ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ПРИРОДА СМІХУ У «КАЙДАШЕВІЙ СІМ’Ї» І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Загальновизнано, що гумор — «одна з найсильніших, найцікавіших особ­ливостей» таланту І. Нечуя-Левицького. Найвиразніше, найособливіше ця риса творчого стилю письменника виявилася в його повісті «Кайдашева сім’я». Нечуй-Левицький зумів підмітити й передати найособливіше в на­родному характері, зокрема погляд на життя з усмішкою, гумористично-іронічне ставлення до складнощів життя.

Змальовуючи побут родини Кайдашів, автор використовує засоби на­родної сміхової культури, узявши з неї не лише окремі елементи, а й ідейно-стильову багатозначність народного сміху. Ународній куль­турі сміх різний: доброзичливий, жартівливо безтурботний, гумористич­ний, ліричний, елегійний, сумний і навіть печальний, дошкульний, сати­рично-знущальний. Таким багатогранним є сміх і в «Кайдашевій сім’ї».

Найперше, що привертає увагу під час читання «Кайдашевої сім’ї»,— це поєднання ліричного й гумористично-сатиричного пластів зображен­ня. Тонкий ліризм та іскрометний гумор властиві і мові автора, і мові пер­сонажів. Картини природи, зображені дуже лірично, настроюють на спокій, тишу, радісне сприйняття світу і цим контрастують із неспокоєм у сім’ї Кайдашів, посилюють безглуздість суперечок і баталій.

Особливо важлива для характеристики персонажів їхня мова. Деякі сторінки повісті звучать у тій же тональності, що й лірична народна пісня про кохання.

Цей лірично наснажений матеріал існує не сам по собі, а в поєднанні з гумористичними ситуаціями, характеристиками, оцінками, то контрас­туючи з ними, то тісно переплітаючись, перехрещуючись.

Кожна ситуація в повісті має подвійний зміст. Так, зокрема, пригоди п’яного Омелька Кайдаша викликають у нас то доброзичливий, життєра­дісний сміх (епізод від слів: «Жінко! Де ти у вражого сина діла двері?»), то сумний, печальний (сцена бійки з сином, коли «старий Кайдаш, як стояв, так і впав навзнак, аж ноги задер»). Конфлікт виник не через без­душність чи вроджений егоїзм Карпа, недаремно автор подає таку психо­логічну деталь: Карпо «ніби здерев’янів од тієї страшної події, котру вчи­нив». Конфлікт був спричинений соціальними умовами, котрі не давали селянству жити по-людському. П’яні галюцинації старого Кайдаша ви­кликають гірку посмішку крізь сльози.

Сміх викрешують і мовні партії Кайдашихи, яка на людях, щоб пока­зати свою наближеність до панства, вживала зворот «проте вас», за що й дражнили її «пані економша».



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Але стара Кайдашиха — теж жертва тогочасного життя, тому її постійні бійки і сварки з невісткою, їх трагікомічні баталії викликають сатиричний сміх. І не тому, що все закінчується трагічно (Мотря свекрусі виколола око), а тому, що не може бути кінця ворожнечі у ворожому для людини суспільстві.

Дотепні порівняння, прислів’я, приказки вияскравлюють авторську по­зицію, несуть невисловлену тугу за кращим життям. Вони є засобом засу­дження всього того, що деморалізує людину, вбиває в ній людське. Коли й їх замало, Нечуй-Левицький використовує прийом контрасту, що здобу­вається неспівмірністю між високим стилем народно-героїчного епосу і нікчемним змістом ситуації: «Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з своєї хати до тину. Не сива хмара над дібро­вою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха…» У цих і подібних ситуаціях сміх — глузливий, знищувальний, осуджуючий.

Така природа сміху в повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

«КАЙДАШЕВІ ЗВИЧКИ» В СУЧАСНОМУ ЖИТТІ

Видатний український прозаїк І. С. Нечуй-Левицький увійшов в істо­рію української літератури як неперевершений майстер зображення при­роди, письменник, твори якого донесли до нас життя українського селян­ства, міщанства, заробітчан, духівництва, інтелігенції з їх болями, радощами, проблемами.

У 1879 році І. С. Нечуй-Левицький написав повість «Кайдашева сім’я». Письменник цікавився українською родиною, її духовними цінно­стями, її морально-етичними устроями. Письменник бачив усі складності і суперечності, які виникали в сучасних йому сім’ях. А те, що повість з інтересом читається понад 120 років, свідчить про майстерність і дале­коглядність її автора.

Висміювання негативних рис характеру Кайдашів, їх вчинків, що при­нижували гідність людини, боротьба за «моє» і «твоє» — мета повісті І. С. Нечуя-Левицького.

Звичайно, вислів «кайдашеві звички» ми вживаємо у значенні тих не­гативних рис характеру людини, які, на жаль, передали нам наші предки. Бо хіба немає у нашому житті баб Палажок і Парасок, які століттями сва­ряться з різних причин. Іноді у транспорті чи на базарі зустрінем їх: ла­ються за першість у черзі, за яке-небудь невдоволення. І тоді, і зараз це — від невихованості, від браку культури.

Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давни­ни. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого став­лення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків — діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні не­рідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо


КЛАС



спадок батьків не так поділили. Але хай Кайдаші були забиті, затуркані панщиною, неосвічені, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними? Останнім часом усе звертають на «ук­раїнський менталітет», але мені здається, що це тільки, щоб якось ви­правдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках». Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все.

Пиятцтво... Скільки лиха від нього! І це всі розуміють, однак поборо­ти цю негативну рису до цього часу не вдалося, не зважаючи ні на освіту, ні на прогрес.

«Кайдашеві звички», на жаль, ще живуть серед нас. Але що цікаво — сміятись над Кайдашами — сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!

ПАНАС МИРНИЙ Доповідь про письменника

Панас Якович Рудченко (літ. псевдонім — Панас Мирний) народився 1 травня 1849 р. у м. Миргороді на Полтавщині в сім’ї чиновника. Навчав­ся в Миргородському та Гадяцькому повітовому училищах. Не маючи мож­ливостей продовжувати систематичне навчання, наполегливо займався са­моосвітою. Служив у повітових канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. 1871 р. оселився в Полтаві, де провів решту життя. Працював у казначействі та казенній палаті, після 1917 р. — у губфінвідділі. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р., похований у Полтаві.

Літературну діяльність Панас Мирний розпочав наприкінці 60-х рр. Ви­явив себе як письменник-реаліст. У творчій спадщині Панаса Мирного пе­реважає проза. Він є автором ряду нарисів, оповідань, повістей, романів.

Серед творів Панаса Мирного найбільш масштабним і складним є соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаний у співавторстві з Іваном Біликом (І.Я. Рудченком). Робота над романом припала на 1872—1875 рр. Через цензурні перепони він був виданий пізніше — 1880 р. Задум твору був навіяний реальним випадком, що дістав відображення спочатку в нарисі Панаса Мирного «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», а згодом — у повісті «Чіпка». У центр повісті автор поставив селянина, який обирає злочинний шлях під впливом соціальних обставин. До розвитку попереднього задуму приєднався Іван Білик, за участю якого з’явилися кілька редакцій ро­ману. Співавторство різних особистостей, а також тривалий час робо­ти над романом зумовили його багатоплановість. Автори змалювали широке полотно народного життя з усім комплексом суспільних про­цесів, що охоплює більш як столітній часовий відрізок. При цьому ува­га зосереджена на образі окремої особистості — представника селянсь­кого середовища, який під впливом соціальних обставин став злочинцем. Твір пропонує читачеві художній аналіз того життєвого вибору, що був зроблений центральним персонажем. Роман «Хіба ревуть



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


воли, як ясла повні?» став важливим етапом у розвитку української ро­маністики. Він давав відповіді на складні питання тогочасної дійсності, розкривав причини й зображував наслідки руйнування патріархального селянського життєвого устрою. Однак уже на той час ці відповіді, спро­ектовані в соціальну площину, сприймалися як дещо спрощені й од­нобічні. Роман Панаса Мирного та Івана Білика став найвищим досяг­ненням української реалістичної прози ХІХ ст. Водночас він виявив обмеженість та однобічність реалістичного трактування й соціального аналізу дійсності.

Художня проза Панаса Мирного належить до класичних зразків української літератури. Її характерними рисами є масштабність реалістич­них малюнків, точне відтворення народного побуту, соціальність та пси­хологізм.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти