ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ХИЖАЦЬКА НАТУРА ГЕРАСИМА КАЛИТКИ

(За п’єсою І. Карпенка-Карого «Сто тисяч»)

Герасим Калитка — сільський багатій, у якого є двісті десятин землі. Та це його не задовольняє, він прагне збільшити свої володіння. Про свою мрію він говорить: «Ох, земелько... Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку...» Власницькі прагнення цього чер­ствого і занопадливого «стяжателя» сягають далеко. Він упевнений, що настане день і він скупить усю землю навкруги. Жадоба збагачення — єдина пристрасть Калитки. Вона повністю ним заволоділа. Навіть уві сні глитай марить: «Кругом, кругом усе моє».

Калитка — трудолюбива людина. Він не доспить, не доїсть і не прогу­ляє, але і своїм рідним та наймитам не дає перепочинку. Бо праця, він вважає,— то гроші, багатство. Він часто дорікає наймитам, що вони мало роблять, але багато їдять: «Настане день, то роботи не бачиш, а тільки чуєш, як губами плямкають». Власницькі інтереси навіть родинні та батьківські почуття притупили.

В одруженні сина шукає вигоду, бо хоче невістку і з приданим, і з грішми. А віддавши дочку заміж, Герасим Калитка відмовився дати за нею посаг. І хоча він і постраждав, навіть два зуби втратив, був задоволе­ний, бо п’ять тисяч зосталися у нього.

Калитка заздрить іншим і докладає зусиль, щоб досягнути ще більшо­го багатства. Тому і вирішив придбати фальшиві гроші. При цьому він пробує обдурити досвідченого шахрая, заплативши замість п’яти тільки три тисячі карбованців. Але сам потрапив у пастку, і це доводить його до самогубства: «Краще смерть, ніж така потеря!»

Отже, І. Карпенко-Карий у п’єсі «Сто тисяч» показав хижака-«стя-жателя», розкрив риси його характеру, примусив замислитися над такою вічною проблемою, як людське щастя і багатство.


КЛАС



ПОЕТ — ДРУГ І ЗАХИСНИК НАРОДУ

(За поемою Лесі Українки «Давня казка») Поему «Давня казка» Леся Українка написала у 1893 році. Уцей час вона вже була відомим поетом. Про роль поета і його творів у суспіль­ному житті Леся Українка і написала в поемі «Давня казка». Саме тому головний герой твору — поет. В юності він славив красу природи, красу кохання. Його поезія була «і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосою луною». За здібність писати вірші, у яких люди знаходили і пораду, і розвагу, співця всі любили, особливо молодь. А ще поет при­глядався до людського життя і, бачачи лихо і несправедливість, намагав­ся зброєю сміху його полегшити. Розширюється і тематика його пісень. Спочатку сатиричні вірші, що висміюють вади людського характеру, потім їдка сатира, сповнена ненависті до гнобителів і закликами до розправи:

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?

Поет розуміє, що краса невіддільна від служіння народу. Ця горда, безкорислива людина так відповідає графу на пропозицію продати свій талант за золото:

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Поет завжди серед народу, запалює його і підтримує своїми піснями, коли у країні спалахує повстання. Поетові думи-чарівниці служили по­встанцям. І хоча графські слуги кидають митця у в’язницю, його пісні і гадки не можна замкнути у тюремних стінах:

І мого прудкого слова Не затримає темниця, Полетить воно по світі, Наче тая вільна птиця.

Отже, пісні поета потрібні людям. Вони підіймають бойовий дух, про­тистоять песимістичним настроям. Вони стають здобутками трудящих і допомагають у боротьбі за правду.

РОЛЬ ПОЕТА І ПОЕЗІЇ В СУСПІЛЬСТВІ

(За поемою Лесі Українки «Давня казка») План

I. Розуміння мужньою поетесою Лесею Українкою ролі художньо­го слова в житті народу.

II. Образ народного співця — оповідача «Давньої казки».

 

1. Моральна перевага співця над графом, мудрість і сила його поетичного слова.

2. Безкорислива допомога поета Бертольду у здобутті коханої і в перемозі над ворогами.



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


3. Боротьба з несправедливістю, за людські права.

4. Непідкупність, незламність і вірність своїм ідеалам. Попу­лярність поета в народі.

5. Художня довершеність і привабливість образу народного співця в поемі «Давня казка».

6. Значення назви твору, прийомів гумору та сатири.
ІІІ. Чи стала давня казка сучасною?

ВОЛЯ Й ЛЮБОВ — ДВІ СТИХІЇ ОПОВІДАННЯ М. КОЦЮБИНСЬКОГО «ДОРОГОЮ ЦІНОЮ»

План

I. Оповідання М. Коцюбинського «Дорогою ціною» — художнє відображення волелюбності українців, їх вірності в коханні.

II. Остап і Соломія — виразники найяскравіших рис українського народу.

 

1. Стихія боротьби проти поневолення в пролозі оповідання.

2. Причини втечі Остапа.

3. Важкі шляхи героїв до волі.

4. Глибина і щирість почуттів Остапа й Соломії.

5. Саможертовність Соломії.

6. Висока моральність героїв, їх вірність своїм ідеалам.

III. Художня майстерність М. Коцюбинського в реалізації ідейного
задуму оповідання.

МОЇ ВРАЖЕННЯ ВІД ВІРША В. САМІЙЛЕНКА «УКРАЇНСЬКА МОВА»

План

I. В. Самійленко — поет українського національного відродження, ревний захисник рідної мови.

II. Вірш В. Самійленка «Українська мова» — діамант у короні ук­раїнської поезії.

 

1. Алегоричність першої частини вірша.

2. Паралелізм як основа композиції поезії.

3. Значення творчості Т. Шевченка в утвердженні української літературної мови.

4. Оригінальність і несподіваність художніх прийомів вірша «Ук­раїнська мова».

5. Стан розвитку української мови на сучасному етапі і ставлен­ня до цього моїх товаришів.

6. Мова — душа нації. Заклик у вірші В. Самійленка до збере­ження і збагачення мови.

III. Рідна мова — в рідній школі.

ПРОБЛЕМА ВІРНОСТІ ЛЮДИНИ РІДНОМУ КРАЮ, ВІДДАНОСТІ СВОЇЙ НАЦІЇ У ПОЕМІ М. ВОРОНОГО «ЄВШАН-ЗІЛЛЯ»

Талановитий український поет, перекладач, критик та історик вітчиз­няної літератури, пропагандист української культури Микола Вороний


КЛАС



довгий час був невідомий нам, бо його ім’я і творчість були заборонені. А по­ет лише намагався вивести українську літературу на європейський рівень.

Для поезії М. Вороного характерні глибокі філософські роздуми, патріо­тизм і гаряче бажання бачити щасливим рідний народ, рідну Україну.

У поемі «Євшан-зілля» М. Вороний порушує проблему вірності лю­дини рідному краєві, своєму народові. Використавши легенду про пере­бування сина половецького хана у полоні, його забуття про рідний край і батька, поет із болем у серці звертається до людей, які відцуралися від своєї батьківщини, які, потрапивши на чужу землю, забули рідну мову. Чимало синів і дочок України блукають по світу у пошуках щастя. Це до них звернені слова поета:

Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій, В славі й шані пробувати.

У поемі «Євшан-зілля» в образі ханського сина бачимо тих українців, які шанують чужі звичаї і занедбали рідний край, які забули свої звичаї. Микола Вороний задає риторичне запитання:

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях направить,—

Шлях у край свій повороту?!

Роздумуючи над поемою, я пригадав слова Т. Шевченка «Хто матір забуває, того Бог карає». Я переконаний, що горе тій людині, тому наро­дові, який забуває своє коріння, свою мову, не дбає про свою країну. Тому проблема вірності людини рідному краю і народу не може не хвилювати людство у будь-які часи.

Ми, молоде покоління, піднімаємось у своєму духовному і національ­ному зрості, крокуючи шляхами розбудови самостійної України, віддає­мо всі сили на благо нашої країни, мріємо про свій вагомий внесок у цю справу. Ми любимо свою Батьківщину, свій народ, свою мову, а тому такі близькі нам слова поета:

За честь і правду все віддай, Коли ти любиш рідний край!

Я гадаю, що тільки людина-патріот має право бути громадянином своєї нації, свого краю. Отож, я закликаю своїх ровесників бути вірними своєму народові, своїй країні.

ПРОБЛЕМА ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ НАРОДУ В ПОЕМІ М. ВОРОНОГО «ЄВШАН-ЗІЛЛЯ»

Тривалий час перебували у забутті ім’я і творчість Миколи Кіндра­товича Вороного. Видатного майстра поетичного слова віднесли до роз­ряду дрібнобуржуазних поетів і понад тридцять років не друкували його



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


твори, а самого М. Вороного знищили у сталінських таборах. Але ім’я поета назавжди вписане в історію нової української літератури. М. Вороний своєю творчістю намагався вивести українську літературу на європейський рівень.

Для поезії М. Вороного характерні глибокі філософські роздуми, патр­іотизм і гаряче бажання щастя рідному народу, рідній Україні.

Проблема історичної пам’яті народу розкривається в поемі «Євшан-зілля». Твір був написаний у 1899 році, але зовсім недавно дійшов до нас.

Поема переносить читача у сиву давнину. Князь Володимир Моно­мах «під час походу» взяв у полон улюбленого сина половецького хана. Швидко юнак забув рідний степ, став «край чужий, чужі звичаї як свої рідні уважати». Але старий хан сумує за сином і споряджує до Києва по­сланця, щоб той відшукав хлопця й нагадав тому про рідний край. Знай­шов посланець юнака в Києві і заспівав йому пісень половецьких:

Але спів цей ніжний, любий Ані перший, сильний, дужий, Не вразив юнацьке серце,— Він сидить німий, байдужий.

Мудрий співак Ор все-таки знаходить спосіб зворушити душу юна­ка. Він дає йому понюхати сухого євшан-зілля. І відбувається диво:

Рідний степ — широкий, вільний, Пишнобарвний і квітчастий Раптом став перед очима, З ним і батенько нещасний.

Для чого автору ця стара легенда? Чи тільки цікава подія? Поет відпо­відає:

Ні, про інше щось говорить Те старе оповідання.

М. Вороний із болем у серці звертається до людей, які відцуралися від своєї батьківщини, які, потрапивши на чужу землю, забули рідну мову. Чимало синів і дочок України блукають по світу в пошуках щастя. Це до них звернені слова поета:

Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати!

Чи не згадаємо ми, прочитавши ці рядки, славнозвісне Шевченкове: «Хто матір забуває, того Бог карає»? Горе тій людині, тому народу, який забуває своє коріння. Історичне безпам’ятство руйнує нації.

Патріотизм М. Вороного, його любов до батьківщини не можуть не хви­лювати. Порушена поетом проблема історичної пам’яті народу і через сто років після написання твору продовжує бути актуальною. У нашого наро­да намагалися відібрати пам’ять, писали й переписували нашу історію. Але були і є в Україні люди, патріоти, які домагаються історичної правди для


КЛАС



народу України. Тільки пізнавши свою історію, усі світлі і темні її боки, ук­раїнський народ може усвідомлено будувати своє майбутнє.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти