ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ФЕРДІНАНД ДЕ СОССЮР (1857 - 1913)

 

В історії європейського та світового мовознавства

Фердінанд-Монжен де Соссюр народився 26 листопада 1857 р. в Женеві. В смутну епоху релігійних війн XV століття його пращури родом з Соссюр-Мозелота, протестанти за своїм релігійним переконанням, поїхали з Лотарингії у Швейцарію, де згодом оселились у Женеві.

Ф. де Соссюра вже в ранньому дитинстві приваблювала наука про мову. Першу працю Соссюр написав, коли був гімназистом. У Женевську гімназію він вступив у і 873 р. після року перебування в коледжі. Перед вступом до коледжу Соссюр вчився у приватному пансіоні Мартена, де познайомився з грецькою мовою. У шкільні роки Ф. де Соссюр самостійно вивчає санскритську мову як додаток до двох класичних мов - латинської і грецької, які вивчались у гімназії. У 1875 році, закінчивши гімназію, Ф. де Соссюр вступає в Женевський університет. У жовтні 1876 р. Соссюр на п'ятнадцять років залишає батьківщину і їде в Німеччину в Лейпциг, де навчається до і 878 р. У Лейпцизі починає формувати теорію індоєвропейського кореня та реконструювати систему голосних індоєвропейської мови. Наслідком осмислення став "Мемуар про первинну систему голосних в індоєвропейській мові", який вийшов у грудні 1978 р. У липні 1978 року Соссюр виїжджає до Берліна, де слухає лекції з санскриту у Германа Ольденберга й кельтолога та індолога Германа Циммера. У кінці 1879 р. Соссюр повертається в Лейпциг і в лютому 1880 р. блискуче захищає докторську дисертацію. У грудні того ж року Соссюр переїжджає в Париж, де вивчає литовську мову, іранські мови, які читав Дармстер, латинську філологію. 30 жовтня 1881 р. Соссюр починає заняття зі студентами. Читає курси з готської й давньоверхньонімецької мов. пізніше порівняльну граматику грецької й латинської мов. У 1891 р. Соссюр виїжджає у Женеву. Останній період життя загадковий і драматичний у творчому та особистому відношенні. У 1896 р. Соссюр стає ординарним професором. До 1903 р. він читав спершу щорічні курси з різних розділів класичних мов, інші курси читав від випадку до випадку. У 1906 р. помер Вертгеймер, який викладав в університеті основи науки про мову. У лютому 1907 р, Соссюр посів

місце Вертгеймера. До кінця життя Соссюр встиг тричі прочитати курс науки про мову. Учні вченого відтворили названий курс.

Ф. де Соссюр. може, залишився б в історії загального мовознавства мало поміченим, якби паралельно зі своїми заняттями в галузі порівняльної граматики індоєвропейських мов не став згодом читати в Женевському університеті курс загальної теорії мови. Смерть перешкодила Соссюрові підготувати свої лекції до друку. Його учні - Баллі і Сеше - уперше видали в 1916 р. на основі своїх записів "Курс загальної лінгвістики" Ф. де Соссюра. Курс цей незабаром здобув широку популярність і був перекладений на ряд європейських мов. У 1933 р. з'явилося й російське видання цієї книги, підготовлене до друку професором Московського університету Р.О.Шор, у 1998 р. -українською мовою.

Коли говорять про вплив Соссюра, звичайно не розрізняють Соссюра - автора дослідження системи давнього індоєвропейського вокалізму і Соссюра - автора "Курсу загальної лінгвістики". Якщо в ранньому своєму творі Соссюр прагнув захищати й розвивати порівняльно-історичний метод у мовознавстві, прагнув до порівняльності історичного осмислення мовних явищ то згодом він рішуче відійшов від цих позицій і виступив проти історичного мовознавства. Зрозуміло, між Соссюром вісімдесятих років минулого сторіччя і Соссюром - теоретиком десятих років XX століття очевидна спадкоємність, наприклад, у розробці поняття системи мови. Саме тому від Соссюра тягнуться дві лінії розвитку мовознавства: одна з них встановлює спадкоємність між Соссюром і Мейє в галузі порівняльно-історичного мовознавства, інша - між Соссюром та Єльмслевим, тобто між Соссюром і найбільш послідовними й радикальними прихильниками сучасного структуралізму. Коли Мейє називав себе учнем Соссюра, він посилався на "Дослідження про первинну систему- голосних індоєвропейських мов", коли ж Єльмслев та інші структуралісти згадують свого вчителя Соссюра, вони називають "Курс загальної лінгвістики" останнього.

Лінгвісти наших днів, називаючи себе послідовниками Соссюра, мають на увазі насамперед "Курс загальної лінгвістики" останнього. Для об'єктивної оцінки соссюріанства необхідно розібратися саме в пій теоретичній роботі Соссюра.

Треба віддати належне Соссюрові і його учням: "Курс" написаний яскраво й захоплююче (не забудемо, що він створений з лекцій). У ньому наявні образні вирази, несподівані порівняння, лаконічні й часом парадоксальні визначення. Слід визнати, що

Соссюрові дійсно вдалося створити школу послідовників, що аж до наших днів розвивають принципи й метод швейцарського лінгвіста. Зрозуміло, успіх доктрини Соссюра був визначений насамперед тим, що філософські основи вивчення Соссюра виявилися цілком придатними для новітніх модних побудов сучасного мовознавства.

Потрібно відзначити, що в "Курсі загальної лінгвістики" Соссюра є чимало часткових зауважень і спостережень. Такі, наприклад, судження Соссюра про граматичну аналогію, про визначальну роль вивчення сучасного стану окремих мов. Однак при оцінці загальнотеоретичних позицій Соссюра, зрозуміло, не окремі судження автора "Курсу загальної лінгвістики" повинні мати визначальне значення. Необхідно звернути увагу на те, як розв'язував Соссюр основні питання мовознавства, стосовно природи, сутності й специфіки мови.

Прагнучи обгрунтувати природу, сутність і специфіку мови, Соссюр посгає послідовником французького соціолога Еміля Дюркгейма (1858 - 1917). Дюркгейм вважав, що суспільство - це "своєрідна психічна істота, асоціація багатьох свідомостей". Як і його вчителі,"дюргейм тведив, що, " всесвіт існує необ'єктивно, а лише настільки, наскільки він мислиться..." Тому Дюркгейм наполягав на тому, що "такі категорії розуму, як час, простір, число, субстанція - вічні і незмінні, тому що "вічний сам людський розум".

Заперечуючи об'єктивність реального світу, Дюркгейм твердив, що лише так званий "соціальний факт" існує поза людиною. Характерні ознаки "соціального факту" виявляються, на думку Дюркгейма, у тім, що всякий "соціальний факт" є домінуючим, він змушує людину підкорятися і він же пропонує індивідууму визначену поведінку. Суспільні класи, за Дюркгеймом, визначаються не тим, у які відносини вступають люди в процесі виробництва, а "соціальним фактом" і його визначальним характером. Дюркгейм тим самим стверджував, що первинна свідомість, а вторинна матерія.

Ф. де Соссюр у своїй загальній лінгвістичній теорії спирається на ці положення Дюркгейма. Справді, доля наукової спадщини Сосюра досить своєрідна. У 21 рік він опублікував монографію "Дослідження початкової системи голосних в індоєвропейських мовах". У цій книзі зовсім ще молодий філолог зробив спробу звести досить складні кількісні і якісні відношення голосних і сонорних приголосних індоєвропейських мов до порівняно простої схеми чергування сильного і слабкого. Згодом А.Мейє високо оцінив це дослідження, відзначивши його роль у формуванні нового

методу аналізу звукових відповідностей в історії споріднених мов. Потім, після такого вдалого початку, Соссюр майже зовсім перестав друкуватися, а його друга дисертація - "Про функції родового абсолютного в санскриті" (1881), за відгуком того ж Мейє, "є лише простим технічним описом". Протягом усіх наступних років Соссюр опублікував лише декілька статей. Серед них видаляється етюд про литовський наголос.

Слава приходить до нього лише після смерті, коли було і обнародувано так і не закінчений ним самим "Курс загальної лінгвістики".

З різних джерел відомо, що Соссюр був знайомий з І.АБодуеном де Куртене і цінував його роботи. Але ніяких згадок про це не виявлено. Отже, у 1916 р. уперше було опубліковано "Курс загальної лінгвістики" Фердінанда де Соссюра (1853 - 1913). "Курс" побачив світ уже після смерті його автора. У 1906 - 1912 рр. Соссюр читав лекції з загальної теорії мови в Женевському університеті, але не встиг та, мабуть, не бажав їх видавати. Лише після смерті Соссюра, його учні Ш.Баллі та АСеше за своїми записами й архівними матеріалами підготували до друку "Курс загальної лінгвістики". Невдовзі книга отримала світове визнання й набула великого впливу на весь подальший розвиток лінгвістики. Цей вплив поширився й на інші гуманітарні науки, зокрема на психологію, соціологію, науку про художню літературу.

Чим можна пояснити цей вплив? Які основні ідеї знаменитого "Курсу"? Як ставляться до нього різні вчені? У чому сильні та слабкі сторони основного твору Соссюра? Хоча література про книгу Ф. де Соссюра нараховує сотні назв, знайти відповідь на ці питання не так-то просто. Найперше, відзначимо, що в "Курсі загальної лінгвістики" ставиться й розв'язується кілька загальнотеоретичних проблем. Зокрема, це питання про співвідношення зовнішньої та внутрішньої лінгвістики, про мову як систему, про знаковість мовної одиниці, про розрізнення мови й мовлення, синхронії та діахронії в мовознавстві. Підсумовуючи, Ф. де Соссюр у своєму курсі заявляє, що "єдиним і справжнім об'єктом лінгвістики є мова у самій собі і для себе. Заява може здатися дивною. Адже Соссюр вважає себе представником соціологічного мовознавства.

Не підлягає сумніву, що мовознавство має право на самостійне існування саме настільки, наскільки в нього наявний власний об'єкт вивчення - мова. Мовознавець може й повинен цікавитися не тільки мовою, але й тими факторами, від яких тою чи іншою мірою

залежить розвиток і функціонування мови. Але, зрозуміло, лінгвістика як наука не могла б існувати, якби в неї не було свого об'єкта вивчення. Це безперечно. Досліджуючи мову в усій її багатоманітності, мовознавець не може розглядати її у "самій собі і для себе". Мова вивчається нами у зв'язку з історією суспільства як засіб комунікації, як засіб вираження думок і почуттів. Тому, погоджуючись з тим, що у мовознавця є свій власний об'єкт дослідження і що цей об'єкт ніяк не можна плутати з об'єктами дослідження інших наук, ми рішуче розходимося з Соссюром у розумінні мети вивчення самого об'єкта. Чим глибше вивчається мова, тим ясніше стає, що вона служить засобом спілкування, засобом вираження думки. Розвиток і удосконалення мови значною мірою визначається розвитком і удосконаленням нашої думки. Відмовитися від такої постановки питання - значить відмовитися від головного: від розгляду найважливіших функцій мови, найважливішого призначення мови в суспільстві.

Заклик, яким закінчується книга Соссюра, - вивчати мову в самій собі і для себе - був логічно зумовлений тим розумінням мови, що утверджується усією цією роботою. Як завжди, Соссюр починає свої міркування з аналогій і порівнянь. Він послідовно розрізняє внутрішні й зовнішні елементи мови. До зовнішніх Соссюр відносить умови, у яких розвивається та або інша мова. До внутрішніх'- систему самої мови. Мова є система, - пише він, - і підпорядкована своєму власному порядку. З'ясування цього положення може допомогти порівняння з грою в шахи. Відносно легко зрозуміти, що в ній зовнішнє і що внутрішнє: той факт, що ця гра прийшла в Європу з Персії', - зовнішнього порядку; навпаки, внутрішнім є все те, що стосується системи і правил гри. Якщо дерев'яні фігури замінити фігурами зі слонової кістки, така заміна байдужа для системи, але, якщо зменшити або збільшити кількість фігур, така зміна істотно змінить "граматики" гри".

Це міркування швейцарського лінгвіста здається переконливим. Але переконливість ця лише удавана. У дійсності лінгвіст не може до кінця зрозуміти, як функціонує система тієї або іншої мови, якщо він знає, як вона склалася. Порівняння із шахами, що проходить через усю книгу Соссюра, не проясняє, а дише затемнює й спотворює всю проблему. Система шахової гри не знає винятків: француз користується тими ж правилами гри, що й росіянин, німець, англієць, китаєць, житель далеких Гаванських островів. Щоб зрозуміти, чому ті самі закономірності мислення, загальні у всіх народів, виражаються за допомогою всіх мов, ми

повинні знати не тільки те, як функціонує система тієї чи іншої мови, але й те, за яких обставин вона виникла, у яких умовах вона існує в даний час. Слов'янські мови оформилися й розвивалися інакше, ніж, наприклад, романські. Ця обставина й визначила багато в чому розходження системи тих чи інших мов. У свою чергу в системі слов'янських мов диференціація окремих мов не може бути зрозумілою, якщо не враховувати розходження шляхів формування системи кожної мови.

Отже, історія мови не є чимось зовнішнім щодо системи мови, як думав Соссюр. Тим часом саме це положення Соссюра проходить червоною ниткою через усю його побудову. Для системи сучасної румунської мови надзвичайно важливе те співвідношення, що склалося в самій системі між латинськими і слов'янськими елементами. Але це співвідношення - результат своєрідного розвитку румунської мови. Для системи сучасної корейської мови не менш важлива взаємодія між власне корейськими й китайськими мовними елементами. Отже, система мови й умови розвитку цієї системи в певному історичному й мовному оточенні - це два боки єдиного цілого. Не можна зрозуміти систему мови в усій її своєрідності, відволікаючись від історичних умов її виникнення.

"Мова - не щось індивідуальне (мова окремих осіб); "мова", навпаки, здається Соссюрові "колективною свідомістю", подібно тому, як учителю Соссюра, Дюркгейму, усяке суспільство постає як "колективна свідомість". "Мовна діяльність стикається з фізіологією й психологією. Але тільки мова 'постає як "система чисто лінгвістичних відношень", лінгвістичних антимоній. Соссюр підкреслює, що його цікавить саме ця остання система. Все інше здається йому неважливим і несуттєвим.

Учення Соссюра про мову як колективну свідомість було спрямоване проти молодограматичного уявлення, нібито всяка мова - не що інше, як сума "мов окремих індивідуумів". Певною мірою його поділяв і такий видатний лінгвіст, як академік О.О.Шахматов. На початку XX ст. індивідуалістичну концепцію молодограматиків намагався по-своєму й дуже однобічно розвивати Карл Фосслер. Справедливо виступаючи проти подібного розуміння мови, Соссюр впадає в іншу крайність. Він бачить у мові тільки загальне, тільки абстрактне, тільки абстракцію. Діалектика часткового й загального була недоступна й незрозуміла Соссюрові. Соціальне протиставляється ним індивідуальному. Він ставить проблему таким чином: оскільки мова не сума індивідуальних "мов", то в мові немає нічого конкретного, нічого часткового, нічого одиничного. Мова

тільки "соціальна свідомість".

На противагу переконанню Соссюра мова в дійсності становить собою єдність загального й окремого, частково й загального, конкретного й абстрактного. Як відомо, сам розвиток граматичних категорій у мові історично зумовлений взаємодією часткового й одиничного та загального. Не можна зрозуміти значення багатьох сучасних граматичних категорій, граматичних формантів, якщо не враховувати еволюції цих категорій і формантів від часткового й одиничного до загального й узагальненого.

Єдність загального й окремого пронизує всі сторони мови, вона виявляється в глибоких зв'язках граматики і лексики. Ця ж єдність виявляється й у тім, що мова, будучи створеною народом і розвиваючись разом з розвитком самого народу, разом з тим шліфується й удосконалюється великими письменниками і мислителями.

Ми однаковою мірою відкидаємо ортодоксальну естетично-індивідуалістичну концепцію мови Фосслера, відповідно до якої всі сторони мови розвиваються тільки завдяки зусиллям окремих "творчих особистостей", так і абсолютизовану доктрину Соссюра, відповідно до якої ніякі зусилля великих письменників не здатні впливати на розвиток мови.

Тільки "внутрішня лінгвістика мови" є предметом дослідження мовознавця - такий висновок Соссюра. Якщо "мова" стосовно мови автономна, то внутрішня лінгвістика не залежить від зовнішніх умов існування й розвитку мови. Соссюрові не можна відмовити в послідовності умовисновків.

Повторюючи слідом за Дюркгеймом, що людина може судити про навколишній світ лише на основі свого сприйняття і що неможливо довести об'єктивність існування світу, Соссюр побудував на цій основі вчення про об'єкт і точку зору у науці про мову.

"Об'єкт, - пише він, - зовсім не припускає точки зору; навпаки, можна сказати, що точка, зору створює самий об'єкт".

"Поверховому спостерігачу здається, - коментує швейцарський мовознавець, - що тут наявний конкретний лінгвістичний об'єкт, але уважніше дослідження встановить у даному випадку три або чотири різні речі залежно від того, з якого боку досліджувати дане слово". Соссюр переконаний, що обєктивний світ існує тільки в тій

мірі, у якій він сприймається нашою свідомістю. Тому й мова, як і окремі слова, існує не обєктивно, а лише в нашому сприйнятті. "Не мова ж об'єкт дослідження визначає: нашу точку зору на неї, а

,навпаки, наша точка зору на об'єкт визначає й самий об'єкт", -переконує Соссюр читача.

Таким чином, соціологічне розуміння мови як суспільної свідомості легко поєднувалось у Соссюра з трактуванням основного гносеологічного питання філософії. Помилка логічної граматики XVII

ст. полягала. на думку Соссюра, в тім, що вона пропонувала, а не констатувала, не вміла аналізувати деякі сторони мови, була ще не в змозі робити належні висновки й узагальнення. Таким чином, почавиш з критики традиційного методу в мовознавстві, Соссюр прямує до граматики XVII ст.

Звертаючись до лінгвістичного аспекту проблеми, варто звернути увагу на те, як розкривав Соссюр поняття цінності в мовознавстві. Мова, на його думку, - це тільки система знаків. Кожний знак складається з акустичного образу й поняття. Коли ми вимовляємо, наприклад слово дерево, то в нас виникає поняття дерева^ оформлене в наявну знакову форму. Спосіб цього зв'язку акустичного образу й поняття й складає природу й специфіку самого мовного знака. За вченням Соссюра, основні властивості всякого мовного знака визначаються тим, що знак цей довільний. Якщо слово сестра в одній мові звучить як "сестра", а в іншій - як sister, то це нічим не зумовлене. Можна припустити, що слова ці могли звучати й інакше, тому що комплекс звуків, що закріплюється за тим або іншим поняттям, на думку Соссюра, встановлюється завжди випадково.

Приgустивши повну довільність усякого мовного знака, Соссюр прагнув з цієї тези зробити всі можливі висновки. Недарма він підкреслював, що принцип довільності знака підпорядковує собі всю лінгвістику мови, його наслідки безмежні. Тому вчення про "довільність знака" невблаганно вело Соссюра до висновку про те, що всякий знак у синхронній системі мови незмінний. "Мови, -пояснює Соссюр, - нібито говорять: вибирай!, але додають: ти вибереш ось цей знак, а не інший". Іншими словами, те, що дерево або сестра називається деревом або сестрою - це випадкове, але, якщо дані слова у даній мові звучать так, а не інакше, то мовець не може змінити їх за своїм розсудом. Звідси висновок: вибирай, але ти вибереш саме цей знак, а не інший.

Соссюр помітив і гостро поставив питання про складний характер мовного знака. Однак, висновки, що він зробив з цього спостереження, як і тлумачення природи самого знака, виявилися помилковими. Дійсно, якщо до слів однієї мови підійти з позицій зовсім іншої неспорідненої мови, то питання про те, чому в першій

мові таке-то слово звучить так, а не інакше, здається довільним. Те саме поняття передається в різних мовах різними словами, що мають різне, звучання й різні граматичні особливості. Отже, поняття анітрішки не визначає звукової оболонки слова. Інакше не існувало б різниці між мовами: знаючи, як звучить слово в одній мові, нам не треба було б вивчати слова іншої мови. У сшввідношенні звукового комплексу й значення слова в кожній мові є свої особливості й свої закономірності. Однак для кожної окремої мови питання про співвідношення між позначаючим і позначуваним історично зовсім не є довільним. Якщо російський та французький відповідники якоюсь мірою нагадують одне одного, то це результат загального походження цих слів з одного індоєвропейського джерела, якщо ж у кожній з цих мов слово звучить усе-таки не однаково, то це результат різних фонетичних і граматичних закономірностей, що по-різному оформляють слова в різних мовах.

Помилка Соссюра виявляється, однак, не стільки в розумінні лінгвістичного знака, скільки в тих висновках, що він зробив на основі цього знака. Основний же висновок, зроблений Соссюром з вчення про довільність лінгвістичного знака, зводиться до того, що слова, будучи довільними, узагалі ніяк не зв'язані з поняттями. Тому в суперечках про те, як треба ставитися до вчення про довільність лінгвістичного знака, не можна не розуміти, що основний висновок Соссюра, зроблений ним на підставі тези про довільність лінгвістичного знака, був глибоко помилковим. І недарма багато послідовників Соссюра, наприклад, американець Блумфільд, прямо писали, що не вмотивованість слова пояснюється тим, що люди не можуть пізнати навколишній їхній світ, що природа речей завжди загадкова й незрозуміла.

Соссюр добре розумів, що історія мови розкриває внутрішню І форму більшості слів, тому для того, щоб обгрунтувати незмінність І лінгвістичного знака, женевському лінгвісту необхідно було різко протиставити завдання сучасної системи мови завданням вивчення історії цієї системи Так виникло вчення про синхронію й діахронію мови, тобто вчення про сучасний стан мови і про її історію. Одна справа, - міркував Соссюр, - аналізувати мову на її сучасному стані, зовсім інше завдання виникає при вивченні історії формування цього сучасного стану. Історія ніби розкриває систему, робить її, подрібненою. Синхронія, навпаки, відволікаючи від історії,) розглядає систему мови "у самій собі і для себе".

У дійсності система мови є продукт тривалого історичного розвитку, система мови ніби виростає з її історії. З позицій Соссюра

 

систему мови не тільки не можна зрозуміти у світлі історії мови, але й необхідно нібито забути історію мови, щоб осмислити її систему. Це положення поверхове. Для того, щоб зрозуміти різницю два будинки і п'ять будинків в українській мові необхідно мати відомості про форму двоїни, що визначила різницю між цими двома конструкціями.

Різко відокремивши синхронію від діахронії, Соссюр спробував насамперед зосередити свою увагу на завданнях синхронного стану мови. Тому, що на діахронічному розвитку мови, - міркував Соссюр, - можуть бути лише зміни окремих мовних явищ (фонетичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних), то ні про яку систему цих змін говорити не можна. В історії мови відбуваються лише випадкові зрушення. Ні про які закони історичного розвитку мови не може бути й мови". На переконання Соссюра, бажання встановити закони розвитку мови рівносильне бажанню схопити примару.

Правила синхронного стану мови часто бувають загальними, але ніколи не бувають імперативними. У діахронії ж, за вченням Соссюра, факти мають імперативність, зате не характеризуються загальністю. Правила латинського наголосу в певну епоху все-таки було загальним, історичні ж зміни ніколи не бувають загальними.

Виключивши поняття закону як зі сфери діахронії, так і зі сфери синхронії, Соссюр робить ряд застережень. Він і тут віддає перевагу синхронії. У сфері цієї останньої Соссюр убачає наявність порядку й регулярності, що дають можливість говорити про відносні закони, хоч ці закони не відповідають вимогам справжніх соціальних законів. У сфері ж історичного розвитку мови (діахронії) немає навіть порядку й регулярності, усе підлягає діянню окремих випадкових факторів, що постійно порушують рівновагу синхронної системи мови.

Усунувши поняття закону з мовознавства, Соссюр усе-таки визнавав, що в сфері синхронії існує порядок і регулярність. А тому завдання мовознавства, на думку Соссюра, полягає не в тім, щоб вивчати розрізненні явища, що визнають діахронію, а в тім, щоб осмислити систему мови. Отже, усяка мова має вивчатися синхронно. Таким чином, заклик вивчати мовні явища синхронно був обумовлений у швейцарського лінгвіста його ж розумінням системи мови. Заклик вивчати систему мови, а не окремого мовного явища, неминуче вів Соссюра до визнання особливої ролі синхронного мовного аспекту. Таким чином, вчення про синхронію й діахронію в Соссюра нерозривно зв'язане з його ж розумінням

системи мови, так само як і розуміння системи мови (порядок і регулярність), відірваної від історії формування мови, вело до вчення про синхронію і діахронію.

Соссюр вважав, що історичні зміни в мові мають випадковий характер. Ці випадкові зміни порушують, однак, рівновагу синхронної системи й викликають перехід від одного синхронного стану до іншого. Але тому що Соссюр був переконаний, що самі мовні зміни випадкові, то він тим самим не тільки заперечував закономірний характер історичних змін у мові, але й підтверджував, що ніякого прогресу й удосконалення мови ніколи й не спостерігається. Часто зустрічається помилкова думка, - писав Соссюр. - ніби мова не є механізм, створений і пристосований для вираження понять. Мовна система - це система "чистих відношень" і тільки. Нічого матеріального вона не виражає. Ніяких значень не передає. Людська думка лише випадково використовує для себе мовну форму й мовні знаки подібно до того, як ця ж думка може використовувати для себе Морзе або особливості морської сигналізації за допомогою прапорів.

Різні послідовники Соссюра прагнули розвивати різні сторони соціологічної доктрини швейцарського лінгвіста. Якщо новітні структуралісти намагаються усунути непослідовність Соссюра в розумінні системи мовних відношень, розвиваючи найбільш радикальні положення свого вчителя, то представники так званої функціональної лінгвістики - Баллі, Сеше, Фрей і інші - порушують питання таким чином: вчення про синхронію і діахронію, на їхню думку, правильно розмежовує найважливіші сфери мови, але це вчення не спрямовує мовний розвиток у той чи інший бік. Діахронія тільки фіксує ті або інші мовні тенденції, ті або інші трансформації. Лінгвіст описує лише класифікацію наявних у мові фактів і явищ, але його не може цікавити питання про те, як склалися ці факти і явища. Неважко догадатися, що творці функціональної лінгвістики як своєрідного поновленого варіанта соссюріанства вирішили впоратися з цією задачею. Уже Баллі, один з видавців "Курсу загальної лінгвістики" Соссюра, спробував відповісти на поставлене питання в ряді своїх робіт. За розв'язок даного завдання взявся й Анрі Фрей у книзі "Граматика помилок". Функціональні лінгвісти вважають, що слабке місце у вченні про синхронію полягає в тім, що вчення це не розкриває, які потреби визначають "вічне відновлення й рух мови". Соссюр не розкривав цих потреб. їх вимагають встановити функціональні лінгвісти. Виявляється, як це роз'ясняють Баллі і Фрей, такими потребами, що визначають

розвиток мови, є: потреба в економії мовних зусиль, потреба в експресії вираження, потреба в асиміляції подібних явищ, потреба в короткій виразності, потреба в незмінюваності знака і т. ін.

Не можна, звичайно, не погодитись з цим, абсолютизуючй сказане. Якщо історія будь-якої мови визначається універсальними для всіх мов потребами, то чому різні мови розвиваються по-різному? Чому в самій мові діють протилежні потреби? Ми вже не говоримо про те, що розвиток мови не може визначатися потребою в економії мовних зусиль, тому що в кінцевому підсумку розвиток мови зумовлений її поступовим удосконаленням у зв'язку з ростом і удосконаленням самого мислення, у зв'язку з постійним розширенням й ускладненням запитів нашої думки.

Таким чином, примітивна спроба поліпшити доктрину Соссюра про синхронію й діахронію не могла не закінчитися провалом. Баллі і Сеше, Фрей та інші прагнули підправити Соссюра, не зачіпаючи його основних положень. Замість того, щоб порушити питання про те, як змінюються синхронні явища мови під впливом історичних факторів, під впливом діахронічних законів розвитку мови, функціональні лінгвісти прагнули пояснити синхронію, не виходячи за межі самої синхронії. У самій синхронії вони шукали потреби, що визначають її характер. Але потреби ці виявилися зовнішніми й випадковими відносно структури мови. Спроба відповісти на запитання про те, чому змінюється синхронна структура мови, не звертаючись до історії мови, до законів її формування й розвитку, не могла не закінчитися невдачею.

Вплив Соссюра на С5гчасну лінгвістику значний. Різні сторони цього вчення на Заході й в Америці розвиваються, коментуються, уточнюються. У самому вченні Соссюра чимало внутрішніх суперечностей. Сам Соссюр ще не міг цілком відмовитися від історичного вивчення мови.

Нарешті, щасливою випадковістю, мабуть, треба вважати й ту обставину, що вже в 1913 р., тобто через рік після смерті Ф. де Соссюра, двом, ще молодим лінгвістам, Ш.Баллі й А.Сеше, спала на думку смілива ідея на підставі чужих записів спробувати уявити собі, який би вигляд мала книга "Курс загальної лінгвістики" Соссюра. Різка зміна в мовознавстві співвідношення понять мови як процесу діяльності й сукупності компонентів мовної структури була пов'язана з іменем Фердінанда де Соссюра. Проблема взаємовідношення цих двох понять посідає в "Курсі загальної лінгвістики" де Соссюра, насамперед, відзначивши, що лінгвістична концепція де Соссюра послідовно побудована на методологічних

засадах психологізму й усі мовні явища зводяться в ній до сфери психіки. Фердінанд де Соссюр розуміє мову тільки як сукупність компонентів мовної структури. "Мова, - говориться в "Курсі загальної лінгвістики" Соссюра - не діяльність мовця. Мова - це готовий продукт, що пасивно реєструється мовцем... Навпаки, мовлення є індивідуальний акт волі й розуму... Мова є щось цілком виражене, визначене в різнорідній численності фактів мовної діяльності. її можна локалізувати ... там, де слуховий образ асоціюється з поняттям... Мова, відмінна від мовлення, становить предмет, доступний самостійному вивченню..." Психологічний підхід до мовн поєднується в концепції Ф. де Соссюра з розумінням мови як соціального явища. Що ж до мовлення, то воно в психологічній концепції де Соссюра обмежується окремими другорядними явищами психофізіологічного характеру, в основному індивідуальними комбінаціями компонентів мовної структури та актами фонацій.

Соссюрівське розуміння мови й мовлення виявляє ряд елементарних суперечностей. Мовлення тлумачиться тут як суто індивідуальне явище, але пропонована схема акту мовлення охоплює мовця і слухача, тобто свідчить про його не індивідуальний характер. Мова вважається явищем соціальним, але локалізується в певному центрі кожної індивідуальної психіки. Мовлення, з одного боку вважається неістотним для мови, а з другого - визначається, що мовлення настільки ж важливе для мови, як і мова для мовлення.

Визнавши мовлення неістотним об'єктом мовознавства, обмеживши його рамками індивідуальності, де Соссюр усунув з мовознавства цілий ряд важливих розділів, пов'язаних із суспільним аспектом мови. У цьому виявилася недостатність методології психологізму, покладеної в основу концепції де Соссюра. Разом з тим ця методологія стала притягальною силою, яка привернула до ідей "Курсу загальної лінгвістики" в перші роки після його опублікування багатьох вихованих на традиціях психологізму мовознавців. Через деякий час психологічні основи "Курсу" де Соссюра почали втрачати свою актуальність, а під ідеї "Курсу" стала підводитись методологія структуралізму.

Протягом останнього півстоліття вийшла з друку значна кількість праць, які в рамках концепції де Соссюра уточнюють, доповнюють або видозмінюють розуміння поняття мовлення, протиставлюваного соссюрівському поняттю мови, тобто системи мовних компонентів. Разом з тим з'являються праці, у яких

розуміння онтологічного статусу мови, співвідношення окремих його аспектів більше або менше виразно виявляє принципові відмінності стосовно понять мови й мовлення у де Соссюра.

Запропонована де Соссюром концепція онтологічного статусу мови, його відхід у цьому питанні від точки зору Гумбольдта піддаються ґрунтовній критиці. Один із найзмістовніших і кваліфікованих зразків такої критики міститься в праці Е.Косеріу "Синхронія, діахронія та історія".

Істотні відмінності у змісті і характері виділених Гумбольдтом і де Соссюром співвідносних поняттях, які стосуються онтологічного статусу мови, зумовлені насамперед методологічними засадами обох концепцій. Для розуміння складного об'єкта дослідження, яким є мова і взаємовідношення його окремих аспектів, важливе значення має філософсько-методологічний підхід до його висвітлення, зокрема загальне осмислення його на основі реальних, об'єктивних виявів чи на основі наперед заданих ідеальних уявлень про його суть, які не можуть бути реально підтверджені.

При розгляді питання про психічний аспект розгляду необхідно розрізняти два його варіанти. В одному випадку йдеться про те, що психіці мовців приписується локалізація системи структурних одиниць мови. Така точка зору була властива де Соссюру і його безпосереднім послідовникам, прихильникам психологічного напрямку в мовознавстві. Цій точці зору суперечить той факт, що жоден мовець не усвідомлює наявності в його психіці мовної системи, У другому випадку з об'єктивними виявами індивідуального мовлення зіставляються структурно наближені до них психічні утворення, які передують їм або й залишаються в психіці мовця об'єктивно не реалізованими. Пов'язані з мовленням психічні процеси відіграють роль, важливу в загальній сфері мови.

З наведених міркувань випливає, що розуміння й співвідносне термінологічне вживання виразів мова й мовлення, яке закріпилося в сучасному європейському, і зокрема вітчизняному мовознавстві, під впливом концепції де Соссюра не відповідає фактичному співвідношенню й суті позначуваних ними аспектів мовної сфери. Всеохоплюючии за своїм усталеним змістом термін мова позначає тут лише абстрактну систему структурних компонентів мови, а відсунутий на задній план термін мовлення вживається послідовниками Соссюра лише як позначення реалізації мови у соссюрівському розумінні, тобто перетворення в мовні акти можливостей, закладених у системі структурних компонентів мови.

Відомо, що поряд з мовою і мовленням де Соссюр виділив ще одне, більш загальне поняття, яке поряд з перекладами двох перших не зовсім точно передасться виразом мовна діяльність. Під цей загальний аспект Соссюр підводить обидва інші - мову й мовлення. Але насправді мовна діяльність ~ це якраз і є мовлення, і саме воно реалізує справжню реальну мову.

Це означає, що з двох протилежних положень, якими в різних і концепціях визначається загальна природа мови, формула де Соссюра ("мова - не діяльність мовця", а "готовий продукт") не і може бути беззастережно сприйнята замість твердження Гумбольдта про те, що "мова є не продукт діяльності, а діяльність". Разом з тим співіснування в теоретичному мовознавстві цих двох протилежних поглядів слід розглядати як вияв складного характеру взаємовідношення між двома зіставлюваюши в них суперечностями.

 

КОМПАРАТИВІСТИКА XX СТ.

 

Сучасне порівняльно-історичне мовознавство, з одного боку, продовжує досягнення та традиції компаративістики ХГХ ст., а з іншого - ставить нові завдання та проблеми, що виникли у зв'язку з відкриттям нових фактів та розвитком лінгвістичної теорії. Порівняльно-історичне вивчення індоєвропейських мов на сучасному егапі досягло значних успіхів. Принципи, використані на індоєвропейському матеріалі, були перенесеш на вивчення тюркської, фінио-угорської, семітської та інших мовних г

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти