ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Цінності як форми утримання й закріплення споріднених смислів.

Грунт для постановки проблеми цінностей було закладено ще Кантом. Саме він показав істотну відмінність між предметами чуттєвого досвіду та надчуттєвими предметами. Але минуло ще кілька десятиріч, доки Фрідріх Ніцше не сповістив на повний голос, що настав час філософії зайнятися проблемою цінностей безпосередньо. У своєму нарисі про Ніцше відомий австрійський письменник Стефан Цвейг висловився навіть так: «У людства не було кращого приладу для дослідження цінностей, ніж людина на прізвище Ніцше». Характерно, що Ніцше привернув загальну увагу до проблеми цінностей саме тому, що проголосив принцип переоцінки всіх цінностей. Засадова роль цінностей у житті людей стала очевидною після того, як Ніцше показав відмінність цінностей і принципів їх організації стосовно різних історичних епох і різних людських спільнот. І справді, один і той самий предмет, одна й та сама подія залежно від історичної ситуації, стосовно інтересів різних груп людей може мати, а може й не мати цінності. Скажімо, коли хрестоносці споруджували укріплення із залишків античних храмів, витвори стародавнього мистецтва були для них не більш ніж будівельним матеріалом. Щоправда, добуті зі стін середньовічних замків скульптури не втрачають, а навіть набувають додаткової цінності. Так само й ікони, які повертають зі складів на стіни храмів або музеїв. Отже, виходить, цінність є змінною, «необов’язковою» й разом з тим стало приналежною, «обов’язковою» визначеністю предмета. То що ж тоді таке цінність? Яким є її статус у людському бутті? Згадаємо, чи є щось у світі, що існує незалежно від людини, але виявляє себе, «спрацьовує» лише завдяки присутності людини, та й то не завжди, а за умови певної вибудови людського буття, певної якості залученості людини до світу. Так, йдеться саме про смисли. Це ті точки поєднування людини зі світом, які є певним запитуванням, спрямованим від світу до людини, а разом з тим і фунтом можливої відповіді. Кожний смисл сам по собі є унікальним, бо за ним стоїть неповторність кожної людини й унікальність кожної конкретної життєвої ситуації. Але разом з тим є потреба віднайти й такі смисли, які були б відповідні до якихось типових, повторюваних ситуацій, а зрештою й таких, які .відповідали б загальній ситуації присутності людини у світі. І Такі узагальнені смисли (незалежно від ступеня їх узагальненості) й є ніщо інше, як цінності. Цінності виступають як форми утримання й закріплення споріднених смислів. Звідси їхня скеровуюча й упофядковуюча роль у людському бутті. «Бути людиною, — наголошує Віктор Франкл, — означає бути зверненою до «смислу, що вимагає здійснення, й до цінностей, що вимагають реалізації»39. Й бути здатним відгукнутися на ці вимоги (мати сили й здібності для цього) — це життєво важливо для людини. Тільки у такий спосіб забезпечує вона своєму буттю достотність. Є для кожного з нас якась певна міра реалізації цінностей у наших вчинках, діях, переживаннях. Недотримання цієї міри ставить нас на межу людського світу, робить життя нестерпним. З цього приводу Еріх Фромм зазначає: «Відсутність пов’язаності з якими-небудь цінностями, символами, підвалинами переживається як моральна самотність; і вона так само нестерпна, як і фізична самотність»40. Згадайте, в якому становищі опинявся колись порушник (дійсний чи уявний) правил честі — дворянської, дівочої, професійної. Таку людину просто-таки виштовхували із звичного середовища, переставали зважати на неї як на людину. Отже, цінності діють у людському бутті як поля взаємності. Концентруючи в собі споріднені смисли, вони виступають грунтом для інтеграції індивідуальних інтересів і прагнень, для сполучення індивідуальних людських світів. У такий спосіб на грунті якоїсь однієї цінності або кола цінностей вибудовується певний життєвий світ і відповідний до нього духовний світ. Так, засадовими цінностями для українського козацтва були православна віра, батьківщина, воля, вірність товариству. Саме вони визначали здебільшого спосіб життя й культуру низового козацтва, що відчутно вплинули на становлення національного характеру й культури українців. Цінностями, на яких установлювався життєвий світ протестантів Західної й Центральної Європи, а потім і Америки, були сумлінна праця як головне життєве призначення, безумовна чесність у ділових стосунках, заощадливість і відповідальне ставлення до свого та чужого майна. Саме вони склали фундамент тієї системи взаємних вимог і зобов’язань, що увійшла до структури способу життя розвинених індустріальних країн і визначається всіма як етика бізнесу. Проте цінності не тільки поєднують людей, складають грунт для вибудови спільного життєвого світу, але й покладають певну межу між ними. Й це зрозуміло. Адже кожний світ — це деяка виокремлена цілісна реальність, а цілісність має бути певною мірою самозавершеною. Звідси можливість «конкуренції» між цінностями, пов’язаними з різними життєвими світами. Справа може доходити навіть до відкритої боротьби, й тоді люди проголошують (і часто-густо самі так гадають), що відстоюють свої цінності, хоча насправді часто-густо захищають або нав’язують іншим якраз свої життєві світи. Скажімо, зараз у Сполучених Штатах Америки на тлі широкої кампанії по боротьбі з курінням громадська думка зіткнулася з дилемою: що важливіше — здоров’я чи свобода? Звідси плакати такого змісту: «Чи має уряд право примушувати громадян вести здоровий спосіб життя?». Тут ми маємо справу з переведенням ситуаційних цінностей (право курити чи не курити) на рівень універсальних цінностей. Адже свобода належить до кола найзагальніших людських цінностей і є центральною в системі цінностей американської демократії. Автор плакатного тексту, звичайно, очікує на таку відповідь: «Нехай краще людина добровільно отруюється тютюном, аби не позбавити її свободи у прийнятті рішень, що й як їй чинити». Як бачимо, цінності відмінні між собою за своїм статусом і за рівнем свого функціювання в людському бутті. Зокрема, є ситуаційні та універсальні цінності. До останніх належать такі цінності, які є фунтом і загальною умовою розгортання такого світу, що установлюється понад конкретними ситуаціями, пропускає «крізь себе» конкретні смисли й визначає якийсь загальний вимір людського буття. Такою універсальною цінністю є, наприклад, краса, яка надає певний — естетичний — смисл цілому світу людських почуттів і переживань, що, у свою чергу, стає підґрунтям розгалуженого світу мистецтва. Незалежно від того, в чому вбачають красу ті чи ті народи, соціальні верстви, генерації, всі вони обов’язково мають бути прилученими до світу краси як такого. Ми можемо сперечатися, навіть ворогувати через розбіжність наших естетичних уподобань, але ще більшою прикрістю для нас буде повна відсутність у когось естетичних здатностей. Ми будемо сприймати це як брак чогось істотного для людини. Ще більш необхідною вважаємо ми прилученість людини до світу моральності, який грунтується на такій універсальній цінності, як добро. Знов-таки можна не погоджуватися щодо змісту наших уявлень про добро, але необхідність добра як універсального морального регулятива, як певної точки відліку для моральних оцінок і суджень ніким не заперечується. Добро сягає скрізь, і навіть краса потрапляє в поле моральної оцінки. Та, мабуть, ще універсальнішою цінністю є свобода, її багатовимірність справді вражає. Свобода — це відсутність примусу й самопримусу, самовільне зусилля; це потреба й здатність; це безпосередній самовияв і самообмеження; це наявне й бажане; це водночас умова, зміст і продукт людського життя та людської історії; це мета й засіб розвитку людини; це благо й тягар; це подолання необхідності й разом з тим суб’єктивна необхідність. Понад те, свобода так чи так присутня в структурі інших цінностей. Скажімо, краса своїм обов’язковим моментом має вільний вияв досконалості. Здійснення добра через людські вчинки необхідною умовою має вільний вибір. Умовою здійснення істини як універсальної людської цінності є вільний, неперешкоджуваний пошук того узагальненого та універсального смислу, що він сприймається людиною як істина. Виступаючи грунтом для вибудови певного світу, та чи та цінність, природно, стає й загальною умовою відповідного типу людської діяльності. Вона зумовлює не кожну окрему дію, не конкретні вчинки в їх безпосередньому здійсненні, а їхні цілі. Завдяки цьому цінність діє як позаситуаційний чинник людської діяльності й цим надає їй певної смислової сталості. До того ж, сполучаючи її зі світом можливого й належного, цінність мотивує людську діяльність способом, найбільш відповідним до самої сутності людини. За слушним висловом Віктора Франкла, потреби штовхають людину до дії, а цінності «притягують». Отже, цінність виступає щодо людини як деякий конкретно не розгорнений мотив її діяльності, що визначає її цілі й загальний спосіб дії. Можна сказати, що це «мотив мотивів». Звідси смислова послідовність дій і вчинків, що звільняє людину від необхідності щомиті чинити вибір, приймати рішення. Прилученість до якої-небудь цінності позбавляє життя подрібнення на «миттєві» ситуації, а загальну життєву ситуацію робить проникною для загального осягнення й долаючої дії. Якщо я шукаю в усьому користь або, навпаки, прагну дотримуватися вимог честі й обов’язку, мені достатньо дотримуватися установленої життєвої стратегії — орієнтації на користь або на моральні цінності. Довгостроковий і понадситуаційний характер мотивуючої дії цінностей надає їм виняткової ролі в системі людської діяльності. Через це їм притаманна здатність відриватися від самого процесу діяльності, ставати самодостатнім предметом людських інтересів і прагнень. І тоді вони ладні підпорядковувати собі людину, організовувати людську життєдіяльність згідно з принципом «Меті всі засоби догідні». Й у цьому всі цінності рівні. Всі вони приховують у собі небезпеку стати ворожими щодо людини: і Влада, і Свобода, і Справедливість, і Власність, і Надія, і Порядок тощо. Історичний досвід надто багатий на свідчення про згубність абсолютизації цінностей, щоб не робити з нього належних висновків. З огляду на це останнім часом дедалі більше привертає до себе увагу та ідейна й життєва позиція, яка орієнтується не стільки на цілі й цінності, скільки на засоби їх реалізації. Такий підхід долюдської діяльності знаходимо в ліберальній традиції, в межах європейського соціал-демократичного руху і в різних варіантах теорії «малих справ». Тут розбіжність у цінностях і цілях береться до уваги як даність, і це уможливлює порозуміння й практичні компроміси. Згадайте: припинення «холодної війни» пов’язане саме з відмовою обох сторін від ідеологічних (засадово ціннісних) орієнтирів у своїй зовнішній політиці. І все ж без цінностей, які правлять за загальні орієнтири людської діяльності й цим зумовлюють смислову послідовність дій і вчинків, ні окремим людям, ні народам, ні людству загалом обійтися не можна. Слід лише дбати про те, щоб вони не відривалися під загального процесу людської життєдіяльності. Прикладом вдалого поєднання цінностей і процесу їх реалізації може бути гасло, яким скеровуються у своїй діяльності німецькі «зелені»: «Думай глобально — дій локально!». Цінності правлять нам за життєві орієнтири тому, що вони мають здатність структурувати реальність за критерієм її значущості для людини. Реальність поділяється на таку, що має позитивне значення (добре, красиве, істинне тощо), негативне значення (зле, потворне, хибне тощо) й ціннісно нейтральну. Акумульований у цінностях досвід численних генерацій звільняє нас від необхідності в кожному окремому випадку всебічно осмислювати конкретне явище, подію або ситуацію, зважаючи на всі їхні передумови й можливі наслідки. Достатньо лишень оцінити їх, тобто визначити їхню відповідність змістові певної цінності, вираженої в понятті, уявленні або в емоційно-образній формі. Членування дійсності за допомоги цінностей на позитивно-значуще, негативно-значуще та ціннісне нейтральне полегшує нам вибір, допомагає бути впевненішими в різноманітних життєвих ситуаціях. Згадайте, як бентежаться малі діти, коли дивляться фільм або слухають казку, доки вони fife з’ясують собі, хто з персонажів «добрий», а хто «поганий». І якими нелегкими є випробування для малої людини, коли вона дізнається, що красивий або сильний не завжди гарний, а розумний — не завжди добрий. І справді, різні цінності мають для нас різну вагу. Понад те, позитйвно-значуще в одному відношенні може бути негативно-значущим в іншому. Краса може бути втіленням зла, героїчна дія може бути несправедливою, а хибна думка — естетично привабливою. Покладаючися на цінності як життєві орієнтири, слід разом з тим брати до уваги, що ціннісне структурування дійсності на позитивне та негативне приховує в собі можливість спрощення. Беззастережне прийняття поділу дійсності на безумовно красиве та потворне, на добро та зло, справедливе та несправедливе тощо спричиняє «чорно-біле» бачення світу. А звідси й поділ усіх людей на «своїх» та «чужих», на «друзів» та «ворогів». А така позиція провокує на насильницькі дії як єдиний ефективний засіб розв’язання наявних проблем. Не випадково ідея ненасильства грунтується на християнському розумінні людини як такої, що є певним перетином доброго й злого, й, отже, ніхто не має права ставитися до когось тільки як до втілення добра або зла. Саме з цього виходив лідер руху за громадські права нефів у Сполучених Штатах Америки Мартін Лютер Юнг, обгрунтовуючи стратегію ненасильницьких дій, яка цілком себе виправдала. Тоді, у 60-ті роки, він кинув гасло: «Любіть ворогів ваших!». І справді, завдяки силі можна перемогти ворога, але не можна обернути ворога на друга. Дія цінностей як життєвих та історичних орієнтирів підсилюється тим, що вони виконують у людському бутті також і функцію сталих взірців, канонів смислотворення. Якщо я, наприклад, сповідую добро як найвищу цінність, то тоді в кожній життєвій ситуації я буду намагатися ствердити відповідний їй смисл. Найменша добра справа буде додатковим засвідченням достотності мого буття у світі. Коли Альберта Ейнштейна спитали, завдяки чому він здійснив свої наукові відкриття, той відповів: «Завдяки безмежній цікавості й наполегливості». А в щоденнику видатного письменника Франца Кафки є такий запис: «Навіть якщо свобода недосяжна, я хочу кожного дня бути гідним її». Й переконаність у сутнісній пов’язаності життєвих смислів із сповідуваними цінностями складає стрижень педагогічного кредо Василя Олександровича Сухомлинського: «Людина є такою, якими є її уявлення про щастя». Але з попереднього викладу ми вже знаємо, що пов’язаність цінностей з відповідними життєвими смислами не є чимось безумовно гарантованим. За певних обставин цінності можуть відриватися від процесу їх реалізації, набувати характеру самодостатнього буття, байдужого або навіть ворожого до конкретних людей з їхніми конкретними інтересами та проблемами. До того ж, структуруючи дійсність, цінності певним чином схематизують її, й тоді беззастережне прийняття якихось окремих цінностей призводить до спрощеного, врешті, хибного ставлення до світу. Таким чином, умовою постійного сполучення цінностей з життєвими смислами, а отже, умовою ствердження дійсної повноти й достотності людського буття повинна бути наявність у людині відповідної здатності, ладної здійснювати це поєднання смислів і цінностей. І ця здатність у людині є. Це — сумління, совість. Сумління — це найінтимніший вияв самосвідомості людини. Це самознання й самооцінка, які так глибоко вкорінені в життєвому досвіді суб’єкта, що майже не піддаються послідовному усвідомленню. Сумління поєднує в собі можливості самосвідомості та неусвідомлюваного. Воно діє як здатність інтуїтивно віднаходити смисли конкретних ситуацій і зіставляти їх між собою та з відповідними цінностями. Звідси можливість для сумління стати на захист конкретного смислу проти ситуаційної або навіть універсальної цінності. Саме це бачимо ми в поемах Шевченка, де поет бере під захист скривджену й піддану громадському осудові дівчину. Власне, тут ми маємо справу із запереченням цінностей традиційного суспільства в ім’я народжуваних загальнолюдських моральних цінностей — людської гідності, свободи вибору тощо. Потрібна була чутлива совість, щоб прозріти смисл у досить звичайній ситуації, — нелюдськість тиранії звичаю; потрібний був поетичний хист, — щоб сповістити всім цей смисл як запит нових цінностей. У культурі взагалі діє закон постійного оновлення цінностей. Час від часу відбуваються й дійсно революційні зрушення. За сприятливих обставин якийсь унікальний смисл ущільнюється, узагальнюється й перетворюється на цінність. Так, Сократ, знаходячи для себе смисл у відшукуванні істинного знання, істотно посприяв ствердженню нової цінності — істини. Із тексту Нового заповіту видно, як йшло становлення засадових християнських цінностей — віри, надії, любові, милосердя. Діячі Ренесансу в історично короткий час ствердили таку нову цінність, як людська індивідуальність. На наших очах набуває статусу загальнолюдської цінності солідарність. Те, що цінності оновлюються за своїм змістом і навіть змінюють одна одну, вказує на їхню «нерівноцінність». Справді, в одних ситуаціях пріоритетною цінністю виступає сила, в інших — закон, ще в інших — добро, істина або справедливість. Але всі цінності як істотні надбання людського досвіду повинні бути присутніми у свідомості якщо й не кожної окремої людини, то принаймні кожної людської спільноти. Вони завжди присутні у свідомості у вигляді певної системи цінностей. І в межах цієї системи між ними установлюються відношення підрядності й супідрядності. Не маючи можливості спинятися на цьому докладно, візьмемо до уваги тільки таке: смисловий базис людського життя складають ті цінності, які уникають відношення підпорядкованості й є одна щодо одної взаємодоповнювальними. Спробуємо подати перелік цих базових цінностей у вигляді деякої таблиці.

Базові життєві цінності.

Благо життя — користь краса — правда істина — святість добро — співпричетність свобода — здоров’я творчість — традиціяМудрість

У наведеній. таблиці кожна цінність подана без своєї «протицінності», яку неважко домислити. Але й поза протиставленням негативно-значущому цінності у своїй упорядкованості зберігають деяку симетричність за принципом смислового взаємодоповнення. Своєрідною «віссю симетрії» буде співвідносність блага й мудрості. У давньогрецькій філософії поняття «благо» витлумачувалося як межа людських спрямувань, водночас їхня причина й мета. Й справді, для орієнтації серед різноманітних цінностей потрібна певна точка відліку, деяка «цінність цінностей». При цьому кожну окрему цінність можна мислити як деяке конкретне втілення блага. А найповнішим віддзеркаленням блага безпосередньо в самій людині є мудрість — інтегральний результат достотного освоєння всіх життєвих цінностей. Мудрість — це знання життя, запліднене добротою, справедливістю, чутливістю до краси життя, помножене на творче ставлення до життєвих ситуацій і повагу до традиції. Життя, визнаване за цінність, являє собою ствердження блага в його безпосередньості. Життя — це безумовна ствердність буття. Ми не завжди замислюємося над тим, що цінність життя полягає саме в тому, щоб бути можливістю можливостей, «матір’ю всіх можливостей». Саме так витлумачував життя Ортега-і-Гассет. Здоров’я — це життя в його вільному здійсненні, вільне від істотних перешкод і негативних можливостей. Це життя, сполучене із свободою. Красу можна схарактеризувати як естетичне благо. Це вільний вияв досконалості, що викликає до себе «безкорисливий інтерес» (Кант). Користь — це благо, як воно стверджується у царині практичних інтересів і практичних дій. Істина є узагальненням і каноном смислотворення скрізь, де здійснюються людиною пізнавальні зусилля. Це правильний образ пізнаваного, а разом і правильна позиція щодо пізнання конкретного об’єкта та життєвої ситуації загалом. Правда являє собою істину в її соціально-історичному бутті. Це істина у поєднанні із справедливістю. Добро — це моральне благо. Це граничний вияв усіх моральних цінностей — честі, гідності, обов’язку тощо. Святість являє собою форму ствердження блага, яка викликає безумовну пошану й довіру. Це безпосереднє само-засвідчення блага — чи то в особистому способі життя, чи шляхом надання надзвичайної цінності якимось предметам або цінностям ситуаційного характеру. Тоді маємо справу із святинями. Ними можуть бути релігійні реліквії, предмети культури або такі ідеально-реальні предмети, як, наприклад, Батьківщина, сім’я тощо. Свобода як цінність витлумачується найперше як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини. Хоча, як це зазначалося раніше, зміст свободи цим далеко не вичерпується. На свідчення про те, що свобода є цінністю й поза індивідуальним виміром людського буття, наведемо вислів Петра Олександровича Кропоткіна (1842 — 1921) — теоретика анархізму, одного з найвизначніших апостолів ідеї свободи наприкінці XIX — на початку XX сторіччя. «Свобода, — писав він, — це єдиний засіб проти незручностей, яй випливають із крайностей самої свободи». Співпричетність— це прилученість людини до якогось цілого, визнавана за благо. З першого погляду, співпричетність суперечить свободі, бо вимагає відмови від певних прав на індивідуальну самореалізацію. Але якщо така відмова здійснюється добровільно, у цьому немає поразки для свободи. Згадаємо: адже самообмеження є істотним виявом свободи. До речі, той самий Петро Кропоткін найбільше уславився своєю етикою співробітництва й солідарності. Творчість стверджує цінність нового. Це визнавана за благо зверненість буття в майбутнє. Традиція, навпаки, стверджує цінність усталеного. Це визнаване за благо минуле, засвідчене в своїй достотності колективним досвідом людей. Незважаючи на те, що всі перелічені цінності укорінені в людському досвіді, вони все ж вимагають від людей певних зусиль для їх підтримання й поширення. Іншими словами, вони потребують свого постійного обгрунтування. Головні способи обгрунтування цінностей такі: 1) міфологічний; 2) релігійно-містичний (одкровення); 3) раціонально-логічний (пояснення й доведення); 4) емоційно-образний; 5) життєво-практичний (особистий зразок, демонстрація цінностей на особистому прикладі). Всі вони є водночас і способами передачі, трансляції цінностей — від генерації до генерації, від однієї групи або спільноти до іншої. Й усі вони так чи так присутні в сучасній культурі й застосовуються у відповідних ситуаціях. Найзагальнішим способом практичного втілення цінностей у людському бутті с обернення їх на норми. Зміст кожної цінності може бути — й за певних умов дійсно буває — вираженим у формі вимог і приписів. Уявлення про добро можна висловити імперативне: «Будь добрим, не чини зла». Зміст поняття істини можна викласти так: «Наші знання мусять відповідати дійсності». Й так у принципі з кожною цінністю. Через це точніше говорити не про ціннісні системи як такі, а про нормативно-ціннісні системи. Саме так — у формі поєднання ціннісного й нормативного — здійснюється й знаходить свій остатояний вияв смислова структура людського буття. Сучасна ситуація у світі, яка характеризується установленням цивілізації нового типу, виводить на перший план саме регулятивно-інтегруючу функцію цінностей. Дедалі ясніше усвідомлюється й необхідність їх оновлення. Один з керівників німецької соціал-демократії Лафонтен у своїй книзі «Суспільство майбутнього» прямо наголошує на тому, що сьогодні «потрібні зміни в нормативній структурі, тобто в системі цінностей, яка дозволяє або забороняє ті чи ті дії в нашому суспільстві»41. А його політичний суперник християнський демократ Інглехарт підтримує його в цьому в книзі з красномовною назвою «Ціннісні зміни в західному суспільстві». Іншою формою практичного буття цінностей є символи. Це певні знакові комплекси (графічні, звукові або у формі дій), які безпосередньо-чуттєво передають зміст тих чи тих цінностей. Не будемо на цьому спинятися, позаяк суперечки з приводу державної символіки України зробили очевидним для кожного, що певні зображення або навіть просто сполучення кольорів символізують певні цінності та історичний досвід, який за ними стоїть. Найближчим до людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Макс Шелер узагалі вважав цю форму втілення цінностей головною. На його думку, кожна видатна людина є уособленням структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть цілої доби. А серед них він виокремлював три рівні: 1) люди святості; 2) генії науки, моралі, мистецтва, законодавства; 3) герої. Але справді універсальним механізмом ствердження людських цінностей є культура. Вона включає й усі перелічені, й ще не зазначені тут форми й способи закріплення, передачі, обгрунтування й утілення людських цінностей. А цінності через те складають смисловий каркас культури. Культура дає цінностям понадситуаційний вихід у буття й тим самим відкриває для них можливість творити нові ситуації й нові події.

33. Буття людини як співбуття.Дійсне людське буття здійснюється як співбуття. Характерно, що ідея співбуття як дійсно достотного стану людського буття викристалізувалася якраз у межах екзистенційної філософської традиції. Вихідним тут завжди було наголошення на винятковій специфічності людського існування як особливого типу реальності, на своєрідності й неповторності кожної окремої людини. Відповідно предметом філософської думки ставали передусім окремішність людини, її відособленість від інших людей і від світу взагалі. Але справді продуктивними для подальшого культурного розвитку виявились ідеї про необхідність для людини виходити за межі свого індивідуального існування, вступати в смислову взаємодію, в комунікацію з іншими людьми. Саме таким шляхом йшов у своєму філософському розвитку Карл Ясперс. Ось висновок, якого він дійшов: «Існує низка великих спокус: віддалитися від людей у вірі в Бога, виправдати свою самотність позірним знанням абсолютної істини, шляхом гаданого володіння самим буттям досягнути задоволеності, яка насправді є відсутністю любові. До цього приєднується твердження, що кожна людина — замкнута монада, що ніхто не може вийти з себе, що комунікація — ілюзорна ідея. Цьому протистоїть філософська віра, яку можна назвати також вірою в комунікацію. Бо тут мають чинність дві тези: істина є те, що нас сполучає, і — в комунікації містяться витоки істини. Людина знаходить у світі іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об’єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об’єднання людей попутники по долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості й у самоволі, в замкненій самотності»42. Яскравим утіленням того ідейного результату, до якого прийшла екзистенційна традиція, є вчення італійського філософа Нікола Аббаньяно (1901 — 1990). Центральним поняттям у нього виступає вже не екзистенція, а коекзистенція (дослівно — співіснування), яка витлумачується як сукупність відносин між людьми, що править за основу людських цінностей. Саме завдяки пов’язаності з коекзистенцією, яка виступає й як солідарне співтовариство людей, здійснюється набуття людиною свого «Я», а отже, й конституювання достотної особистості. Дещо осторонь екзистенційної традиції, але не без її впливу йшло осмислення людського буття як співбуття в контексті поняття «зустріч». Інколи відповідний комплекс І ідей називають «філософією зустрічі», й тоді його пов’язують з іменами Мартіна Бубера (1878 — 1965), Фердінанда Ебнера, Семена Франка. «Філософія зустрічі» зосереджується на єдиній, але винятково змістовній комунікації — на відношенні Я і Ти. «Я стаю собою лише через моє ставлення до Ти, — пише Бубер. — Стаючи Я, я кажу «Ти». Будь-яке достотне життя є зустріч»; «Якщо я звернений до людини, вона вже не є річ… Вона заповнює собою небосхил» . Усе, що знаходиться поза відношенням Я і Ти, стає Воно й, отже, виключається з достотного буття. Й логічно, що справжня «зустріч» має шанс відбутися не стільки у відношенні зі . світом, скільки з вічним Ти, тобто Богом. Екзистенційна комунікація Ясперса й комунікація-зустріч Бубера ще надто зорієнтовані на людське буття як самобуття. Як безумовний свій зміст вони передбачають смислову спорідненість, взаємність, навіть інтимність. Не випадково формами їх здійснення є довіра, любов, дружба, кохання, самовідданість, молитва. Це грунт для співбуття у самобутгі, але не для сумісного буття з усіма іншими людьми. Адже людське співбуття в усьому його обсязі включає не тільки відносини довіри й порозуміння, а й зовнішні контакти, сторонність, байдужість, відношення покори й панування тощо. Воно — так само багатовимірне, як і буття взагалі, до того ж має свої суто йому притаманні виміри та особливості. Реальне сумісне буття людей є таким, що між ними далеко не завжди відбувається безпосередній обмін смислами. Багато частіше й сталіше вони пов’язані між собою через обмін діяльністю, причому здебільшого опредмеченою в її продуктах. А марксистська традиція виходить з того, що це взагалі головний спосіб людського співбуття. Буття людей розглядається в ній як породження сукупної людської діяльності, а . кожний предмет — як кристалізація суспільної праці. Завдяки . цьому світ речей є своєрідним утіленням сутнісних сил людини. Освоюючи його, люди «розпредмечують» діяльність, яка породила ці речі, й у такий спосіб прилучаються до буття своїх далеких за відстанню сучасників або навіть своїх попередників. Людина виявляється суцільно оточеною речами й знаками — продуктами діяльності інших людей, її буття виявляється суцільно опосередкованим, але саме тому — суцільним співбуттям з іншими людьми — близькими й далекими, живими й померлими, жаданими й чужими, сучасниками й нащадками. Й безперечним творцем, власником і розпорядником усіх цих існуючих форм і способів опосередкування, абсолютним посередником між усіма людьми виступає суспільство. Отже, й Проблема комунікації стала від кінця 70-х років своєрідною точкою перетину кількох ліній розвитку філософської думки, що йшли від різних джерел — від екзистенційної традиції, психоаналізу, неопротёстантизму, структуралізму, лінгвістичної філософії, нарешті, від неомарксизму, репрезентованого передусім філософами Франкфуртської школи. (Незабаром з’ясувалося, що поняття комунікації є надзвичайно змістовним і продуктивним. Воно додає нових можливостей щодо філософського осягнення людини й особливо її співбуття з іншими людьми. Поняття комунікації вказує на безпосередність та опосередкованість як однаково необхідні моменти здійснення людського буття в його достотності. Але тоді в структурі комунікації має бути щось таке, що здатне за будь-яких обставин виконувати функцію опосередкування між людьми, не позбавляючи разом з тим їх можливості безпосереднього вияву себе у стосунках з іншими людьми. Й це «щось» у комунікації справді є. Це — мова. Мова являє собою специфічну знаково-смислову реальність, що виступає й як універсальний механізм здійснення людського 6yття Це й особливий світ — «домівка буття» (Хайдеггер). ‘Визнання й дослідження цього стало чи не найбільшим «здобутком філософії й гуманістики загалом у другій половині XX сторіччя. Отже, коли в сучасній філософії відбувся методологічний поворот від «філософії свідомості» до «філософії комунікації», мовна проблематика, істотно збагачена соціальними ідеями й мотивами глобальної стурбованості, вийшла на передній план. Не випадково останніми роками одночасно у багатьох країнах вибухово виник інтерес до ідейної спадщини Вільгельма фон Гумбольдта (1767 — 1835) й уже згадуваного Михайла Бахтіна. Інтерес до них викликаний тим, що, досліджуючи мовні й літературні процеси, вони розглядали їх у загальному культурному й навіть буттєвому контексті. Сучасна комунікативна філософія займається насамперед дослідженням умов здійснення достотного співбуття людей. Французькі філософи (Мішель Фуко, Роллан Барт, Жак Дерріда та інші) зосередилися передусім на викритті чинників, які перешкоджають здійсненню вільної комунікації між людьми. В Німеччині головна увага звертається на розробку моделей соціального життя, стверджуваного на засадах змістовно наповненої комунікації, здійснюваної у просторі свободи й відповідальності (Юрген Хабермас, Карл-Отто Апель, Вітторіо Хьосле та інші). Тут розробляються й упроваджуються до широкого вжитку поняття ідеальної комунікації, комунікативного співтовариства, відповідальної дії тощо. А ідея Хабермаса про те, що оптимальна для людини форма комунікації — це комунікація без панування й примусу, навіть набула характеру орієнтиру в соціально-практичному житті. Прибічники партії «зелених» і деякі учасники соціал-демократичного руху зробили це своїм гаслом: «Комунікація без панування!». Мабуть, це гасло охоче прийняли б і Ясперс, і Сартр, і Бубер, і Маркс, і Швейцер, і багато ще хто. Й прийняли б вони його, можливо, саме тому, що ідея вільної й відповідальної комунікації дає задовільне розв’язання й такої одвічної проблеми людського буття, якою є проблема співвідношення індивідуального та соціального Це останнє стане зрозумілішим, якщо ближче ознайомитися з її змістом.

34. Індивідуальне та соціальне в людському бутті.Індивідуальне та соціальне — це ті полюси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Сам термін «індивід» буквально означає «неподільний», а «соціальне» можна перекласти як «сумісне». Поняття «індивідуальне» виражає окремішність людей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж «соціальне», навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на фунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі. В осмисленні проблем соціального буття людини впродовж тривалого часу діяли дві головні тенденції. Перша полягала в тому, що індивідуальне розглядалося як неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціальним началом. Індивідуальне витлумачувалось як похідне від соціального, а це останнє зводилося до окремих його виявів — до класового, національного, групового тощо. Й тоді у Гегеля конкретні «емпіричні» індивіди поставали як засоби ствердження в історичному процесі світового духу, в марксистській традиції вони розглядалися передусім як представники свого класу, а в ідеології національно-визвольних рухів двох останніх сторіч — як носії національних інтересів національної самосвідомості тощо. Друга тенденція визначала хід думки в протилежному напрямку: соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до природного як до свого безумовного базису. Й тоді індивіди ставали немовби трансляторами дії природних чинників у суспільне життя. Звідси різні варіанти геофафічного детермінізму, відома теорія пассіонарності Лева Гумільова й новітні спроби витлумачувати людину та суспільство в контексті понять і принципів генетики та етології. Ви, певне, звернули увагу на те, що обидві зазначені лінії міркувань мають деякий «центр симетрії». Це — індивід. То ж чи не зробити його вихідною точкою? Слід тільки пам’ятати: це не буде перша така спроба. Більшість мислителів доби Просвітництва, починаючи з Гоббса, брали за вихідну точку своїх міркувань саме окремого індивіда, розглядаючи його як справжній «атом», неподільну частку суспільного цілого. Але ж і Маркс, як то зазначалося в попередньому параграфі, теж виходив із реальних індивідів як дійсної передумови своїх міркувань, а дійшов ствердження пріоритету соціально-класового начала. Отже, багато що важить сама логіка міркування. Якщо мати на меті відшукання форм і способів поєднання індивідуального та соціального в людському бутті, то, можливо, вдасться уникнути окреслених вище крайностей. В найширшому розумінні індивід — це представник якогось класу об’єктів, член певної множини. Але разом з тим усі інди<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти