ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ІДЕЯ ДУХОВНОГО БАГАТСТВА ЛЮДИНИ В РОМАНІ О. ГОНЧАРА «СОБОР»

Живе не той, хто чадить… Живе — хто іскрить! Живіть так, молоді, щоб встигли зоставити слід після себе путящий…

О. Гончар. «Собор»

«Собор» — один із перших творів у літературі ХХ століття з екології в широкому розумінні слова — це і збереження архітектурних пам’яток, і на­родної пісні, і душі людської — а це чи не найголовніше в житті народу.

Автор торкається найболючіших проблем у сучасному житті, він за­суджує цинізм, кар’єризм, байдужість до краси, жорстокість.

У назві роману втілені не тільки поняття споруди — святого храму, але й святого храму душі людської. Червоною ниткою через увесь твір проходить думка про збереження собору душі.

Дія відбувається у селі Зачіплянка, але, як і у великому місті, тут мож­на зіткнутися з людьми ницими і людьми з душею високого польоту. Саме їхнє відношення до собору, облупленого і в той же час величного, визна­чає суть кожного. Навіть ніч «…зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній».

Микола Баглай — студент, «…чистий думками і непорочний діями юнак — відчуває, що собор поєднує давноминуле з сучасним, а це значить, що треба берегти витвір предків, бо це і є їхня славна душа. І коли Володька Лобода, людина освічена, винахідлива, заради своєї кар’єри пропонує у со­борі влаштувати холодильник, ніхто у Зачіплянці не залишається байдужим.

Вірунька, дружина Івана Баглая, заклопотана чеканням Івана з Індії, куди він поїхав ділитися досвідом у металургійній справі, обурюється неймовірно звісткою про намір Лободи. Звичайна жінка бачить щось духовно високе у присутності цієї споруди, повз яку часто проходила і не звертала уваги. Вона відчуває: не стане собору, не стане святості душі.


КЛАС



Лобода вночі знімає охоронну таблицю з собору — тепер уже можна і зруй­нувати його. Ту т уже піднімається уся громада села на захист цієї святині. Навіть знедолена суворим життям стара жінка Шпачиха, зачіплянська квартальна, не позбавлена почуття прекрасного: «Забула Шпачиха, коли востаннє й свічку цьому соборові ставила, нав’ючена клунками, ніколи й не гляне вгору, на його верхи, а тут раптом збаламутилась… — При всіх же вла­стях стояв! — галасувала зразкова квартальна.— Чого ж тепер розвалювати? Кому він поперек горла став?» Вона пропонує народному засідателеві: «Спра­ву в суді на руйнителів заведи!» Не сподівався Микола Баглай, що доля со­бору так стурбує його Зачіплянку, «…собору, який перед цим був ніби в за­бутті і, здавалось, нікого вже не цікавив… Гадав, що тільки тобі доступна краса цього архітектурного шедевру, а інші до таких речей глухі?»

Учитель Хома Романович найтяжче переживає, бо він же вчив дітей шанувати споруджене. Та й багато хто з теперішніх металургів сидів за партою у Хоми Романовича, а сам він за собор «свого часу на Магадані побував». Стояв перед собором, а «очі його, задивлені в собор, пройня­лись сльозою».

Не може простити рідному синові Ізот Іванович Лобода не стільки те, що Володька здав його, славетного металурга до будинку престарілих, а що син Володька перетворився на моральну потвору і завдає душевного болю не тільки батькові, а й людям. І коли дізнається Ізот Лобода-Нечуйвітер, що син піде на підвищення, самі губи шепочуть: «Не беріть, не беріть, хоча й з мого роду він!.. Бо як візьмете, він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте…» Але величність собору захоплює навіть Володьку: «Але ж красень, стервець».

На тлі цих подій розквітає світле кохання Миколи і Єльки, чистої, пре­красної дівчини. У неї собор викликає захоплення, вона ніби відчуває себе його часткою, навіть одягається чисто, коли має пройти біля собору. Ми­кола і Єлька — споріднені душі у ставленні до прекрасного, високого.

Цікавий епізод розмови Миколи зі студентом Геннадієм, який питає, в чому сьогодні, року божого, сенс собору. Процесові старіння підлягає все. Хіба без нього не можеш прожити? Микола відповідає, що мистецт­во не старіє: «Можна прожити і без собору, і без пісні, без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?»

Ось таким юшкоїдом і постає перед нами нібито цивілізований, розум­ний і в той же час ниций, засліплений кар’єризмом Володька. А ще нижче, до тваринного стану опускаються покидьки, які вирішили влаштувати п’я­ну оргію у соборі. І тут Микола натрапляє на це божевілля і намагається припинити це неподобство. Йому здається, що в собор вдерлися здичавілі пришельці з іншої планети і верещать там по-мавп’ячому, п’яно регочуть, сквернословлять. Фінка хулігана ледь не позбавила його життя. Ці недолюдки заарештовані. Хома Романович кидає у бік



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


поскручуваних: «Оце ті, що без соборів у душі… А він, як той біблійський юнак, що вигнав сквернителів з храму». Багато бачив собор на своєму віку. Уньому освячували на гетьмана, катували українських невільників, а у час космонавтики і кібернетики у ньому вже й оргії почали влашто­вувати і розмахувати ножем. Але зло завжди карається. Одержали по зас­лугах негідники. Ви′ходили лікарі Миколу, повернули з того світу.

«Мовчить собор.

Не видно облупленості, іржі на башнях,— ніч скрадає на ньому всі травми часу…

Все він бачить і чує усе».

Собор є ніби індикатором нашої совісті. Життя перемагає, тому що у більшості є святість у душах. Недарма автор вкладає свою думку, ніби духовний заповіт, в уста учителя Хоми Романовича: «Собори душ свої бережіть, друзі… Собори душ!»

«МОЯ ДУША — ЦЕ ХРАМ ЧИ КУПА ЦЕГЛИ?»

(За романом О. Гончара «Собор»)

Моя цивiлiзацiя тримається на культi Людини… Вiками вона прагне показати людину, так само, як вчить крiзь камiння бачити Собор.

А. де Сент-Екзюперi

Протягом столiть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постiйно жила й живе нескiнченна жага знання. «Пiзнай себе»,— так ра­дили фiлософи. I, справдi, в цих простих, але дуже мiстких словах скон­центровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще i спокiйнiше. Заглянути в глибiнь своєї душi — потрiбно, але iнодi страшно. I, мабуть, тi митцi, що намага­ються зробити аналiз духовного стану своєї сучасностi, якоюсь мiрою здiйснюють подвиг. До таких митцiв ми з певнiстю вiдносимо О. Т. Гон­чара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що болiло, що пекло, що вiщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.

Є книги, якi дають можливiсть отримати насолоду, захопитися цiкавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, якi заставляють нас думати i мiркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гонча­ра «Собор». Це твiр правдивий, без прикрас, написаний із гiркотою i любов’ю. Роман учить нас любити свiй народ, його iсторiю, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурнi надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будiвничий чи руйнiвник? Чи зумiю прожити життя так, щоб залишити слiд в iсторiї мого народу, своєї країни? Невже i в мене пiднялась би рука знищити собор?

Герої «Собору» О. Гончара — це люди, якi розумiють, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх


КЛАС



духовнi витоки; а з іншого боку, це люди, якi заради своєї кар’єри здатнi переступити через святая святих, зректися навiть себе.

Назва твору — символiчна: це i реальна архiтектурна споруда селища Зачiплянки, i символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленнi до собору розкриваються душi головних героїв, їх внутрiшня сутнiсть. Жоднi вигадки Володьки Лободи не змогли вiдвернути людей вiд собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберiгає красу, правду столiть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його красу. Мистецтво — це незнищенний слiд людства, його злети, його верхогiр’я, на яких панує дух перемоги над смер­тю, дух вічності. Тодi людина велика — коли будує, коли творить.

Дуже переконливо вiдображенi в «Соборi» двi сторони екологiчної проблеми: екологiя довкiлля й екологiя душi. Ми повиннi вирiшувати цi питання водночас: не розв’язавши проблеми чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тiлу й душi; не залiкувавши хвороби нашої душi, ми запанащаємо Землю. Тому роман «Собор» — це не якийсь «регiональний» твiр письменника, це книга з глобальним аналiзом сучасностi. Мої симпатiї на боцi простої, чесної Вiруньки, молодого мрiйника-студента Миколи, Ягора Катратого, Єльки i особливо, цього апостола працi,— мудрого Iзота Iвановича Лободи i навiть баби Шпачи­хи, бо всi вони розумiють, що зруйнувати собор — це значить жити на руїнах, знищити сенс працi людської — а це грiх!

А от душа Володьки Лободи — це купа цегли. Вiн тiльки i думає про зне­сення собору. Переслiдуючи свою кар’єристську мету, Володька Лобода навiть зрiкся свого батька. Собор не викликає в душi його нiчого чистого, високого.

Я вiрю, що кожна людина може побудувати у своїй душi храм. I храм цей буде тим прекраснiшим i вищим, чим краще ми будемо ставитися до людей. Менi здається, що фундамент цього храму становить людяне став­лення до природи. Його стiни — це чистота нашої душi: вiдповiдальнiсть за свої обов’язки, за свої вчинки, любов до країни, до свого народу, вiрнiсть у дружбi i чистота кохання. А дах — це розумне ставлення людини до себе, до своїх потреб та здiбностей. Побудувати такий храм своєї душi — пiд силу кожнiй людинi. I чим бiльше людей зумiють побудувати i зберегти у своєму серцi храм, тим кращим i щасливiшим буде наше життя на Землi.

ВОЛОДЬКА ЛОБОДА В НАШІ ДНІ

Є багато прикладів у літературі, коли образи художніх творів чітко розмежовуються на позитивні і негативні. Читаєш і думаєш: «От би так і в житті!» Тоді можна було б уникнути поганих людей, прогнозувати негативні обставини й обходити їх стороною. Але, на жаль, у житті усе значно складніше. Не відразу побачиш, хто є хто. Тому так часто можна потрапити в якусь халепу, товаришувати не з «тими людьми».

Недавно я прочитав роман Олеся Гончара «Собор». Цей твір вразив мене своєю правдивістю. Розповідається в ньому про події епохи років



УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА


шістдесятих, але і зараз роман актуальний. Він звучить застереженням і нам, і нашим нащадкам: «Люди, будьте людьми!»

Зараз відроджується багато храмів: будуються нові, реставруються вже існуючі. Але можна ж було їх і не руйнувати, якби наші попередники думали про майбутнє. Безумовно, то була доба сталінізму; хто мав сміливість говорити, того репресували, а інші — мовчали, бо боялися. Але в роки шістдесяті де взялося стільки лобід, щоб заборонити «Собор», щоб заарештувати Стуса, вкоротити життя Симоненкові? Адже всі гарненькі хлопчики й дівчатка йдуть до школи, усіх їх вчать бути порядними людь­ми, то де ж беруться негідники? Мені важко уявити, що серед моїх одно­класників хтось здатен досягти мети, використовуючи підлість.

А втім, життя покаже… Але те, що такі типи, як Володька Лобода, є і в наш час, я впевнений. На доказ цього твердження у мене є багато при­кладів. Ось один із них. Неподалік від мого будинку є джерело. Люди з кількох житлових масивів беруть із нього воду. Джерело добре облад­нане для зручності, підступи до нього вимощені тротуарною плиткою, а поза ним — болото, зроблене якимись горе-господарями. Ще минулого літа на місці болота був ставок, в очеретах гніздилися дикі качки, виво­дили каченят, навіть на зиму не відлітали, бо джерельна вода не замерза­ла, а люди підгодовували своїх улюбленців.

Потім хтось вирішив розчистити ставок. Нагнали техніки, зруйнува­ли греблю, знищили дерева і прибережні очерети, розігнали качок — і по­кинули, залишивши мілке болото, або, краще кажучи, велику калюжу. Те­пер, крім комарів, ніякої насолоди ніхто не одержує. От вам і вболівання за екологію!

Це не поодинокий приклад. Проїжджаючи старими вулицями, часто бачиш порожні будинки. Не всі вони були в аварійному стані. Господарі слідкували за своїм житлом. Комусь спало на думку знести район, щоб будувати щось інше. Потім плани змінились — і стало в нашому місті ще більше глухих закутків. І це в той час, коли деякі старі райони і справді потребують поновлення.

Чи відповідатимуть такі лободи, якщо не перед людьми, то перед своєю совістю? Мабуть, навряд. Бо якщо існує така безгосподарність, значить не в усіх є совість.

А скільки в нас притулків для самотніх пенсіонерів, від яких відрек­лися діти, а скільки сирітських будинків для дітей, яких покинули бать­ки! Отже, лобід і в наш час достатньо. Тільки вони реформувалися або в бізнесменів, яким усе дозволено, або в «малозабезпечених», яким «не під силу» годувати батьків чи дітей. Прикро, що такі відщепенці ганьб­лять не тільки свою державу, а й увесь рід людський.

Я вважаю, як би не було нашим людям економічно важко, вони по­винні залишатися людьми. Сподіваюся, що наше покоління зможе дати відсіч усім лободам, які гальмують економічний розвиток України. Тільки тоді ми побудуємо державу, в якій усе буде зроблено в ім’я людини.


КЛАС



© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти