ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО Доповідь про письменника

Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. в м. Єлисаветграді (нині Кіровоград) у небагатій родині. Навчався у на­родній школі, потім у Єлисаветградській гімназії, з якої був виключений за захист прав гімназистів і постійні конфлікти з керівни-цтвом. Майже рік В. Винниченко мандрував Україною, заробляючи на життя тимчасовими підробітками. У 1900 р. він склав екстерном екзамен у Златопільській гімназії і вступив на юридичний факультет Київського університету. На­вчаючись в університеті, майбутній письменник вів активну революцій­ну діяльність як член Революційної української партії (РУП), що була заснована 1900 р. харківськими студентами і вперше проголосила гасло боротьби за незалежну українську державу.

4 лютого 1902 р. В. Винниченко був вперше заарештований і виклю­чений з університету. Восени його забрали на військову службу, де він також продовжив нелегальну революційну діяльність. Не чекаючи ареш­ту, в лютому 1903 р. В. Винниченко дезертирував і втік до Галичини, де налагодив зв’язки з галицькими партіями, співробітничав із часописами, писав брошури й прокламації. Під час перевезення нелегальної літера­тури до України в 1903 р. В. Винниченка заарештовують і як дезертира та революціонера саджають до військової в’язниці — Київської фортеці. По виході із в’язниці за амністією 1905 р. В. Винниченко продовжує про­водити активну революційну роботу, входить до Центрального комітету Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), на яку трансформувалася РУП. Восени 1906 р. В. Винниченка знову заарешто­вують і саджають до Лук’янівської в’язниці в Києві. У 1907 р. письменни­ка випустили під заставу в 500 золотих карбованців, яку вніс відомий український меценат Є. Чикаленко. В. Винниченко одразу ж втік за кор­дон. З 1907 по 1914 р. письменник перебував у еміграції (Львів, Відень,


КЛАС



Женева, Париж, о. Капрі, Берлін…) та кілька разів нелегально приїздив на Україну. 1911 р. В. Винниченко одружився зі студенткою Сорбонського університету Розалією Яківною Ліфшиць. 1914 р. він неле­гально повернувся до Російської імперії, жив у Москві та Санкт-Петер­бурзі, з 1916 р. працював редактором московського журналу «Промінь».

Після Лютневої революції 1917 р. В. Винниченко повернувся до Києва і став заступником Голови Центральної Ради, був автором І-го Універсалу, пізніше його призначають Головою Генерального Секретаріату Центральної Ради (прем’єр-міністром). У трагічні дні першої українсько-більшовицької війни 1917 — 1918 рр. В. Винниченко вийшов зі складу уряду УНР. У листо­паді 1918 р. він очолив разом із С. Петлюрою Директорію, яка підняла по­встання проти гетьмана П. Скоропадського, але вже в лютому 1919 р. знову складав свої повноваження і поїхав до Австрії, Угорщини та Чехії. У квітні 1920 р. В. Винниченко зробив спробу порозумітися із комуністичною вла­дою і поїхав до Москви, а потім до Харкова на переговори з радянським уря­дом. Політика більшовиків виявилася цілком неприйнятною для письмен­ника, і він у червні 1920 р. назавжди залишив межі України.

Оселилася родина Винниченків у Берліні, де вони жили до листопа­да 1924 р., а потім переїхали до Парижа. В еміграції В. Винниченко при­святив себе повністю літературній діяльності та писанню мемуарів, ви­давав журнал «Нова Україна» (1923—1925), активно підтримував зв’язки із письменниками в УРСР, де у 1924—1928 рр. видавництво «Рух» випу­стило зібрання його творів у 23 томах, а в 1930—1932 рр. у видавництві «Книгоспілка» ви-йшло 28 томів. У 1934 р. письменник купив садибу на півдні Франції біля Канн у м. Мужен, де разом із дружиною й прожив останні роки.

Помер В. Винниченко 6 березня 1951 р. у Франції.

Перший літературний твір В. Винниченка — оповідання «Сила і кра­са» (згодом автор змінив назву на «Краса і сила») з’явився восени 1902 р. на сторінках журналу «Киевская старина». Рання проза В. Винниченка суттєво розширила тематику української літератури, показавши різні вер­стви суспільства. Ці та інші твори викликали схвальні відгуки І. Франка, Лесі Українки, С. Єфремова, М. Коцюбинського та ін. Загалом В. Вин-ниченко написав близько ста творів малої прози, зокрема такі новели як «Суд», «Боротьба», «Честь», «Студент», «Солдатики», «Федько-халамид-ник», «Кумедія з Костем», «Хто ворог?», «Раб краси», «Глум», «"Умірко-ваний" та "щирий"», «Таємна пригода», «Талісман» тощо. Для новелістики В. Винниченка характерний жанр соціально-психологічного оповідання з динамічною фабулою, в основі якої лежить якась пригода, часто спов­нена таємниць. Важливу роль у структурі сюжету відіграє випадок, який забезпечує динаміку дії. Зазвичай письменник ставить героя в екстре­мальну ситуацію вибору, показуючи парадоксальність та непередбачу-ваність людської поведінки, коли протягом невеличкого епізоду персо­нажі зазнають несподіваних метаморфоз.



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


З 1907 р. у творчості В. Винниченка починається новий етап. Письменник створює новели, романи та п’єси, у яких досліджує питання моралі й таємниці людської психіки. Період 1907—1912 рр. став зоряним часом драматургії В. Винниченка, коли з’явилися такі п’єси, як «Дизгармонія» (1906), «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Memento» (1909), «Чужі люди» (1909), «Базар» (1910), «Брехня» (1910), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Гріх» (1919) та ін. Гострота п’єс В. Винниченка знаходила щирий відгук серед широкого кола глядачів, які шукали відповіді на актуальні питання часу. П’єси «Брехня», та «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» з успіхом ішли майже в усіх кращих столичних театрах Європи.

Творам В. Винниченка цього періоду властиві увага до проблем кохан­ня, шлюбу та біологічних чинників у людській поведінці. В результаті твор­чих експериментів письменник приходить до висновків про багато-вимірність істини і неможливість повного осягнення її людиною. Критикуючи лицемірство і брехню «старої» моралі, В. Винниченко запро­понував критерій «чесності з собою», тобто пізнання свого «Я», гармонію із собою як ґрунт для оцінки й виправдання будь-яких вчинків.

Вплив філософів Ф. Ніцше й А. Бергсона, австрійського психіатра Вагнера фон Яурега, письменників Ф. Достоєвського та С. Пшибишев-ського позначився на романах В. Винниченка «Чесність з собою» (1911), «Рівновага» («На весах жизни») (1912), «Заповіти батьків» (1913), які спочатку вийшли російською мовою, оскільки редакція львівського «Літе­ратурно-наукового вісника», наприклад, відмовилася друкувати роман «Чесність з собою» як аморальний. Романи «По-свій!» (1913), «Божки» (1914), «Хочу!» (1916) та «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1916) за­свідчили провідне місце письменника в літературному процесі цього пе­ріоду. Ідея національно-державного відродження України лягла в основу драми «Між двох сил» (1918) і повісті «На той бік» (1919—1923).

Творчість В. Винниченка розвивалася переважно в річищі реалізму, який на початку ХХ ст. набув нових рис під впливом модернізму. Цей стиль дістав назву «неореалізм». Неореалізму властива більша увага до глибин психології пересічної людини, коли письменника більше цікав­лять внутрішні конфлікти персонажів, ніж боротьба із зовнішніми обста­винами. Суттєвим чинником розкриття характеру став детальний само­аналіз персонажа, тому важлива роль в структурі неореалістичного твору відводиться внутрішньому мовленню героїв.

У Берліні в 1922—1923 рр. В. Винниченко написав «Сонячну маши­ну», яка стала першим в українській літературі утопічним і фантастич­ним романом. Попри усі численні недоліки (наївність і примітивізм нау­кової гіпотези та прогнозів соціально-політичного розвитку суспільства, вигаданість і необґрунтованість наслідків експерименту, відсутність більш менш реальної альтернативи «капіталістичній моралі» окрім анар­хічних ідей зникнення держави, грошової економіки та суспільних інсти­тутів тощо), у свій час роман мав нечуваний успіх серед читачів


КЛАС



і витримав в Україні з 1928 по 1930 рр. три перевидання. «Сонячну маши­ну» також загалом прихильно зустріла тогочасна українська критика (О. Білецький, М. Зеров та ін.), відзначивши такі позитивні сторони тво­ру, як гостроту сюжету, динамізм розповіді, широту охоплення суспіль­них тенденцій життя, елементи кінематографічності тощо.

Окрім «Сонячної машини» В. Винниченко в еміграції також написав тритомну працю «Відродження нації» (1920), цикл психологічних опові­дань зі свого дитинства «Намисто» (1921 — 1923), романи «Поклади золо­та» (1927), «Лепрозорій» (1938), «Слово за тобою, Сталіне!» (1950), п’єсу «Пророк» (1929) та інші твори. У цей період посилилась тенденційність та ідеологічність творів письменника, коли вони стали ілюстрацією пев­них авторських ідей («Сонячна машина», «Слово за тобою, Сталіне!»).

В. Винниченко вважається однією з найяскравіших постатей в українському літературному процесі ХХ ст. Творчість письменника сут­тєво розширила ідейно-тематичні та жанрово-стильові обрії нашої літе­ратури, вплинувши на подальший розвиток прози та драматургії, ввела ураїнську літературу до світового контексту як ії реально діючу складову.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти