ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


СТЕФАН ЛІЄВИЧ — ОБРАЗ «НОВОЇ ЛЮДИНИ» В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

(За повістю О. Кобилянської «Людина») Ольга Юліанівна Кобилянська, видатна українська письменниця і гро­мадська діячка, не могла не замислюватися над тим, якою вона хоче ба­чити людину майбутнього. З жінками тут усе зрозуміло, адже багато її творів присвячено саме цьому питанню (жінка правами і становищем у суспільстві повинна дорівнятися чоловікам), а от яким повинен стати чоловік, як удосконалюватися? На це питання письменниця дає відповідь хай і епізодичним, але важливим образом Стефана Лієвича.

Це студент-медик, який приїхав на канікули додому і познайомився з Оленою Ляуфер та іншими молодими людьми. Він одразу привернув до себе увагу молоді, бо «чого вже… не оповідав!», а «вони прислухувалися йому, неначе б апостол правди витав між ними…» Стефан говорив про дівчат, які здобували вищу освіту, про те, що «емансипація жіноча в Швей­царії або і в інших поступових краях — се точка давно виборена» і що йому соромно, бо «тут жінки осталися ще так позаду за другими народами.., рівноправність з мужчинами… вважають… якоюсь химерою». Ці слова були близькими головній героїні повісті Олені, в особі Лієвича дівчина знай­шла не лише однодумця, а й коханого. А ще коли переконалася, яка це цільна натура, як він «прямував безоглядно до одного, до праведного; …задивлю-вався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної…» Олені імпонує те, що цей чоловік не обертав себе «в якусь модну мал-пу». Він не дуже дотримувався тонкощів беззмістовного і лицемірного «світського життя», «не знав порядно гуляти кадрилі, а ще менше у від­повідній хвилі прискакувати до дам із плащем і рукавичками». Зате тяг­нувся до серйозних знань, до суспільно-корисної праці, такою ж хотів ба­чити і свою подругу, жінку взагалі: «Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх… яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се — знання, Олено!»



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


Лієвич не сприймає того способу життя (пияцтво, картярство, флірту­вання, пліткарство), який веде багато молодих людей, як, наприклад, брат Олени Герман-Євген-Сидор. Він прагне видобути хлопця «з сього боло­та, в котре ви як-небудь, ще такі молоді, залізли по вуха: а так ідете чим­раз дальше до згуби!»

Зате який він ніжний, турботливий, як палко кохає Олену, з якою по­рядністю і чесністю ставиться до неї. «Серденько, голубко, любко, риб­чино»,— звертається до дівчини цей «великий та здоровий», «справдішній московський ведмідь», цілуючи «мало не кождий палець» коханої при розставанні перед від’їздом.

У гордих і сильних, чутливих до краси, до музики людей і любов кра­сива. Ось сцена їхнього освідчення: «Посередині гри встав нараз і при­ступив до неї. Яка одинока незабутня хвилина! В якім неописанім звору­шенню находився він тоді — звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном тої музики — скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. А вже обоє носили в серцю любов, однак і обоє були горді, вразливі, і одне не хотіло другому при­знатись, аж поки він перший почав…

Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могу­ча, підіймаюча сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збудували…»

Прощаючись, Стефан просить Олену: «Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається».

Письменниця не ідеалізує свого героя і вкладає в уста Олени Ляуфер ще й таку характеристику Лієвича: «Він мав також свої блуди. Був нуд­ний педант, був заздрісний, був гарячка…»

Гине Стефан Лієвич, як і личить романтикові (а ці риси ясно у нього виділяються), на полі бою — «набрався десь у шпиталі тифу і помер», віддавши себе обраній справі до останку.

Головна героїня повісті ще не раз зустрічатиметься зі своїм коханим — у снах, у листах. Ось вони в Олениному сні-маренні «любовались собою і сперечались, а між тим шуміло море про стару звісну пісню, пісню про любов», а ось останній лист Лієвича: «Любов таки найкраща з усього, що життя лиш має!» І це кохання для них — не просто почуття, пристрасть, а єднання душ і поглядів на життя, безкорисливість, взаємна повага, спільна боротьба за усе краще в собі, суспільно корисна праця. Таке мож­ливе тільки у людей нового типу, які дотримуються принципів рівності чоловіка і жінки, гідності Людини, що прагне повнокровного і суспільно значимого життя.

Отже, образом Стефана Лієвича Ольга Кобилянська, на наш погляд, розпочала галерею «нових людей», показала ідеал майбутнього у стосун­ках чоловіка і жінки. І цей ідеал виявився таким привабливим, що ним захоплюватиметься ще багато поколінь читачів.


КЛАС



ОСУД ОБМЕЖЕНОСТІ, ЛИЦЕМІРСТВА,

КАР’ЄРИЗМУ, МІЩАНСТВА

У ПОВІСТІ О. КОБИЛЯНСЬКОЇ «ЛЮДИНА»

Людина — творіння не лише природи, а й суспільства, в якому живе. Отже, оточуюче середовище має великий вплив на формування характе­ру, поведінку і вчинки людей. Ольга Кобилянська у своїй повісті «Люди­на» майстерно схарактеризувала інтелігенцію середнього достатку глу­хого провінційного містечка. Перш за все, це родина головної героїні Олени.

Батько, Епамінондас Ляуфер, був цісарсько-королівським лісовим радником, «мав велике поважання, великий вплив і великі доходи». А ще мав слабкість: «любив одушевлятись гарячими напитками», та вважав, що до цього нікому немає діла, це його власна справа. Дана «слабка сто­рона» з часом мала усе більші наслідки: пан лісовий радник щоразу більше проводив часу в кав’ярні «з своїми вибраними товаришами при «шклянці» та нарікав гіркими словами на своє безталання». А скаржитися було чого: син Герман-Євген-Сидор, на якого покладалося багато надій і якого мрія­ли бачити навіть надвірним радником, не хотів учитися, ледве склав іспи­ти, а коли відбував військову службу, то основними його заняттями були «пиятика, картярство й проче ледарство…» За цей час він наробив великі борги і ввів родину у матеріальну скруту.

Що ж батько? Далі п’яних скарг у кав’ярні не пішло, а на службі тра­пилася велика неприємність: «Через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку і котрої недоставало», його звільнили з роботи, давши лише не­велику частку пенсії, якої ледве б вистачило на утримання одного. Він не вважає себе винним і відповідальним за скрутний матеріальний стан сім’ї. Товариші по чарці підказують вихід — вигідно віддати заміж дочку. А ко­ли Епамінондас від лікаря дізнається, що Олена зустрічалася зі студен­том Лієвичем і покохала його, навіть таємно заручилась, після ж його смерті не хоче зовсім виходити заміж, це викликає у нього великий гнів. Дочка, гадає він, так як і його товариші,— повна власність батьків. Вони мають право віддати заміж за кого хочуть, не питаючи згоди. Опір Олени спричиняє страшенну лють пана радника, образи, лайку, навіть прокльо­ни. І в таких поглядах і вчинках він не поодинокий. Старий майор, на­приклад, жінку взагалі не вважає за людину і говорить: «Жінка — то мо­лодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнуть батіжком… Надто замучувати не варто, особливо спочатку, се моя теорія».

Пан Ляуфер також грубий, жорстокий тиран у сім’ї, думав, як і пере­важна більшість, що найголовніше для дівчини — танці, музика, госпо­дарство, вигідна «партія», а її самостійна праця — то безчестя для роди­ни: «Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти одважуєшся мені ще і в тім нечесть робити?»



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


То ж зрозуміло, в якому підневільному становищі були жінки у того­часному суспільстві, і чому поки що тільки деякі з них стали виступати за емансипацію.

Що ж мати Олени? Цей тип змальований письменницею іще яскра­віше. «Добра женщина, котра так само обожала одинака, вірила сміливо­му віщуванню свого мужа». Вона приміряла на сина то титул лісового радника, то лікаря, а то й надвірного радника, «бачила, як він їздив у еле­гантній колясці, гордими кіньми, біля нього багата жінка, його здоров­лять низенько малі й великі, старі й молоді…» Пані радникова так собі міркувала, що багато великих людей колись були у низькому стані, на­приклад, Колумб вичісував вовну у свого батька. Тому сподівалася, що її синові легше й швидше буде вибитися до вершин, адже він не бідний па­стух. А що Сидор не любив учитися, то, на думку матері, не було великим лихом («того б вона й рада бачити, хто б науку любив»). Мати ненавиді­ла «висушених тверезих» професорів, що «мучили» її синочка. Упертість і злостивість хлопця вважала сильною волею, потурала в усьому. То ж при такому вихованні не дивно, що виріс гультяй, який наробив боргів і так нікчемно закінчив життя самогубством.

Страшним для пані радникової, як і для її товаришок, було й те, що дочки «беруть книжку до рук і в будню днину», що вони виступають за рівність жінки і чоловіка, обговорюють серйозні питання суспільного жит­тя, не хочуть йти прийнятим для жінки цього середовища шляхом. Мати з жахом прислухається, хто із впливових осіб що сказав про їхню сім’ю: «Що, ради бога, що казала пані С.?» Жінкам з її оточення здаються нісе­нітницею розмови про жіночу емансипацію, її вони не сприймають: «Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха!»

Пані радникова ненавиділа Стефана Лієвича, котрий забивав «дурни­цями» голови дочкам, картав її любого синочка за розгульне життя. Після смерті сина і повного занепаду матеріального стану сім’ї вона зломилась, віддалася на волю обставин, а потім на ласку своєї дочки Олени, яка тепер вела господарство на селі, приймала усі важливі рішення й утримувала сім’ю.

І тільки коли Олена зважилася, щоб урятувати родину, вийти заміж за нелюбого, але заможного чоловіка, у пані радникової відродилася колиш­ня пиха й зарозумілість, презирство до нижчих за неї станом: «Вона пода­ла ласкаво надлісничим руку, а учителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих това­риських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі…» Погляд матері з гордістю і задоволенням спинявся на купі весільних пода­рунків дочці, а найбільше тішила самолюбство «касетка» [скринька — П. В.] з сріблом на дванадцять осіб, яку подарував Фельсів барон.

Отже, нікчемні пусті балачки, пияцтво, картярство, лицемірство, корис­толюбство, презирство до нижчих станів, тиранія в сім’ї, нетерпимість до іна­комислячих, байдужість до суспільно корисного життя — такі характерні


КЛАС



ознаки інтелігенції провінційних містечок. І саме це Ольга Кобилянська засу­дила, на наш погляд, у повісті своєю майстерною розповіддю. Міщанство жи­вуче, і багато його рис, на жаль, зберігається і в нашому суспільстві.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти