ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Смислова єдність понять «Особистість» — «народ» — «людство».

Особистість — це така однинність, неповторність, яка є не тільки носієм свідомості, мислення, почування тощо, але взагалі є суб’єктом, який сам себе співвідносить з собою та з усім довколишнім. Та чи існує цей суб’єкт реально ачи ж дійсним є лишень його внутрішнє життя? Так, він існує реально, тобто він є водночас і об’єктом. Отже, особистість являє собою тотожність суб’єкта та об’єкта. Бо особистість є остільки, оскільки існують інші особистості, від яких вона відрізняється і з якими вона пов’язана певними стосунками. Інакше сама особистість залишиться для нас непізнаваною.

Історія стає справді «своєю», набуває повноти людського змісту на грунті нової форми ставлення до світу — особистісної. Ця форма ставлення до світу спирається на чітке розрізнення часу об’єктивного та часу суб’єктивного. Перший — це точно вимірюваний, сприйманий як лінійний час перебігу зовнішніх подій. Другий — це безпосередньо час здійснення наших життєвих подій. Залежно від наповненості подіями він може ущільнюватися або «розтягуватися», й тоді відповідно говорять про довгу молодість або про запізнілу дорослість. Головне — людина, стверджувана щодо світу як особистість, усвідомлює й переживає себе як сталу смислову структуру, непідвладну змінам подій у часі. Навпаки, вона здатна сама володіти своїм часом — утримувати в пам’яті минуле, проектувати себе у майбутнє, контролювати й регулювати перебіг подій. Це уможливлене тим, що особистість стверджує себе як самочинне й водночас самозаконне буття. Тому й до історії вона ставиться як до продовження свого буття, так само підвладного її вільному й відповідальному вибору, її інтерес до історії є особистісно вмотивованим, а спосіб включення її історію — мотиваційним. Як зазначалося н попередньому розділі, особистість має своє місце, свою визначеність у бутті. Звідси її відповідальне ставлення до всього. Разом з тим вона втілює в собі здатність буття до самозміни. Тому вона якнайкраще виявляє історичність буття. Особистість сприймає історію як буття, що твориться самими людьми, й, отже, як щось таке, що може бути змінюване людьми. Звідси зацікавлене ставлення до суспільних подій, принципова готовність до участі в них. Особистість відчуває себе здатною, а то й просто зобов’язаною розрізняти повсякденне та історичне, віднаходити в сучасних подіях історичний смисл і відповідно до її уявлень про належний хід історії впливати на процес їх остаточного здійснення. Коли ж особистість не має можливості до реального здійснення історичних смислів, то це переживається нею як неповнота її здійснення. Бути поза історією або бути насильницьки прилученою до Історії (через масштабні державні заходи, війни й такс інше) — це однаково суперечить сутності особистості, діє на неї згубно. У першому випадку результатом є «втрачені генерації», «періоди застою» з усіма їхніми негативними наслідками, а в другому — знеособлюючий тягар історичних подій, які не дають простору для вмотивованих вільних дій. Але коли людина дістає можливість осмислено прилучитися до історії, тоді вона починає ставитися до неї як до продовження свого буття, а до себе — як до приналежної до історії. Чому, наприклад, багато хто з учасників війни згадує її як головну подію свого життя? Бо, за їхніми власними свідченнями, по-перше, вони відчували себе причетними до історії, тими, від кого залежить доля народу; а по-друге — після безглуздя фізичного й морального терору передвоєнних років боротьба з реальним ворогом сприймалась і переживалась як прорив у достотне існування. І Мотиваційне включення людини в історію робить її вибагливою до неї. Вона не байдужа до смислу подій і засобів, за допомоги яких ті здійснюються. У повному розумінні «своєю» для особистості буде та історія, яка твориться особистостями — вільними й відповідальними суб’єктами істо ричної дії. Як такі, вони готові до солідарних дій, до заподіяння історії на засадах справжньої людської достотності. 52. Пов’язаність свідомості з буттям та проблема її субстрату.Найяскравішим виявом пов’язаності свідомості з буттям є наявність у неї матеріального субстрату. Донедавна всі погоджувалися на тому, що матеріальним субстратом людської свідомості є мозок, точніше, активність великих півкуль головного мозку людини. Щоправда, визнання цього є здобутком тільки останніх сторіч. Чимало людей ще й тепер осереддям свідомості вважають серце. Новітні ж дослідження екстраординарних виявів людських здатностей показують, що далеко не все у розмаїтому світі свідомості можна пояснити діяльністю мозку. Наприклад, один з фундаторів так званої трансперсональної психології американський вчений Станіслав Грофф вважає, що телепатія, передбачення конкретних подій, поєднання в одній людині різних особистостей (в тому числі з різних часів і з різних культур) тощо стають можливими завдяки «підключенню» свідомості людини до якогось загальнопланетарного або навіть космічного інформат цінного поля. Ця гіпотеза близька за змістом до поширення останнім часом антропософських ідей, зрослих на терені індійської етно-філософської традиції. І Відома теза, що свідомость є функцією мозку, видається сьогодні застарілою. Мислить не мозок, а людина за допомоги мозку.

53. Культура – сутність та ґенеза поглядів.Чи не є риси людського буття, які наближають його до буття природного, водночас і ознаками справжньої людської культури, а культура — найвищою формою адаптації людини до природи? З одного боку, культура витлумачується як притаманна людському буттю певна система здатностей людини й механізмів їх здійснення, які покладають принципову межу між людиною та природою, виокремлюють людину з природного світу. З іншого боку, поняттям «культура» позначають не стільки смислову відмінність буття людини від природи, скільки власні смислові ресурси людського буття, включеність його в деяку «смислову перспективу». В цьому своєму значенні поняття «культура» виступає узагальнюючою позитивною характеристикою людини, позначає її буття як певний щабель її саморозвитку. Останніми роками досить поширеним стало тлумачення самого терміна «культура» як «культ світла». Таке тлумачення запропоноване Миколою Реріхом і виходить із сприйняття його як поєднання двох слів — «культ» і «ур». За твердженням Реріха, прамовою індоєвропейців перше означає «шанування», служіння благому началі, друге — «світло». Етимологічно таке тлумачення цього слова не є загальновизнаним; змістовно ж воно повністю відповідає тому розумінню культури, яке розробляв і практично стверджував своєю багатогранною діяльність Реріх. Загальноприйнятим у сьогочасній науці є визнання того, що поняття «культура» з’явилося в Стародавньому Римі у І сторіччі до н.е. У дослівному перекладі з латини воно означає «обробіток», «догляд» і спочатку позначало ефективну сільськогосподарську діяльність. Поняття це вказувало на перетворюючу активність людини щодо природи, але більшою мірою — на вміння, майстерність, що їх виявляє людина у своїй праці. Знаменно, що майже одразу це поняття почали прикладати й до людини. Зокрема, видатний римський політик і помітний філософ того часу Ціцерон вживав вираз «культура душі», говорячи про виховання. Та й саме «агрономічне» походження поняття «культура» не є випадковим. У часи майже безперервних багаторічних громадянських війн поширилися настрої ностальгії за традиційним трудовим способом життя як гарантією проти жадоби до влади з боку одних та гонитвою за легким життям з боку інших. Зокрема, виявом .таких настроїв стала дидактична поема Вергілія «Георгіки». Загального значення поняття «культура» набуває серед гуманістів XV — XVI сторіч, а широковживаним стає в добу Просвітництва. Тепер ним позначають усі набутки людей, передусім знання, науку, мистецтво й взагалі все, що називали тоді освіченістю. Але в цьому не було послідовності. До культури зараховували також технічні пристрої, здобутки у галузі гігієни, вдосконалення системи сполучень (наприклад, упровадження диліжансів) і таке інше. Потім до всього цього разом з освітою й новітніми політичними інституціями почали прикладати поняття «цивілізація». Таким чином, Просвітництво закріплює смислову подвійність поняття «культура». З одного боку, культура тлумачиться як штучне, неприродне, породжене людською діяльністю. Щодо цього культура дорівнює цивілізації. З іншого боку, культуру розуміють як деякий вищий вияв людського буття, пов’язаний передусім з людським духом. Але й у такому разі вона виступає якісно відмінною, а то й протилежною щодо природи. Саме від просвітників XVIII сторіччя йде протиставлення «культура — натура» (від лат. «природа»). Причому протиставлення сприймається й передається далі, а смислові наголоси змінюються. Якщо просвітники ставили культуру вище природи, то романтики XIX сторіччя ставили її під знак запитання. Культура була для них чимось штучним, зовнішнім щодо людини, навіть ворожим щодо її індивідуальної свободи, природної безпосередності, її втаємниченого внутрішнього світу. Щодо цього хуторянська філософія й поезія Пантелеймона Куліша перебували повністю в річищі європейського романтизму. Але у дивний спосіб романтична критика культури, хоча й наголошувала на природності людських почуттів і взаємин, все ж стверджувала не «натуру», не безладну стихійність або, навпаки, екологічно осмислений природний світ, а ту саму «культуру», тільки свою — свою, влаштовану на засадах індивідуальної свободи, природності, творчого поривання, права людської особистості на неповторність і винятковість. Можна сказати, що це було перше ідейно закріплене внутрішнє смислове розрізнення культури та цивілізації. Те, що романтики заперечували як культуру, є, власне, Цивілізацією — предметним утіленням культури як деякої узагальненої людської здатності творити своє буття навіть усупереч тенденціям буття природного. Цивілізація — це культура у поєднанні з технікою. Причому техніку слід розуміти не тільки як певну систему штучних знарядь праці, що опосередковує ставлення людини до природи, але й як систему механізмів опосередкування взаємин між людьми. Згадайте вислів Ортеги-і-Гассета про те, що держава є ніщо інше, як техніка соціальної організації. Ось чому відлік історії цивілізації ведуть від виникнення перших державних утворень, а найпростіші за своєю організацією спільноти разом з притаманними їм способом життя називають культурами. Культура не ввіходить уся в союз з технікою, не перетворюється вся цілком на цивілізацію. Вона залишається жити й як загальна смислова характеристика людського буття, й як його смислотвірне начало. Таке розуміння культури, хоча й дещо схематично, було зреалізоване Освальдом Шпенглером в його славнозвісній праці «Занепад Європи» (1918 р.). Всю історію людства він подає як послідовність окремих культур, кожна з яких проходить у своєму розвитку два етапи — етап власне культури (доба смислотворення, творчих поривань, ствердження особистості) та етап цивілізації (доба панування техніки, міста, людських мас). Уже з цього видно, як зростала смислова навантаженість поняття «культура» мірою осягання дедалі більшої багатобічності самого феномена культури. Наприкінці XIX — у першій третині XX сторіччя культуру розглядали й як фундаментальну структуру історичного буття людства (антична культура, арабська культура тощо), й як внутрішньо структурований масив суспільного життя (матеріальна й духовна культура з їхніми власними складовими), й як певну якісну характеристику людського буття на відміну від цивілізації. Але культуру також і ототожнюють з цивілізацією, коли її протиставляють як щось штучне природній стихії — життю. Саме так підходив до культури Ніцше, а потім і інші представники «філософії життя». Причому це не було вигадкою аристократів духу, а відповідало масовим зрушенням у самому світосприйманні, що відбулося на початку XX сторіччя. Цю ситуацію сучасники осмислили як переоцінку цінностей, як перехід від цінностей культури (істина, мораль, краса, закон, відповідальність, праця) до цінностей життя (здоров’я, природність, сила, успіх, спорт тощо). Своєрідне осмислення цієї духовної ситуації ми знаходимо у Зігмунда Фрейда. Він сприймає вияв протиріччя між культурою та життям як вияв одвічного протиріччя людського буття. Фрейд виходить з того, що відмінності культури та цивілізації є неістотними й що це, власне, одне — те, завдяки чому людина підноситься над природними обставинами свого життя й, отже, відрізняється від тварин. Але це піднесення над тваринним станом досягається через різні вимоги й заборони, що надходять до кожного окремого індивіда з боку культури. Тому доводиться обмежувати свої природні потяги, а то й зовсім відмовлятися від них. Кожна людина, стверджує Фрейд, є потенційно ворогом культури, бо переживає її норми й настанови як тягар. До того ж у масі своїй люди не мають спонтанної любові до праці. Не слід надто покладатися й на виховання. Було б добре, підсумовує Фрейд, якби вдалося зробити ворожих до культури меншістю. Писалося це наприкінці 20-х років. Подальший перебіг подій справдив песимізм Фрейда й разом з тим залишив на ньому відбиток проблематичності: культура виявила себе ушкоджуваною (фашизм, сталінізм) і водночас тривкою та здатною до виживання й розвитку.

54. Культура як світ.Спробуємо вказати найістотніше, що мислиться у понятті «культура». Це реальні здобутки на шляху історичного прогресу, об’єктивний смисловий грунт колективного буття й діяльність щодо його вдосконалення, самоцінність культури та її людиновимірність. Культура виступає й як вияв людського на відміну від природного (те, що називають цивілізацією), й як певний щабель здійснення людського в людині. А чи можна поєднати ці два боки культури? Чи є в культурі щось таке, що може стати грунтом її цілісності, зумовити її існування як особливого світу? Так, є. Це — здатність і навіть призначеність культури бути універсальним способом вияву, здійснення й творення смислів. У цьому культура є водночас первинною та остаточною інстанцією для всіх притаманних людині конкретних способів смислоствердження. Смисли набувають реальності у людському досвіді, де вони існують у динаміці здійснення й зростання. Культура надає форму (точніше, нескінченне багатство форм) для реального втілення людського досвіду й фільтрації. Цю роль багатопланово функціюючої форми виконують будь-які витвори культури — від міфів і ритуалів до моральних доктрин і наукових теорій. І знаменно, що техніка, яка своїм смисловим змістом має чітко визначену функціональність, у своєму розвитку прямує до культури. Вона немовби прагне перейняти на себе її риси — багатофункціональність, зорієнтованість на людину. Адже саме у цьому напрямку йде сьогодні розвиток новітньої інформаційної техніки. Культуру робить світом те, що вона є дійсністю всіх людських смислів. Як така вона є підвалиною для різних світів і цим уможливлює буття людини в різних світах. Культура — це універсальна можливість для людини бути в різних світах і переходити з одного світу в інший. Реальні умови для цього складають: 1) власний спосіб здійснення культури, яким є діалог; 2) специфічний спосіб осягнення людиною культури, яким є розуміння. Там, де є діалог і розуміння, там здійснюється реальне, а не уявне прилучення людини до культури або ж відповідне до вимог культури спілкування між людьми та народами. Власне, культура є універсальною характеристикою людського ставлення до світу. Вона притаманна кожному з його типів, але найповніше»виявляє себе на грунті того його типу, який ми у розділі другому позначили як спілкування. Важливо, що культура дає людині не тільки засоби увіходження до тих чи тих світів, але й орієнтири для організації поведінки й усього життя в них. Звичайно ж, йдеться про цінності, або — ширше — нормативно-ціннісні системи. Цінності являють собою певні точки відліку для розгортання й здійснення індивідуальних смислів. Через це вони становлять смисловий каркас культури. Завдяки цьому культура здатна виконувати функцію упорядкування буття, його смислової розбудови. Згадайте, як греки вбачали принципову відмінність між демосом, утіленням Логосу (культури), та охлосом, утіленням Хаосу. До речі, це розрізнення культури й хаосу у соціальному плані показує, що навіть греки, котрі надто пишалися своєю приналежністю до культури й відповідно зневажали «варварів» — усіх, хто не був прилучений до еллінської культури, — навіть вони відчували негарантованість культури. Якщо Космос (увесь чуттєво сприйманий і і мислимий світ) був для грека довершеним і мислився як остаточне подолання первинного Хаосу, то культура не мала в його очах таких буттєвих гарантій. І справді, культура не є остаточною смисловою довершеністю. Хаос (смислове безладдя) оточує культуру в кожній точці її існування — подібно до того, як ірраціональні числа оточують числа натуральні. Хаос постійно зазирає в лице культури, погрожує їй смисловою ерозією або навіть руйнацією. Тому культура повинна постійно дбати про те, щоб залишатися дійсністю людських смислів, отже, виробляти й удосконалювати механізми свого самовідтворення. Винятковий приклад непохитної віри в самотвірність і світоперетвірну здатність культури являє нам вчення, а також громадська й творча діяльність Миколи Костянтиновича Реріха (1874 — 1947). На його думку, культура — це передусім якісність у всьому; це накопичення якісності й поривання до якісності. Саме з якісності всіх наших дій і насамперед нашої праці тчеться невидима тканина духу. Отже, якісність мислиться як механізм самопідтримання й самозростання культури, а сама культура — як універсальний засіб і власне шлях самозростання людини. Звідси відомий афоризм Реріха: «Людяність і служіння людству постануть від культури».

55. Культура – свобода – творчість.Загальноприйнятим у сьогочасній науці є визнання того, що поняття «культура» з’явилося в Стародавньому Римі у І сторіччі до н.е. У дослівному перекладі з латини воно означає «обробіток», «догляд» і спочатку позначало ефективну сільськогосподарську діяльність. Зокрема, видатний римський політик і помітний філософ того часу Ціцерон вживав вираз «культура душі», говорячи про виховання.

З філософської точки зору, культура є особливий, діяльнісний спосіб освоєння людиною світу, включаючи як зовнішній світ, природу і суспільство, так і внутрішній світ самої людини у значенні формування і розвитку її. Культуру поділяють на духовну та матеріальну. Матеріальна культура – це предметна форма духовної культури, подібно до того, як матеріальна діяльність є формою об’єктивації духовної діяльності. а так звана духовна культура одержує свої реальне буття лише в якості змісту матеріальної культури. Це означає, що матеріальна і духовна культура існують в соціальній реальності як дві сторони цілісного феномена. Сполучена з культурою свобода виявляє себе не тільки як самовияв і самоствердження суб’єкта, не тільки як розгортання його можливостей, але й як вільно здійснюване самообмеження. Якщо свободу витлумачувати як «дихання культури», то тоді самовияв суб’єкта — вдих, а самообмеження — видих. Глибина й подовженість вдиху, як відомо, обмежуються необхідністю видиху. Але у самому здійсненні свободи — в акті вибору — активність суб’єкта та її обмеження не чергуються у часі, а безпосередньо збігаються: вибір для реалізації якоїсь можливості означає разом з тим відмову від реалізації всіх інших. Але є така царина життєдіяльності людини, де її здатність до обмеження власною волею свого самовияву й своїх претензій до світу виявляється якнайповніше. Це — мораль. Вона немовби спеціалізує здатність людини до самообмеження, точніше, до свободи у самообмеженні. Таким чином, смисловим стрижнем культури є свобода, яка несе в собі готовність і здатність до самообмеження.

Ядром екзистенціалізму Ж.-П. Сартра є «філософія свободи». Людина вільна незалежно від реальної можливості здійснення своїх прагнень.

Отже, укорінена в культурі свобода здійснюється як творчість. З іншого боку, культура поєднує буття й свободу, що переростає у творчість, виступає щодо них як опосередкування. Будучи узагальненим людським досвідом, культура дає свободі й творчості вихідні смисли й через це безпосередньо є репрезентантом буття. Разом з тим культура дає засоби й пропонує форми здійснення людиною її вільних творчих зусиль. Коли людська активність спрямовується безпосередньо на буття, минаючи «по дорозі» відповідні культурні форми та інституції (правові й моральні настанови, вимоги естетичного смаку, національні традиції тощо), тоді ми маємо в результаті «антиприроду» й знелюднену людину. Творчість — одна з найсуттєвіших ознак культури. В кожному акті творчості культура й утілюється, й разом з тим наново твориться. Й до цього причетні всі, а не тільки винятково обдаровані митці або мислителі. Своїми діями і вчинками всі ми, хоча й різною мірою, додаємо у світі корисності, краси, правди, добра, отже, творимо ціннісний зміст культури. Так само всі ми приймаємо або заперечуємо ті чи ті культурні форми, отже, є причетними до творення культурної багатоманітності. Наймасовіша й найдоступніша форма творчості в культурі — творення добра. А разом з тим чинити добро й цим утворювати грунт для культивування людської взаємності — це також і одна з найзагальніших вимог культури до людини. Вільне творення добра й зобов’язаність до добра єднаються в моралі. Знов ми приходимо до того, що мораль становить ядро культури. Сама культура загалом є водночас творчістю й призначеністю до творення. Бути культурним означає здатність і зобов’язаність творити культуру в кожній ланці буття. Тому кожний витвір культури має риси твору, бо несе на собі, ознаки смислової довершеності. Таким чином, означені риси культури як особливого світу характеризують її як смислову впорядкованість, стабільність та смислову динаміку, як структуру та спонтанність, як вільний самовияв людини та її самообмеження, як творчу відкритість та конкретну смислову оформленість.

56. Новий образ світу і сучасна культура. Коли говорять «сучасна культура» (так само як «культура античності», «культура середньовіччя» тощо), мають на думці сукупно всі риси культури, про які йшлося вище. Найперше це визначальні принципи певного типу ставлення до світу, які набувають свого смислового розгортання й утілення у відповідному характері виробництва, в соціальних інституціях і самому способі життя людей; а також — певна система цінностей і норм разом з механізмами їх реалізації, сам лад духовного життя суспільства. Це й різні способи смислотворення та оформлення нових смислів в індивідуальному й колективному бутті людей. Сучасна культура загалом має перехідний характер. Особливо помітним це стало по закінченні «холодної війни». По суті, це було військово-політичне протистояння, яке мало своїм грунтом прагнення кожної сторони — і капіталістичної, і соціалістичної системи — ствердити свої, власне, ідеологічні за характером принципи організації суспільного життя. Таке протистояння, як і будь-яка конфронтаційна форма ставлення, призводило до спрощеного бачення світу й перспектив людини. Головне полягає в тому, що надмірний наголос на соціально-економічних розбіжностях двох систем полишав у тіні спільні для них тенденції загальноцивілізаційного розвитку. Тепер, коли у загальносвітовому масштабі відбулись істотні зрушення у бік остаточної деідеологізації політичного й культурного життя, стало очевидно, що людство стоїть перед необхідністю переосмислити загальнокультурні засади свого існування. Йому належить виробити й засвоїти новий образ світу та залученості людини до нього, відповідний до нових технічних, науково-пізнавальних, соціальних та екологічних реалій. Не слід гадати, ніби справа полягає в тому, щоб певне коло сучасних мислителів, наукових експертів, політиків або митців домовилося про прийнятну для всіх нову модель світу й ставлення до світу та впровадило її до загального вжитку. Ні, новий світ реально вже існує — і в нових технологіях, і в нових формах життя, і в нових способах світобачення та світорозуміння; а головне — в тих глобальних небезпеках, в яких постає перед нами протиріччя між новими реаліями нашого існування та усталеними формами й способами нашого ставлення до світу. Йдеться про те, щоб прискорити нашу адаптацію до глобальних змін, щоб свідомо поставитися до формування нового світогляду, відповідного до нової доби, яка настає. Людство вже увійшло в таку зону свого культурно-історичного розвитку, яку можна порівняти з періодом виникнення філософії, науки, релігійно-моральних доктрин загальнолюдського звучання. Сьогодні, як і тоді, настає, якщо скористатися визначенням Ясперса, стрижневий час. Тільки зараз це будуть не сторіччя, а десятиріччя, бо людство мусить творити нові соціокультурні засади свого буття за умов ліміту часу.

57. Культура і цивілізація.Предметним утіленням здобутків європейської культури є техногенна цивілізація. Соціально-культурні коріння її сягають ще античності, яка виробила й передала нам через сторіччя наукову раціональність і демократичні форми організації соціального життя. А сам «смисловий каркас» техногенної цивілізації було розроблено й реалізовано в ідеях, принципах і доктринах діячів Ренесансу, Реформації й Просвітництва. Сюди слід віднести такі смислові комплекси: - визнання достотним ставленням до світу перетворюючої діяльності; - ставлення до природи як до поля людської активності, як до матеріалу людської діяльності й сукупності ресурсів; - сприйняття й розуміння свободи як оволодіння зовнішніми обставинами людської життєдіяльності та контроль над ними; - значущість влади, здійснюваної як панування та контроль; - самоцінність автономної особистості, не пов’язаної жорстко із соціальними структурами; - особлива цінність надається науково-технічній раціональності, до якої ставляться як до базису природоперетворення, а потім — як до загальної основи усього людського буття. У розділах сьомому й восьмому, аналізуючи відповідно сучасну соціально-історичну та екологічну ситуацію, ми переконалися, що цивілізація техногенного типу демонструє обмеженість ресурсів свого розвитку. Й ця її обмеженість не стільки зовнішня — від природи, скільки внутрішня — від її власних смислових засад. Парадокс полягає в тому, що найперша обмеженість техногенної цивілізації міститься у самій техніці, яка своїм головним смислом спрямована на безмежне ствердження перетворюючої активності. Смисл техніки — в її функціональності. У нормативній формі він може бути поданий як технічний імператив: «Все можливе повинне бути здійснене». Зрозуміло, що індустріалізм — це такий тип соціального розвитку, що спирався передусім на прогрес техніки, — здійснювався за логікою технічного імперативу й породжував прагнення до безмежного володарювання над природою й повного контролю над людиною. Отже, сам технічний базис сучасної цивілізації смислово відповідає її фундаментальним цінностям. Отже, — підкреслимо ще раз, — приборкання техніки, докорінне виправлення екологічної ситуації у світі неможливі без перегляду засадових культурних цінностей, без вироблення й засвоєння нових.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти