ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Завдання та особливості загального документознавства

Завдання та особливості загального документознавства

Основні завдання загального документознавства, як наукової дисципліни й системи знань про документ та документа системи, висвітлено в таблиці 2.1.

Становлення загального документознавства, як уже зазначалося, відбувається під впливом низки документознавчих наукових дисциплін. Зазначене дає можливість ідентифікувати загальне документознавство як наукову дисципліну, одночасно показуючи її зв'язки з іншими науками та галузями знань, що вивчають документ або окремі його характеристики.

Об'єднання зусиль суміжних наук створює інтегративний напрям розвитку знань про документ. У кінцевому результаті це повинно призвести до формування комплексу знань про документ і документальну діяльність; становлення загального документознавства як синергетичної наукової дисципліни, системи знань на базі наук документ-но-комунікаційного (інформологічного) циклу.

Окремі властивості, якості та функції документа можуть бути складовою інших наукових дисциплін документознавчого циклу, що розглядають особливості тих груп документів, з якими має справу відповідна наукова галузь практичної діяльності. А от розуміння документа в його історичній, теоретичній цілісності та практичному застосуванні, де він є об'єктом дослідження, взмозі дати саме загальне документознавство.

Вищезазначене відрізняє загальне документознавство від інших дисциплін, об'єктом яких виступає документ. Тобто в інших наукових дисциплінах питання, пов'язані з документом, розглядаються не наголошуючи на них, а лише в тому обсязі, у якому вони мають місце в тій чи іншій галузі документно-комунікаційної діяльності.

Відмінність загального документознавства від теорії діловодства, управлінського документознавства, джерелознавства, картографознавства, бібліографознавства, бібліотекознавства й архівознавства полягає в тому, що саме тут документ є головним об'єктом дослідження. Інші об'єкти є, так би мовити, похідними й другорядними, і серед них, зокрема, сфери створення, функціонування, використання документів, тобто практичної роботи з ними.

Так, для бібліотекознавства, архівознавства і музеєзнавства одним із головних об'єктів виступають відповідно бібліотеки, архівні та музейні установи, а документи в їх сукупності - це другорядні об'єкти.

Бібліографознавство досліджує бібліографічну діяльність, в основі якої лежить процес бібліографування, тобто описування переважно творів друку. Саме цими об'єктами й обмежується сфера вивчення бібліографознавства, оскільки, скажімо, для описування рукописних книг розроблено відповідні методи кодикографії та археографічного описування документальних джерел.

У музейній справі особливим е описування документів (видань, рукописних книг, давніх актів). І взагалі, в музеєзнавстві цей напрям не є пріоритетним через те, що документальні пам'ятки становлять незначну частину музейних фондів (за винятком, безперечно, архівів-музеїв та літературних музеїв).

В архівній справі існує своє специфічне архівне описування документів.

Для управлінського документознавства головним об'єктом дослідження виступає службовий документ, для картографічного - карта, музичного - той чи інший нотний запис, нанесений на матеріальний носій.

Загальне документознавство має право на визнання його синергетичною науковою дисципліною по відношенню до інших дисциплін документознавчого циклу, але це не означає, що воно буде "поглинати" інші дисципліни, навпаки, документознавство взмозі охоплювати об'єкт вивчення в найбільш загальних, визначних рисах, якостях і тенденціях, залишаючи безліч можливостей та суто специфічних проблем на долю суміжних наукових дисциплін, підвищуючи тим самим їх творчий потенціал й збагачуючи свою методологію.

Розвиток загального документознавства може здійснюватись за рахунок взаємозбагачення та застосування різноманітних аналогів із суміжних дисциплін документознавчого циклу, підсумовування всього того, що має логічне завершення.

Зазначене якраз і різнить загальне документознавство і інші наукові дисципліни, об'єктом яких виступає документ як складова.

Букерівська премія

Букерівська премія була заснована у 1969 році і вважається найпрестижнішою літературною премією англомовного світу та світу загалом, після Нобелівської. Премія присуджується щороку за роман, написаний англійською мовою громадянином Британської Співдружності Націй або Ірландії. Перше вручення відбулося в 1969 році. Тоді лауреат отримував 5 тис. фунтів стерлінгів, пізніше ця сума зросла до 10 тисяч, а потім до 15 і 20 тисяч фунтів. Сьогодні розмір Букерівської премії складає 50 тис. фунтів стерлінгів (майже 100 тис. доларів). Адміністративним органом, що керує премією, є щорічно поновлюваний консультативний комітет, до якого входять два видавця і по одному представнику від письменників, літературних агентів, книгопродавців, бібліотек і Фонду Букерівської премії, голова Ради директорів «Вооker» і ще одна посадова особа, що представляє цю компанію. Спочатку консультативний комітет формує список з представлених на премію книг (щорічно на здобуття премії представляється понад 100 книг). Той же комітет затверджує журі з п'яти людей - це відомі літературні критики і письменники, вчені, громадські діячі. Влітку журі оголошує довгий список, що включає 20-25 назв, а потім у вересні формується шість учасників короткого списку премії. Переможець Букерівської премії оголошується в жовтні на спеціальній церемонії. Лауреатом премії 2010 року став Говард Джейкобсон за роман «Проблема Фінклера» - британський письменник і журналіст, який став відомим завдяки написанню гумористичних романів на тему проблем британських євреїв. Ця книга, опублікована лондонським видавництвом «Блумсбері», досліджує питання сучасного життя євреїв, а також присвячена темам «кохання, втрати і чоловічої дружби». Голова суддівської комісії, сер Ендрю Моушен, сказав: «Проблема Фінклера» - прекрасна книга: дуже весела, звичайно ж, але також дуже розумна, дуже сумна і дуже вишукана. Вона є тим, чим виглядає, і набагато більшим, ніж виглядає. Абсолютно достойний переможець цієї видатної нагороди». Джейкобсон став найстарішим переможцем (68 років) із часів перемоги Вільяма Голдінга у 1980 році, а «Проблема Фінклера» є першим гумористичним романом-переможцем за 42-річну історію нагороди.

На початку 2008 року оргкомітет Букерівської премії оголосив про заснування нової нагороди — спеціального призу Букер Букерів» за кращий твір, який отримував Букерівську премію з моменту проведення першої церемонії її вручення 22 квітня 1969 року. Ця нагорода вручалася лише одного разу на церемонії у 2008 році в ознаменування сорокової річниці Букерівської премії. У конкурсі на звання «кращого з кращих» взяв участь 41 твір, оскільки в 1974 і 1992 роках лауреатами Букерівської премії ставали по дві книги. У 2008 році вперше у процедурі рішення участь брали читачі, яким була надана можливість вибрати кращий твір із шорт-листа, до якого увійшли шість фіналістів; їхні імена були оголошені у травні 2008 року. Ім'я лауреата премії Тhе Веst оf the Вооker було оголошено в липні 2008 року під час літнього літературного фестивалю в лондонському Southbank Сеntrе. Призером стала книга Салмана Рушді «Діти півночі», романи «Ганьба» Джона Кутзеє і «Оскар і Люсінда» Пітера Керрі посіли друге і третє місця відповідно.

Пулітцерівська премія

Одна з найпрестижніших нагород у галузі літератури, журналістики, музики і театру в США, заснована видавцем «жовтої преси» Джозефом Пулітцером.
Джозеф Пулітцер народився 10 квітня 1847 року в місті Мако в Угорщині. 1864 року - емігрував до США як найманець союзної армії під час громадянської війни Півночі й Півдня 1861—1865 рр. Після війни переїхав у Сан-Луїз, де 1868 року влаштувався репортером у німецькомовну газету Westliche Post, і вже через три роки став співвласником цього видання. У 1869 році його обрали до законодавчого органу штату Міссурі. У 1982 році Пулітцер переїздить до Нью-Йорку, де 1883 року придбав ранкову газету World. Редакторський талант Пулітцера дав змогу перетворити World у головний нью-йоркський рупор демократичної партії. Через чотири роки нью-йоркська громадськість побачила нове видання — Evening World. Методи, якими Пулітцер завойовував читацький інтерес, досить прості й водночас дієві. Він поєднував на сторінках газет статті про політичну корупцію, журналістські розслідування, сенсації в різних царинах життя, трохи гумору й реклами. Згодом почав додавати спортивні новини, рубрики, присвячені жінкам, яскраві ілюстрації й карикатури. Таким чином, на сторінках Пулітцерівських газет було все — від пліток («жовта преса») до серйозної політичної аналітики. Згодом занадто напружена робота негативно позначилася на здоров'ї Пулітцера - тому 1887 року він залишив крісло головного редактора, а 1890 - взагалі відійшов від видавничих справ. 29 жовтня 1911 року Джозеф Пулітцер помер. Його заповіт став цілковитою несподіванкою для всього журналістського світу. Він жертвував два мільйони доларів Колумбійському університету в Нью-Йорку. Медіа-магнат бажав, щоб три чверті фонду пішли па створення вищої Школи журналістики, а решта — на створення премії для визначних американських журналістів - Пулітцерівської премії.
Готуючи свій заповіт 1904 року, Пулітцер зазначив, щоб цю премію вручали так: чотири нагороди для журналістів, чотири — в царині літератури і драматургії, одна премія за освітянську діяльність і чотири стипендії для журналістських подорожей у пошуках цікавих фактів і карколомних сенсаційних публікацій. Щодо літератури, то нагороди мали отримувати американські романісти, автори оригінальної американської драми, яку було представлено на суд глядачів у Нью-Йорку, також по одній нагороді готувалося для автора історичної книжки про США, автора американської біографії, а також для найкращого видання, що мало вплив на формування громадської думки в суспільстві. Але передбачливий Пулітцер у заповіті вказав ще й на те, що, відповідно до рішення членів журі, кількість премій і номінацій може змінюватися, якщо це відповідає соціальним змінам, які відбуваються у країні і матиме позитивний вплив на громадян, якщо цього вимагатиме громадськість або ж із причин, пов'язаних зі зміною часу. З 1917 року премія вручається щорічно в перший понеділок травня опікунами Колумбійського університету в Нью-Йорку. Розмір премії — 10 тисяч доларів.
Першим її лауреатом став американський журналіст Герберт Баярд Своп за серію матеріалів «Зсередини Німецької імперії», опублікованої в «Нью-Йорк ворлд» у жовтні 1916 року.
У 1999 році Спостережна рада дозволила інтернет-репортерам брати участь у номінації «Журналістське розслідування». З 2006 року приймався до розгляду онлайн-контент (репортажі, фотографії) паперової преси.
З 2009 року Пулітцерівську премію стали вручати журналістам як за матеріали, опубліковані в друкованих виданнях, так і за публікації в Інтернеті. Журі відзначило зростаючий вплив онлайнових ЗМІ і їхній все більш професійний контент. Майже чверть претендентів на Пулітцерівську премію в галузі журналістики в 2009 році були представлені у вигляді онлайнових документів — 37 різних видань, що існують тільки в Інтернеті.
Літературна премія вручається в шести номінаціях: «За художню книгу, написану американським письменником, бажано про Америку»; «За книгу з історії Сполучених Штатів»; «За біографію або автобіографію американського автора»; «За вірш»; «За нехудожню літературу»; «За кращу драму». Лауреатами літературної Пулітцерівської премії в різні роки ставали Ернест Хемінгуей («Старий та море»), Гарпер Лі («Убити пересмішника»), Вільям Фолкнер («Притча»), Юджин О'Ніл («За обрієм». 1920: «Анна Крісті», 1922; «Дивна інтерлюдія», 1938; «Довга подорож у ніч», 1957), Теннессі Вільямс («Трамвай «Бажання»), Артур Міллер («Смерть комівояжера»), Маргарет Мітчелл («Віднесені вітром»), Джон Апдайк (за романи «Кролик розбагатів» і «Кролик заспокоївся»).

 

Премія імені Йоганна Гете

Це найбільша літературна нагорода Німеччини. Премія Гете вручається кожні три роки 28 серпня в день народження класика німецької літератури - і складає в грошовому еквіваленті 50 тисяч євро. З часу заснування в 1927 році її лауреатами були Герман Гессе, Томас Манн, а також «батько» психоаналізу Зигмунд Фрейд.
2011 року її отримав сирійський поет Адоніс. Його справжнє ім'я Алі Ахмед Саід Есбер (Аlі Аhmed Said Еsber). Алі Ахмад Саїд, який має псевдонім Адоніс, народився на півночі Сирії в 1930 році. У віці 26 років він залишив батьківщину через політичні переслідування. Зараз живе в Парижі, однак продовжує писати арабською. Він став першим арабським автором, який отримав німецьку літературну нагороду. Поету її вручили за «космополітичну творчість і внесок у світову літературу».

Гонкурівська премія

Французька літературна премія для відзначення прозових творів французькою мовою, яка вручається щорічно з 1903 року. Її було засновано за ініціативи та фінансової підтримки братів Жуля та Едмона Гонкурів. Завдяки великим коштам, які залишили після себе брати, було організовано академію, що носить їхнє ім'я. Сьогодні до Гонкурівської академії входять десять найвідоміших літераторів Франції, кожний із який має один голос при визначенні лауреата премії. Президент академії, натомість, має два голоси. Свого часу членами організації були письменники А. Доде, Ж. Репар, Ф. Еріа, Е. Базен та інші. Матеріальна частина Гонкурівської премії є символічною і складає 10 євро, але при цьому премія вважається однією з найпрестижніших і висуває автора в авангард французької літератури та збільшує продажі його книжок. Гонкурівська премія може бути присуджена автору лише раз за його життя. Як курйоз, Ромен Гарі отримав премію двічі, бо написав інший твір під псевдонімом Еміля Ажара і не був попередньо відомий під цим псевдонімом.
У 2011 році за роман «Карта і територія» премії удостоївся Мішель Уельбек (справжнє прізвище — Тома; народився 1958 р.) — письменник, поет, співак, сценарист, кінорежисер. Один із найбільш читаних у світі французьких авторів.

Премія Х'юго (Г 'юґо)

Літературна премія в галузі наукової фантастики, заснована в 1953 році. Названа на честь Гернсбека Х'юґо — засновника першого науково-фантастичного журналу «Захоплюючі історії». Премія присуджується щорічно за найкращі твори в жанрі фантастики та фентезі, опубліковані англійською мовою в попередньому році. Номінанти та переможці обираються за результатами голосування зареєстрованих учасників Всесвітнього конвенту любителів фантастики WorldCon (тому премію вважають «читацькою»). Лауреатам вручається статуетка, яка зображує злітаючу ракету.
У 2010 році у номінації «Кращий роман» перемогли відразу дві книги - «Зоряна дівчинка» Паоло Бачигалупі й «Тhe Сity аnd the Сity» Чайни М'евіля. За обидва твори було віддано однакову кількість голосів, що за багатолітню історію премії відбувається лише втретє. Серед інших лауреатів «Х'юго» Чарльз Стросс із кращою новелою «Palimpsest», Уїлл Макинтош із оповіданням «Вrіdesісlе», Натан Паркер з кращим повнометражним сценарієм «Mооn» та інші автори. Всього було присуджено премії в 15 номінаціях, у тому числі за кращий комікс і кращий сценарій короткометражного фільму. Спеціальний приз «Кращий новий автор» дістався американській письменниці Шенан Макгвайр.


Премія принца Астурійського

Престижна іспанська літературна премія вручається не за конкретний твір, а за загальний внесок у літературу. Ця премія - найпрестижніша в іспаномовному світі, її навіть називають «іспанською Нобелівською премією». За традицією, вона вручається спадкоємцем іспанського престолу. Премія принца Астурійского присуджується у номінаціях: культура, наука, техніка, спорт, суспільна діяльність. Лауреатові премії принца Астурійського, яка вручається в адміністративному центрі Астурії Ов'єдо, крім відповідних грамот і зробленої за особливим замовленням художником Жоаном Міро статуетки, вручається грошова премія в розмірі 50 тисяч євро. Раніше її лауреатами стали: Нобелівський лауреат німець Гюнтер Грасс, також Нобелівський лауреат іспанець Каміло Хосе Села, перуанський письменник Варгас Льйоса та інші видатні представники світової літератури.

Структура державних архівів

Важливим для діяльності архіву документом, що визначає склад функціональних структурних підрозділів, є структура. Організаційно-виробнича структура державних архівів зумовлена основними напрямками і завданнями їхньої діяльності, умовами і особливостями роботи. Наприклад, у центральних державних архівах та архівах областей функціонують такі відділи:

· забезпечення збереженості та обліку фондів,

· довідкового апарату,

· використання архівної інформації.

Всередині відділів можуть утворюватися менші виробничі одиниці (сектори групи), для вужчої спеціалізації праці:

· група наукового описування,

· група зберігання друкованих праць,

· сектор користування документами,

· сектор планування та організаційно-методичної роботи.

В окремих архівах створюються відділи, що відповідають специфіці їх діяльності (наприклад, в історичному архіві Львова є відділ давніх актів). В архівах можуть створюватись і позаштатні, господарсько-розрахункові підрозділи для впорядкування документів поточного діловодства в організаціях-фондоутворювачах, що фінансуються за їхній рахунок. Завдання, функції, права й організацію діяльності підрозділів архіву визначають положення про структурні підрозділи архіву, розробляються на основі положення про архів.

Розподіл працівників у відділах за посадами здійснюється відповідно до штатного розпису – документу, що визначає конкретний набір посад працівників архіву та складові їх заробітної плати відповідно до умов оплати праці. Працівники архівної установи поділяються на:

- керівний склад (директор, заступники, головний охоронець фондів, головний бухгалтер);

- спеціалісти (головний, провідний, 1-ої та 2-ої категорій, старший науковий співробітник, науковий і молодший науковий співробітники, старший охоронець фондів, охоронець фондів, реставратор 1-ої та 2-ої категорій);

- службовці (старший майстер, старший касир,старший інспектор, завідуючий канцелярією, діловод);

- обслуговуючий персонал (кваліфіковані робітники, прибиральниці, двірники, вахтери).

Діяльність архівів залежить від стану їх матеріально-технічної бази. Переважна більшість центральних і обласних архівів розташовано у спеціалізованих спорудах, які оснащені технологічним обладнанням для підтримки температурно-вологісного режиму, системами протипожежної сигналізації, автоматичного пожежогасіння.

Певна частина державних архівів розміщена в пристосованих приміщеннях. Для нормального функціонування архівних установ потрібні такі служби та приміщення:

- архівосховище;

- читальний зал,

- науково-довідкова бібліотека;

- лабораторія фото -, мікрокопіювання;

- методкабінет;

- реставраційно-палітурна майстерня;

- приміщення для довідкового апарату;

- робочі кімнати співробітників;

- виставковий зал;

- допоміжні приміщення( гардероб, наприклад).

45)Виробничі підрозділи архіву

Серед виробничих підрозділів архіву головним є архівосховище – спеціалізоване приміщення для зберігання документів. Воно має необхідне технологічне обладнання і устаткування:

- системи автоматичного підтримування температурно-вологісного режиму, протипожежної і охоронної сигналізації;

- системи спеціального освітлення;

- стелажне обладнання;

- картонажі;

- транспортні візки;

- розсувні драбини;

- ліфтові підйомники;

- прилади термо- і гігрометрії тощо.

Архівосховище 1-ої групи має понад 300 тис. справ. Його обслуговують завідувач архівосховища, старший охоронець фондів, 2 охоронці фондів. Архівосховища є об’єктами режимного порядку і доступ до них визначається спеціальною інструкцією та наказом директора. Вхід у верхньому одязі і з сумками також заборонений.

До основних підрозділів архіву належить читальний зал. До роботи в ньому допускаються особи, що в офіційній письмовій заяві аргументують потребу ознайомитись з документами за тією чи іншою тематикою.

Відповідний дозвіл дає керівник архіву або його заступник. Дозвіл діє протягом року.

З діяльністю читального залу тісно пов’язана робота довідкової групи (столу довідок), яка входить до функціональної сфери використання архівної інформації. Як правило, вона полягає у задоволенні соціально-правових потреб громадян. Тематичний спектр цих запитів досить широкий – про місце і дату народження. Стаж роботи, заробітну плату, майно, освіту, родовід, репресії ін. у більшості архівів цей вид робіт виконує відділ використання інформації документів, група довідок.

Робота одного з основних виробничих підрозділів архівної установи реставраційно-палітурної майстерні полягає в реставрації. Ремонті, оправі документів для підтримання їх належного фізичного стану.

Майстерня повинна мати певний набір обладнання. Реставрації підлягають документи, які мають механічні, фізико-хімічні, біологічні пошкодження. При надходженні до майстерні їх реєструють у спеціальному журналі, після закінчення реставрації роблять запис про повернення документів до архівосховища.

Основні архівні технології

З метою підвищення ефективності архівних технологій в архіві створюються багатопрофільні відкриті комп’ютерні системи, що дозволяють легко нарощувати додаткові автоматизовані робочі місця для співробітників у читальному залі, для користувачів. Їх призначення полегшити пошук даних у великих масивах інформації. Держкомархів та деякі архіви мають веб-сайти в Інтернеті, функціонує мережа електронної пошти.

46). Планування, звітність та економічна діяльність архівів

Планування – визначення видів та обсягів робіт працівників на певний період відповідно до мети і призначення архіву, має дві форми: перспективну і поточну. Перша властива органам управління архівною справою ( Держкомархів, центральні державні архіви, обласні державні архіви) і розрахована на тривалий термін. Друга – архівним установам і підрозділам. Вони складають річні плани. В державному архіві постійного зберігання документів складаються такі види планів: основної діяльності та впровадження наукових і методичних розробок.

Планування здійснюється архівом самостійно на основі досягнутих результатів попередньої діяльності, перспективних планів та програм. Враховуються також рекомендації і доручення органів вищого рівня.

Для контролю за виконанням планових завдань і використанням робочого часу в архівах використовують різні форми обліку праці. Найпоширенішою є ведення щоденників, до яких керівник відділу заносить цифрові показники рубіжного контролю.

У виробничих підрозділах щомісячно, а в архівній установі – щоквартально підбивають підсумки виконання плану. Державні архіви звітують за кількома статистичними формами:

1. Паспорт, в якому вказується така інформація:

· кількість споруд, об’єм і площа архівосховища,

· протяжність стелажного обладнання,

· кількість робочих кімнат, читальних залів, допоміжних приміщень,

· документів з різною матеріальною основою,

· стан довідкового апарату,

· кадровий склад працівників.

Паспорт заповнюють на 1 січня поточного року і подають до Держкомархіву до 1 лютого.

2. Звіт про виконання плану розвитку архівної справи, що складається за основними напрямками діяльності архіву:

· забезпечення збереженості і державний облік документів,

· зміцнення матеріально-технічної бази,

· створення і розвиток довідкового апарату,

· формування НАФ і експертиза цінності документів і ін..

Даний звіт подають до 5 січня.

Архіви звітують і про чисельність, склад і рух працівників, які займають посади керівників і спеціалістів, про чисельність окремих категорій працівників звіти подають до 5 січня.

Крім того, складаю бухгалтерську звітність за формами, встановленими для бюджетних організацій.

В умовах ринкових відносин ретроспективна інформація документів набуває значення товару. Це стимулює економічну діяльність архівних установ, розширення сфери архівних послуг.

До них належать:

· виконання замовлень на виготовлення мікрофільмів,

· виготовлення ксерокопій,

· надання документів для експонування на вставках, у телепередачах, для кінозйомок,

· виконання тематичних запитів,

· складання історичних довідок, збірників документів,

· виконання замовлень генеалогічного характеру.

Розцінки і тарифи на основні види робіт і послуг затверджує орган вищого рівня.

Ціни за виконані роботи залежать від категорії документів ( унікальні, особливо цінні, інші), витрат на мікроплівку, папір, електроенергію.

Кошти отримані від економічної діяльності використовуються на матеріальні заохочення працівників, розвиток технічної бази, господарські потреби архіву.

Для поліпшення організації і розгортання планових робіт і послуг архів здійснює маркетингову діяльність за такими напрямками:

· вивчає попит на певні види робіт потенційних замовників,

· обраховує економічну доцільність і ефективність надання таких послуг,

· використовує їх рекламне забезпечення,

· веде пошук нових споживачів.

47) ЗАРУБІЖНІ АРХІВИ

За межами України у державних, корпоративних, церковних і приватних архівах та колекціях, бібліотечних і музейних зібраннях різних країн зберігаються величезні масиви інформації щодо історії та культури України; за кордоном перебуває також частина писемної історико-культурної спадщини України.

Для архівістів України багато цікавого і повчального мають організація та управління архівною справою в зарубіжних країнах, організація і експертиза поточних документів, забезпечення зберігання й використання документальних матеріалів, оперативне впровадження в архівну справу новітніх технологій, підготовка архівних кадрів, організація приватних архівів, міжнародний обмін архівною інформацією, інші аспекти практики архівного будівництва .

Археологічні розкопки виявляють сліди існування архівів при храмах і палацах ще в V-III ст. до нашої ери в Месопотамії, Єгипті, Малій Азії. Це збірки законів, судових вироків, царських наказів та ін., записаних на табличках з глини, дерева, металу, на папірусах, а пізніше - пергаменті. Достатньо значною в давнину була система зберігання архівних документів в арабських країнах, Ірані, Китаї, в імперії Великих Моголів.

Архіви (державні) в європейських країнах знаходилися у веденні правлячих верхів - жерців, імператорів; у середньовіччі - королів, сеньйорів, пап, єпископів, монастирів, християнських церков, монархів. Сховищами їх були кам'яні монастирі і інші будови, архіви зберігалися краще ніж в інших країнах. З розвитком суспільства використання документів, що зберігалися в архівах, ставало все більш різностороннім. Королі, царі, імператори і інші правителі використовували архіви для підтвердження непорушності своїх прав; пізніше - буржуазія, що зароджувалася, в боротьбі з привілеями світських і духовних феодалів. Перебудова у зв'язку з революціями державних апаратів в VIII-XIX ст. у країнах Західної Європи спричинила за собою серйозну реорганізацію архівів. З'явилися національні архіви як один із засобів зміцнення державного апарату. З розвитком індустріального суспільства виникли економічні архіви, архіви банків, промислових кампаній, підприємств. У XX ст. архіви активно використовувалися для зміцнення авторитарних систем в державному управлінні, зокрема у військових цілях (створення в Німеччині в 1919 р. під виглядом загальноімперського архіву військових документів і ін.).

Війни і революції завдали архівам у ряді країн непоправного збитку (пожежі, евакуація, розкрадання і т.п.). Створений архівістами країн Західної Європи за допомогою США в 1948 р. в Парижі „Комітет експертів” провів велику роботу по концентрації й впорядкуванню архівів. Тоді ж при ЮНЕСКО виникла міжнародна організація архівістів - Міжнародна рада архівів (МРА). Вже в 1960-х рр. в нього увійшло з моменту створення 55 країн. МРА сприяє зміцненню зв'язку між архівами всіх країн, видає журнал „Archivum”, проводить міжнародні конгреси архівістів. У 2000 р. на 14-ій сесії Генеральної асамблеї МСА було створене його Євроазіатське регіональне відділення. Бурхливе XX століття значно поповнило архіви різних країн.

У всіх країнах розвиток архівної справи став завданням державного масштабу. У багатьох країнах створені центри керівництва державними архівами (Франція, Бельгія, Скандинавські країни), при якій існує державний архів (Національний архів, Головне управління, Генеральна дирекція), хоча не виключається і децентралізована система, управління (США, Швейцарія, Великобританія, Іспанія), при якій місцеві муніципальні архіви (штатів, кантонів і т.д.) не підпорядковані центральній архівній адміністрації. З кожним роком заглиблюється вивчення теорії і практики архівознавства на державному рівні з урахуванням досвіду всіх країн; розробляються нові принципи, правові і етичні норми діяльності архівних установ різного рівня; удосконалюється архівна технологія (кінофотофоновідеодокументація, електронні архіви, мікрографія, і ін.), методи і техніка реставрації; удосконалюється система використання, пошуку потрібної інформації через Інтернет.

Осмислення єдності архівного фонду держави як системи та необхідність пошуків найзручнішої її організації на раціональному рівні здійснювалися в Західній Європі наприкінці ХVIII – в І половині XIX ст. Створення спеціальних архівних установ було результатом суттєвого збільшення обсягів документів, деструктивних процесів в архівах, викликаних революціями та іншими соціальними катаклізмами. Тому, природно, виникли перші спроби закласти єдине наукове підґрунтя організації комплексів документів для всіх державних архівів і розроблення принципів архівознавства. Держкомархів реалізує 18 міжнародних двосторонніх угод з архівними службами та національними архівами країн світу (Австрії, Білорусі, Болгарії, Вірменії, Грузії, Естонії, Казахстану, Латвії, Литви, Молдови, Німеччини, Польщі, Росії, Румунії, Сербії і Чорногорії, Туреччини, Угорщини, Чехії, Швеції).

Нинішня структура архівів західноєвропейських країн в цілому остаточно викристалізувалася після Другої світової війни. До неї входять державні (національні та відомчі), корпоративні та приватні архіви. Мережа державних і приватних архівів відбиває систему державного правління, що склалася в різних країнах, її правову основу, адміністративно-територіальний поділ, рівень культури.

Систему державних архівів складають центральні та місцеві архівні установи. Центральні державні архіви мають статус Національних архівів і виконують ідентичні функції: зберігають національну архівну спадщину, удоступнюють її для користувачів, організовують роботу з поточними урядовими документами. Водночас у різних країнах діяльність національних архівів має відмінності, зумовлені національними та історичними традиціями , фінансовими та кадровими ресурсами, архівним законодавством.

З усіх матеріалів і документів Федерального уряду Сполучених Штатів тільки 1%-3% вважаються цінними з юридичних або історичних причин і зберігаються в Національному архіві США постійно. Національні Архіви США- це зібрання документів Федерального уряду Сполучених Штатів про важливі історичні події Америки. Національні Архіви і Адміністрація (Nara) Записів – це урядові організації, які зберігають ці матеріали і забезпечують доступ користувачів з метою дослідження.

Більш ніж 95 % записів в Національних Архівах США розсекречені і є доступними до всіх дослідників. Приблизно 3,000 працівників Nara допомагають полегшити організацію використання архівної інформації. Багато документів в Національних Архівах США доступні через мікрофільмі, і більш ніж 124,000 цифрових зображень документів можна знайти в Архівному каталозі досліджень NARA.

Зберігаються архівні матеріали в темних архівосховищах з необхідною температурою і вологістю, в кислотнозахистних теках у коробках.

Для багатьох Федеральних записів були створені паперові і електронні копії.

Національні Архіви - також офіційний архів для Англії, Уельсу і центрального Британського уряду, містять свідчення 900-річної історії Великобританії від Книги Domesday до сучасності, із записами, розташованими від пергаменту і паперових носіїв до недавно створених цифрових файлів і архівіруваних веб-вузлів. Національні Архіви Великобританії –це урядове відомство і виконавче агентство під Міністром закордонних Справ для Конституційних Справ. У жовтні 2006 р. Національні Архіви об’єдналися з Офісом Інформації Суспільного Сектора і тим самим закріпили політичне лідерство через цілий спектр інформаційного управління (експертиза, пошук, використання), укріпивши своє керівництво в збереженні інформації для майбутнього.

Відомчі або галузеві архівизберігають документальні матеріали, що створюються в результаті діяльності окремих державних установ і відомств. У багатьох країнах існують відомчі історичні архіви.Наприклад, у Франції це – Архів Міністерства закордонних справ, Архів сухопутних військ, Архів Міністерства морського флоту, Архів Міністерства військово-повітряних сил, Архів Державної Ради. Діяльність відомчих архівів, як правило, перебуває під наглядом національних архівних установ, які надають їм методичну допомогу.

Корпоративні архівизберігають документальні матеріали різних громадських, наукових, культурно-освітніх та інших недержавних установ і, як правило, є самоврядними і не підлеглими урядовим архівним органам.

В організації роботи з приватними архівами великий досвід, вартий використання, накопичений в багатьох країнах Заходу, зокрема в Канаді та США.

За принципами побудови і управління в світі існують два основних типи архівних систем централізована: Франція, Бельгія, Данія, Греція, Нідерланди, Португалія та децентралізована:США, Канада, ФРН, Швеція, Англія, Іспанія, Японія.

Створені в різні епохи, НА підпорядковуються різним урядовим відомствам – міністерствам науки (Бельгія), культури (Данія, Іспанія, Люксембург), національної освіти та культури (Франція), добробуту, охорони здоров'я і культури (Нідерланди), міністерствам внутрішніх справ (Румунія, Словаччина, Чехія), Міністерству юстиції (Латвія). Державна архівна служба Російської Федерації має подвійний рівень підпорядкованості(президент та уряд). У Литві і Молдові архівна система, подібно до України, підпорядкована уряду, в Білорусі – адміністрації президента. В Німеччині, залежно від федерального устрою її земель, НА підпорядковуються Міністерству внутрішніх справ, федеральному канцлеру або бундестагу, в Португалії – президенту Ради міністрів, в Англії та Уельсі – лорду-канцлеру. НА США безпосередньо підпорядкований федеральному урядові.

У країнах з централізованими системами місцеві (регіональні) архіви звітують перед центральною (національною) архівною службою. У ФРН, наприклад, немає центральної архівної адміністрації на загальнодержавному рівні. Бундесархів зберігає документи федерального уряду; регіональні архіви – архіви земель – і місцеві архіви перебувають під юрисдикцією земель, кожна з яких має свою архівну організацію. В Англії та Уельсі юрисдикція державного архіву поширюється лише на центральні урядові архіви Англії та Уельсу, місцеві архіви мають свої незалежні від центральної адміністрації архівосховища. В Іс

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти