ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Тема: Архівознавство як наука: предмет, завдання, специфіка

Лекція 1.

Тема: Архівознавство як наука: предмет, завдання, специфіка

План

1.Архівонавство як наука і навчальна дисципліна.

2. Предмет, об’єкт і методи дослідження архівознавства.

3.Міждисциплінарні зв’язки науки.

4. Джерельна база архівознавства.

Ключові поняття: архів, архівна справа, архівознавство, архівософія, архівістика, архівографія, неподільність архівних фондів.

Архівонавство як наука і навчальна дисципліна

Серед галузей наук і навчальних дисциплін гуманітарного циклу, роль і значення яких неухильно зростає, одне з чільних місць посідає архівознавство, як система наукових знань про архіви, архівну справу, її історію, теорію і практику.

Словом «архів» у Стародавній Греції називали будинки вищих урядових установ, де ухвалювались і зберігались важливі державні акти.

В сучасній професійній лексиці поняття «архів» має 2 основних значення:

А) соціальна інституція, що забезпечує потреби суспільства у документній інформації через архівні документи,організовуючи їх зберігання і користування ними;

Б) сукупність документів, сформованих в результаті діяльності установ, підприємств, організацій, окремих осіб.

Архіви є скарбницями історико-культурної спадщини народу, що охороняється законом. Це також інформаційні системи, де застосовуються новітні інформаційні технології для опрацювання, класифікації, зберігання та використання документів.

Архіви – це ще й установи державного управління і, тому тісно пов’язані з різними сферами державного життя.

Архівна справа – галузь життєдіяльності суспільства, яка охоплює наукові, організаційні, правові, технологічні, економічні та ін. питання діяльності юридичних і фізичних осіб, пов’язані з накопиченням, обліком, зберіганням архівних документів та використанням відомостей, що, містяться в них.

Знання про архіви, самі архіви, зародились давно, але наукового характеру набули в країнах Західної Європи у 18 ст. В Росії та Україні – в середині 19 ст.

На межі 19-20 ст. виник термін «архівістика». Він був пов'язаний з вивченням історії архівної справи, збиранням і зберіганням документів, розробкою наукових основ організації роботи з документами, їх пошуком, відбором і публікацією.

В 1920-х роках поряд з цим поняттям, стали вживати термін «архівознавство», що відображав не лише прикладне, а й теоретико-методологічне призначення цієї галузі знань.

Архівознавство сформувалось в рамках історичної науки, довгий час його вважали «допоміжною історичною дисципліною». З 1970-х рр. – спеціальною галуззю історичної науки.

В сучасний період архівознавство набуло статусу автономної наукової системи, в результаті розширення сфери діяльності архівів, збагаченням їх функцій та підвищенням ролі в державно-політичному, науково-культурному і духовному житті суспільства.

2. Предмет, об’єкт і методи дослідження архівознавства

Архівознавство – комплексна система знань, що вивчає історію, теорію і практику архівної справи, її правові та економічні засади.

Дана дисципліна сприяє підготовці фахівців для архівних установ, дає необхідні знання для істориків, правників, культурологів, філологів, фахівців державного управління, яким у науковій та практичній діяльності доводиться вирішувати проблеми архівістики.

Завдання курсу «Архівознавство» полягає в тому, щоб дати систему знань з історії і розвитку архівної справи, формування Національного архівного фонду (НАФ), становлення архівної системи та діяльності архівних установ, основних принципів комплектування, зберігання та використання інформаційно-документальних ресурсів.

Предметом архівознавства як науки є тенденції та закономірності становлення і розвитку архівної справи, наукові засади експертизи цінності документів, організації документів НАФ, архівного описування, створення довідкового апарату зберігання та використання відомостей, що містяться в архівних документах.

Об’єктом архівознавства виступають НАФ та система архівних установ.

Архівознавство спирається на загальнонаукові та специфічні методи дослідження. Серед них:

· метод наукового аналізу та синтезу ( дозволяє досліджувати структуру архівного фонду, аналізувати всі його елементи, ідентифікувати документи);

· історичний (уможливлює дослідження витоків і розвитку архівної справи);

· ретроспективний (дає змогу зануритись у архівну минувшину, виділяючи при цьому найхарактерніші риси і тенденції для кожного етапу архівного будівництва);

· порівняльний (уможливлює порівняння нових і старих знань, архівних технологій, виявлення приросту наукових знань і прогресивних методик опрацювання архівних фондів);

· класифікації;

· наукової евристики;

· критики та ідентифікації джерел.

Жоден з методів не є універсальним. Оптимальних результатів досягають за умови комплексного застосування методів.

Архівознавство як наука ґрунтується на таких основоположних принципах:

· науковості (застерігає від описовості, фактографічності, заідеологізованості);

· історизму (закликає глибоко аналізувати конкретно-історичні умови, в яких розвивалась архівна справа);

· об’єктивності (передбачає всебічність дослідження).

Крім загальних принципів архівознавства, виділяють і специфічні принципи ведення архівної справи:

· неподільності архівних фондів;

· доступності (відкритості) архівної інформації.

Міждисциплінарні зв’язки науки

Архівознавство, як система знань, тісно пов’язане з іншими науками та навчальними дисциплінами, насамперед з історією, культурологією, правознавством, філософією.

Так, архівознавство є невід’ємним від вузлових проблем всесвітньої історії. Зокрема історії порубіжних з Україною держав(Білорусі, Молдови, Польщі, Росії та ін.), з якими пов’язане минуле українського народу, або країн, де живуть українці (США, Канада, Франція, Швеція та ін.)

Архівознавство тісно пов’язане з історією України, української державності, культури, філософії, а також з рядом спеціальних джерелознавчих дисциплін – палеографією, дипломатикою, сфрагістикою, текстологією, хронологією.

Архівознавство спирається на здобутки політології, етнології. Існує ще й наука - архівософія, що займається вивченням філософії архівістики, осмислює феномен архівів у всесвітньо-історичному процесі й розвитку цивілізацій.

Плідні зв’язки пов’язують архівознавство з документознавством. Обидві науки мають справу з документами. Документознавство досліджує документи, які переважно функціонують в сфері управління, а архівознавство – у сфері їх зберігання і використання як носіїв історичної пам’яті та інформації.

Важливими є зв’язки архівознавства з філологічними науками, які вивчають письмові тексти і на основі їх змістовного мовностилістичного аналізу здобувають знання з історії духовної культури суспільства.

Особливістю інформаційних ресурсів України є те, що значна частина його документів представлена давньоукраїнською, церковнослов’янською, польською, російською, давньогрецькою, латинською та ін. мовами. Все це вимагає від працівників архівних установ, знання сучасних і класичних мов – давньогрецької і латинської.

В архівній справі, в технологіях зберігання та консервації документів, їх реставрації, перенесенні на інші носії інформації архівістом доводиться мати справу з сучасними здобутками природничих і технічних наук, зокрема фізики, хімії, біології, вірусології, математики, кібернетики та інформатики.

Джерельна база архівознавства

Й етап (1950 рр. – до розпаду СРСР) – залишаючись під повним партійно-державним контролем, архівна справа сформувалась в окрему галузь, якою керувало Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (1966р.). Архівознавство набуло статусу науки і навчальної дисципліни,було опубліковано низку праць, посібників. Підготовка фахівців архівної справи зосереджувалась в Московському державному історико-архівному інституті.

Й етап – пов'язаний з проголошенням незалежності України. Він характеризується новим осмисленням ролі архівів. В 1993 р. було прийнято Закон України «Про НАФ та архівні установи» (нова редакція – 2001р.). Відбулась демократизація архівної справи України. Політичними подіями в житті архівів стали наукові конференції, архівознавчі читання.

 

Лекція 2.

План

1.Зародження архівів в Україні( доба Київської Русі та Галицько-Волинського князівства).

2. Розвиток архівної справи на території України в Литовсько-польську добу(15-І пол. 17 ст.).

3. Архіви Козацької держави ( середина 17-18 ст.).

4. Архівна справа в Україні в кінці 18 –поч. 19 ст.

5. Архіви в Україні в 19 – поч. 20 ст.

6. Розвиток архівної справи в добу Української революції (1917-1920 рр.).

7. Архівне будівництво в Західній Україні в 1920-1930 рр.

8. Архіви України в радянський період (1920-1980рр.).

9. Розвиток архівної справи в незалежній Україні.

Ключові поняття: регістри, метрика, фамільні архіви, радецькі книги, архівні комісії.

1.Зародження архівів в Україні( доба Київської Русі та Галицько-Волинського князівства)

Історія архівної справи в Україні невіддільна від світової історії зародження і розвитку архівів. Водночас вона пов’язана з історією державних установ, громадських об’єднань і рухів. Особливості формування і функціонування мережі архівів різних регіонів України, які перебували у складі Литви, Польщі, Росії та Австро-Угорщини, зумовлювались їхнім тодішнім адміністративно-політичним устроєм.

Взагалі вивчення історії архівів допомагає осмислити їх місце і роль в житті суспільства, пізнати закономірності еволюції різних типів архівів, простежити процес збирання документів та формування архівних фондів; стимулює теоретичні студії в архівознавстві.

Історія архівів та архівної справи в Україні починається з утвердженням її державності. Найдавніші писемні документи – грамоти періоду Київської Русі – виникали як результат взаємовідносин між великим князем і його васалами,окремими феодалами. Грамоти, переважно, закріплювали права на власність і привілеї , відображали діяльність землевласників; збирались і зберігались дружинниками і боярами.

Від часу запровадження християнства, як державної релігії та інституційного утвердження церкви на території України беруть початок церковні архіви . Монастирі, церкви, митрополичі та єпископські кафедри були центрами зосередження писемних документів.

Монастирі, крім важливих духовних осередків, були ще й великими землевласниками. Вони дбайливо зберігали документи про своє заснування, право володіння земельними угіддями, привілеї.

Давні монастирські архіви Київської Русі не збереглись через ворожі навали, війни, природні катаклізми. Давньоруські літописи не зафіксували відомостей про різного роду договори київських князів з чужоземними країнами, які скріплювались писемними документами. Зберігались вони в казні князя. Занотувались на пергаменті.

Княжий двір, як орган центрального управління Галицько-Волинської держави 13-14 ст. мав серед своїх державних функцій завдання – збирати і зберігати важливі документи. Займався цим печатник (канцеляр).

Монастирі і церкви, засновані галицько-волинськими князями, крім маєтностей, грошових і речових пожертвувань, отримували богослужебні книги. На них робили, нерідко, записи про пожертви храмам, нотатки господарського плану.

Монастирські зібрання книг і документів відігравали роль архівів-бібліотек. Їх хранителями були ризничі.

Отож, виникнення архівів в Україні безпосередньо пов’язане з утвердженням державності на її землях, насамперед Київської Русі. Розширення державних функцій княжого двору, економічне зміцнення церкви зумовлювали зростання великокнязівського церковних архівів.

Формувались й особові архіви дружинників і бояр. Розпад Київської Русі, занепад Галицько-Волинської держави негативно позначились на розвитку архівної справи. Закладені архівні традиції знайшли продовження в литовсько-польській добі історії.

Лекція 3.

План

1.Поняття про архівну систему.

2. Основні види архівних систем.

3 Система архівних установ України.

Ключові поняття: архівна система, система архівних установ, мережа архівних установ, Держкомархів.

Поняття про архівну систему

Архівознавство, як і кожна наука, послуговуються певними термінами. До них і поняття «архівна система».

Архівна система – це сукупність основоположних принципів організації архівної справи, способів, технологій її ведення, що забезпечують цілісність та скоординованість функціонування архівних установ. Архівна система має конкретно-історичний зміст, є похідною від суспільно-державного ладу, політичного устрою, національно-культурних традицій держави, регулюється відповідними законодавчими актами і функціонує в правовому полі. Осмислення суті архівної системи дає можливість засвоїти її особливості, зіставити сильні і слабкі сторони, глибше вникнути в тенденції і перспективи розвитку архівної справи.

Лекція 4.

План

1.Поняття про сукупний архівний фонд України.

2. Склад і структура НАФУ.

3 Правові засади НАФУ.

Ключові поняття: Національний архівний фонд, Державний архівний фонд, експертиза цінності документів, державна реєстрація документів, страхові копії, копії фонду користування.

Склад і структура НАФУ

НАФ – це сукупність архівних документів, що відображають історію духовного і матеріального життя українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбаннями української нації. До НАФ відносять документи незалежно від їх виду, місця і часу створення, виду матеріального носія інформації, форм власності на них.

Для внесення архівних документів до НАФ проводиться відповідна експертиза і державна реєстрація.

Документи НАФ є культурними цінностями, що постійно зберігаються на території України або за її межами і згідно з міжнародними угодами, ратифікованими ВР, підлягають поверненню в Україну.

В складі НАФ є три групи документів:

- документи, що утворились в різні історичні періоди на теренах сучасної України та зберігаються на території України;

- документи українського походження, що утворились за межами України і передані у власність України чи її громадян у порядку реституції,на підставі дарування або зберігаються за межами України і відповідно до міжнародних угод підлягають поверненню в Україну (в оригіналах або копіях);

- документи іноземного походження, що утворились на теренах інших держав і, за різних обставин опинившись на території України, стали невід’ємною частиною національної історико-культурної спадщини.

Серед документів кожної з цих груп є такі, що мають особливе значення та унікальний характер. Тому чільне місце у складі НАФ належить особливо цінним та унікальним документам.

До особливо цінних належать архівні документи, що містять інформацію про найважливіші події, факти і явища в житті суспільства, не втрачають значення для економіки, культури, науки, духовного життя, міжнародних відносин, екології, державного управління, оборони і є неповторними з погляду їх юридичного значення і автографічності.

Унікальні документи НАФ становлять виняткову культурну цінність, мають важливе значення для формування національної свідомості українського народу, визначають його внесок у всесвітню культурну спадщину. Для унікальних документів передбачено особливу форму обліку – облік у Державному реєстрі національно-культурного надбання. З’ясування виключної історико-культурної цінності документів НАФ і віднесення їх до унікальних відбувається з урахуванням таких критеріїв:

- статус і значення фондоутворювача;

- походження, авторство документів;

- час створення документів;

- цінність документів (інформації в них);

- юридична сила документів, їх оригінальність;

- наявність художніх або палеографічних особливостей документів.

Ці критерії застосовують комплексно. Унікальні документи підлягають обов’язковому страхуванню і відокремленому зберіганню, одночасно зі страховими копіями, які є недоторканими, виготовляються копії фонду користування.

Важливою складовою НАФ є Архівний фонд НАН, а також ЛНБ ім. В.Стефаника, рукописні фонди ВНЗ і національних музеїв України, Інститут рукопису НБУВ.

Важливою державною проблемою залишається поповнення НАФ документами культурної спадщини України, що перебувають закордоном. Вони підлягають поверненню в Україну у вигляді оригіналів або копій відповідно до міжнародних угод, внаслідок дарування чи придбання. НАФУ формується з архівних документів:

- органів державної влади;

- органів місцевого самоврядування;

- підприємств;

- установ;

- організацій всіх форм власності;

- архівних документів громадян та їх об’єднань.

Єдиною підставою включення документів до НАФ є експертиза їх цінності, яку проводять експертні комісії різних рівнів. Складним питанням правового і практичного характеру є подання архівних документів на експертизу цінності фізичними особами – власниками цих документів.

Отож, документи НАФУ, склад якого представлено документами, що повноцінно відбивають всі напрями життєдіяльності суспільства, зберігаються в державних архівних установах і приватних колекціях і перебувають під охороною держави.

Правові засади НАФУ

Суспільні відносини навколо історико-культурного надбання, зокрема архівів в Україні, як і в більшості країн світу врегульовані відповідним законодавством. Одним з суттєвих чинників, що впливає на правовий статус регулювання відносин, пов’язаних з документами НАФ, є належність їх до певної форми власності. ЗУ «Про НАФ та архівні установи» визнає будь-які форми власності на документи НАФ, передбачені Конституцією та законами України. Класифікація НАФ за аспектами власності передбачає такі категорії:

- документальні комплекси, що належать державі;

- комплекси, що належать територіальним громадам;

- документи, що є власністю суб’єктів господарювання недержавного походження, релігійних організацій та об’єднань громадян;

- приватні архівні зібрання або окремі документи.

Визначення архівних документів, які підлягатимуть під юрисдикцію держави, було однією з перших проблем, що постали перед законотворцями України, як і в інших колишніх республіках СРСР. Предметом законодавчого регулювання стала сукупність історично цінних документів, які належать Україні або її громадянам. Таке регулювання здійснювалось на рівних засадах, незалежно від того, в чиїй власності перебувають документи: держави, територіальних громад чи приватних осіб. Усі власники документів мають рівні права. Тому Закон України не передбачає, як в деяких інших державах, розподілу НАФ на частини за формами власності. Пріоритет держави орієнтований на вирішення головного завдання – забезпечення збереженості документів НАФ. Для його реалізації – в законі передбачено державний облік архівних документів, державну реєстрацію і контроль за додержанням законодавчих вимог щодо їх зберігання, виявлення та повернення архівної україніки.

Відповідно до конституційного права особи «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію», єдиною підставою для користування документами для кожної повнолітньої, дієздатної, ідентифікованої особи є її заява.

До обов’язків фізичних осіб – власників цінних архівних документів – належить легалізація свого архіву шляхом реєстрації його в державній архівній установі. На власників цінних архівних документів ЗУ покладається завдання забезпечення збереженості документів НАФ. У разі недотримання належних умов збереження власник може бути за рішенням суду позбавлений права власності на ці документи. Відповідно до Конституції України іноземці та особи без громадянства мають рівні права щодо доступу до документів НАФ з правами громадян України. Кабмін України може обмежувати доступ до документів НАФ громадян тих держав, в яких передбачено обмеження доступу громадян України до їхніх державних архівів.

В архівному Законі зазначається також те, що власник документів НАФ не має права знищувати, пошкоджувати їх, змінювати зміст або безповоротно передавати за межі України. Вивезення оригіналів документів НАФ за межі України забороняється. Винятком є тимчасове експонування документів на виставках, наукова експертиза або реставрація документів. У такому разі потрібен дозвіл Держкомархіву.

На запобігання виснаженню національних архівних інформаційних ресурсів спрямовані певні обмеження щодо суцільного копіювання великих документальних комплексів.

З метою законодавчого визначення архівних документів як об’єктів, що мають цінність для власника саме як об’єкти рухомого майна, науковцями ЦНДІАСД розроблено методи грошової оцінки документів НАФ та віднесення їх до складу НАФ. Для захисту інтересів власника грошова оцінка документів НАФ здійснюється під час купівлі-продажу та інших угод, пов’язаних з передаванням права власності, визначення розміру збитків у разі заподіяння шкоди, проведення страхування документів.

Отож, НАФ – це невід’ємна складова національної і загальносвітової культурної спадщини, комплекс матеріальних носіїв цінної ретроспективної інформації, глобальна структурована інформаційна система.

 

Лекція 5.

Тема: Архівна україніка

План

1.Український комплекс .

2. Зарубіжний комплекс.

3 Проблеми передачі та опрацювання архівної україніки.

Ключові поняття: архівна україніка, український комплекс архівної україніки, зарубіжний комплекс архівної україніки, інкорпорація документів, депозиція, реституція.

Український комплекс

За межами України у державних, корпоративних, церковних і приватних архівах та колекціях , бібліотечних і музейних зібраннях різних країн зберігаються величезні масиви інформації з історії та культури України. В історичній науці для визначення архівних документів, пов’язаних з Україною, що зберігаються за її межами, закріпилось поняття «архівна україніка».

Архівна україніка є важливим інформаційним масивом і базовим історико-культурним потенціалом гуманітарної сфери знань. За ЗУ «Про НАФ та архівні установи» такі документи є частиною НАФ і, відповідно до міжнародних угод , підлягають поверненню в Україну в оригіналах або копіях.

Інформаційний масив архівної україніки формувався тривалий час. Систематичне вивезення документів та книжкових зібрань з України почалось за Петра І. Значну кількість документів захопило військо Меншикова під час розгрому Батурина 1708 року. Передавались документи до Москви і внаслідок арештів українських державних і військових діячів.

Драматичні зміни відбувались і за радянських часів, коли було ліквідовано велику кількість установ та націоналізовано їхні фонди. Отож, за принципом права «митрополії» до Росії «законно» переміщувались колосальні масиви документів , створені українськими установами на українській території.

Архівні документи українського походження, які перебувають за межами України, є невід’ємною частиною багатьох зарубіжних документальних груп або колекцій документів у державних і приватних сховищах. Значні масиви архівної україніки не знайшли публічних сховищ, не були оцінені, описані взагалі. Багатьом зібранням загрожує руйнація через незадовільні умови зберігання, а багато унікальних та цінних документів приречені бути викинутими новими власниками, які не можуть визначити потенційної цінності цих матеріалів. Багато документів, вивезених з батьківщини емігрантами занадто фрагментарні, щоб заслуговувати на витрати, пов’язані з архівною обробкою. Але, навіть, ті, що потрапили до університетських бібліотек, історичних товариств та музеїв або архівів етнічних груп як зразки іноземної екзотики, переважно не описані, закриті для дослідників. Численні українські організації докладають великих зусиль до повернення на батьківщину архівної україніки.

В архівній україніці виділяють 2 головні комплекси: український та зарубіжний.

Український комплекс включає документи створені урядом України, місцевими органами влади Російської імперії або СРСР, що діяли на українських землях, іншими установами, зареєстрованими в Російській імперії чи СРСР, чия діяльність відбувалась на сучасних українських землях, або окремими особами (незалежно від національності), що були підданими України, або етнічними українцями – підданими Російської імперії.

До основних груп документів українського комплексу належать:

- офіційні документи давніх українських урядових установ, що діяли на сучасних українських землях (документи Запорозької Січі, Гетьманщини, Центральної влади, УНР, ЗУНР) Цілі архівні комплекси були розпорошені в Парижі, Берліні, Відні, Празі, США.

- дипломатичні та інші офіційні документи, створені за кордоном українськими місіями або представниками офіційних українських установ та організацій;

- офіційні документи центральних установ, яким владами попередніх імперських режимів було доручено адміністративну діяльність на українських землях (документи Росії, Польщі, Австрії, Австро-Угорщини, Румунії, Туреччини);

- офіційні державні документи провінційних, регіональних, місцевих органів, що перебували на українських землях і були утворені владою попередніх імперських режимів ( у т.ч. документи КПУ радянського періоду). Сюди належать документи київського, волинського генерал-губернаторств та ін.

- документи офіційних українських військових підрозділів або виразно українські складники документації російських (радянських) збройних сил. Сюди належать документи українських підрозділів у складі імперських російської, польської, австрійської та радянської армій;

- документи, що виникли зав кордоном, за межами колишнього Російської радянської імперії внаслідок діяльності там представників інших недипломатичних офіційних українських ( радянських) державних установ (документи офіційних українських торговельних місій, представництв преси та ін.);

- документація українських недержавних приватних установ, ділові, церковні або культурні представництва, що офіційно не контролювались державою (документи закордонних представництв тих українських установ або організацій, що мали офіційний дозвіл на ділову діяльність в межах України);

- документація нелегальних організацій або організацій у засланні та окремих осіб, у тому числі дисидентських та підпільних груп, що діяли на території сучасної України в часи російського імперського чи радянського режимів ( наприклад, документи УПА, релігійних угрупувань, дисидентів, національних громад та ін.);

- особисті папери окремих українців, а також українських емігрантів( в т.ч. видатних осіб). Ця документація може захищатись авторським правом;

- рукописні книги, зібрання історичних документів та автографи, аудіовізуальні документи, вивезені з України емігрантами;

- документи, створені за кордоном приватними українськими емігрантськими організаціями та громадами, що продовжували зберігати українські традиції в еміграції;

- зібрання українських архівних документів, створені закордоном або українські складники інших зібрань.

Зарубіжний комплекс

Зарубіжний комплекс документації складають документи, створені іноземними урядами, установами та окремими особами. У зарубіжному комплексі виділяють 6 груп документів:

- документи урядів, напівприватних або приватних установ та організацій, окремих осіб(більшість документів, створених іноземцями в Україні або пов’язаних з Україною не може бути об’єктом вимог як офіційна частина національної архівної спадщини);

- дипломатичні або консульські документи офіційних місій інших держав на українських землях або пов’язані з Україною матеріали серед дипломатичних документів іноземних місій у Російській імперії та Радянському Союзі (консульські документи іноземних держав, які виникли в Києві, Львові та Одесі мають залишатись під юрисдикцією країни, що їх утворила, нема жодних підстав вимагати їх повернення);

- документи військової та цивільної окупаційної влади на українських землях часів війни (документи окупаційних армій найчастіше можна знайти в архівах країни-окупанта);

- документи іноземних неурядових фірм, культурних, релігійних, журналістських та інших організацій, які діяли в Україні;

- особисті папери іноземців, що перебували в Україні (щоденники, аудіовізуальні матеріали);

- колекції рукописів та документів, зібрані іноземцями, що мешкали в Україні.

Слід відмітити, що найбільші колекції українських архівів за кордоном були зібрані провідними українознавчими науковими, культурно-освітніми, політичними, еміграційними центрами у США, Канаді, Великобританії,ФРН, Чехії. Першорядні українські етнічні збірки зосереджено в архівах Наукового товариства ім. Т.Шевченка в Нью-Йорку, Української вільної академії наук в Нью-Йорку, Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. Липинського та ін. Значні українські колекції зберігаються в Національному архіві Канади (Оттава), Архіві провінції Альберти (Едмонтон), Архіві Альбертського університету (Едмонтон). Результатом багаторічних дослідницьких та збиральницьких зусиль українських вчених на еміграції стала нещодавно сформована Колекція документів про повстанський рух та боротьбу з повстанським рухом в Україні Петра Потічного(1941-1954) – Центр слов’янських та східноєвропейських джерел імені П.Яцика Бібліотеки Робертса, університет Торонто. Іншу категорію архівної україніки складають матеріали центральних архівів тих країн, у складі яких тривалий час перебували українські землі (Росія, Польща, Австрія).

Перші спроби та результати систематичного опрацювання зарубіжних архівних зібрань, державною архівною службою України представлені на офіційному веб-сайті Держкомархіву в розділі «Архівна україніка» (http: lucky. scau. Kiev./ Arch Ukr/ index. ua. html.)

 

Лекція 6

План

1.Статус державних архівів .

2. Структура державних архівів.

3 Виробничі підрозділи архіву.

4. Основні архівні технології.

5. Планування, звітність та економічна діяльність архівів.

Ключові поняття: державний архів, положення про державний архів, структура архіву,архівосховище, паспорт архіву, звіт про виконання плану розвитку архівної справи.

Статус державних архівів

Однією з практичних проблем архівної справи є організація роботи державних архівів. Вона включає наукові засади усіх сфер діяльності: управлінської, організаційної, фінансової, господарської.

Фундамент системи архівних установ України складають державні архіви, які збирають, ідентифікують, класифікують, описують, зберігають документи, здійснюють реставрацію їх, організовують користування ними.

Державний архів – це створена державою установа, призначена для формування НАФ, обліку, зберігання його документів та забезпечення використання архівної інформації. Як інформаційна система і суб’єкт інформаційних відносин, державний архів бере участь у здійсненні інформаційної діяльності, основними видами якої є одержання, зберігання. Використання та поширення архівної інформації. Пріоритетними завданнями державних архівів є :

- реалізація державної політики в сфері архівної справи;

- координування діяльності державних органів, підприємств, установ, організацій з питань архівної справи і діловодства;

- забезпечення здійснення державної реєстрації, обліку постійного зберігання, комплектування, використання документної інформації;

- науково-методична робота в галузі архівознавства, документознавства та археографії.

Відповідно до призначення і мети діяльності державні архіви за дорученням держави і в межах, визначених законодавством, здійснюють певні повноваження держави щодо володіння, користування і розпоряджання частиною НАФ, що належить державі і зберігається в архіві згідно з його профілем і рангом.

У державному архіві зберігаються документи НАФ, що не належать державі. Тоді архів за дорученням їх власників здійснює певні повноваження щодо володіння, користування і розпорядження цими документами.

Державні архіви зберігають документи НАФ постійно. Частина місцевих державних архівних установ залежно від їх рангу зберігають документи протягом строків, визначених органом виконавчої влади вищого рівня чи органом самоврядування, що утворив цю місцеву державну архівну установу з наступним передаванням таких документів до відповідного державного архіву на постійне зберігання.

Правовою базою діяльності державних архівів є ЗУ «Про НАФ та архівні установи», «Основи законодавства України про культуру», закони «Про інформацію», «Про державну таємницю», «Про авторське право та суміжні права», «Про охорону та використання пам’яток історії та культури», постанови ВР України, укази Президента України, розпорядження Кабміну, міжнародні правові акти, в яких бере участь Україна.

Діяльність державних архівів регулюється також підзаконними нормативно-правовими актами Держкомархіву.

Основними нормативними документами з організації роботи архіву є...

· положення про архів та його структурні підрозділи;

· структура та штатний розпис;

· кошторис доходів і видатків;

· посадові інструкції працівників.

Статус, завдання, функції державних архівів, порядок їх створення і підпорядкування визначаються спеціальним нормативним актом – положенням. В ньому зафіксовані права архіву:

· на отримання від підрозділів ОДА, місцевого самоврядування інформації про зберігання і впорядкування документів;

· на надання вказівок установам та організаціям щодо роботи їхніх архівних підрозділів і ведення діловодства;

· на порушення питання про призупинення діяльності архівних установ які не забезпечують збереження документів НАФ;

· на обмеження доступу до документів та встановлення особливих умов використання інформації, що міститься в них.

Управління архівом здійснюється відповідними органами виконавчої влади і місцевого самоврядування вищого рівня, директором та іншими керівними працівниками архіву.

Директора центрального державного архіву призначає і звільняє Держкомархів; директорів державних архівів областей - голови ОДА за погодженням з Держкомархівом; галузевих державних архівів – керівники міністерств, відомств.

Директор:

· персонально відповідає за виконання покладених на архів завдань;

· затверджує виробничі плани і штатний розпис, положення про структурні підрозділи;

· видає накази і контролює їх виконання;

· призначає і звільняє з посад працівників архіву;

· розподіляє функціональні обов’язки співробітників установи.

З метою погодженого вирішення питань компетенції державного архіву, в ньому може утворюватися колегія у складі директора, його заступників та інших працівників архіву.

В Державному архіві діють також науково-методичні наради та експертно-перевірочні комісії.

Державні архіви є юридичними особами, мають самостійний баланс, рахунки в установах банків, гербову печатку. Вони утримуються за рахунок коштів Держбюджету України. Гранична чисельність співробітників, фонд оплати праці та видатки на утримання установи затверджують голови відповідних державних адміністрацій. Типові положення про місцеві державні архіви за

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти