ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ЖАНРОВА І ТЕМАТИЧНА РОЗМАЇТІСТЬ ЛІРИКИ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ

Олександрандр Олесь — один із найталановитіших поетів початку XX століття, уже перша збірка якого засвідчила, що «Україна,— за слова­ми М. Грушевського,— дістала поета-лірика, котрого виглядала з часів Шевченка».

Уже перший друкований вірш, датований 1903 роком, конкретизує витоки тих «срібних акордів, що з серця знялись»:

В дитинстві ще… давно, давно колись Я вибіг з хати в день майовий… Шумів травою степ шовковий, Сміявся день, пісні лились… Весь божий світ сміявсь, радів… Раділо сонце, ниви, луки… І я не виніс щастя-муки, І задзвеніли в серці звуки, І розітнувсь мій перший спів.

Ці перші поетичні рядки засвідчили сповідальну щирість, простоту, непогамовність та емоційну складність почуття, а також свіжість, сонце-сяйність, музикальність поетичного слова.

Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на пережи­ванні, на суб’єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою при­родою. У своїй поетичній присвяті матері («Моїй матері») він називав себе дитиною степу, що «як море хвилювавсь», «рідним братом вітру, про­стору і трав». І ця поезія степу, гаю, ланів, що «пахтіли і цвіли», є про­відною у доробку Олександра Олеся, у його жанровій системі.

Жага природи, ненаситність її чарами, замилування її вічним рухом ста­новлять основу світосприймання Олеся, його вражаючого життєлюбства:

Як жити хочеться! Несказанно, безмірно… Не надивився я ні на зелену землю, Ні на далекі сині небеса.

Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну по­требу читати таємничо-прекрасну книгу природи, оспівувати її красу, черпаючи від спілкування з нею те, що тримає його на світі,— «щастя-муку», «журбу і радість».

Почуття героя і почуттєва краса природи лежать в одній і тій же пло­щині, становлячи нероздільну єдність. Їх важко цитувати, бо вони на од­ному подиху прочитуються від початку і до кінця.

Зачаровує в інтимній ліриці поета не тільки щирість, краса почуття, а й те, що непогамовний шал закоханого серця передається за допомогою виняткової довершеності художніх знахідок, передусім, метафор, порівнянь:


КЛАС



Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її,— Знов молодість не буде!»

Наскрізь ліризована й громадянська поезія Олександра Олеся. Прий­шовши в літературу у час революційного передгроззя, поет не міг не реагу­вати на бурхливі події нового дня. Духовно єднаючись із загальнонарод­ним піднесенням в країні, поет роздумує над участю свого слова, з пафосом заявляючи: «О слово! будь мечем моїм!» Але відгукнувшись на конкретні події, поет не стільки зображує їх реалії, політичний зміст епохи, скільки свої особисті переживання, співчуття до учасників тих подій, про що яск­раво свідчать суб’єктивно забарвлені вислови: «червоні прапори, …як ма­кові квітки», «свято землі», «серце, як арфа».

Романтик за світовідчуттям, Олександр Олесь сприймав світ у конт­растній кольоровій гамі і так само його відображав. Радісні, світлі моти­ви перемежовувались у його ліриці з мотивами суму і розчарування. Але не сумні настрої визначають особливість творчого «я» Олеся. Поет усе життя залишався співцем життєстверджувальних настроїв і переконань. Хотілося б, щоб тим оптимізмом пройнялися і ми, його сучасні читачі.

СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО Доповідь про письменника

Степан Васильович Панасенко (справжнє прізвище письменника) на­родився 27 грудня 1878 р. у м. Ічні на Чернігівщині в селянській родині. 1895 р. він вступив до Коростишівської семінарії, після закінчення якої вчителював на Київщині й Полтавщині. 1904 року С. Васильченко на­вчався у Глухівському учительському інституті, але змушений був зали­шити його і переїхати на Донбас, де за участь у робітничих демонстраці­ях 1905 р. він був заарештований. По виході 1908 р. з Бахмутської тюрми С. Васильченко повернувся до Ічні і присвятив себе літературній праці. 1910 р. він переїхав до Києва, де протягом чотирьох років працював у газеті «Рада» завідувачем відділу хроніки. У роки Першої світової війни перебував на фронті.

Під час визвольних змагань українського народу 1917—1920 рр. пись­менник активно співпрацював із урядом УНР. Так, 1919 р. у Кам’янці-Подільському С. Васильченко написав на прохання С. Петлюри задля боротьби з антисемітськими настроями та єврейськими погромами опо­відання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Після встановлення радянської влади у 1921 р. С. Васильченко працював завідувачем дитя­чим будинком, а в 1922—1926 рр. — учителем трудової школи в Києві. Помер письменник 11 серпня 1932 р.

С. Васильченко — письменник народницького спрямування, який від­стоював самобутність українського мистецтва, зв’язок із національною



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


традицією. Для творчості С. Васильченка притаманні поетизація національ­ного українського характеру, посилення емоційно-оцінного начала та по­глиблений психологічний аналіз. Так, у гуморесці «Мужицька арихмети-ка» (1910) дотепно зображено соціальний конфлікт між різними верствами українського села початку ХХ ст. Трагедія талановитої людини з народу показана у повісті «Талант» (1924). Помітне місце у творчості письменника посідає дитяча тематика («Циганка» (1910), «Волошки» (1911), «Дома» (1912), «Олив’яний перстень» (1927) та ін.) Також писав С. Васильченко п’єси («На перші гулі» (1911), «Кармелюк» (1927) та ін.), кіносценарії, фейлетони, багато перекладав. В останні роки життя пись­менник розпочав працю над великою повістю про життя Т. Шевченка «Широкий шлях», але встиг завершити лише першу частину «В бур’я­нах», у якій розповідається про дитинство поета.

ЗАГУБЛЕНИЙ ТАЛАНТ

(За повістю С. Васильченка «Талант»)

Про долю народних талантів писав ще Тарас Шевченко у своїх росій­ських повістях. Крізь мури темноти й забобонності, класової зверхності в царській Росії пробивалися лише поодинокі таланти, такі як сам Шев­ченко, видатний актор Щепкін та деякі інші. Більшість же гинули в мо­рокові кріпацтва, пореформених криз, революційних ситуацій.

Як письменник С. Васильченко залишався усе життя вірним селу, сільській інтелігенції. Звідти він вийшов і знав про це життя найкраще.

Піп, дяк, учитель, можливо, земський начальник — ось і всі, на кому трималася духовність та культура сільських жителів. Але це за умови, що всі вони дбали про ту культуру й освіту. Здебільшого ж було не так.

У селі, про яке пише автор, піп «дерій, зажера, заїдливий», «тільки пут­ня людина прибуде в село — з’їсть». Дяк із ним запекло ворогує, пиячить та бешкетує, бо не бачить мети в житті. Їм не до культури, освіти селян. Тому й школа тут — «руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригорі­ла. Посередині — провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, на­щось окуті в залізо. ...А бур’яну того кругом, як лісу!». Не краща й кварти­ра для учителя: «Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, на­швидку з трухлих дощок змайстроване... свіжа на йому солома...».

I учитель-оповідач, і Андрій Маркович, і Тетяна, і навіть дяк Запоро­жець (розумна, талановита, але безвольна людина) мріють про навчання в університеті, про те, як будуть «колись культуру на села переносити». Андрій жартома заявляє: «Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу!»

Ось таким великим було бажання цих здібних молодих людей не лише одержати вищу освіту, а й віддати свої знання та розум народові.

Тетяна, учителька із сусідньої школи для дівчаток, мала ще й талант до співу, акторської гри. Вона була душею компанії, і всі юнаки закохалися в неї.


КЛАС



Доля ніби сприяла дівчині: «...У панський маєток наїхали із Києва гості, між ними — небіж пані, студент... Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір’ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує».

Після вдалої вистави, якій дівчина віддала всю свою душу, поважні глядачі «товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впев­няли, що у неї — талант... Що так не слід його занехаяти... Обіщали в го­род одвезти... учитись...».

Але обіцянки виявилися марними. Поміщиця Лідія Віталіївна, попе­чителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова, дізнавшись про роман свого небожа із сільською артисткою, розігнала театр і звеліла не пускати Тетяну й на поріг.

Дівчина боляче переживала і сердечну драму, і крах своїх надій на на­вчання та акторську діяльність, навіть хотіла кінчити життя самогубством. Та мати, друзі допомогли їй оговтатись, вийти з кризи.

Але талант Тетяни, про який вона говорила, що не продасть його «ні за гроші, ані за тую славу», не оддасть «в наругу» і «в болото» не втопче, вимагав реалізації, виходу.

Коли їй дозволили співати в церкві, хористка посміла дати волю своє­му незвичайному, красивому голосу і зачарувала ним присутніх. Отцеві Ва­силю це не сподобалося, він налякався, нагримав на Тетяну, образив її і ви­гнав, прилюдно осоромивши. Тетяна не змогла перенести такої наруги й наклала на себе руки у тому ж таки самодіяльному панському театрі.

Похорон вилився у стихійний протест селян, але життя талановитої дівчини вже не повернеш.

Отже, письменник показав трагедію загубленого таланту, і не однієї лише Тетяни. Пропадуть марно і здібності учителя-оповідача, й Андрія Марковича, яких через історію з похороном, як «неблагонадійних», те­пер не допустять до навчання в університеті, і багатьох інших...

Самі герої це розуміють, тому й говорять «про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл».

Смуток огортає читачів. Журбою віє від останньої картини осіннього «сухого листя». Але автор залишає нам і надію: «сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть!..». Треба у це щиро вірити.

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти