.Зінченком і успішно розробляється останніми роками в психології. Одна з головних функцій свідомості — забезпечення здійснення людиною предметно-перетворювальної діяльності. Без подвоєння в ідеальній формі речей і ситуацій неможливе цілепокладання, тобто визначення наперед такого стану дійсності, якого потрібно дійти в результаті діяльнісного ставлення суб’єкта до дійсності. Людська діяльність виступає щодо світу як каталізатор об’єктивних процесів. Змінюючи дане природою, вона відкриває приховані властивості речей, дає фунт для узагальнюючої дії свідомості. А та, у свою чергу, повертає у процес діяльності оновлення й ущільнений зміст об’єктивної дійсності у вигляді знань, що відіграють у процесі діяльності роль специфічних засобів досягнення мети. Свідомість також стимулює людину (або людську спільноту) до здійснення певної дії. Обґрунтовуючи необхідність або бажаність мети, вона підтримує тим самим на належному рівні напруження сил суб’єкта, необхідне для успішного досягнення мети діяльності. Отже, свідомість з необхідністю ввіходить до структури людської діяльності, виконує щодо неї * конструктивну, діяльнісно-творчу функцію. Активність — це третя суттєва ознака свідомості. Продовженням і доповненням активності свідомості є її комунікативність. Це четверта суттєва ознака свідомості, яка інтегрує кілька її важливих функцій. Найзагальніше значення слова «комунікація» — «зв’язок» . Цим словом позначають і шляхи, систему сполучень (у військовій справі, в економіці), каналізаційну мережу й систему водопостачання (в будівництві), канали передач інформації тощо. Стосовно ж людського буття комунікації — це різні види людського спілкування. Й комунікативність свідомості полягає насамперед в тому, щоб бути забезпеченням достотного спілкування людей. Ми живемо у світі комунікацій, у світі спілкування. Й ми є людьми лише тією мірою, якою залучені до цього світу. Й без свідомості нам тут не обійтися. За певних умов свідомість, навпаки, утруднює спілкування, закріплює й поглиблює нерозуміння. Це відбувається тоді, коли смислова структура свідомості вибудовується відповідно до життєвого досвіду суб’єкта, згідно із способом його буття. А вони за своїм характером є такими, що відособлюють конкретного суб’єкта від інших суб’єктів, від усього світу. Тоді свідомість «працює» на виправдання цього способу буття, на вибудову самозамкненого світу. За приклад можна взяти свідомість людей кримінального світу. Свідомість професійних злочинців містить таку систему норм і цінностей, яка обґрунтовує їх ворожість до звичайного суспільства, підносить в їхніх власних очах спосіб життя, що його вони ведуть. Виробляється й особлива мова, призначена захистити від розуміння з боку звичайних людей і сприяти згуртуванню кримінальців на грунті негативного ставлення до чужого їм світу. Так, російський психолінгвіст Снегов налічує у блатному жаргоні близько ста синонімів слова «вкрасти» й тільки п’ять — слова «заробити»; тут близько п’ятидесяти слів для негативних характеристик людини й лише близько десяти — для визначення людини в позитивному плані.

Осмисленість — це п’ята суттєва ознака свідомості. Шостою ознакою свідомості, на яку недвозначно вказують усі попередні, — це її системність.

26. Свідомість і мова. Комунікативна здатність свідомості спирається на її нерозривну пов’язаність з мовою. Причому мову тут слід зрозуміти в її найзагальнішому значенні — як спосіб вияву ідеального змісту свідомості. Кант, мабуть, першим наголосив на тому, що відношення може бути виражене трьома головними способами: 1) словом, 2) жестом, 3) інтонацією. Згідно з цією логікою, свідомість може здійснюватися (й відповідно забезпечувати процес спілкування) через три шереги мовних форм: вербальні (словесні), зображення, музичні форми. Щоправда, ці шереги не існують окремо, а часто-густо перетинаються. Наприклад, у живому мовленні (та й на; письмі) форма організації слів здатна передавати й саму «інтонацію» спілкування, ставлення його учасників один до одного: поштиве, презирливе, глузливе, зацікавлене тощо. А мова танцю й символу! Хіба не бувають вони красномовнішими за будь-які слова?! Мова — це не тільки зовнішній вираз змісту свідомості, Мова — це специфічне буття, яке стверджує свої закони на межі практичної діяльності та свідомості. Мова конденсує в собі ті смисли й значення, що їх віднаходить і стверджує в світі людина. Через це вона виступає щодо свідомості її безпосереднім оточенням. Через граматичний лад мови свідомість прилучається до закономірностей практичного буття, яким живе її суб’єкт. Стале узвичаєне значення слів впливає на зміст свідомості, на її внутрішню спрямованість. Добираючи певні слова, можна впливати на свідомість людей у бажаному напрямку. Про це знали ще політики Стародавньої Греції. Визначний внесок у дослідження проблеми співвідношення свідомості й мови здійснив свого часу Лев Семенович Виготський (1896 — 1934). Редактор американського видання шеститомного зібрання творів Виготського, відомий історик науки Стівен Тулмін назвав його Моцартом у психології. Виготський застосував у своїх дослідженнях таку методику. Він задавав п’ятирічним дітям запитання провокативного типу: «Чи залишаться у корови роги, якщо її назвати собакою?». — «Залишаться, — відповідали діти, — тільки маленькі». — «А якого кольору буде папір, якщо його назвати чорнилом?» — «Звичайно ж, синього», — лунало у відповідь. З цього дослідник зробив той висновок, що «значення йде за словом, як одежа за тілом». Так і у нас: досить назвати вояків УПА «бандитами», й однобічне бачення відповідних подій забезпечене; досить назвати Радянський Союз «імперією» (або «імперією зла») — й усе позитивне, що було за тих часів у стосунках між людьми й народами, піде за обрій усвідомлюваного.

27. Компонентна структура свідомості.Компонентна структура свідомості. Вона виявляє наявність і поєднання в межах свідомості трьох «блоків» її змістовних елементів. Перший умовно можна назвати когнітивною сферою, другий — мотиваційною сферою, третій — нормативно-проективною сферою. Когнітивна сфера включає в себе відчуття, сприйняття, уявлення, поняття та інші форми мислення. Це все те, завдячи чому свідомість постає як образ буття. Узагальнено когнітивну сферу можна схарактеризувати як знання. Мотиваційна сфера свідомості включає потреби, інтереси, стійкі емоційні стани, цінності. Все це безпосередні форми вияву ставлення суб’єкта до світу, а тому — й різні форми обгрунтування його активності, їх узагальненим виразом можна вважати цінності. Нарешті, нормативно-проективна сфера свідомості включає різного роду норми, приписи, а також цілі, плани, програми. Всі вони — ідеальні (ідеальні за своєю формою) механізми регуляції людської діяльності. Найбільш розвиненою їх формою, а отже, певним їх узагальненням виступають програми. Компонентна структура свідомості не є суто умоглядною конструкцією. Вона внутрішньо притаманна свідомості й виявляє закономірний характер її організації. Це видно з того, що вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у свідомості буття як наявне, цінності — незавершеність буття, а програми — його здатність до самозміни. Надалі було б доцільно докладно зупинитися послідовно на кожній із складових компонентної структури свідомості. Але це виходить за межі тих завдань, які ставить перед собою онтологія людини. В межах філософії є докладно розроблена теорія знання й пізнання — гносеологія. Нормативно-проективна складова свідомості має бути досліджена в межах уже згадуваної раніше праксеології. Є ще й філософська теорія цінностей — аксіологія. З огляду на потреби осмислення людського буття нам треба буде звернутися до неї, ознайомитися бодай з головними її тезами. Але це трохи далі. Зараз повернімося до структури свідомості.

28. Рівнева структура свідомості. Рівнева структура свідомості. Виокремлення різних рівнів свідомості пов’язане з усвідомленням того, що не все, що складає зміст свідомості як суб’єктивної реальності, реально усвідомлюється. Підраховано: щосекунди людина отримує за допомоги органів чуття близько 40 тисяч одиниць інформації. При цьому фактом її свідомості стає 25 — 100 одиниць. Куди ж дівається решта? Вона осідає в «нижчих» шарах свідомості. Частина цієї інформації з часом переходить у зміст усвідомлюваного, а інша може залишитися назавжди поза межею свідомого. Але й тоді вона «працює» в нашій свідомості як доглибні коріння наших почуттів, вольових імпульсів тощо. Досить лише замислитися над тим, чому вам подобається (чи не подобається) та чи та людина. Як свідчать багаторічні досліди московського психолога Володимира Райкова, в стані глибокого гіпнозу, коли сфера неусвідомлюваного не зазнає гальмуючої й фільтруючої дії з боку свідомого, у людини прокидаються надзвичайні здібності. Уявивши на прохання гіпнотизера, що він — Рєпін, звичайний аматор починає малювати на професійному рівні, посередній музикант, якого у стані глибокого гіпнозу запевнили, що він — Ріхтер, починає грати набагато краще й головне — у манері названого піаніста. Не усвідомлюваний нами зміст нашої свідомості сам не є однорідним. Підвалини його утворює те, що пов’язане із забезпеченням життєдіяльності нашого організму, якась надлишкова інформація, яка виходить за межі свідомо контрольованого каналу зв’язку з навколишнім світом. Але певний шар неусвідомлюваного складає те, що витіснене туди із нашої свідомості. Як уже згадувалося, цей рівень неусвідомлюваного було відкрито Фрейдом. Узгодження співвідношення між свідомим та неусвідомлюваним стало завданням психоаналізу — розробленого Фрейдом та його послідовниками методу психотерапії. Згідно з Фрейдом, із сфери свідомого витісняється те, що суперечить нашим уявленням про належну поведінку, гідне життя, припустимі почування тощо. А ці уявлення складаються (здебільшого несвідомо) під впливом узвичаєних норм і цінностей співжиття. Отже, саме витіснення із сфери свідомого «соромних» бажань, «негідних» мотивів узагалі відбувається, як правило, неусвідомлювано. Тут спрацьовує надсвідоме — сприйняті в себе й доведені до автоматизму настанови культури. Таким чином, якщо йти за логікою Фрейда, рівнева структура свідомості має такий вигляд: надсвідоме свідоме передсвідоме несвідоме Фрейд звертав увагу передусім на «горішній» шар неусвідомлюваного, який він називав передсвідомим. Саме тут, на його думку, містяться витіснені із сфери свідомого потяги й бажання, які суперечать власному «Я» суб’єкта. Але, витіснені, вони продовжують зберігати свою силу й, тиснучи на с<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти