ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


День 3,4 Вивчення міжнародних ресурсів

Загрузка...

Нові 7 чудес світу

Великий китайський мур

Вели́кий кита́йський мур́ (长城 cháng-chéng) — серія кам'яних та земляних укріплень в північній частині Китаю, збудованих з метою захисту північних кордонів Китайської імперії проти вторгнень різних кочових племен. Найстаріша частина муру була збудована ще в п'ятому столітті до н. е. Пізніше, будівництво нових секцій тривало аж до 16 століття включно. Одна з найвідоміших частин муру збудована в 220—206 до н. е. першим імператором Китаю Цінь Ші Хуан-ді. Небагато з них дійшли до наших днів. Більшість нині існуючих були збудовані в епоху династії Мін.

Великий китайський мур простягається від Шаньхайгуань на сході до Лобнор на заході по дузі, що приблизно розмежовує південні околиці Внутрішньої Монголії. Найповніше археологічне дослідження, з використанням передових технологій, останнім часом прийшло до висновку, що Великий мур з усіма його секціями простягається на 8 851,8 км. Ця довжина складається з 6259 км самих стін, 359,7 км траншей та 2 232,5 км природних захисних бар'єрів, таких як гори та річки.[1]. Уздовж усієї Великої китайської стіни споруджені каземати для охорони і сторожові вежі, а у головних гірських проходах — фортеці. Великий китайський мур зберігся до

 

наших днів, переважно, у вигляді кам'яної захисної стіни династії Мін (17 століття).

Тадж-Махал

Та́дж Маха́л — монумент, розташований за два кілометри від міста Агра (Індія), на березі річки Джамна. Збудований імператором Шах Джахан Мугалом як мавзолей для своєї персидської дружини Мумтаз-Махал (в дівоцтві Арумад Бану Бегум), також відомої як Мутмаз-Ул-Замані, племінниці впливового царедвірця при дворі індійського правителя. Будівництво зайняло 22 роки (з 1630 по 1652 рік).

Колізей

Колізе́й (лат. Colosseum) — найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, символ імператорської могутності. Розташований в Римі, в улоговині між Еквіллінським, Палатінським і Целієвським горбами, на тому місці, де колись був ставок, що належав до «Золотого Будинку» Нерона. Вміщав біля 50 000 глядачів. Будівництво цієї споруди розпочато імператором Веспасіаном після його перемог в Юдеї і закінчено у 80 р. н.е. імператором Титом, який ознаменував відкриття влаштуванням у ньому ігор, які тривали сто днів і коштували життя багатьом сотням гладіаторів і 5 тисячам диких звірів.

Спочатку Колізей називався, за родовим іменем згаданих імператорів, амфітеатром Флавіїв (лат. Amphitheatrum Flavium), нинішня назва (лат. Colosseum, Colosaeus, італ. Colosseo) закріпилася за ним згодом, починаючи з VIII століття, і походить або від колосальності його розміру, або від того, що

поблизу від нього стояла гігантська статуя, споруджена Нероном на честь самого себе.

Довгий час Колізей був для жителів Рима та гостей міста головним місцем розважальних видовищ, таких, як бої гладіаторів, цькування диких звірів, морські битви (наумахії). Попри усталену думку, що в Колізеї страчували християн, останні дослідження указують на те, що це був міф[Джерело?], створений католицькою церквою в подальші роки. При імператорові Макріні цирк сильно постраждав від пожежі, але був реставрований за указом Александра Севера. У 248 імператор Філіпп ще святкував в ньому тисячоліття Рима. Гонорій в 405 заборонив гладіаторські бої як несумісні з духом християнства, яке було запроваджено після Костянтина Великого пануючою релігією римської імперії; проте, звірині цькування продовжували відбуватися в Колізеї до смерті Феодосія Великого. Після цього для Флавійового амфітеатру наступили сумні часи.

Чічен-Іца

Чічен-Іца або Чічен— стародавнє місто на півночі Юкатана.
Засноване у VIII сторіччі представниками майянського племені іца у раніше незаселеній місцевості. У другій половині IX ст. - за часів царя Какупакаля - перетворилося на провідну державу регіону. На цей час припадає будівництво у місті величних споруд у стилі Пуук (у так званому "старому Чічені") - зокрема були зведені палац і славнозвісна обсерваторія, яку іспанці пізніше назвали Караколь ("Равлик").

У Х ст. іца зазнали поразки від сусідів та, за деякими даними, залишили Чічен. Проте уклавши союз із тольтеками - войовничими прибульцями із Центральної Мексики, на чолі яких стояв жрець Кетцалькоатля (Кукулькана), іца через кілька десятиріч відвоювали місто.

У 1047 році халач-вінік Почекішцой перетворив Чічен-Іцу на столицю нової тольтецько-майянської держави. Місто було перебудоване у відповідності із смаками завойовників. Саме в цей час були

зведені 9-ступінчата піраміда Кукулькана (висота 24 метри), «Храм воїнів» на невисокій 4-ступінчатій піраміді, «Храм ягуара» (обидва з настінними розписами), Велике поле для гри в м'яч довжиною 135 м (найбільший гральний майданчик з усіх створених майя), «Група тисячі колон» та інші споруди так званого "нового Чічена".

У 1194 році чіченські війська в битві біля Чікенчеена зазнали поразки від ушмальців, в полон потрапив і невдовзі був страчений верховний жрець Кукулькана Хапайкан. А через 222 дні місто здобули штурмом і спалили майяпанці, яких очолював Хунаккеель. Правитель Чічен-Іци - Чакшибчак із рештками своїх прибічників втік до Петен-Іци.

У 1244 році Чічен-Іца остаточно втратила самостійність і надалі містом керували намісники з Майяпана.

Наприкінці XV ст. Чічен-Іца остаточно знелюдніла.

На жаль, політика іспанських завойовників, які вторглися на територію Юкатана у XVI ст., включала в себе спалення манускриптів і вбивство священнослужителів народу майя. Таким чином, більша частина його історії була загублена.

Руїни Чічен-Іци зараз є федеральною власністю мексиканського уряду, а керівництво ними підтримується мексиканським Національним інститутом антропології та історії (Instituto Nacional de Antropología e Historia, INAH). Земля під руїнами була викуплена в місцевих землевласників - родини Барбачано.

Христос-Спаситель

Христос-Спаситель (порт. Cristo Redentor) — статуя Ісуса Христа в Ріо-де-Жанейро, Бразилія Статуя має розмір 39,6 м заввишки, важить 700 тонн, і

 

знаходиться на вершині 700-метрової гори Корковаду в національному парку ліс Тіжука, в межах міста Збудована як символ християнства, статуя стала символом Ріо-де-Жанейро і Бразилії.

В жовтні 2006 року, на 75-ліття спорудження статуї, архієпископ Ріо-де-Жанейро Кардинал Еусебіу Оскар присвятив каплицю (названу на честь святого патрона Бразилії - Апаресидської богородиці) під статуєю, що дозволило католикам проводити тут хрещення та весілля.

7 червня 2007 року Христос-Спаситель був включений до списку Сіми нових чудес світу в списку, складеному швейцарською компанією The New Open World Corporation.

Мачу-Пікчу

Ма́чу-Пі́кчу (кеч. Machu Pikchu — «стара вершина») — доколумбове місто інків, розташоване на висоті 2400 метрів на вершині гірського хребта над долиною річки Урубамби в Перу, у 80 км на північний схід від Куско. Місто, яке часто називають «втраченим містом інків», є символом Імперії інків. Це місто було створене як священний гірський притулок великим правителем інків Пачакутеком за сторіччя до завоювання його імперії, тобто приблизно в 1440 році, і функціонувало до 1532 року, коли іспанці вторглися на територію імперії, після чого місто було покинуте його мешканцями.

Місто залишалося забутим протягом століть, і знову отримало всесвітню відомість в 1911 році, відкрите американським істориком Хайремом Бінгхемом, на той час вже в руїнах. Відтоді Мачу-Пікчу став важливою туристичною пам'яткою. Територія навколо міста в 1981 році була

проголошена історичним заповідником, який в 1983 році був внесений до списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.

Через свої незначні розміри Мачу-Пікчу не може претендувати на роль великого міста — тут не більше 200 споруд. В основному це храми, резиденції, склади і інші приміщення для суспільних потреб. Переважно вони складені з добре обробленого каменя, плит, що щільно приганяють одне до одного. Вважають, що в ньому і навколо нього проживало до 1200 чоловік, які поклонялися там богові Сонця Інті та обробляли сільськогосподарські культури на терасах.

Цей елегантний, вирубаний в скелі камінь міг бути і сонячною обсерваторією, де жерці визначали кращий час для початку сівби або збору урожаю, стежачи за зникненням тіней від сонця під час осіннього і весняного рівнодення. В таких випадках жерці засипали камінь оберемками квітів і трав, зокрема, в час «інті раймі» — в червні і грудні влаштовувалися прекрасні свята Сонця. Жителі Мачу-Пікчу, мабуть, збиралися біля «інтіуатани», де протягом декількох днів проводили релігійні обряди із статуями божеств, співали пісні і молилися.
Дорога з Мачу-Пікчу до Куско — прекрасного зразка мистецтва інкських будівельників. Навіть у сезон дощів перебувала у чудовому стані. Вся імперія була охоплена широкою мережею комунікацій, протяжністю приблизно в 40000 км. Дороги в державі інків мали перш за все стратегічне значення — по них повинні були проходити війська. Крім того, вони сприяли культурному обміну між всіма областями держави. Завдяки дорогам люди

вчилися один у одного майстерності кераміки, ткацтва, обробки металів,архітектури і будівництва.
Інки не знали колесо, і гірські дороги найчастіше були ступінчастими. Ті, що проходили по океанському узбережжю, спеціально обгороджувалися з двох сторін глинобитними стінами, які захищали від сонця, вітру і піщаних зсувів. Якщо на шляху зустрічалася болотиста низина, робили насип. Через річки будували кам'яні і перекидали підвісні канатні мости, які у інків вважалися за священні об'єкти, — того, хто пошкодить міст, чекала смерть.

Петра

Петра (араб. البتراء) — давнє місто, столиця Едома або Ідумеї, пізніше столиця Набатейського царства, головне місто синів Ісава. Місто розташоване на території сучасної Йорданії, на висоті більше 900 метрів над рівнем моря і 660 метрів над навколишньою місцевістю, долиною Арави, у вузькому каньйоні Сик. Прохід в долину - через ущелини, розташовані на півночі і на півдні, тоді як зі сходу і заходу скелі прямовисно обриваються, утворюючи природні стіни до 60 метрів у висоту. В наші дні близько півмільйона туристів приїжджає до Йорданії щороку, щоб подивитися на Петру, будови якої свідчать про її славне минуле. Коли туристи проходять прохолодним каньйоном Сик завдовжки кілометр, за поворотом їм відкривається Скарбниця - велична будівля з фасадом, висіченим з величезної скелі. Це одна із споруд першого століття, що найкраще збереглися. Будівлю вінчає величезна урна з каменя, в якій нібито зберігалося золото і коштовні камені, - звідси й походить назва «Скарбниця». Каньйон поступово розширюється, і туристи потрапляють в природний амфітеатр, в пісчаникових стінах якого безліч печер. Але головне, що впадає в очі, - це видовбані в скелях склепи, в які неодмінно бажають потрапити туристи. Колонада і амфітеатр свідчать про присутність римлян в місті в

першому і другому століттях. Сучасні бедуїни, нащадки набатеїв, пропонують стомленим туристам проїхатися на верблюдові, продають сувеніри і поять свої стада кіз з міських джерел, води яких угамовують спрагу людей і тварин. Старими мощеними дорогами Петри до цих пір ходять виключно верблюди, коні і осли.

Світова спадщина ЮНЕСКО

Світова́ спа́дщина ЮНЕСКО (англ. World Heritage) — видатні культурні та природні цінності, що становлять надбання усього людства. Ці цінності перелічені в Списку ЮНЕСКО.

В 1972 році, на XVII сесії в Парижі, ЮНЕСКО прийняла Конвенцію про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини[1] (вступила в силу в 1975 році). До початку 1992 року конвенцію ратифікували 123 країни-члени ООН (в тому числі СРСР в 1988 році)[2].

Статус об'єкта Світової спадщини дає такі переваги:

Додаткові гарантії збереження і цілісності унікальних природних і культурних комплексів.

Підвищує престиж територій і установ, які ними опікуються.

Сприяє популяризації включених у Список об'єктів і розвитку альтернативних видів природокористування (в першу чергу, екологічного туризму).

Забезпечує пріоритетність у залученні фінансових коштів для підтримки об'єктів Світової культурної і природної спадщини, в першу чергу, з Фонду Світової спадщини.

Сприяє організації моніторингу і контролю за станом збереження природних і культурних об'єктів.

Станом на листопад 2008 року у списку Світової спадщини знаходилося 878 об'єктів (зокрема 679 культурних, 174 природних і 25 змішаних) з 145 країн. Це окремі архітектурні споруди і ансамблі —

Акрополь, собори в Ам'єні і Шартрі, історичний центр Варшави (Польща), Львова (Україна), Московський Кремль і Красна площа (Росія) та інші міста — Бразиліа, Венеція разом із лагуною та ін.; археологічні заповідники — Дельфи та ін.; національні парки — Морський парк Великого бар'єрного рифу, Єллоустонський (США) та інші. Держави, на території яких розташовані об'єкти Світової спадщини, беруть на себе зобов'язання щодо їхнього збереження.

Головна мета списку Світової спадщини — зробити відомими і захистити об'єкти, які є унікальними у своєму роді. Для цього, та через прагнення до об'єктивності, були складені оціночні критерії. Спочатку (з 1978 року) існували тільки критерії для об'єктів культурної спадщини — цей список налічував шість пунктів. Потім для відновлення рівноваги між різними континентами з'явилися природні об'єкти і для них список з чотирьох пунктів. І, нарешті, в 2005 році всі ці критерії були зведені воєдино, і тепер кожен об'єкт Світової спадщини має в своєму описі хоч би один з них[3]. Номери критеріїв зазвичай позначаються римськими числами, написаними маленькими буквами.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти