ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


РОЗКРИТТЯ ПРОБЛЕМИ «ВОЖДЬ І НАРОД» У ПОЕМІ І. ФРАНКА «МОЙСЕЙ»

Поема І. Франка «Мойсей» належить до найкращих творів поета. Одна з найголовніших тем поеми — взаємовідносини ватажка і народних мас.

Уже сорок років пророк Мойсей веде свій народ до незримої цілі — до обітованого краю. Люди, захоплені ідеєю, повірили Мойсею і пішли за ним. Але пройшло надто багато часу, і народ зневірився. Усі перестали чекати дива і зайнялись звичайними, буденними справами.

Один лише Мойсей, «дідусь слабосилий», палає незгасимим вогнем. Наприкінці життя він нічого не придбав для себе, бо завжди опікувався тільки людьми. Народ же його не зрозумів, не піднявся до усвідомлення вищих цілей, які не можна осягнути одним поглядом. До того ж з’явили­ся лжепророки — Датан і Авірон, котрі звинуватили Мойсея в глупоті, в небажанні прислухатись до народу, навіть у намірі знищити все єврейсь­ке плем’я.

Мойсей змушений покинути єврейський табір і піти під ніч у пусте­лю. Там пророк щиро молиться за щастя людей: стоїть цілий день навко­лішки на горі, і величезна тінь його падає на весь табір, розташований внизу, в долині.

У душі пророка зринають перші сумніви: чи правильно він вів народ? Чи Божі це, чи, може, його власні бажання, що виникли в розпаленій уяві? Сумніви поглиблюються. У творі вони зображені в символічному образі де­мона відчаю Азазеля. Демон будь-що намагається відвернути пророка від його мети, розказуючи міф про Оріона. Чи можна наказати річці, якщо не в силі повелівати навіть піною з води цієї ріки? — підсумовує Азазель. І коли він показує Мойсеєві картину жахливого майбутнього його племені, пророк у розпачі скрикнув: «Одурив нас Єгова!»

За те, що Мойсей хоч на мить зневірився в Божому промислі, він му­сить померти. Сам бог карає Мойсея, але врешті-решт переміг не Аза-зель. З’явився новий єврейський проводир Єгошуа, який привів свій на­род до бажаної мети.

Мойсей вірив, поки з ним був народ. Саме народ наснажував енер­гією свого пророка. Якщо народ висуває пророків, він же їх і знищує,— ось у чому полягає трагедія народів.

Мойсей у творі не гине, цієї сцени немає в поемі, але він уже не той полум’яний пророк, яким був раніше, а знесилений, розчарований ста­рець. Проте ідеали, яким він присвятив життя, здійснилися.

Пройде небагато часу після створення Франкової поеми — український народ спробує визволитися з-під національного і політичного поневолен­ня. Правда, ця спроба тоді не вдасться. Наступна хвиля підйому національ­ної свідомості припадає вже на наш час — 90-ті роки ХХ століття.


КЛАС



ТРАГЕДІЯ ЗАКОХАНОГО СЕРЦЯ У ЗБІРЦІ І. ФРАНКА «ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ»

1896 року вийшла третя Франкова поетична збірка — лірична драма «Зів’яле листя». Вона розподіляється на три цикли — «жмутки».

Усі вірші трьох «жмутків» об’єднуються однією ідеєю — глибоким, але нерозділеним, нещасливим коханням.

Перший «жмуток» присвячений оспівуванню кохання, та з’являють­ся перші нотки смутку:

Що щастям, спокоєм здавалось, Те попелу тепла верства; Під нею жаги і любові Не згасла ще іскра жива.

Ліричний герой вже починає розуміти, що його кохання не взаємне, але з серця не зникає образ коханої:

Не буду гасити!

Най бухає грішний огень!

І серце най рветься, та вільно най ллється

Бурливая хвиля пісень!

Герой марить своєю обраницею: «Не знаю, що мене до тебе тягне…», «За що, красавице, я так тебе люблю…» Дівчина відмовила юнакові, для нього це страшний удар:

Не надійся нічого! Чи ти знаєш, Що ті слова — найтяжчая провина…

Ліричний герой захоплений глибоким коханням, у його душі світлі хвилини чергуються з темними, надія — з відчаєм.

В останньому вірші першого «жмутку» — «Епілог» автор пише:

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, Розвійтесь, як тихе зітхання! Незгоєні рани, невтишені жалі, Завмерлеє в серці кохання.

… Ті скарби найкращі душі молодої Розтративши марно, без тями, Жебрак одинокий, назустріч недолі Піду я сумними стежками.

Другий «жмуток» містить перлини інтимної поезії — «Ой ти, дівчи­но, з горіха зерня…», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Чого яв­ляєшся мені у сні?» Тут почуття песимізму і печалі дедалі зростають:

Як почуєш вночі край свойого вікна, Що щось плаче і хлипає важко,


236 УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна, Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука, Не голодний жебрак, моя зірко; Се розпука моя, невтишима тоска, Се любов моя плаче так гірко.

А в третьому «жмутку» ліричний герой осягає увесь біль нерозділе-ного почуття. Це найсумніший «жмуток»:

Не можу жить, не можу згинуть, Нести не можу ні покинуть Проклятий сей життя тягар! З’являються перші згадки про самогубство:

Я хтів життю кінець зробить, Марну лушпину геть розбить…

… Я чую се,— єдиний лік — Се кулька в лоб.

Герой ще вагається, він чіпляється за залишки любові, але й вони врешті зникають, нещасний закоханий прощається зі своєю помічни­цею — піснею, в думках — із коханою; з самим життям:

Отсей маленький інструмент,

Холодний та блискучий…

Один кивок… один момент… …

За мить одну

Навіки я спочину. Хоча збірка «Зів’яле листя» й сповнена трагічних мотивів, поет опри­люднив її не для того, щоб зайвий раз зобразити «рефлексії». У перед­мові до першого видання І. Франко писав: «Та хто його зна,— думалось мені,— може, се горе таке, як віспа, котру лічиться вщіплюванням віспи?» І закінчує свою передмову цитатою Ґете: «Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом!»

БОРОТЬБА СПРАВЕДЛИВОСТІ З ЖОРСТОКІСТЮ

І НАСИЛЬСТВОМ У ПОВІСТІ І. ФРАНКА

«ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ»

Для Івана Франка характерні твори, головними героями яких є ак­тивні, глибоко порядні, віддані народній справі люди. Один із таких творів — повість «Перехресні стежки». У провінційне місто приїжджає молодий талановитий адвокат Євгеній Рафалович. Адвокат має мож­ливість заможно і спокійно жити, зробити блискучу кар’єру, але він свідо­мо обирає інший шлях — шлях оборони селян — найбезправнішого


КЛАС



прошарку тодішнього суспільства. Чому саме такий вибір зробила його душа? Вразливий хлопчик змалку відчував біль від споглядання будь-якої несправедливості, зростав розважливою, відповідальною людиною.

Знайомлячись із містом та його мешканцями, Євгеній уважно вислу­ховував усіх, хто до нього звертався, і робив свої висновки. А потім пішов на несподіваний крок — вирішив захищати хлопа. Ані вмовляння, ані по­грози «матадорів» повіту не змусили його відмовитися від цього наміру. Адвокат твердо вирішив іти обраним шляхом. Хоч це і важко (йому зда­лося, що він піднімає гору), але він повинен робити добро народу.

Слова письменника: «Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією (інтелігент­ністю) відплатитися йому»,— можна трактувати як життєве кредо молодого адвоката. І дійсно, реальне життя це підтверджує: «Він поклав собі голов­ним правилом говорити кожному щиру правду, не дурити нікого марними надіями…» Незабаром жоден документ із канцелярії Рафаловича не вихо­див польською чи іншою мовою, а тільки «руською», себто українською. Євгеній мав національну гідність, українською мовою виступав і в суді.

Наділений неабияким психологічним чуттям, він швидко розумів ха­рактер людини і поступово усвідомив суть народних проблем. Діяльність Рафаловича зустріла спочатку «товариські» нарікання, а потім відкри­тий і прихований шалений опір з боку керівників повіту. Подеколи й самі селяни, навчені численними гіркими уроками, відходили від адвоката, побоюючись обману. Але це було тимчасовим явищем. Через певний час, пересвідчившись у чесності та порядності нової для них людини, вони поступово прониклись його ідеями. Навіть духовні пастирі — о. Зварич і о. Семенович — не витримали життєвого випробування, але їх місце за­ступили такі проводирі з народу, як селяни Дем’ян Горішній та Марусяк. Це вже не ті люди, що блукають у пітьмі і ніяк не знайдуть дороги, а сві­домі борці, які знають, чого прагнуть. Вони висувають тепер не лише вузь­ко економічні, а й політичні вимоги.

Колись Рафалович, дивлячись на заблуканого в лісі селянина, питав сам у себе: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний наро­де?» — і сам же вирішив провести селянські маси через життєву школу. Результати своєї праці Євгеній невдовзі побачив. Саме таким людям, які починали справу всебічної освіти селянства, завдячуємо ми нині розвит­ком демократичних свобод і, навіть ширше,— розбудовою демократич­ного суспільства.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти