ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ЧОГО КРІПАЧКА УСТИНА МОЖЕ НАВЧИТИ ЛЮДЕЙ ВИСОКОГО СОЦІАЛЬНОГО СТАНУ ТА НАШИХ СУЧАСНИКІВ?

План

I. Повість «Інститутка» Марка Вовчка — найкращий твір письмен­ниці, перша українська соціальна повість.

II. Актуальність образу Устини тоді і нині.

 

1. Глибоке почуття власної гідності.

2. Невичерпний оптимізм.

3. Прагнення робити добро іншим, ставати на захист покрив­джених.

4. Сміливість у боротьбі за справедливість та власне щастя, праг­нення до волі.

5. Філософське ставлення до перепетій життя, віра в краще май­бутнє.

III. Що вище: аристократизм походження чи аристократизм духу?

АНТИКРІПОСНИЦЬКА СПРЯМОВАНІСТЬ ПОВІСТІ МАРКА ВОВЧКА «ІНСТИТУТКА»

Марко Вовчок увійшла в українську літературу зі збіркою під назвою «Народні оповідання». Уже сама назва говорить про себе: народне життя само підказало їй тему, створило образи, характери. Найчастіше її перо торкалося болючої проблеми селян — їхньої неволі, кріпосної залежності від поміщиків.

Шляхетна натура письменниці, яка була вихована в повазі до люд­ської особистості, не мирилася з тим, що одна людина — зі своїми почут­тями, думками, мріями, зі своїм бажанням жити і бути щасливою — може належати іншій. Свої болісні роздуми про цю несправедливість, що ла­мала людські долі, письменниця втілила у повісті «Інститутка».

Дівчина Устина, від імені якої ведеться розповідь у творі, змалечку зростала сиротою. Коли їй було десять років, взяли у двір прислуговува­ти старій пані. Дворові вважали, що їм живеться добре і спокійно: пані була немічна, хотіла спокою та затишку. Вона їх хоч і не била, зате дівчат тримала, як у в’язниці: ніколи не випускала ні погуляти, ні до церкви, мовляв, щоб «не розволочилися». Так вони і сиділи цілими днями у ді­вочій біля роботи.

Але незабаром спокій був порушений приїздом онучки старої пані, яка, вивчившись у київському інституті, поверталася додому. Вона за­своїла лише французьку мову, музику і танці і вважала, що така освіта цілком достатня. Про своє навчання розповідала бабусі з великою не­охотою, а на майбутнє покладала великі надії: хотіла нашити одягу за новою модою, запровадити вечірні прийоми і вдало вийти заміж за ба­гатого чоловіка.

Інститутка виявилась бездушним, істеричним, пихатим створінням і не вважала кріпаків за людей. Без будь-якого приводу вона кричала, била,



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


щипала та оббріхувала Устину перед старою панею. Терпелива дівчина ди­вувалась: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»

Яскраво і виразно письменниця змалювала контраст між Устиною і ве­редливою панночкою. Але суспільні умови поставили її над дівчиною-кріпачкою, яка за своїми людськими якостями різко відрізняється від панночки і значно краща за неї.

Поки панночка жила з бабусею, вона знущалася лише з Устини. Коли ж вийшла заміж за вродливого, хоч і небагатого, полкового лікаря, то по­чала знущатися з усіх на хуторі. Чоловік був людиною доброю, тому з кріпаками обходився по-людяному, але його безвольність і сліпа любов до молодої дружини розв’язали їй руки: «Добрий пан — не б’є, не лає, та нічим і не подбає».

Дворові молодого пана: старенька бабуся, що порядкувала на його хазяйстві, візник Назар з привітною дружиною Катрею та парубок Прокіп — прийняли в своє коло Устину, як рідну. Співчували тому, як дівчина терпіла від своєї лютої власниці, і розуміли, що приїзд нової гос­подині позначиться і на їхніх долях.

Руйнівною стала роль інститутки в житті цих людей, які тепер «про­кидались і лягали плачучи, проклинаючи». Щаслива й весела сім’я втра­тила дитину. Катря, не витримавши тяжкого горя, захворіла, але пані не зважала на це і заставляла її працювати на кухні і на городі. Жінка не витримала цього, збожеволіла і втопилася. Назар теж не витримав тако­го життя і втік.

Різко змінилося життя Устини, коли трапився випадок у садку. Мо­лода жінка заступилася за бабусю, яку пані за кілька яблук звинуватила у крадіжці. Інститутка вдарила бабусю, а за те, що Устина заступилася, підняла руку і на неї. Прокіп захистив свою дружину. За це його покара­ли: віддали у москалі.

Антикріпосницьке спрямування повісті найвиразніше виявилося в то­му, що доля дружини москаля — краща, ніж ярмо кріпаччини. Устина стала вільною і змогла тепер працювати на себе, спокійно жити, думати, люби­ти. Устина нарешті отримала можливість жити так, як людина, котра за­лежить від своїх сил і розуму, праці і обдарувань, а не від чиєїсь волі.


 


 


КЛАС

У десятому класі учні мають удосконалити свої вміння та навички на­писання творів на літературну тему, по-новому осмислювати матеріал художнього твору, проблеми реальної дійсності. Вони повинні:

— глибоко розуміти тему;

— навчитися відбирати матеріал, організовувати його (логічно роз­міщувати, розрізняти вступні та заключні, висновкові тези і т. ін.);

— уміти висловлювати й аргументувати свою думку, не видаючи за неї загальновідоме, але й не впадаючи в інші крайнощі — заперечення художньої цінності й художньої правди твору, перегляд загальновизна­них точок зору на нього, безапеляційна оцінка автора та його героїв;

— уміти знаходити й використовувати виразне слово;

— формувати узагальнені судження й будувати докази та висновки;

— «бачити» автора, його позицію, його ідейно-художній замисел; си­стему виражально-зображальних засобів.

Десятикласники вже мають поняття про художній метод, національну специфіку твору; вони повинні вміти виявляти жанрові риси епосу, лірики, драми, а також індивідуальну своєрідність митця і майстерність його у зобра­женні внутрішнього світу героя; типові характери в типових обставинах, ху­дожнє узагальнення; конкретно-історичне та загальнолюдське у творі.

За вимогами програми обсяг творів повинен складати: — 2,5—3 сто­рінки (у класах з російською мовою навчання) та 3—3,5 сторінки (у кла­сах з українською мовою навчання).

Твори десятикласників мають відзначатися більшою, порівняно з по­передніми роками навчання, самостійністю суджень; мати зв’язок із жит­тєвою практикою, власним досвідом, а не лише з аналізованим літера­турним твором.

ЗВЕЛИЧЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПОСТАТІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО УФОЛЬКЛОРНИХ ТА ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ

Богдан Хмельницький — гетьман України, видатний державний діяч і полководець. Хмельницький доклав багато зусиль для організації українського війська, встановлення дипломатичних зв’язків з іншими країнами, вів непримиренну боротьбу з польською шляхтою.

Про Богдана Хмельницького дуже багато написано у нашій літера­турі. Це один із найколоритніших образів в історії України, який зробив багато для того, щоб країна була вільною і сильною, бо у ті часи кримські татари забирали у полон багато українців. Більша частина України зале­жала від польських панів, і Хмельницький робив багато, щоб країна була незалежною. Народ дуже любив цього гетьмана й оспівав його подвиги у віршах, поемах. Важко знайти у літературі постать, про яку написано так багато. Про нього пишуть письменники, історики, бо ця людина зро­била дуже багато, залишила значущий слід в історії.



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Один із найвідоміших романів про Хмельницького — це роман Павла Загребельного «Я, Богдан». У цьому романі читач стає свідком того, як Хмельницький із рядового козака виріс до гетьмана, а народні маси стали вбачати в Богданові уособлення самих себе. Дуже багато важить у цьому рівнянні (Богдан — народ) потужно зображений інтелект, мегасвіт почу­вань і думок гетьмана. Це людина справді титанічного розуму й серця. Ве­лич Богдана у тому, що він першим побачив свій народ в історичному кон­тексті і водночас усвідомив себе вписаним у безсмертя народу. Своє покликання Богдан бачив не в тому, щоб тільки вигравати битви, а щоб «вигравати народну долю». «Стати отцем вольності не на мить, не на день, а на віки — ось над чим я думав тої червневої ночі…» — говорить Богдан у фіналі роману. У тих роздумах трапляються часові суперечливі крайнощі («Любив співати, хоч і знав, що співання є противенством мислення», «на­род ніколи не знає, де його свобода. Доріг багато, а свобода одна»); художнє навантаження, що несуть вони, можна трактувати як спробу показати трудність, а часом і суперечливість шляхів, якими йдуть народи та їхні ліде­ри до пізнання великих життєвих істин.

У думі «Хмельницький і Барабаш» розповідається про Хмельниць­кого — виразника інтересів народу і Барабаша — виразника інтересів вер­хівки і середньої української шляхти, яка виступала проти визвольної війни і всіма засобами підтримувала феодальний лад польської держави.

Хмельницький — патріот своєї держави, він закликає «козакам ко­зацькі порядки дати», «ляхів, мостивих панів, у пень рубати». Він на боці пригноблених народних мас і засуджує зрадницьку політику Барабаша, який продався польському королю Радиславу. Хмельницький намагається спочатку повернути Барабаша на свій бік. У Барабаша були королівські листи про надання козакам вольностей. Але ці листи він ховав і не хотів показувати козакам, намагаючись тримати їх у покорі. На заклик Богда­на «козакам козацькі порядки давати, за віру християнську одностайно стати» Барабаш відповідає:

Нащо нам козакам козацькі порядки давати?

Чи не лучче нам із ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-сіль по вік-вічний уживати?

Не погоджується Барабаш разом із Хмельницьким боротися проти польської шляхти. Тоді заради України, заради народу Хмельницький ви­рішує хитрістю забрати у Барабаша королівські листи і підняти коза­цтво на боротьбу з поневолювачами.

У романі Н. Рибака «Переяславська рада» головним образом є Бог­дан Хмельницький. Розв’язанню двох основних завдань присвятив вели­кий гетьман своє життя — визволенню України від чужоземного ярма і об’єднанню України з Росією. Про це співається й у народній думі, що являє собою епіграф до твору:


КЛАС



Ой Хмельницький Богдане, гетьмане,

Добрий розум тобі достався,

Що короля і султана, і кримського хана

Ти відцурався

Та з Москвою навік об’єднався.

Зараз дехто докоряє Хмельницькому, що він зробив неправильно, уклавши угоду з Росією на Переяславській раді. Але Хмельницький вбо­лівав серцем за долю України, дбав про те, щоб її не розшматували воро­ги, щоб шляхта польська не забрала у народу найсвятіше, що є у люди­ни,— християнську віру.

В історії України постать Богдана Хмельницького невід’ємна від най-святіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом пов’язане становлення української держави, формуван­ня української нації. Його внесок в історію рідного народу полягає у виз­воленні придністровських земель від ярма польських магнатів, збереженні мови, культури, будівництві української держави.

Досвідчений воїн і дипломат, визначний державний діяч, один із найосвіченіших людей свого часу, Хмельницький належить до плеяди най-видатніших постатей історії всіх часів. Ніхто так, як він, не зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ, який дуже любив його за це, увічнив його образ у своїх невмирущих думах і піснях:

Ой спасибі тобі, Хмелю, Й превелика шана, Що врятував Україну Від польського пана…

У своїй творчості народ залишив пам’ять про цю людину, і ще багато поколінь дізнаються про нього. Пам’ять про Хмельницького не вмре, поки живе український народ:

Полягла Богдана голова,

Та слава його козацька не вмре, не поляже

Про лицарство всякому розкаже.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти