НАФ УКРАЇНИ, ЙОГО СТРУКТУРА ТА ПРАВОВІ ЗАСАДИ

У теорії і практиці архівної справи чільне місце посідають проблеми сукупного архівного фонду, зокрема його статусу. Кожна держава, кожна нація мають свої матеріальні і духовні цінності, в т.ч. й архівні документальні ресурси. Сукупність документів та інших пам'яток, що мають суспільне, наукове і духовно-культурне значення, пов'язаних з історією народу і його держави і перебувають під її опікою, в радянському архівознавстві називали Державний архівний фонд (ДАФ). Так, у колишньому СРСР за зразком РСФРР, де Декретом РНК “О реорганизации и централизации архивного дела в Российской Социалистической Федеративной Советской Республике” від 1 червня 1918 р. було встановлено поняття ЄДАФ, з метою централізованого обліку, контролю та зберігання документів існував ДАФ СРСР, що включав і архівні документи УРСР.

У зв'язку з цим слід нагадати, що вперше в Україні постанова “Про єдиний державний архівний фонд УРСР” була прийнята ВУЦВК та РНК 16 грудня 1925 р. і визначила (без деталізації) склад ЄДАФ України як сукупність закінчених діловодством справ, документів та листування всіх на той час існуючих і ліквідованих урядових і громадських установ на території УРСР. Згодом “Устава про єдиний державний архівний фонд УРСР”, затверджена Президією ВУЦВК 5 квітня 1930 р., уточнила склад ЄДАФ України, котрий охоплював документи дев'яти категорій, зокрема: закінчені діловодні справи, документи та листування установ, підприємств, організацій на території УРСР, у т.ч. профспілкових та інших громадських об'єднань; “конфісковані рукописи” культурно-історичного або громадського значення; фамільні архівні матеріали та архівні матеріали ліквідованих чи існуючих релігійних громад і установ релігійного культу; кінофотодокументи, “в тому числі заборонені до постанови та оголошення”; рукописи літературних та наукових творів, “забороненим ілюстративні матеріали. Таким чином, опіка держави поширювалася й на ті документи, якими пізніше тривалий час комплектувалися “спецхрани”. Приватні особи зобов'язувалися реєструвати в місцевих органах Центральної архівної управи УРСР особисті збірки архівних матеріалів. “За затаювання, нездачу, протизаконне знищення архівних матеріалів” встановлювалася кримінальна відповідальність. Паралельно з ЄДАФом на теренах України (як інших союзних республік) з 1929 р. існував Єдиний партійний архівний фонд ВКП (б). Таким чином, наприкінці 20-х років сформувалися два архівні фонди окремої підпорядкованості та науково-методичного керівництва, які існували тривалий час. Двозначність терміна “єдиний”, що виникла у зв'язку з цим, була знята лише в 1941 р. із запровадженням поняття ДАФ. “Положенням про Державний архівний фонд Союзу РСР” до його складу були віднесені всі державні, релігійні, корпоративні, колективні та приватні архіви й колекції, що існували до встановлення радянської влади па тогочасній території СРСР, архіви і матеріали усіх діючих державних установ та установ державного підпорядкування, приватних осіб, що надійдуть “законним шляхом у розпорядження держави”, в т.ч. “безгосподарні та конфісковані документальні матеріали”. Згодом “Положення про Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР і мережу центральних державних архівів СРСР” від 28 липня 1961 р., не розглядаючи поняття “державного архівного фонду”, наголошувало, що матеріали державних архівів союзних республік через відповідні архівні органи перебувають у віданні Головархіву СРСР. У положенні 1980 р. ДАФ традиційно проголошувався власністю держави без згадки про “позадержавні фонди” (архівні фонди КПРС) та закриті архівні фонди КДБ, Міністерства

– 71 –

оборони, Міністерства закордонних справ, деяких інших відомств. У зв'язку з цим неоднозначність використання терміна “державний” щодо архівного фонду в СРСР неодноразово критикувала відома американська дослідниця Патриція Кеннеді Грімстед. Вона вказувала, що це поняття внаслідок тоталітарного характеру влади та браку поваги до прав на приватну власність з боку держави охоплювало багато типів архівних документів, які в “несоціалістичних” країнах не вважалися державними. Водночас, навпаки, не поширювалося на “державні” за характером і змістом архіви комуністичної партії та апарату управління деяких вищих органів державної влади. Як відомо, у більшості західних держав і досі не існує універсального спеціального закону, котрий регулював би статус сукупного архівного фонду (див. розділ 5 “Зарубіжні архіви та зарубіжна архівна україніка”). Діяльність архівів (США, Канади, ФРН, Японії та ін. країн) регламентується низкою законодавчих актів, серед яких є і закони про державні архіви та регулювання правових відносин між державою і власниками громадських та приватних архівів (Франція, Іспанія, Швеція та ін.).

Одним із результатів розпаду СРСР на початку 90-х років була поява нових законодавчих актів, зокрема у галузі архівної справи. Відтак у пострадянському просторі було запроваджено до наукового та практичного обігу нове поняття “національний архівний фонд” (що витіснило термін “державний архівний фонд”) і констатовано виникнення проблеми використання спільної спадщини. Вперше поняття “національний архівний фонд” (яке увійшло в наступні законодавчі акти багатьох держав – колишніх радянських республік) застосували архівні закони Латвії та Естонії, фактично продублювавши закон про ''архівний фонд Литви” (лютий 1990 р.), котрий ще не оперував поняттям “національний”, бо укладався у часи агонії СРСР. Сучасна політологічна наука розглядає поняття “державний” і “національний” як синоніми. Проте означення “національний” щодо архівного фонду держави підкреслює синтез найбільших цінностей загальнонародного характеру, акумулює найвище надбання нації, що виходить за географічні межі тієї чи іншої держави. У світовій практиці (США, Великобританія, Канада, Іспанія, Китай) поняття “національний” стосовно архівної справи має переважно державно-політичний зміст і означає сукупний архівний фонд, що зберігається в межах території держави і перебуває під державною юрисдикцією. Серед держав, що виникли після краху СРСР, окремі (Литва, Молдова, Росія) дали назву сукупності цінних для нації архівних джерел – “архівний фонд”, у інших, як правило, з унітарною побудовою (Білорусі, Казахстані, Киргизькій Республіці, Україні) утвердилася назва “Національний архівний фонд”. Вперше в Україні цю назву закріплено у положенні про Головархів України (21 липня 1992 р.), що засвідчило потребу в такому новому понятті архівної практики і суспільних відносин, хоч зміст його офіційно вперше було подано у Законі “Про Національний архівний фонд і архівні установи”, прийнятому 24 грудня 1993 р. Він став важливою віхою архівного будівництва незалежної України. Закон не лише декларував створення НАФ як єдиної сукупності всіх документів, що зберігаються на території України і мають офіційно визнану наукову та історико-культурну цінність, і встановив над фондом юрисдикцію держави, а й визначив певний механізм регулювання суспільних відносин, які виникають у зв'язку з його формуванням, обліком, зберіганням і використанням. Отже, названий закон став першим в історії нашої держави законодавчим актом такого рівня й заклав міцний правовий ґрунт дальшого розвитку архівної галузі.

– 72 –

ПОНЯТТЯ НАФ

Під поняттям НАФ України розуміють сукупність документів, незалежно від їхнього виду, місця створення і форми власності на них, що зберігаються на території України або за її межами (і відповідно до міжнародних угод підлягають поверненню в Україну), відображають історію духовного і матеріального життя українського народу, мають наукову історико-культурну цінність, визнані такими відповідною експертизою і зареєстровані у порядку, передбаченому Законом України “Про Національний архівний фонд і архівні установи”.

НАФ є складовою частиною вітчизняної й світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, багатоаспектним масивом документів державних органів, підприємств, установ і організацій всіх форм власності, окремих громадян та громадських об'єднань, що зберігаються в архівосховищах України та приватних колекціях, а також документів вітчизняної історико-культурної спадщини, які перебувають за кордоном, та документів іноземного походження, що стосуються історії України, незалежно від часу їхнього створення, техніки і засобів відтворення.

Зупинимося докладніше на структурі НАФ України, складі його документів. НАФ включає три основні групи документів, які становлять власність України:

а) документальні комплекси, що утворилися в різні історичні періоди на теренах
сучасної України у діяльності органів державної влади і місцевого
самоврядування, громадських і релігійних організацій, установ, підприємств
усіх форм власності, окремих осіб, що зберігаються на території України,
відображають історію духовного і матеріального життя її народу та інших
народів, мають наукову історико-культурну цінність, визнані такими
відповідною експертизою і зареєстровані у порядку, передбаченому законом;

б) документи українського походження, що утворилися за межами України як
результат діяльності української політичної та трудової еміграції, українських
військових, культурно-освітніх та наукових установ, громадських об'єднань та
окремих осіб і передані у власність України чи її громадян у порядку
реституції, на підставі дарування, в інший спосіб, або зберігаються за межами
України і відповідно до міжнародних угод підлягають поверненню в Україну (в
оригіналах або копіях);

в) документи іноземного (неукраїнського) походження, що утворилися на теренах
інших держав і, за різних обставин опинившись на території України, стали
невід'ємною частиною історико-культурної спадщини її народу.

Визначення поняття “національного архівного фонду” і його складу є умовним. Не випадково воно викликало дискусію серед частини архівістів, архівознавців, правознавців та істориків. Одні автори пропонували визначити НАФ через його склад, тобто піти шляхом механічного переліку основних видів документів. Однак такий підхід був би з юридичного і термінологічного боку некоректним, а сам перелік – невичерпним. Інші автори наголошували на багатоаспектності поняття “національний архівний фонд”. З культурологічного боку, це невід'ємна і важлива складова частина національної і загальносвітової культурної спадщини. З архівознавчого – це не лише сукупність матеріальних носіїв цінної ретроспективної документної інформації, але й найвища класифікаційна категорія, що в цілому або будь-якими своїми частинами вступає в певні правовідносини, породжує конкретні права, обов'язки і відповідальність юридичних і фізичних осіб. Крім того, НАФ – це глобальна, складно структурована інформаційна система, складова світових і вітчизняних інформаційних ресурсів. На увагу заслуговує пропозиція, яку запропонував Г.В.Боряк у монографії “Національна архівна спадщина України та державний реєстр “Археографічна україніка: Архівні

– 73 –

документальні ресурси та науково-інформаційні системи” (К., 1995), запровадити для визначення сукупної вітчизняної архівної спадщини два взаємопов'язані поняття:

а) державно-політичного змісту, в основі якого принцип державно-
територіального походження, – Національно-державний фонд України,
організований на єдиних засадах, що базуються на централізації архівної
справи, уніфікації опису та НДА. Він має включати документи, котрі під час
проголошення незалежності України опинилися на її території, пов'язані з
Україною походженням, або потрапили на її територію законним шляхом
відповідно до норм міжнародного права і охоплюють не лише спадщину
українського народу, а й усіх народів, які проживають на її території;

б) культурологічного змісту – Національна архівна спадщина українського
народу, яка охоплює всю сукупність архівної спадщини українського народу,
незалежно від часу і місця створення, виду і форми власності і територіальної
приналежності. Це не організований за певним принципом документальний
масив, а розпорошений по архівах, фондах, колекціях, приватних зібраннях;
описаний за різними принципами або взагалі не описаний. У основі цього
поняття – принцип історичного походження, що враховує сукупні ознаки
національної спадщини: адміністративно-територіальний устрій минулих часів,
причетність документів до національної культурної спадщини українського
народу, незважаючи на права власності різних держав або осіб. Національна
архівна спадщина України складається не лише з архівного фонду, а й включає
науково-довідкові та науково-інформаційні системи, що в сукупності мають
особливе значення для української державності як національний ресурс
інформації.

Ідеї створення Національно-державного та Національного архівного фонду України, “Україніки” (як фонду, що має бути археографічно зафіксованим) репрезентовані також у працях Л.А.Дубровіної, С.М.Кіржаєва, В.С.Лозицького, К.Є.Новохатського, П.С.Соханя, В.І. Ульяновського та ін.

На сучасному етапі архівного будівництва Законом закріплено поняття “національний архівний фонд”, до реального формування якого Україна вперше в своїй історії приступила після здобуття незалежності. Основою вітчизняного НАФ стала українська частина ДАФ СРСР, а також передані на державне зберігання архіви та документи КПУ і ЛКСМУ. Отже, на початку 90-х років в Україні було ліквідовано паралельне існування двох архівних фондів і зроблено рішучі кроки щодо інтеграції національних архівних надбань, які поповнилися близько 13 млн. справ. У зв'язку з передачею після ліквідації колишніх партархівів КПУ до архівних установ перед ними постало складне завдання: інтегрувати ці архіви, де на 1 січня 1991 р. налічувалося 65 297 фондів (майже 11 млн. справ), 134 384 описів та ін. обліково-довідковий апарат, у систему державних архівних установ, перевести їхню облікову документацію на єдині форми державного обліку документів НАФ. При цьому працівники держархівів не лише проводили перевірку наявності документів колишніх партархівів, а й склали понад 65 тис. листів фондів, завели понад 45 тис. нових справ на фонди первинних парторганізацій, які у партархівах не велися. Водночас було створено 5 галузевих державних архівів, які активно почали збирати документи НАФ у системах збройних сил, внутрішніх справ, служби безпеки, гідрометеорології, геодезії і картографії. Зокрема, з метою постійного зберігання документів НАФ, що утворилися в результаті оперативно-пошукової діяльності органів безпеки України, та інших матеріалів у 1994 р. створено Державний архів Служби безпеки України. А документи та матеріали, утворені під час оперативно-розшукової та іншої спеціальної діяльності органів внутрішніх справ України, зберігаються у створеному в 1995 р. галузевому

– 74 –

Державному архіві МВС, де нині відклалося близько 3 млн. архівних справ, згрупованих та систематизованих у 53 архівні фонди й колекції.

Станом на 1 січня 1998 р. НАФ України налічував 55 млн. одиниць зберігання, в т.ч. у системі Головархіву було зосереджено 48, 8 млн. справ, серед яких документів після 1917 р. – 38, 7 млн., НТД – 618 тис., кінодокументів – 74, 3 тис., фотодокументів – понад 1 млн., Фонодокументів – понад 30 тис. одиниць зберігання. Згідно зі ст. 6 архівного закону, документи НАФ зберігають не лише державні архіви (центральні, галузеві та місцеві), а й “архівні підрозділи самоврядних наукових установ, державних музеїв та бібліотек”, де у зв'язку зі специфікою їхнього комплектування відклалися безцінні документи колекційного рівня. Бібліотечні відділи рукописів історично сформувалися у 19 ст. як колекційні та архівні фонди у результаті цілеспрямованого збирання книжно-рукописної та писемної старовини на засадах самостійної археографічної діяльності бібліотек, за рахунок вкладів та придбання приватних колекцій. Основу цих фондів становлять рукописні книги та писемні пам'ятки з найдавніших часів до наших днів, а також особові архівні фонди діячів науки і культури. Нині в Україні такі фонди сформовані у кількох бібліотеках та академічних інститутах, яким надано статус науково-галузевих архівів та право постійного зберігання документів на засадах державної власності. Серед установ НАН України це Інститут рукопису НБУ імені В.І.Вернадського, відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника, відділ рукописів Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка, відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології імені М.Т. Рильського, Інституту археології, а у підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв України – це відділи рукописів Одеської та Харківської наукових бібліотек. Нині тут сконцентровані рукописні документи, зібрані впродовж 18-19 ст. різними просвітницькими установами, навчальними закладами, науковими товариствами та громадськими об'єднаннями, а також колекційні матеріали, придбані у 20 ст. Сучасний склад фондів бібліотек в основному сформувався у 20-і рр., коли було націоналізовано фонди монастирських бібліотек, ліквідованих дореволюційних установ і приватні колекції.

Найбагатшими із них є фонди ІР НБУ імені В.І.Вернадського, де зібрано близько 437 тис. одиниць зберігання. Тут зосереджені особові архівні фонди видатних учених-просвітників 19-20 ст.: архів відомого громадського діяча, педагога В.Науменка, збирача старовини О Лазаревського, історика-архівіста В.Модзалевського, професорів та вихованців університету Св. Володимира О.Кістяківського, М.Драгоманова, М.Максимовича, В.Антоновича, В.Іконникова; представлені фонди академіків ВУАН: В.Вернадського, М.Василенка, М.Біляшівського, Д.Багалія, О.Левщького, Д.Яворнииького, археолога В.Хвойки; автографи Тараса Шевченка, Марко Вовчок та ін.

Важливою складовою частиною НАФ є архівний фонд НАН України, документи якого зберігаються у відомчих наукових та науково-технічних архівах 227 установ і організацій Академії, в т.ч. у 99 науково-дослідних інститутах, 24 їхніх відділеннях, 7 наукових центрах НАН України, 7 заповідниках, ботанічних садах, в обсерваторії, наукових бібліотеках, а також у 84 допоміжних організаціях – науково-технічних центрах, спеціальних конструкторсько-технологічних бюро, дослідно-конструктор-ських бюро, дослідних заводах та виробництвах.

Зокрема у науковому архіві Інституту архівознавства НБУ імені В.І.Вернадського зберігається 270 фондів, у т.ч. 5 фондів наукових установ, 2 колекції, 259 фондів особового походження, серед яких важливе місце посідають документи президентів Академії наук (В.Вернадського, Д. Заболотного, О.Богомольця, Б.Патона). Понад 100 тис. одиниць зберігання важливих

– 75 –

документів та матеріалів, згрупованих у 218 фондів і колекцій, зберігає відділ, рукописів ЛНБ імені В.Стефаника. Це кириличні, латинські, польські рукописи (13-20 ст.); особові фонди членів “Руської трійці” – М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького; громадсько-просвітніх діячів – Барвінських, Заклинських, Грушевичів; бібліографів -В.Дорошенка, І.Левицького, І.Калиновича; етнографів і фольклористів – М.Дикарєва, М.Кордуби, Д.Зубрицькго та ін.

Рукописні фонди існують і в деяких навчальних закладах та музеях: у Національному музеї у Львові та Національному музеї історії України в Києві, Дніпропетровському історичному музеї, Чернігівському історичному музеї, Харківському історичному музеї, Одеському історико-краєзнавчому музеї та ін. Закон України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” (ст. 12) визнає за музеями право постійно зберігати архівні документи, нагромаджені у музейних фондосховищах, а також поповнювати свої фонди і колекції профільними документами. Документи НАФ, які зберігаються у музеях, зосереджені у складі:

а) основних фондів,

б) музеїв архівів,

в) поточного діловодства (облікова документація).

На особливу увагу заслуговують багатства основних фондів.

Так, до документального фонду Національного музею історії України відносяться стародруки, рукописні документи, рідкісні авторські видання, що відображають соціально-економічний розвиток та культурне життя в Україні 19 -початку 20 ст. Тут відклалися комплекси документів М.Біляшівського, В.Хвойки, М.Алчевської та ін. А в Національному художньому музеї докумен-тально-архівний фонд (57 окремих фондів особового походження й колекцій у кількості понад 6 тис. одиниць зберігання за період 17-20 ст.) виділено як допоміжний до основного фонду – мистецьких творів. Тут відклалися фонди визначних українських художників: М.Бойчука, К.Костанді, Г.Нарбута, М.Попова, О.Сластіона, О.Сахновської та ін.

Суспільні відносини навколо історико-культурного надбання і, зокрема, архівів в Україні, як і в більшості країн світу (див. розділ 5 “Зарубіжні архіви та зарубіжна архівна україніка”), урегульовані відповідним національним законодавством.

Передумовами прийняття Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” були, з одного боку, загальні процеси державотворення в незалежній Україні, побудови правової демократичної держави, законодавчого регулювання усіх сфер державного і суспільного життя, а з іншого – потреби сучасної практики вітчизняної архівної справи, рівень розвитку суспільних відносин у цій сфері і співвіднесення його з досягнутим в інших державах.

Раніше діяльність архівів регламентувалася урядовими постановами, положен-нями, інструкціями, іншими підзаконними актами, основним з яких було згадуване загальносоюзне Положення про ДАФ. Ці нормативні акти, розраховані на тоталітарну систему, не відповідали новим суспільним умовам. Під час розбудови незалежної держави загострилися проблеми архівної галузі: поряд з підвищенням інтересу до інформаційних багатств архівів спостерігалися прояви нігілістичного ставлення окремих суспільних груп до документальної спадщини, загострилося відставання від потреб матеріально-технічної бази архівів, виявилася слабкість соціальної захищеності архівістів.

Перша проблема, яку доводилося вирішувати законодавцям України, як і інших колишніх республік СРСР, – визначення тих архівних документів, які підпадатимуть під юрисдикцію держави, тобто на які поширюватиметься дія архівного законодавства. Предметом законодавчого регулювання стала сукупність історично цінних документів,

– 76 –

які належать Україні або її громадянам. При цьому таке регулювання здійснюється на рівних засадах, незалежно від того, у чиїй власності перебувають документи:

державній, колективній чи приватній. Усі власники документів мають рівні права. Тому закон України не передбачає, як в деяких інших державах, розподілу НАФ на частини за формами власності. Адже збереження культурної спадщини, у т.ч. і документальної її частини, є турботою всього суспільства і насамперед його основного інституту – держави.

Юрисдикція держави над НАФ не порушує основних прав власників документів та користувачів ними. Навпаки, через законодавче регулювання і державні гарантії умов для зберігання, примноження і використання НАФ забезпечується реальне здійснення цих прав. Пріоритет держави орієнтований на розв'язання головного завдання – забезпечення збереженості документів НАФ. Для його реалізації в законі передбачено державний облік архівних документів, державну реєстрацію і контроль за додержанням законодавчих вимог щодо їхнього зберігання, державну допомогу недержавним власникам НАФ і турботу держави про виявлення та збирання зарубіжної україніки, повернення архівних цінностей в Україну. Слід наголосити, що український архівний закон, критично врахувавши вітчизняний і зарубіжний досвід з питань реституції, подає узгоджене з міжнародним правом та архівною практикою формулювання щодо матеріалів українського походження, які опинилися за кордоном, – до НАФ віднесені лише ті документи, що “підлягають поверненню відповідно до міжнародних угод” (ст. 1).

Поповнення НАФ документами історико-культурної спадщини України, що перебувають за кордоном, залишається важливою державною проблемою. Враховуючи те, що систематичне вивезення документів та книжкових зібрань з території України до Польщі почалося після Люблінської унії (1569 р.), до Росії – за часів Петра І тривало понад 250 років, визначити обсяг “архівної україніки” ще й сьогодні складно. Лише у російських архівосховищах зосереджені величезні масиви документів з історії України. Це, насамперед, Російський державний архів давніх актів, Російський державний військово-історичний архів (Москва), Російський державний історичний архів (Санкт-Петербург), Відділ рукописів Російської Національної бібліотеки (Москва), Російська Національна бібліотека імені М.Салтикова-Щедріна та ін. Унікальною за обсягом (близько 12 тис. одиниць зберігання) і за значенням є, наприклад, колекція українського історика Миколи Маркевича, одна частина якої зберігається у Відділі рукописів Російської Національної бібліотеки, друга – в Пушкінському домі (Санкт-Петербург). У її складі листи та універсали гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, Петра Дорошенка, рукописи Андрія Розумовського, Петра Горленка, Кочубеїв, директора Археологічного музею Київського університету К.Лохвицького, колекції О.Максимовича, А.Стороженка та ін. Централізований облік документів “україніки” здійснюється Головархівом України. Виявлення матеріалів такого типу і створення їхніх археографічних реєстрів та бібліографії проводиться у межах державної програми “Архівна та рукописна україніка” (див. розділ 5 “Зарубіжні архіви та зарубіжна архівна україніка”). Зазначені матеріали як складова частина НАФ підлягають поверненню в Україну у вигляді оригіналів або копій відповідно до міжнародних угод, внаслідок дарування, придбання тощо.

Іншою проблемою була організація на єдиних засадах системи архівних установ для забезпечення обліку, зберігання і використання архівних документів, формування НАФ, а також проведення науково-дослідної та інформаційної діяльності. Вирішення поставлених завдань вимагало єдності підходів до усієї сукупності архівних документів. Закон визначив центральний орган виконавчої влади, котрий від імені держави здійснює управління архівною справою, несе відповідальність за її стан і подальший розвиток, – Головархів України (ст.7). Для ведення роботи з документами

– 77 –

НАФ, здійснення управлінської, науково-дослідної та інформаційної діяльності в архівній галузі законом створено систему архівних установ (ст. 2, 6). Отже, прийняття закону забезпечило правову основу для існування архівної системи, побудованої на єдиних принципах і засадах, юридичне оформило величезний інформаційний масив – НАФ України.

НАФ України формується з документів “державних органів, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, а також з документів громадян та їх об'єднань”. Єдиною підставою включення архівних документів до НАФ є експертиза їхньої цінності, яку проводять експертні комісії (ЕК) різних рівнів (див. розділ 8 “Експертиза цінності документів та комплектування державних архівів”). Зміни у суспільстві, що торкнулися всіх сфер його життя, вимагають нових підходів до експертизи цінності документів, адже не взяті на державне зберігання документи можуть бути втраченими назавжди. Експертиза цінності документів повинна проводитися за принципами об'єктивності, історизму, всебічності та комплексності. У 1995 р. Кабінет Міністрів України ухвалив “Положення про принципи і критерії визначення цінності документів, порядок створення та діяльності експертних комісій з питань віднесення документів до НАФ”, “Положення про державну реєстрацію документів НАФ”. У 1996 р. Головархів України затвердив “Типове положення про експертно-перевірну комісію державного архіву Автономної Республіки Крим, держархівів областей, міст Києва і Севастополя” та “Типове положення про експертну комісію філіалу державного архіву області, архівного відділу районної державної адміністрації, міського державного архіву”, що визначають права і завдання ЕК.

Одним із складних у правовому і практичному плані питань є подання архівних документів на експертизу цінності громадянами – власниками цих документів. Відповідно до вимог Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” обов'язково мають подаватися на розгляд ЕК документи, які належать громадянам, у разі виникнення загрози знищення цих документів або значного погіршення їхнього стану, а також документи, створені до 1946 р. (оскільки виключення з НАФ таких документів забороняється, а рішення про їхнє знищення може прийняти лише ЦЕПК Головархіву України) або які мають бути вивезені за кордон. Однак не вирішено питання про стимулювання власників документів, які подають їх на експертизу добровільно. Нині розроблення теоретичних та практичних основ експертизи історико-культурної та наукової цінності документів, вироблення принципів формування НАФ – один із важливих напрямів наукових досліджень діяльності УДНДІАСД.

Отже, документи НАФ України перебувають під охороною держави. Облік, збереження і використання цього вельми цінного для держави інформаційного масиву є основними завданнями архівних установ України.

СТРУКТУРА НАФ

Як уже зазначалося, в структурі НАФ виділяються три основні групи документів: ті, що утворилися і зберігаються в Україні;

документи українських інституцій та громадян, котрі виникли за рубежем, але повернуті або підлягають поверненню в Україну;

документи іноземного походження, що опинилися на теренах України і увійшли до її історико-культурного надбання. Серед документів кожної з цих груп є такі, що мають особливе історико-культурне значення та унікальний характер. Ось чому чільне місце у складі НАФ України належить особливо цінним документам і унікальним документальним пам'яткам.