Історія архівів та архівної справи в Україні починається з утвердженням державності на її території. Найдавніші писемні документи – грамоти періоду Київської Русі – виникали як результат взаємовідносин між великим князем і його васалами, між окремими феодалами. Грамоти закріплювали права на власність і привілеї. “Повість минулих літ” згадує русичів, які служили в Греції і писали заповіти на успадкування майна. Документи, які засвідчували права успадкування, відображали діяльність землевласників, збиралися і зберігалися у дружинників і бояр.

З часу запровадження християнства як державної релігії та інституційного утвердження церкви на території України беруть свій початок церковні архіви. Головними центрами зосередження документальних матеріалів на Русі були монастирі, церкви та єпископські кафедри. Давньоруська православна церква невдовзі після свого утворення стала не лише важливим духовним осередком, а й великим землевласником. Основним джерелом розширення церковних земельних володінь були бенефіції – пожалування з боку князівської влади та великих феодалів. Монастирі дбайливо зберігали документи про своє заснування, на право володіння земельними угіддями та привілеї. В монастирських церквах і соборах документи зберігалися в ризницях разом з цінними культовими речами і богослужебними книгами. На жаль, давні монастирські архіви Київської Русі не збереглися. Втрату документальних матеріалів спричиняли виключно ворожі навали, війни і природні катаклізми.

Давньоруські літописи містять важливі відомості про широкі стосунки київських князів з чужоземними країнами, подають тексти договорів з Візантією, волзькими болгарами. Угоди скріплювалися писемними документами. “Цей договір учинили ми (руси) і ви оба (цесарі), – говориться в тексті договору між Греками і Руссю 912 р., – новим написанням на двох хартіях”^1. Хрисовули, клятвені грамоти руських послів та інші важливі документи на пергаменті зберігалися в казні київських великих князів. Місцезнаходження князівських архівів разом з коштовностями свідчило про те, яку роль відігравали документи і яке місце відводила їм великокнязівська влада.

Княжий двір як орган центрального управління Галицько-Волинської держави 13-14 ст. мав серед своїх державних функцій, що домінували над приватними князівськими, завдання збирати та зберігати важливі документи. Галицький літопис серед двірських урядників, які виконували державні функції, називає печатника (канцлера). Печатник Курило при дворі князя Данила Галицького був хранителем княжої печатки, начальником княжої канцелярії. Коло обов'язків цього урядника не обмежувалося проставлянням печаток на князівських грамотах, він виконував доручення князя, зокрема здійснював слідство над боярами (“списати грабунки нечестивих бояр”). Саме у княжому дворі зосереджувалися документи про адміністративні, військові, судові, фінансові, церковні й дипломатичні справи Галицько-Волинської держави. Так, писані грамоти (тестаменти) князя Володимира Васильковича засвідчували право успадкування його родичами земель, сіл з митом, стольного міста Володимира. З княжої канцелярії в місті Володимирі (на Волині) походять відомі нині грамоти 14 ст. (про відновлення і підтвердження союзу з

Літопис руський. – К., 1989. – С. 21.

– 22 –

Пруссією, надання свободи купцям, про привілеї містам) останніх галицько-волинських князів Андрія і Льва, Юрія (Болеслава).

Монастирі і церкви, засновані галицько-волинськими князями, крім маєтностей, грошових і речових пожертвувань, отримували богослужебні книги. Князь Володимир Волинський і берестійський Володимир Василькович спорядив монастир Святих апостолів, церкви та єпископії (перемишльську, чернігівську) книгами. На книгах, які зберігалися в ризницях, нерідко робили записи про пожертвування храмам, нотатки господарського характеру. Записи на полях книг мають важливу ретроспективну інформацію про внутрішнє життя монастиря та собору. Монастирські зібрання книг і документів відігравали роль архівів-бібліотек. Хранителями книг і грамот були ризничі (завідуючі ризницею).

Отже, виникнення архівів в Україні безпосередньо пов'язане з утвердженням державності на її землях, насамперед Київської Русі. Найважливішими центрами зосередження писемних документів були княжі двори, монастирі, церкви, митрополичі та єпископські кафедри. Розширення державних функцій княжого двору, економічне зміцнення церкви обумовлювали зростання великокнязівського і церковних архівів, які мали важливе політичне і культурне значення для внутрішнього життя держави і міждержавних відносин. Формувалися і особові архіви дружинників та бояр. Документи були спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї. Урядові документи використовувались у літописах. Укладачі літописів зверталися до давніших літописних редакцій, які зберігалися в монастирях та при князівських дворах, залучали інші писемні джерела. Літописні зводи (зведення) містять тексти грамот, договорів і тестаментів. Однак не слід перебіль-шувати масштаби документальної бази літописів – останні складалися, як правило, на основі давніших літописів та усних традицій.

Розпад Київської Русі, занепад Галицько-Волинської держави негативно позначились на розвитку архівної справи, але закладені архівні традиції знайшли своє продовження в литовсько-польській добі української історії.

АРХІВИ АДМІНІСТРАТИВНИХ ТА СУДОВИХ УСТАНОВ ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ДОБИ (15 СТ. – 1-А ПОЛОВИНА 17 СТ.)

Архіви центральних установ

Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.

Литовська та Коронна метрики.

Волинська метрика

У 14-16 ст. українські землі Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини опинилися під владою Великого князівства Литовського (ВКЛ), яке успадкувало і давньоукраїнські архівні традиції. Литовська доба залишила величезні і багаті архіви центральних та місцевих установ. Особливістю державного устрою ВКЛ було зосередження центрального управління в руках великого князя. З великокнязівської канцелярії, яка мала загальнодержавний характер, виходили документи, що регламентували життя на території ВКЛ: господарство, фінанси, військову справу, суд, зносини з іншими державами. Централізація влади у ВКЛ відобразилася і на архівах. Акти, видані від імені великого князя, зосереджувалися в архіві, відомому під назвою “Литовська метрика” (ЛМ).

Характер діловодства великокнязівської канцелярії визначив склад документів ЛМ. Канцелярія встановлювала порядок видавання грамот. Виготовлену грамоту переписували і відпуск (“отпуск”) заносили до книги. Далі грамоту передавали

– 23 –

писареві для її скріплення. За “скріпою” писаря грамота могла виходити від імені князя без його підпису. Канцлер чи підканцлер затверджував грамоту печаткою.

Важливе нововведення в діловодстві середньовічних установ – регістри (реєстри) – книги з записом текстів вихідних документів, що було поштовхом для розвитку різновидів актових книг, до яких вписували різні документи. Отже, акти верховної влади записували до книг ЛМ. Відомо також, що вже з 15 ст. відпуски грамот, які видавалися від імені князя, копіювалися. В книги записували і документи, які надходили до великокнязівської канцелярії, щоб на випадок втрати якогось з них була копія. Записи в книгах великокнязівської канцелярії уможливлюють встановлення текстів втрачених оригіналів. Оригінальні книги та книги записів документів становлять основну частину архівного фонду ЛМ, яка зберігається нині в Російському державному архіві давніх актів у Москві (РДАДА, ф. 389). У середньовічному діловодстві термін “метрика” відповідав термінові “реєстр” (“регест”). У вузькому розумінні ЛМ означає реєстри канцелярії ВКЛ, куди заносили записи важливих, як правило, вихідних з канцелярії документів. Функціональне призначення книг записів актових документів – відтворювати офіційні копії документів, що вийшли з великокнязівської канцелярії, які підтверджували права успадкування, привілеї, шляхетність походження тощо.

Практичні потреби зберігання і використання архівних матеріалів диктували архівістам доцільність складання реєстрів документів. У 1570 р. документи, які зберігалися у державній скарбниці, були детально описані. Для прискорення пошуку документів канцлери запровадили групування матеріалу під час записування в книги метрики. Наприкінці 15 ст. книги ЛМ складалися за тематичним принципом. Канцелярія вела поточні книги чотирьох категорій: “книги данин і судових справ”, “книги аренд”, “книги відправ”, “книги посольств”.

З ініціативи канцлера Льва Сапєги у 1594 р. почали переписувати книги ЛМ. За кілька років всі книги було переписано, зроблено реєстри документів, які в них були. Старі книги мали зберігатися в казні, а переписані – у канцлера для загального користування. Саме ці книги-копії 15 – 1-ї половини 16 ст. збереглися донині, а давні оригінальні книги втрачені.

За час свого існування ЛМ зазнала кількох географічних переміщень і, як наслідок, – структурних змін. Головний архів ВКЛ в давні часи зберігався в Троках (біля Вільни) у великокнязівській скарбниці. 1511 р. ЛМ перевезли до Вільни, де зберігали її у державній скарбниці (Вільнюський замок). Місцезнаходження архіву в замку під наглядом скарбника свідчить про ставлення уряду до державного архіву. Державна скарбниця була для великокнязівської канцелярії архівом. Крім цієї основної канцелярії, існувала “похідна” при великому князі у його подорожах. Записи з книг похідної канцелярії заносили до основних книг ЛМ. У 1765 р. ЛМ було перевезено до Варшави, де під керівництвом польського історика Адама Нарушевича книги ЛМ було оправлено і укладено реєстри документів до кожної.

Після третього поділу Речі Посполитої ЛМ було передано до Петербурга, де спеціально створена комісія (експедиція 1803 р.) уклала реєстр перших сорока книг ЛМ. У 1799 р. за умовами російсько-прусської угоди частину матеріалів ЛМ було передано Пруссії. Із книг переписів і справ публічних у сенатському архіві залишилося те, що стосувалося Литви і Галичини. Зі створенням Варшавського генерал-губернаторства в період наполеонівських війн матеріали ЛМ Пруссія повернула до Варшави.

Метрику, яка зберігалася в Сенаті, у 1809 р. було розділено і частина матеріалів (козацькі справи і, частково, польські) потрапила до Депо манускриптів при імператорській Публічній бібліотеці. ЛМ використовували у довідковій діяльності Сенату (видавали копії грамот та інших актів для доказу прав власності).

– 24 –

Упорядкуванню ЛМ сприяла діяльність комісії 1835 р; яка була створена з метою перевірки архівів Міністерства юстиції. Крім заходів щодо охорони і збереження документів ЛМ, комісія систематизувала ЛМ, поділила всі книги на 12 відділів: книги записів, судові справи, публічні справи, переписи, виписи, справи за печаткою, книги Неодмінної Ради і справи новітнього діловодства 18 ст., регістри (реєстри), книги копій, давні акти, родовідні справи, межові карти і плани. Метрикант С.Пташицький (1853-1933) затвердив цю структуру, уклав і видав опис книг ЛМ^1.

У 1887 р. ЛМ передали до Московського архіву Міністерства юстиції (МАМЮ). Наступного року 350 “давніх актів” надійшли до Московського архіву Міністерства закордонних справ. За умовами Ризького договору 1921 р. ці документи було повернуто до Варшави в Архів головний актів давніх (АГАД). У 1939 р. Центральний державний архів давніх актів у Москві (ЦДАДА) взяв на облік фонд ЛМ (ф. 389), який налічує нині 662 одиниці зберігання. Крім книг великокнязівської канцелярії, до складу фонду ЛМ в РДАДА входять архіви судових установ, документи приватних архівів. Таким чином, фонд 389, в якому об'єднано документи різних фондоутворювачів, набув характеру архівної колекції.

Документи ЛМ репрезентують важливий матеріал до соціально-економічної, політичної історії України. ЛМ є цінним джерелом для вивчення канцелярської та архівної справи у ВКЛ, висвітлення впливу канцелярської практики ВКЛ на діловодство і архіви пізнішого часу. Архівознавче дослідження ЛМ, розпорошеної між архівосховищами Москви, Варшави, Санкт-Петербурга, Познані, Кракова, Вільнюса, передбачає кілька напрямів: джерелознавча евристика та реконструкція державного архіву ВКЛ, кодикологічний аналіз книг ЛМ, вивчення функцій і особливостей діловодства державних установ ВКЛ – фондоутворювачів архівних комплексів, що входять до ЛМ.

Центральним архівом Речі Посполитої, куди після Люблінської унії (1569 р.) увійшли українські землі, була Коронна метрика (КМ). Ця назва закріпилася за урядово-адміністративними книгами, які вели в Коронній канцелярії. До книг вписували документи, що виходили з королівської канцелярії: королівські універсали, привілеї шляхетським родам і католицькій церкві, приватноправові акти, конституції, документи зовнішньополітичної діяльності. Для інкорпорованих до Корони Польської воєводств – Волинського, Брацлавського і Київського у Коронній канцелярії започаткували з серпня 1569 р. окрему групу книг – Руську (Волинську) метрику. Волинська метрика є структурною частиною КМ. Книги були у віданні коронного канцлера, їх вели окремі “руські писарі” Коронної канцелярії.

На українських землях у складі Речі Посполитої за Люблінською унією 1569 р. діяло не коронне, а русько-литовське право, і офіційною мовою визнавалася українська (“руська”) мова, що і було підставою для виділення “руських” книг у діловодстві Коронної канцелярії. Таким чином, відмінність у мові офіційного діловодства обумовила появу “руської” серії у складі КМ^2.

В книги записували не тільки грамоти, привілеї, а й судові рішення короля.

Особливості діловодства Коронної канцелярії та порядкування в державному архівосховищі Речі Посполитої були такими, як і у ВКЛ, подібною стала і дальша доля обох метрик (Литовської і Коронної): у 1765 р. їх об'єднали у Варшаві, у 1796 р. перевезли до Петербурга, а згодом – до Москви. У 1923 р. за Ризькою угодою між

¹ Пташицкий С.Л. Описание книг и актов Литовской метрики. – СПб., 1887.

² Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна
Україна). – К., 1993. – С. 11.

– 25 –

Польщею та Росією КМ було повернуто Польщі. Волинська метрика 1569-1673 рр. залишилася у Москві і зберігається нині в РДАДА у згаданому фонді 389 (ЛМ).

Предыдущая 123 4 5 6 7 8 Следующая